Из века в век Гл. 28 на укр. языке

Глава 28. У повільній течії

Іван Тисячнюк, вікторівський хлопець, чотири роки тому подався у місто Тірасполь, влаштувався на склотарному заводі кочегаром. Оженився, став будувати з чамура хатку в одному із заплутаних провулків біля рипи. Цей куток прозвали Нахабівкою, бо всі забудовувались нахабно, без будь-якого плану.
І тут у Івановій сім’ї сталося нещастя: під час родів померла жінка, спасти не вдалось. Залишилась без матері дворічна Лідочка... Вже рік як овдовів. Треба женитись, без господині скрутно. Двою¬рідна сестра Катерина Солоденчиха, яка недавно була у Івана, пообіцяла йому за¬сватати красиву „западенку“.
Хоч було спекотне літо, Іван приїхав у костюмі з галстуком та у фетровому капелюсі. Це так важливо – показатися серед вікторівців, нехай дивляться, яким він у місті став паничем.
Гість такий наряджений йде до Катерининої хати. На столі з’явились палянички з кабаками, на літній плиті зашкварчала яєчня. Солоденчиха метушилась, як муха. Враз вона опинилась у Кочубеївському дворі.
– Треба у вас вина купити, бо у мене гість, ой, який гість, ой, як панич, то я вам розповідала. То ви, кумонько Хтодоро, і ви, Зосиме, прийдіть до мене, посидимо. Ой у вас Маруся – ото золота дівчина, ото були б пара, як голуб’ятка. А я як знала, приготувала баклажанної ікри. Ой, як би у вас, Хтодоро, бринзи позичити. Яке ж вино без бринзи. А він такий хазяйновитий. А такий культурний, не те що ми, сільські мужики. А високий. Ой, кумонько, у мене яєчня, мабуть, уже згоріла, поки я тут балакаю з вами.
Проте ще довго і безладно триндичила Катерина.
Зосим та Хтодора, як водиться, з буханцем білого хліба та з кухлем холодного вина переступили поріг сусідки. Познайомились з гостем, який, на диво, хоч городянин, але по-нашому і навіть по-прос¬тому розмовляє.
Як у селі заведено. Якщо у гостях побував, то не забудь віддячити – запроси до себе. Іван та Катерина прийшли до хати Кочубеїв. Поряд з вікторівськими мазанками Зосимова хата здалась Іванові дійсно, як казала Катерина, Версалем. Що там казати: знайомство, розмови, уговори. Закінчилось тим, що Маруся після довгих вагань погодилась вийти заміж за Івана.
               
Василь тим часом уже відслужив армію і був парубком на всю Вікторівку і сусіднє Макарове. Того і гляди от-от ожениться і, мабуть, чи не кожна дівка слід¬кувала пильно, щоб не випустити своє щастя із власної пригорщі.
Макарівські та вікторівські дівки, бувало, при зустрічі з Хтодорою так через губу якось кинуть: „Добридень!“, або „Здрсть!“, наче милостиню подадуть. А тепер зовсім інша річ:
– Добрий день, Федоро Романівно! Як то Ви поживаєте?
– Та спасибі, нічого.
– Ото Ви щаслива жінка! Такого синочка дочекались. Такий білий, кучерявий.
– Він завжди такий у мене.
– Ви ж його до клубу відпускайте.
– А я його не тримаю. В мене син самостійний, а не теля на налигачі.
– Ой, Федоро Романівно! Тримайте його на налигачі, а то якась забере!
Ось так, яка б дівка не розпочала розмову з Хтодорою, все одно поверне туди ж – про Василя.
І Хтодорі було приємно, що до неї дівки пристають з розмовами, бо знала: Василь – парубок на все село.
Не тільки дівки навідувались до Кочубеїв. По той бік балки жив Микола Гончарук. Хата, хоч і поменша, Версалем не назвеш, але зате господарство міцне. Микола – місцевий селянин, не став жити у батьківській мазанці, побудувався так, щоб не соромно було перед людьми. Треба було подбати і про те, щоб мати лишнього гроша. Підростала донька – одна в сім’ї. Від Гончарукової хати вгору по схилу балки тягнувся виноградник. Вся Вікторівка та й сусіднє село Флоринівка навідувались до дядька Миколи, щоб купити бутиль вина. А воно в нього було круглий рік, холодне та іскристе.
Тепер, коли став родити виноградник у Зосима, Микола часто приходив і давав поради. Для західняка було все в новинку: як садити живці, як обрізати на провесні лозу, взагалі, як формувати куща (у Зосима, як і скрізь в тих місцях, вирощували кущовий виноград). Але без порадника, а особливо такого, як Микола Гончарук, зробити добре вино, і щоб, не дай Бог, воно не скисло, просто як без рук.
Зосим також часто бував у хазяйновитого сусіда. У Миколи була пасіка. Бджоли, вулики, рої, вощина і всі такі тонкощі бджільництва були недоступні для Зосима. От чого не вмів робити, то того не вмів, але дуже хотів мати пасіку, не стільки заради меду, а скільки хотілось на все село виглядіти хазяйновитим. Ще коли малим хлопцем він на обох ногах крепко став у возі, зародилась спрага до почесті. Не любив похвальків і сам не похвалявся, але все робив так, щоб люди з заздрістю говорили в душі: „Господар“. А раз він помічав, як вікторівці ще здалека перед ним шапку здіймають, то, звісна справа, йому не пристало водитись аби з ким, а з таким господарем, як Микола Гончарук.
Як тільки яке свято, чи якісь гості, друг Микола – на самому почесному місці. А як вино розігріє кров, пожвавляться балачки, Зосим та Микола починають брататись, обніматись і сватом один одного величати.
Зосим ніяк не міг втямити, що Василь десь там у клубі, чи на танцях сам собі знайде дівчину. Для нього, Зосима, Хтодору засватали дядьки. А чому він, рід¬ний батько, не може Василя оженити на Гончаручці? Інакше і бути не може. Багатий – до багатого.
Але часи були вже не ті. Василь заходився женитись на медсестрі із Ширяєва. Зосим – в крик. Василь стояв на своєму.
– Забороните, піду з дому, а буде по-моєму.
– Цить, Зосиме, – втрутилась Хтодора. Завжди так, коли чоловік – з кип’ят¬ком, то вона – з холодною водою. Але на цей раз сварка ще більше розгорілася.
– Геть з хати!
– Я піду, але ми хату робили на дві половини, одна ваша, одна моя. І до своєї половини кого захочу, того й приведу.
Зосим ще в очі не бачив тієї медсестри, добре не роздивився на Гончарукову дочку. Йому до цього було байдуже. Його дошкуляло, як цвях у чоботі, те, що він багато наобіцяв Миколі Гочарукові, що його за господаря не будуть вважати, а так за пашталагало якесь, яке може язиком плескати і тільки.
Василь уже з сорок четвертого року – без батька. Старший син у засланні, він був порадником і захисником для всієї сім’ї. І Хтодора без Василя не вижила б. І те, що він голова у сім’ї, сам добре почував. А тепер попала коса на камінь. Зосим не хотів поступатись і звичаї предків ніяк не хотів порушувати.
Колотнеча в сім’ї не стихала. Закінчилось тим, що одного разу Василь привів Валю за руку у двір. Хтодора, як Хтодора. Обтерла руку об запаску і подала її молодій дівчині. Зосим, як сидів у літній кухні і їв салат із молодих огірків, так і продовжував. Валя відчула, що свекор ще дасть їй гарту.
Як би то не було, але щоб перед людьми не осоромитись, зробили весілля без всіх старовинних витребеньок – просто гостини. Василь сам запрошував усіх сусідів і Гончаруків, але вони не прийшли.
Колотнеча не вгасала. Валя була з характером, і свекрусі не корилась.
Петро Безвершко, ветеринар, або як Хтодора його прозивала коров’ячим лікарем, майже кожного дня приходив, щоб купити кварту вина. А коли вип’є, то ще й треба попатякати.
У селі всі і про все знають і, якщо інші сусіди помовчували, то Безвершко Зосима став звати Кайдашем, а Хтодору Кайдашихою.
– Що то ти все терендиш та терендиш: Кайдашиха, Кайдашиха? – питала Хтодора.
– От як колись буду тверезий, я вам, Федоро, прочитаю книжку.
І прочитав. Не всю, але окремі уривки. Хтодора слухала і сміялась, і плакала. А потім затихла і засумувала:
– І що то за чоловік отой Нечуй-Левицький? Наче у нас на літній кухні побував.
Поміж Зосимом та невісткою миру не було. В очі та за очі свекор свою невістку інакше не називав, а тільки русалкою. Чому русалкою, він і сам не знав. Просто Зосим став почувати, що не він відтепер – голова у сімї, а Василь. І нехай би було так. Молодим може й треба було уступати. Але Зосим ще на Соковиці з молоком матері увібрав старі звичаї, він терпіти не міг вибрики покійного теся Романа, а зараз і сам туди ж.
Колотнеча в сімї не вгамовувалась, і трохи вона стихла коли народився перший онук Ігор ( Зосим його називав по-своєму, як йому зручніше – Григор), а потім і другий – Віталій. Зосим звикав з тим положенням, що він уже дід. А в селі так, як став дідом, ти вже можеш молодим дати пораду, а вони можуть її послухати або й махнути рукою – не лізь, мовляв, і без тебе обійдемось.
Пройшла злива, глиняні стіни погрібця розкисли і осунулись. Треба заново місити чамур, мурувати. Але Зосим не поспішав, Василь весь час в роботі, по полях зі своїм головою колгоспу ганяє, руль із рук не випускає. Замість погрібця залишалась купа глини, яка нагадувала худобину, яка здохла і тепер під сонцем догниває.
Ввечері, коли вже смеркалось, Василь після вечері за столом спокійно розповів, що він задумав. Його друзі поїхали у Звенігородку, влаштувались на роботу.
– От і я надумав поїхати. Підростають діти. Зараз, самі бачите, в селі освіти не даси. А я не хочу, щоб вони все життя бикам хвости крутили.
Серце Хтодори йокнуло:
– А як же ми?
– А ви... Може воно так краще буде. Ви будете жити по-своєму, ніхто заважати не буде.
– Це вже Русалка нашептала, - гримнув Зосим
– Та при чому тут Русалка?
От-от спалахне нова сварка, але Зосим на цей раз промовчав, сидів, як приголомшений. Йому ніколи в голову не могла прийти така думка, що його син, спадкоємець, опора і надія, може відчахнутись, як та гілка на черешні, коли невдало на неї ступиш.
З від’їздом Василя у хаті стало тихо та пусто. Тільки тепер Зосим побачив, яка хата велика, і простори гнітили. Розвалений погрібець нагадував, що треба б його перебудувати, але для чого? Для кого? Ще недавно хотілось виглядіти першим господарем на всю Вікторівку. А зараз? Кому це потрібно?
Торгуючи вином, Зосим частенько й сам пригощався. Ця звичка підкошувала здоров’я. Зосим згасав. Став сутулитись, натруджені руки витягнулись. Вуса, які були прикрасою для круглого лиця з  ледь кирпатим носом, тепер стали ріденькими. Серед вогняно-рудого волосся пробивалась сивина. Ночами не спав, з голови не виходив Василь.
А він час від часу приїжджавдо батьків, але поспішав до своєї квартири, до своєї роботи. Було зрозуміло , що Василів дім уже там у Звенігородці, а не в Вікторівці.
Настали нові часи, сільські люди подаються десь на роботу у місто, їх заманюють нові краї, новий склад життя. І все це й слід було зрозуміти Зосимові, але йому було не під силу. На Соковиці був старий Мирон і біля нього побудувались чотири сина,  потім стали будуватись онуки. Так утворився цілий куток Мирони. Так колись заснувались Ляшуки, Лазорі, Дмитрі, Цвики. Зосимові дуже хотілось, щоб у Вікторовці заснувалась вулиця або куток Кочубеї. Але зараз не той склад життя, не ті звичаї.
Людина живе надією. Коли поїхав у місто Василь, вона остаточно згасла. Останні діти, хоч Маруся вийшла заміж, хоч Володько на службу після інституту подався, обоє відійшли без болі і сердечного надриву, бо все сталось так, як і слід було чекати – туди нитка вела. Але Василь... Безсонні ночі. Чого тільки не передумав Зосим. Тепер він і жалкував, що не так себе поводив, і виправдовував, і прикидав, як би воно було, коли б Василь залишився. То він проклинав нові часи. Все перебаламутилось. Всі кудись їдуть. Одні із села в село – з Соковиці у Вік¬торів¬ку, другі із села – у місто, треті із міста – в село.
То він став себе картати, що свої нер¬ви  не міг стримувати. І став у пам’яті перебирати, яким він був колись. Як він спокійно переніс поділ з братом. А потім війна. Втеча з полону. Артобстріли. Рукопашні бої, тюрма у Княж-Погості, голод. Все це сушило нерви, краяло серце... Сили покидали, покидала і надія, не було бажання хвататись за соломинку. Склероз довершив те, що не встигли зробити роки нелегкого життя.
Поховали Зосима на вікторівському цвинтарі на горбочку. Недалеко – рипа, у якій колись копав глину для нового будинку, на виду село, яке ховалось поза акацієвими хащами. На протилежному боці балки біліли будівлі Гончарука, все це залишилось, пройшло.
Після похорон діти роз’їхались по домах. Кожний з них запрошував до себе матір, але вона сказала:
– Спробую жити сама, якщо зумію.