Будн рекламного агентства друга частина продовженн

Похмуре, захмарене небо Києва час від часу здригалося. Лунав грім, блискавка гострим мечем періодично пронизувала товсті чорні хмари. Дрібненький дощик, що так несміливо починався звечора, перетворився у справжню зливу і тривав досі. Могутній вітер безжалісно зривав пожовкле листя з напівоголених дерев.
Ця неспокійна ніч жовтня щедро дарувала Ірині Галич жахливі події та серйозні проблеми. Минулий вечір пригадувався неохоче. Налякана власниця нічного клубу Night life доторкнулась до залізних грат камери тимчасового затримання. Сюди вона потрапила разом з іншими працівниками закладу після того, як місцева міліція за підтримки спецпідрозділу «Беркут» успішно провела блискавичну операцію під назвою «Стрижень». На превеликий жаль, чутки, які давно блукали столицею, підтвердились. У клубі дійсно відбувалась прихована, але доволі жвава торгівля наркотиками. Дівчина чудово усвідомлювала, що потрапила у неабияку халепу. Також розуміла: розраховувати на батькову допомогу, мабуть, не варто. Турботливий Тимур неодноразово сперечався з донькою. Приводом постійних суперечок був якраз Night life. Безперечно, керівник рекламного агентства «День», намагаючись все ж таки трішки вплинути на вперту Ірину, хотів, щоб його донечка якнайшвидше залишила відверто брудний заклад і працевлаштувалась в іншому місці. Тим паче, Іра відмінно закінчила державний ВУЗ, вивчившись на економіста. Перспективи відкривалися дійсно величезні, але… На той час вона не знайшла роботи за фахом. Тимур дуже хотів забрати Ірину до власної рекламної компанії. Проте йому не вдалось здійснити задумане. Тоді у «Дні» невтомно працювали двоє досвідчених професіонала з економіки.
- Гадаєш, як будемо гаяти час у в’язниці? – зненацька підійшов, спробував обійняти дівчину бармен.
- Відчепись, Дмитре, - почала нервово махати руками Галич. – Я ні в чому не винна!
- Невже, власниця не здогадувалася, що щось відбувається в закладі?
- Негідник… Ти ж руйнуєш усе моє життя!
Ірина мало не плакала.

Неспокійний Федір прокинувся десь о п’ятій годині. Чомусь, на серці хлопця запанувала тривога. Він не міг пояснити своє хвилювання. Ніби відчував якусь біду. Зваривши духмяну каву, заступник директора увімкнув маленький радіоприймач, щоб дізнатись ранкові новини міста. Перший же репортаж у випуску шокував слухача.
- Хоч би батько не почув… - прошепотів Галич.
Хлопець почав швидко вдягатися, забувши миттю про сніданок. Поспішав у мікрорайон Святошино, де знаходився міліційний відділок №3.
Микола Тимченко, у минулому відомий менеджер агентства «День», керував яхтою «Silver Tiger», спрямовував її до берегів України. Повертався з Кіпру. Тридцять три роки прожив на чужині. Нікосія - столиця країни доволі гостинно зустріла українського багатія. Згодом спритний, занадто гнучкий в бізнесі Тимченко починає серйозно займатись фармакологією. Микола активно співпрацює з багатьма аптеками острівної держави. Минає деякий час… Починають зростати доходи. Успішний бізнесмен не забуває також про особисте життя та одружується. Його дружина – смаглява красуня, яка народилась поблизу Стамбула, теж помандрувала на Кіпр у пошуках кращої долі. Проте шлюб не виявився міцним. Проживши два роки разом, мов кіт із собакою, подружжя розлучається. Дітей вони не мали. Вдруге одружитись затятий кар’єрист не спромігся.
Ніхто б і не довідався про те, що Тимченко повертається на Батьківщину, якби не дзвінок. Бізнесмен скористався телефонним зв’язком і повідомив колишньому фінансисту агентства цю радісну в лапках звістку. В минулому Микола був жорстким, непоступливим та дуже хитрим, навіть, всередині колективу. Ще запам’ятались постійні суперечки між ним і тодішнім директором «Дня» Олексієм Тарановим. Розмова колишніх працівників виявилась зовсім нетривалою.
Повільно розпочинався останній робочий день на цьому тижні. Японська іномарка Тимура Галича несподівано зламалась посередині Дарниці. Потім автомобіль забрали евакуатором. Довелось пересісти та добиратися метро до рекламної фірми. Нарешті, втративши безліч цінних годин, розлючений керівник відчинив власний кабінет. За директором увійшов Островський.
- Тимуре Михайловичу, добрий день, - привітався Денис. – Підпишіть папери.
Галич мимохіть зиркнув на ті аркуші. Серед них був окремий папірець із зошита.
- А це що? – зацікавився керівник компанії.
- Моя заява. Я змушений залишити агентство.
- І ви так просто повідомляєте… Де мені знайти тепер кваліфікованого фінансиста? Назвіть хоч причину, чому ви звільняєтесь?
- Тому що в керівництві «Дня» почались суперечки та незрозумілі мені конфлікти. Скажу більше… Тут кожен намагається зібрати якийсь компромат на тебе. Я не збираюсь працювати в такому колективі.
Тимур, вражений почутим, вимовив лише одне:
- Здається, між нами все добре…
- Значить, у мене були неприємності з іншими працівниками. Ви підписуєте? Мені ще треба занести ці папери у восьмий кабінет.
Нічого не розуміючи, директор все ж поставив свій підпис і відпустив Островського. Потім зателефонував синові.

Заплакані очі затуляли долоні. Ірина не хотіла вірити в жахливу реальність. А вона була дійсно невблаганна. Можливість сісти у в’язницю особливо не вабила, а навпаки лякала. Поруч вештався Дмитро. Зовні він зберігав цілковитий спокій та, здавалось, зовсім не хвилювався.
- Годі тобі плакати, - спробував пригорнути до себе дівчину бармен. – Здається, я маю ідею. Ми зробимо так, що ти не потрапиш за грати. Я візьму все на себе.
- Сволота… - не витримала Галич. – Яка ж сволота… Ти без мене торгував наркотиками!
- Доведи це. Зможеш? Немає питань. Та в тебе ситуація трішки складніша. Тобі ніхто не допоможе, окрім мене.
- Що ти пропонуєш?
Іра усвідомлювала: вона ніяк не подолає досить серйозну халепу самостійно.

Скориставшись стільниковим зв’язком, Тимур все таки знайшов Федора. Звісно, син приховав те, що він зараз під’їжджає до міліційного відділку. Також молодший Галич промовчав про затримання Ірини, щоб не хвилювати батька. Федір все чудово зрозумів, коли дізнався, що Островський зненацька вирішив залишити агентство.
- Та ні. Там причина зовсім інша, - мовив син.
- Яка причина? – директор «Дня» був дуже здивований.
- Ти давно розмовляв з Мариною? Ходять чутки… Їх родина розлучається.
- Що-що?
Тимур не вірив власним вухам. Островські, начебто, завжди жили в злагоді.

Вже пізнім вечором, коли темрява остаточно полонила столицю, почався міленький сніжок. Вулиці міста поступово вкривались білою ковдрою. Легенький морозець завітав надвечір до Києва.
Блакитна яхта, швидко подолавши чималу відстань, увійшла в київський порт. Зважаючи на погодні умови та пізню годину, Микола вирішив завтра сходити на засніжений берег. Він закип’ятив трав’яний чай, зручно вмостився в каюті та увімкнув DVD-програвач. Електричний обігрівач наполегливо працював біля стіни. А надворі все йшов пухнастий сніг.

Весь сьогоднішній день Федір провів у міліційному відділку. Проте так і не зустрівся із затриманою сестрою. Слідчий, якому доручили вести справу Night life, кудись поїхав. Трапилось це опівдні. Повернувся вусатий майор десь о дев’ятнадцятій годині. Звісно, Галич його не дочекався. Відповідно настрій у нього був далеко не найкращий. Рідний під’їзд зустрів Федора, як завжди, суцільною темрявою. Розмальований ліфт зламався ще минулої середи, досі не працював. Довелось вкотре підійматися сходами.
- Господи! – на четвертому поверсі хлопець несподівано зіштовхнувся з власним батьком. – Чому ти маячиш у темряві, мов                привид?
Виявилось, що Тимур вже давненько перебував тут, досить довгий час простояв під дверима квартири сина. Щоправда, ніхто йому не відчинив.
- Марина не відповідає, - повідомив батько, увійшовши до розкішної оселі. – Мабуть, вимкнений мобільний. Абонент постійно поза зоною. До речі, звідки ти знаєш про розлучення Островських?
- Я не збираюсь це обговорювати.
- Але ж доведеться. Я також волів би не копирсатись у брудній білизні, проте Марина...
Федір зневажливо махнув рукою.
- Ти бігаєш за нею, наче цуценя. Вона тобі, навіть, не дружина.
- Припни язика, юначе! – раптом закричав батько. – Немає в тебе ні сорому, ні совісті!
Тимур був дуже сердитий. Кілька хвилин минули у цілковитій тиші, доки Галич не запитав сина:
- А де Ірина? У неї теж щось з телефоном. Не бере слухавку.
- Знаєш, нам треба серйозно поговорити, - тихо мовив Федір. – Ірка - в біді.
Ці слова ані трохи не дивували Тимура. Донечка, начебто, ненавмисно робила неприємні сюрпризи рідним та завжди потрапляла у якісь халепи. Її безмежна впертість інколи просто лякала.
- Що знову вона накоїла? – поцікавився батько.
Коли директор «Дня» все дізнався, то схопився спочатку за голову, а потім був змушений пити заспокійливе. То справді була вже межа. Тимур дійсно не уявляв, які ще вибрики залишились в арсеналі неслухняної доньки.

Денис, нібито, мав радіти. Він не бажав продовжувати подружні стосунки. Також йому було байдуже, де тепер знаходиться пригнічена Марина. Проте розумів Островський, що реакція дорослих дітей на подібну новину буде вкрай негативна. Дивно, але ці думки привели Дениса в найближчий бар.
- Що ж ти наробив? – тихо запитав сам у себе колишній фінансист рекламного агентства, тримаючи чарку горілки.
Десь підсвідомо він розумів, що сім’я вже зруйнована і вороття немає. І звинувачувати Островський не міг нікого, окрім власної персони. Клятий язик втратив таємницю. Денис пив досхочу. Склянка за склянкою. Розпач повністю полонив його.

Ірпінь – маленьке містечко під Києвом. Це була Батьківщина Марини. Тут вона народилася, зростала. У п'ятнадцять років юна красуня переїжджає до столиці України. Занадто швидко дівчина потрапляє у модельне середовище, знайомиться з відомими українськими кутюр’є, доволі легко будується її кар’єра. Рідний Ірпінь залишився десь далеко, лише у спогадах. А вони були пов’язані в основному з безтурботним дитинством. Та траплялись неприємні ситуації в житті, коли Марина залюбки поверталась у глиняну хатинку на околиці. Вона почувалася там затишно й безпечно. Хоча крихітний будиночок не мав опалення. Тепло в оселі забезпечувала піч, поруч знаходилась маленька лежанка. Три свічки, які гралися полум’ям, палали напроти ікони. Сьогодні засмучена жінка знову приїхала сюди. Гіркі сльози вмивали її обличчя.
- Марино… - почувся знадвору голос Тимура. Минули якісь секунди, і він увійшов до старої будівлі.
- Як ти мене знайшов? – підняла заплакані очі Островська.
Галич посміхнувся, потім відповів:
- Це було зовсім нескладно. Я досить добре знаю тебе. Проблеми?
- Як Денис міг так вчинити? Він зрадив…
Сльози заважали їй розповідати. Тимур намагався стримуватись, але почуття переповнювали його.
- Я, навіть, не… У вашій родині таке відбувається… Мені бракує слів.
- Якщо відверто, я теж шокована, - трішки заспокоїлась Марина. – І цей негідник вигадував різні історії. Він дуже стомлювався на роботі, частенько затримувався. Тепер розумію, де Денис так натхненно працює. До речі, спасибі Федору.
- А до чого тут мій син? Чи ти не про нього?
Островська все пояснила. Директор агентства уважно слухав, далі мовив:
- Можеш сама йому подякувати. Він мене привіз.
- А де ж твій «Мітсубіші»?
- Це довга і нецікава історія. Мариночко, будь ласка, поїхали додому. Я ще не відпочивав, а вже четверта година ранку. Сьогодні треба зробити безліч справ.
- Куди додому? Нізащо не повернусь в той будинок.
Тимур не став вмовляти подругу, чудово розуміючи її стан. Замислився…

Починався ранок. Сніг, що засипав протягом всієї ночі столицю, поступово перетворився у проливний дощ. Прокинувся Микола рано, десь о пів на п’яту. Ще не світало, але спати вже не хотілось. Тимченко лежав та міркував. Плани на день були грандіозні. Перш за все кіпрський бізнесмен вирішив оселитися у київському готелі, далі планував знайти компанію, де колись працював менеджером. На теплий прийом, звичайно, розраховувати не доводилося, хоча він мріяв десь працевлаштуватись. Смачно поснідавши, Микола з валізою зійшов на берег.
Тим часом змучений нічними пригодами Федір в’їжджав до столиці. Поруч сидів батько, позаду дрімала стомлена Марина. Тимур ненароком пригадав пишне весілля Островських. Тоді подружжя сяяло від щастя. Дивно, але з роками все кардинально змінилось.
- Моя подруга залишиться на вулиці, - прошепотів старший Галич. – Повірити не можу.
- Навіщо ж так? Ще скажи «на вокзалі», - посміхнувся син. – Марина може якийсь час пожити в мене, якщо захоче. Все залежить від її бажання.
- Це був би справді найкращий варіант. Ти дійсно не проти?
- Звичайно, ні. Щоправда, в оселі – холостяцький безлад.
- Нічого. Вона тимчасово переїде.
З цими словами знесилений Тимур заплющив очі. Дуже хотілось спати.

Проливний дощ все ніяк не вщухав. Тополі втрачали останнє листя. Починалася зима. Повільно, але невпинно. Антон добряче забруднив черевики, доки дістався на околицю міста. Менеджерові «Дня» теж здавався трохи дивним той факт, що Денис так миттєво залишив рекламне агентство. Хоменко вирішив негайно з’ясувати причину поведінки товариша, який останні дні був не схожий сам на себе.
- Денисе, Марино! – гукнув Антон. – Є хто вдома?
Менеджер без будь-яких перешкод увійшов у просторий будинок Островських. Хтось забув зачинити вхідні двері. Працівник РА «День» здивувався ще більше, коли побачив посеред їдальні господаря, який лежав на підлозі. Потім виявилось, що він, м’яко кажучи, не зовсім тверезий. Антон нічого не розумів. Зазвичай колишній фінансист тримав усе під контролем та, майже, не вживав спиртне. Безперечно, щось трапилось в його житті. Але останнім часом шкільні друзі, Островський і Хоменко, припинили активно спілкуватися. Про якусь ворожнечу між ними мова, звісно, не йшла, проте… Чомусь, товариські стосунки відчутно погіршились.
Врешті-решт, Антон вирішив зачекати, доки Денис прокинеться.

Несподівано, в суботу почались допити у справі Night life. Слідчим довелося добряче і напружено працювати. Опитували всіх, хто тим вечором знаходився у нічному закладі. Особливу увагу приділяли працівникам клубу та його власниці. Правоохоронці неабияк дивувались:
- Ірино Тимурівно, ви ж розумієте, що такого не буває… - мовив лейтенант. – Керівник має контролювати все, що відбувається в закладі чи на виробництві. Я ніколи не повірю… Невже ви справді нічого не знали про торгівлю наркотиками?
- Повторюю десятий раз, - відповідала дівчина. – Дмитро самостійно збував цю гидоту. А у вас можуть бути серйозні проблеми. Ви протримали мене більше доби в камері тимчасового затримання. Це без жодних пояснень. І взагалі… Я хочу, нарешті, прийняти душ!
- Громадянко Галич, не галасуйте так. Ви лише перенервуєте. Тут вам не курорт, а міліційний відділок. Раджу змінити свою поведінку. Тим паче, слідчі намагаються розплутати цю справу. Обов’язково знайдемо злочинця.
- Шукайте… А мене або звинувачуйте, або відпускайте.
Правоохоронець голосно видихнув повітря.
- Так ми ніколи не домовимось, - похитав він головою.

Тимур ледве пересував ноги від втоми. Незважаючи на це, Галич дістався до святошинського відділку міліції. Розумів, що сьогодні субота, але все ж сподівався побачити донечку, поспілкуватись з нею. Він нахилився до скла, за яким сидів черговий.
- Чоловіче, а хто займається справою нічного клубу Night life?
Раптом двері відчинились, і до приміщення влетів вусатий майор. Очевидно, йому добряче зіпсували настрій ще на світанку. Лаявся, не стримуючи емоцій.
- Який дурень висипав пшоно на дах моєї машини? Піймаю – відірву голову! Горобці влаштовують там справжнісінький бенкет. Крилаті чорти. Мене хтось шукав?
Черговий поглядом вказав на Тимура.
- Пане, ви щось хотіли? Якщо так, проходьте в мій кабінет. Є ще кілька вільних хвилин.
Стомлений Галич увійшов, запитавши:
- То це ви займаєтесь справою Night life?
- Нічний клуб? Досить гучний випадок! Вибачаюсь, ми знайомі?
- Навряд чи. Тимур Михайлович Галич. Моя донька знаходиться у вас. Її затримали.
- Якщо ви маєте на увазі власницю нічного закладу, то в неї справи дійсно кепські. Не впевнений, що їй допоможуть якісь адвокати. Навіть, досвідчені.
Директор «Дня» важко зітхнув. Пригадались ті часи, коли Ірина та Федір були ще малими. Їхнє дитинство лишилося безхмарним і безтурботним. Дитячий садок, школа, університет… Крок за кроком вони наближались до дорослого життя. А воно виявилося таким складним і жорстоким.
- Що ж робити? – у батька опускались руки.
- Та є один варіант, - зненацька почав шепотіти правоохоронець. – Я заплющу очі і закрию справу. Але лише за умови…
- Скільки? – здогадався Тимур, чого насправді хоче майор.
- Знаєте, «Хонда» останньої моделі… І кримінальна справа розчиниться у повітрі. Донька опиниться на волі. Ви ж прагнете саме цього?
- Домовились… Буде вам автомобіль.
Галич погодився, хоча й гадки не мав, де взяти кругленьку суму на придбання машини.

Федір спав. Те саме робила і Марина у кімнаті напроти. Вони відпочивали після ночі, яка виявилась безсонною для них. Панувала цілковита тиша. Аж раптом залунала танцювальна мелодія. То спрацював мобільний Федора. Йому телефонував батько. Проте спросоння молодший Галич ледве знайшов слухавку у купі одежі, що лежала на стільці. Доки син копирсався в пелюшках, телефон припинив співати. Вже потім Федір сам набрав номер мобільного Тимура.
- Ти що спиш? – запитав директор «Дня».
- Як це ти здогадався? – трішки з іронією поставився до питання заступник, а далі більш серйозно поцікавився результатами поїздки батька в міліцію.
Дізнавшись про бажання майора якнайшвидше отримати хабар у вигляді японської іномарки, Федір помітно зніяковів.
- Ну, і де ми візьмемо такі кошти? – схвильовано подивився він на батька. – Звичайно, можна скласти наші зароблені гроші…
- Взагалі, нам не завадить і кредит.
- Що ти плануєш заставляти?
- Мій «Мітсубіші» чи твій «Рено». Обирай сам. Мені однаково.
Син усвідомлював, Тимур налаштований рішуче. і його донька у будь-якому разі вийде на волю.


Допит бармена тривав уже близько години. Дмитро виявився зовсім небагатослівним. Частенько відповідав «так» або «ні», нервуючи тим самим слідчих.
- Вас же затримали, як кажуть, на гарячому, - заявив роздратований лейтенант. – У нас є беззаперечні докази, що ви займаєтесь торгівлею наркотиками.
- Так. То й що?
- Ви не боїтесь провести декілька років у в’язниці?
- Та ні. А ви не боїтесь теж опинитися за грантами?
- Ти мені ще будеш погрожувати?
- Погрози тут ні до чого. Просто я вас згадав. Ви купували в мене, здається, також героїн. Не пам’ятаєте? Шкода. А ось ця інформація буде дуже цінна в суді. Ви так не вважаєте?
- Заберіть підозрюваного геть!!! – почав оскаженіло кричати правоохоронець. – Тварюка така!
Бармен задоволено і дещо зухвало усміхався. Його силоміць вивели з кімнати. Від хвилювання та істеричних вигуків у лейтенанта суттєво підвищився тиск.

Після тривалої розмови з батьком, під час якої вирішили заставляти все ж французький автомобіль, Федір пішов у напрямку кухні. Марина, котра щойно прокинулась і вийшла зі спальні, зупинила хлопця, промовивши:
- Величезне спасибі! Завдяки тобі я дізналась про все.
- Слухай, я ж ненавмисно… Так просто сталось…
Дивно, але жінка не виглядала пригніченою. Навіть, спробувала подарувати пристрасний поцілунок. Галич намагався уникнути певної близькості… Розумів, що наслідки можуть бути різними. Йому допоміг дзвінок у двері.
- Хтось прийшов… - миттєво позбавився він ніжних обіймів і поквапився відчинити.
Федір, треба сказати, здивувався цій гості. На порозі стояла Лариса Соколенко. Кого-кого, а її побачити заступник директора зовсім не очікував. Тимур вже неодноразово розповідав про неї, тому син склав певне враження, щодо цієї людини. М’яко кажучи, воно було не найкращим. Федір ніяк не міг пояснити вчинок батька. Тимур, незважаючи на всі минулі незгоди. таки працевлаштував колишню дружину свого брата.
- Ну, і що ти тут забула? – непривітно зустрів жінку молодший Галич.
- І тобі доброго дня… Я щось не можу з’єднатись з твоїм батьком, - пояснювала Лариса, тримаючи в руці повний пакет овочів. – Взагалі, мені треба з ним серйозно поговорити. Він – в місті?
Їй ніхто не відповів, проте погляд Соколенко ненароком впав на Марину, що стояла позаду.
- У тебе гості?
- Ні, я тут тимчасово оселилась, - несподівано обізвалася Островська.
Так Федір потрапив у досить незручне становище.

Майже, півтори доби провів на ногах бідний Тимур. Дуже втомився… Бажання було лише одне: скоріше лягти спати. Його мрія не стала реальністю. Крім того, у вітальні Галича зачеккався пан Тимченко, котрого пустила господиня квартири. Для директора агентства то був справжній сюрприз, хоча  і неприємний.
- Отже, ти тепер директор «Дня»?
- Так…. Послухай, Миколо… У чому справа? Я ж тебе добре знаю. Ти нічого не робив просто так. Які плани на майбутнє? Чому повернувся?
- І як тобі керувати? – не поспішав із відповідями кіпріотський бізнесмен. – Усе вдається?
- Начебто, все добре… Працюємо потихеньку…
- Годі тобі брехати! У тебе ж величезні проблеми в агентстві. Не дивуйся. Завдяки деяким людям я добре знаю, що сталось за весь цей час. Крупій вбив Таранова. Між іншим, правильно вчинив. Компанія рано чи пізно збанкрутувала б із таким керівником. Олексій був занадто жадібним. А у вас зараз справді – вакантне місце фінансиста?
Шок полонив Тимура. Невже хтось пильно спостерігав ці роки за діяльністю агентства?
                Кінець другої частини