Клиника

Дивно. Дуже дивно. Кажуть, ніби у кожного з нас є ваги вчинків. На цих вагах ми збираємо погані й хороші вчинки. І от коли одна з чаш цих вагів переповнюється – всі добрі або погані справи виливаються на нас…….

Нещодавно я втрапив до шпиталю, нічого особливого – нерви. Напевне одна з моїх чаш саме переповнилася. Виходячи з місця мого перебування неважко зрозуміти яка з двох.

Я не жаліюся, я дійсно цього заслуговую. Ми самі вибираємо стиль життя, я теж свій обрав. Для мене не було здивуванням таке покарання. Дякую, що хоч живий лишився. Але потрапивши до лікарні я дійсно сильно здивувався.

Ні, справа не у якості послуг, які надає українська медицина. Не у ставленні до людей, не у байдужості всих, хто тебе оточую, окрім самих найближчих людей.

Навпроти, мене здивувала та щирість, яку пропонують зовсім невідомі тобі люди. Здавалося – привезли хлопця, тай нехай собі валяється. Адже лікарня за добу бачить десятки облич, що незвичного в іще одному пацієнтові?

 Мене б, наприклад, зовсім не цікавило, хто той невідомий, і з чим його привела до мене доля. Буде він жити чи ні – теж не моя справа, що мені до нього.

Хоча, дехто думає інакше. Для мене було дуже дико, коли ті  люди, до яких я став сусідом, поцікавилися, як в мене справи.

«Ви що, з глузду з’їхали, хто я, і що вам від мене треба?»,- подумав я.

Але відповів: - «Дякую, зараз краще».

« Тиск? Замолодий ще для цього, це наша справа хворіти», - и троє моїх сусідів із іронією всміхнулися.

«Так, напевне»,- підтримав розмову я.

Наступні декілька годин я провів бігаючи поміж десятків кабінетів лікарні, намагаючись перевести подих та все таки виконати всі доручення лікаря. Насправді це жах, навіть я нікому б не побажав такої безглуздої подорожі.

Коли мені знову стало погано, я повернувся до палати та приліг на своє тверде ліжко, на кшталт тих, що стоять в дитячих лагерях, тільки із колесами, і тільки і думав щоб закрити очі та заснути. Заснути так, щоб мене ніхто і ніколи не чіпав, залишитися у спокою сам із собою, один на один. Але….

«Тобі знову погано?», - запитав самий молодий дядечко. – «Ти напевне зголоднів, в мене тут бутер є, не бажаєш?»

Коли я заходив, він прокинувся, та повернувся обличчям до мене – я би вбив, розбуди мене такий незграба. Дійсно, галасу я наробив, коли заходив, встиг грюкнути по його ліжкові, стукнути дверима, та вилаятися. Дивно.

«Ви що знущаєтесь, я ж вас зовсім не знаю,  тай ви мене теж не знаєте. Невже вас дійсно цікавить мій стан? Невже вам є справа до мене?», - знову пролунало в моїй голові.

Але я відповів: « Дякую, я вже дома поїм, якщо повернуся».

На його обличчі з’явилася непідробна посмішка. Дивно.

«Не бійся, тебе вилікують. Мені теж було страшно, коли я потрапив до шпиталю, я доречі навіть свідомість ледь не втратив, коли сюди приїхав. Але, як бачиш, тепер майже здоровий», - продовжив він.

Дивно. Мені дійсно стало спокійніше. Чи то через його слова. Чи то через ліжко та подушку, які тепер були дуже приємними. Я заплющив очі.

«Можливо через вигляд крові тобі стало погано?», - трохи почекавши, доки я розплющу очі, спитав він.

«Не знаю, раніше ніколи погано не ставало від цього», - але я знав, що саме від цього я ледь не втратив свідомість декілька хвилин тому.

«Не біда, с кожним буває.  Багатого ти про себе іще не знаєш. Тому не дивуйся. Відпочинь», - договорив він і повернувся обличчям до стіни.

«Так, багатого», - подумав я.

Минула не одна година доки я прокинувся. Мені стало краще, але залишився якийсь осад. Весь день, і наступний, і ще декілька днів потому я не міг зрозуміти чи то я такий, чи то всі такі?

Ні, своє ставлення до людей я ніколи, напевне, не зміню, але тепер я дивлюся на них трохи по-іншому. Дивно.