Из века в век Гл. 24 на укр. языке

Глава 24. Втеча від петлі

Пізно вночі вся сімя Зосимова прокинулась. Хтось несамовито грюкав у двері.
- Хозяин, отвори!
Зосим відчинив. Зайшло четверо. Двоє – озброєні, а двоє – цивільному – без зброї. Серед них, виявилось, знайомий – скільки літ, скільки зим? – Сіліхін. Ще при перших совітах він був уполмінзагом – поставки збирав. Зосим запалив гасову лампу.
- Что, Зосим? Вомужал. Слыхал, слыхал о тебе. Да, вот такая катавасия с тобой случилась. Ты, вроде, как яблочко, с одной стороны красный, воин-освободитель, а с другой – бандеровец. Да!
Виговорився Сіліхін та й замовк. Лампа блимала, Зосим мовчав, міркував, чого йому треба. Обшук не роблять, знать не за тим прийшли.
Сіліхін – хитрий лис! Він завжди був різним. Міг ручкою нагана по голові тріснути отак ні з сього,  ні з того, а міг прикинутись таким своїм в дошку, навіть свою пляшку з-за пазухи витягти і почастувати селянина, як давнього приятеля.
Стане пригощати, та ще й випитувати:
- Ти мене поважаєш?
Дивна риса була у Сіліхіна, він знав навіть про те, що у кожного соковицького мужика під нігтем.
На цей раз Сіліхін розпочав здалека. Дістав податкову книжку і став перераховувати Зосимові заборгованості – з молока, з вовни, з мяса, з яєць, з фруктів. Здав Зосим тільки хлібопоставки. Решта – борги, а на них росте „Піна” (так Зосим називав пеню).
- Що думаєш робити?
- Самі думайте. От прийшли з автоматами... Арештовуйте мене, тільки дітей не чіпайте.
- А ми тебе не будемо заарештовувати. Ми тобі можемо всі боги списати, якщо вступиш до колгоспу.
- Ага! До колгоспу! А друзі прийдуть і повісять.
- Не повісять. Всіх не перевішають!
- А що мені всі? Всі,  як і я, не хотять свою голову в петлю сувати.
- Я це знаю, - охолов Сіліхін.- Знаю. Думаю. Завдання поставлено: провести колективізацію. І, якщо воно поставлено, то ніхто не відступиться. Будуть колгоспи. Віддавати в колгосп тобі нема що. Хіба твою сліпу кобилу. Корову не зачепимо. Земля – ти малоземельний середняк. Не забувай, що ти захочеш жінку із заслання повернути. Не думай, що ти хитрий, а ми так собі. Ми вже пів-Соковиці обійшли, і скрізь одна і таж розмова про петлю. А ти ось що, Зосиме... Ми тепер будемо кожного дня приїжджати мв село з облавою, будемо ловити і до колгоспу записувати, а ти втікай у рови з усіма сусідами і не подавай виду, що ти колгоспник. Я заяву за тебе написав, а ти тепер підпишись.
- Так тиж знаєш, що я неписьменний.
- Постав хрестика.
Погодився Зосим. Що було робити. І поставив на колгоспі хрестика.
З того часу довго гонялись совіти по ровах за соковичанами і нікого ніяк впіймати не могли, бо ті, що втікали були вже колгоспниками, а ті що ловили дуже старались, щоб нікого не впіймати. Насправді вступ до колгоспу проводився по ночах тихо і ніхто ні за ким не ганявся. Люди смиренно підписували заяви переважно хрестиками. Підписували, бо добре знали – не викрутитись. Нарешті, коли на Соковиці залишилось пять дворів незламних, скликали загальні збори в дворі Марини Полозянки.
Чого тільки не зазнав цей двір! На ньому колись виступав німецький бургомістр фон Бек, а потім били шомполами Ганну Кравець, на цьму ж подвірї стояла вишикувана сотня Степового, були промови, співали „Ще не вмерла Україна” та „Боже великий” і знову били шомполами ту ж Ганну Кравець і її чоловік Гантін спасав від смерті, на цьому ж подвірї стояла низка трун – ховали всіх, що загинули в криївці,  там стояла труна і господаря двору Петра – сина Марини Полозянки.
Зараз всі, хто ховався по ровах, перестали ломати комедію, признались, що вони – колгоспники. Стали радитись, як назвати колгосп. На Лищунах назвали „Червоний шлях”, на Капітулах – „Нове життя”, а соковичани не захотіли давати  своєму колгоспові більшовицьку назву. Запропонували дати назву колгосп імені Шевченка. Виявилось, що так назвали колгосп у старій Мощаниці. В одному районі не може бути два колгоспи з однією назвою.
- Тоді нехай колгосп буде імені Лесі Українки, - хтось гукнув із натовпу.
Рішення було прийнято. Знай наших: і відтепер велика українська поетеса стала колгоспницею.
В хаті Івана Приймачука зробили контору. Василина на засланні, Іван перейшов жити до Теклі, а хата стояла пусткою. Дубова канапа з точеними ніжками так і залишалась стояти  біля стіни. На неї сідали колгоспники, щоб покурити, або вислухати, кому який наряд видасть голова колгоспу. Вони сідали на канапі, яка колись належала комарівському полякові. В ту памятну ніч все село бандерівці вирізали. На канапі лежав окривавлений хлопчик. Тоді Іван Степанович труп хлопчика стягнув на долівку, а канапку переніс на хуру. Так і стала канапка свідком нещасливих подій і постійним докором всім, хто чинив злочин, або байдуже потакав йому. Вона нагадувала: на чужій біді не збудуєш собі щастя.
Настала осінь. Треба було поля зяблювати. Колгоспники орали всі поля підряд, але межі не чіпали. Хто його знає, чим все це кінчиться. Влада поміняється, а потім де свої межі встановлювати? А межі - то нерухоме, священне. Межу захищали і навіть на смерть стояли за її непорушність.
               

Ввечері Володькопри гасовій лампі виконував вправи з української мови. Маруся пряла на коловоротку. Зосим був на Цвиках у Клима.До хати зайшли троє. Серед них – Гнат Курчак, якого вже всі вважали покійником.
-Це ти, Гнате? – запитав Володько, - а ми тебе вважали...
- Щоя вже здох?
Несподівано він вийшов з хати, мабуть постерегти, щоб зненацька пачка Тараснка не наскочила.
- Ну, Володимире Кочубею, як ся маєш, як поживаєш?
З перших його слів у Володька промайнула думка про те, що й гната забирав бандерівець, який розмовляє не по-нашому. Про це довго ходили чутки по селі.
- Збирайся, розкажеш нам, як ти керуєш комсомольським осередком.
- У Володька поза спиною холодні мурашки поповзли. Все...
  Тут з-за дверей виглянув Гнат. Видно, якась пересторога. Всі троє вискочили на ганок, стали пошепки про щось говорити. Володько – за ними в сіни, тихо у темряві відчинив двері на тильний хід за хату і – в кщі.
„Друзі” повернулись
-Де Володимир?
-Пішов з вами, - відповіла Маруся.
Вони кинулись у сіни і побачили, що тильні двері відчинені і що від Володимира вже й слід простиг. Гнат зпередсердя вдарив Марусю прикладом сторчма. Вона впала з лави і, зачепивши коловороток, з ним разом повалилась на землю. В хаті настала тиша. Ліниво блимала гасова лпмпа. Скрізь – двері відчинені. Прийшов батько і зразу здогадався – були непрошені гості. Маруся отямилась.
- Що з Володьком, де він?
- Живий. Він утік через тильні двері.
Ще довго, мабуть з місяць, переховувався Володько у Старій Мощаниці у свого шкільного товариша.