Из века в век гл. 27 на укр. языке

Глава 27. З України на Вкраїну
            
Доїхали добре. Коли спускались з гори, перед зором розкинулась глибока та широка балка, на дні якої низками простягнулись білі хатки-мазанки. Було дивно: стіни – глиняні, дах – також глиняний, на ньому навіть стала сходити озимина і стирчало сухе бадилля лободи. Більшість будинків-мазанок було зліплено як що не за царя Гороха, то принаймні за часів панщини.
Колгоспне начальство потурбувалось, щоб тимчасово розмістити на квартирах, тобто в мазанках. Для переселенців було збудовано більше двох десятків коробок. Закінчуй та заселяйся.
Однак Василь з батьком вирішили збудувати хату за своїм планом – велику, на дві сім’ї, одна половина для батьків, друга для Василя, якщо жениться.
А поки що Кочубеї поселились на зиму у Івана Гричушенка. Його мазанка – сама простора і з двох половин. Хаті було понад сто років, дісталась вона Іванові як спадщина, і за все життя він всього побудував курника та хліва для корови.
Збоку подивитись, здавалось, Гричушенко переживав скрутне становище печерного віку. А якщо його послухати, то він самий багатий чоловік на всю Вікторовку. Він вас поведе у повітку, покаже мішки зерна, муки, запаси соняшнику. У нього сама краща дійна корова, а курей, качок, індиків, які вільно розгулюють на пустирі, то й не порахуєш.
І правда, зголоднілі ступенці відзначали, що вікторівці щодень у борщі знаходили якусь костомашку і не знали, що таке пісний обід.
Колгосп, як і було обіцяно, видав так позику, що хліба й іншого приварку сім’ї вистачило аж до нового врожаю.
Тільки посилились Зосим з сином стали засвоювати нові слова. Перш за все ви¬вчили (ой, як добре вивчили) слово „чамур“. Чому „чамур“, ніхто не пояснив, але знають його від дідів-прадідів. А робиться він так. В рові-рипі копаєш глину і привозиш на будівельний майданчик. Рівномірно розкидаєш його по всьому подвір’ї. Потім глину щедро поливаєш водою. Так глина п’є воду до того часу, поки не нап’ється. Потім насичену водою глину покриваєш соломою. Потім в колгоспі береш конячку і ганяєш її по колу по глині. Коли солома та глина перемішаються у суцільну масу, то, вважай, що у тебе є дуже добрий будівельний матеріал. З нього робили свої споруди скіфи та сармати. Можливо, від їхньої мови походить таке незвичне слово „чамур“.
Чамур замісили. Хай ще до завтра він відпочине, і тільки тоді з нього виробляєте великі цеглини, з яких викладають стіни. Про відпочинок треба забути і що спина болить не треба помічати, бо за літо хату треба зліпити, хоч лусни.
У Вікторівці пожеж не буває. Сама небезпечна пора – весняні дощі. Якщо вони розквасять стіни, хата може враз перетворитися в купу глини.
Вся Зосимова сім’я, як ластівки, цеглину за цеглиною клали стіни. Під осінь поселились у нову хату.
Хтодора не нарадувалась, що вода у дворі, а ще тут Василь пробив свердловину і встановив помпу. Разів десять кивнеш важелем, і відро повне. Не треба носити на коромислі.
Була ще й друга вигода. Ступенці все життя пасли корів у ровах, або на уздо¬ріжжі, тримаючи корову за налигач, щоб не потравила, не дай боже, чужі посіви. А тут пасовиська – оком не окинеш. Корів пасе громадський пастух. Лише в обід треба піти на тирло і там подоїти свою корову.
Ступенці не знали винограду і не уявляли, як він виглядить. А тут він росте добре. Зосимові наділили півгектара присадибної ділянки. Потомственому малоземельному селянинові тільки на город півгектара – це була велика вдача. Земля чорна, як галка, біля самого порогу, так і дихає своєю родючістю. Майже всю ділянку засадив виноградом та фруктовими деревами. Зосим від старожилів перейняв досвід виноградарства, а також і садівництва, бо тут і сорти інші і головне – догляд за наукою.
Як то кажуть, за життя потрібно побудувати хату та виростити сина. Хату вже вдруге побудував, синів виростив, і не одного. От тільки про Артена – ніякої звістки, як у воду канув. Василь – при господарстві, Володько – десь по науках, то в Дубно, то в Одесі, а зараз у Харкові вступив до інституту.
 Зосим  хату  побудував на славу і на заздрість сусідам,  почував себе, наче заново розпочав жити і не помічав, що уже розміняв шостий десяток.
Така була в нього вдача – любив роботу, особливо йому було приємно, коли люди бачать його працьовитість. Одним словом, він був господарем і помічав, що за цю хазяйновитість  його поважають в колгоспі,  та й у сусідів користується пошаною.  В колгоспі Зосим був їздовим. Бригадир ним не нахвалиться, бо знає: Зосимові доручи – він поїде і зробить все, як слід, пошли іншого – лиха не оберешся.
А повернеться з колгоспу – і в город. Особливо старанно доглядав за виноградом. Кожний кущик общипає, пропрашує та обгорне, побризкає синім каменем.
Хтодора також в роботі помолоділа, забулись старі болячки. На Одещині вона не бачила, щоб десь росла валеріана. Та вона їй і не потрібна була.
Так непомітно, поступово і тихо вкралося щастя, про яке важко писати. Коли воно отут поряд, ходить за тобою по п’ятах, носить тебе на крилах, то навіть і не здогадуєшся, що воно прийшло. Щастя таке прозоре, як повітря. І тільки, коли ти його втрачаєш, в пам’яті своїй відтворюєш його видимий образ, хочеш до нього повернутись, але... все минуло, все про¬йшло. Доводиться лише жалкувати, що в житті Зосима та Хтодори воно так рідко траплялось.