ИЗ ВЕКА В ВЕК Гл. 10 на украинском языке

Глава 10 Пани

Яка влада встановилась, дядьки не могли пояснити, але знали добре – свобода кінчилась. А баби міркували по-своєму: „Хай гірший, аби інший“. Стали їздити у Здолбунів на ярмарок. Ступенців дивувало, що вже торгують не на фунти і пуди. „Кільограми“, „центнєри“. Не десятина, а гехтар, не верства, а кіломєтр, – диво та й годі!
Згодом ступенці дійсно помітили, що влада інша, а гірша чи ні, ніхто сказати не міг.
У Ступні появився солтис – сільський староста.
Але що потішало, так це те, що всіх соковицьких гречкосіїв стали обзивати панами. Спочатку вони думали, що над ними так глузують.
– Пани, що поскидали штани, – сміялись самі над собою. Однак солтис через десяцьких скликав на схід ступенських „панів“. Солтис був з українських поляків, тому він на мішанині польської та української мов пояснив, що ступенці тепер будуть жити у Панстві Польськім і що їхній головний пан-керівник – Юзеф Пільсудскій. А також всі повинні поважати і слухатись люду жондового, тобто урядовців, і сплачувати податки.
Дядько Семен питає сусіда Дорохтея:
– Як поживаєш, куме?
– Як в Польщі!
– А як це – в Польщі?
– Всі пануємо. Навіть і наймит, так і той пан.
Зачастив у село люд жондовий – чиновники. Українську мову вони знали п’яте через десяте. Вимагали, щоб селяни розмовляли польською. Перш за все ступенці запам’ятали польське слово „бидло“. Цим словом називали частіше, ніж „пан“. Слова „хвопек“ та „хвоп“ майже схожі, але перше означало хлопче, або хлопець, а друге – образливе – холоп. Старі люди говорили, що влада нова, але при ній повернулись ті слова, що були за панщини. По селу пішла поговірка: „Видно пана по халявах“. Люд жондовий ходив у чоботях. Хто чином вище, той – у хромових чоботах, останні – у юхтових. Помітили, хто нижчий пан, той більший хам.
Польська мова стала поширюватись серед простих людей. Деякі слова від українських мало відрізняються.
Був такий випадок. Лавочниця Федоровичка, яка при царі українську мову мішала з російською, тепер стала запозичати польську. То вона була благородною матушкою, тепер – ясновельможна пані.
Павло Дрозд зайшов купити махорки. Дід, який біля пані сам вештався роками, презирав лицемірну та поважну пані.
– Цо пан хце?
– Ти мені не цокай. Махорки продай!
– Які не гжечні!1 Якої вам махорки задньої, чи пшедньої.
– Сама кури задню, давай передню! Задня смердить!
– Какая невоспітанность! Какая негжечность!
– Перестань із себе панєнку корчити. Давно сиру капусту їла?
Павло колись був у Федоровички в покоях і бачив салат із свіжої капусти. Все її благородство, як сніг слизло. В його понятті їсти сиру капусту означало „дійти до ручки“, терпіти крайню нужду. Павло, бодай би вмирав з голоду, але сиру капусту їсти не став би.
„Ти дивись на неї, – продовжував бурчати Павло, – вона вже з себе уродзону полячку корчить!“
– Какой хам!
– Хам, то хам, але гроші, або пійондзи візьми.
Разом з польськими словами стали входити у звичай польські порядки. Стало звичним слово „мельдунок“. Кожний господар сім’ї раз у півроку повинен замельдуватись (відзначитись) у поліцейському околотку. В окремому журналі велись записи: хто народився за останні півроку, хто помер і хто куди виїхав.
На це мужики дивились, як на достойне діло. Хоча про це могли б розпитати у попа, там в метриках все сказано. Їх дратувало інше. Вже надто докладно розпитували про сусідів. Коли „мельдувався“ Зосим, поліцейський докладно цікавився Омеляном Бондарем. Чи пише. А з ким він приятелював до того, як піти з червоними. А про Олександра Бондаря спитав таке, що Зосим не второпав, до якої політичної партії той належить. Зосим десь від когось чув, що за політику садять до в’язниці, але що це за штуковина така, за яку можна позбутися волі, він ніяк не міг збагнути. Зосим пішов до дядька Якова – він грамотний.
Стало все ясно. Омелян воював проти поляків і з совєтами подався в Росію. От вони не „мельдують“, а шпигують. Від нього – ніяких чуток.
– Будуть питати, кажи, що нічого не знаєш.
Поліціянти походжали по селу. То до одного сусіда заглянуть, то до другого. Таке враження, що від кота заховали кусень сала, от він винюхує. Але не там вони нюхали. З ночі на перше травня на конторі, в якій посідав сільський староста – солтис, з’явився червоний прапор. Чиїх рук справа – ніхто не знав. На всякий випадок арештували Олександра Бондаря, але через тиждень випустили – нема доказу.
Стали частіше селян до мельдунку тягати, допитуватись, але вони чи то дурників із себе коїли, чи й справді не знали, що червоний прапор вивішувати не можна, а червоний з білим – оце саме те. Державний прапор Польщі – червоне поле з білою смугою.
Ще прожили в панстві понад два роки. Але у поліціянтів роботи прибавлялось.
Зосим не помітив, як вони пройшли від рову на затилок його хати, стали ходити по городі, розтоптуючи кабакове огудиння, наступаючи на грядку, на якій огірки пустили по четвертому листочку. Хтодора замітила непрошених гостей і оторопіла: мабуть, якийсь злодій ховається в кабаках. Вже Зосим і Хтодора  наблизились і стали уважно придивлятись. Нема нікого.
Однак два довгов’язі поліціянти ходили поміж рядками капусти, наче  лелеки на болоті. Враз вони нагнулися біля рослини з округлими жовтуватими листочками.
– Цо то є, пся крев, холера ясна?
Перекладати не було потреби, бо в селі пся крев – собача кров – знали як улюблену лайку польських жондовців. Один з них показував на билинку тютюну.
Від штрафу викрутились. Дійсно, одна билинка тютюну була самосівка, і її ніхто із розсади не висаджував.
Непрошені гості пройшлись по всіх огородах Ковтунівського кутка. Нічого не знайшли. Проте переконались, що дядьки соковицькі вже не будуть один одного пригощати власним самосадом.
В селі Гульча під Острогом поляки виділили велику патентовану тютюнову плантацію. На вирощування тютюну була встановлена державна монополія. Таким способом заставили мужика нести до Федоровички гроші, або яйця, чи курочку, щоб заплатити за ту смердячу пшедню чи задню махорку.
Тепер уже соковицькі дядьки жалкували, що колись чекали змін і приказували: „Хай гірші, аби інші“. Їх спочатку панами величали, а потім гонорні польські жондовці більш називали їх бидлом, а не панами.
Мужик звикається до кривди. Спочатку побринить, як джміль на квітці, і затихне, а потім скаже: „Батогом обуха не розітнеш“ або „Вище себе не скочиш“ і таке інше. А скаже так, аби виправдати свою байдужість.
Отець Агафангел, який багато років співав за здравіє царю, тепер згадав другу істину: „Всяка влада – від бога“. „Хто владі земній не кориться, той гнівить всевишнього“.
Мужики чухали потилиці і міркували: „Кого бог любить, того й карає, насилає на нас ляхів-католиків“. Далі балачки глохли.
Тим часом нова польська влада згадала про Зосима. Із Здолбунова прийшла „карта поволання“ (повістка) про покликання до польської армії строком на два роки. Сонце захмурилось у всій Зосимовій сім’ї. У Хтодори серед білого дня наступила темрява в очах, в голові застугоніло і все навкруги поплило. Хто буде справлятись з худобою? Хто буде сіяти, орати? Хоч живою лягай у домовину. Тільки тепер вона відчула, який їй Зосим рідний і без нього вона кругла сирота. Оцей хлопчина, який недавно був чужим, Хтодора його боялася на перших порах. А тепер забирають не Зосима, відтинають праву руку.
У хаті було так тихо і сумно, наче вивезли на цвинтар покійного. Тільки велика чорна  муха, що випадково залетіла у хату, билася в шибку – рвалась на волю, одноманітно і надокучливо бриніла.
Хтодора сіла до столу, і ні до чого не хотілось братись. Нетоплена піч своїми чорними челюстями розкрила рота, наче хоче проковтнути. Цебрики з кормами для свиней та для корови докірливо дивились на Хтодору. Спас в своєму позолоченому окладі докірливо дивився на осиротілу жовнірку1.
Жовнірка – (с польск. Жовняж) – солдатка
---------------------------------------------------------
У цій застиглій хаті порушував тишу Зосимів молодший брат Іван. Малий, на коня залазить з тину або з воза. Але чуже горе йому на радість: тепер він буде господарем, старшим у сім’ї. Йому вже без малого шістнадцять. А в такому віці Зосим женився. Ото задасть він перцю братовій, через кочергу заставить скакати.
Іван снував по хаті без діла, але душа грала гопака. Йому дядина Одарка здавна вбиває в голову, що він „батьківець“, що тут господар, а не Зосим з Хтодорою.
А Хтодора в думках шукала вихід із безвихідності і не знаходила. Вона уявила Зосима втікачем, він переховується в клуні в соломі, його розшукують жандарми. Але все це марне. Знайдуть, впіймають. Посадять. Що буде, то буде. А то яка несправедливість. За царя чоловік, який залишається вихователем свого брата, не йшов до війська. А зараз... Стане втікачем, всіх по мельдунках затаскають.
Хтодора збігала на Цвики, покликала батька та матір. Прийшли Зосимові дядьки Семен та Яків. Покликали близьких сусідів.
Проводи до війська вважались такою ж подією, як весілля або хрестини чи похорони.
Сіли до столу. Новобранець за звичаєм – на покуті під образами, останні розмістились по родству та старшинству. Келишок пішов по кругу. Коли черга дійшла до тестя, Романа Ільковича, він почухав своє улюблене підборіддя і сказав:
– Служи, Зосиме, справно. Хоч і ростом ти малий, але служи справно і начальство слухай. А начальство – воно богом дане. Хто власті не слухається, той бога не боїться. Гарна тобі господиня дісталась – моя дочка. Тепер їй прийдеться і сіяти, і орати. Научимо. Нема такого діла, з яким сільська баба не справилась би. А з Зосима капрали людину зроблять. Він ще не виріс, але там зросте. Хтодора у мене що? Господиня, нашого цвиківського роду…
– Пупаївського роду, – перебив Семен.
– Цвиківського роду! Запрягати научу і розпусти не допущу. У нас, у Цвиків, так: женився чи вийшла заміж – так на все життя. Своє плече не підставлю. У мене своїх злиднів повна хата. Хай справляється сама.
– Знатца, воно таке діло, – почав було дядько Семен. – Ти, Романе, не хвались... Цвики ніколи добрими господарями не були. Голодранці були, ними й зостануться. Звісно, що твою Хтодору треба вчити чоловічій роботі, а й бабські діла до розуму доводити. Без свекра і свекрухи живе. Як її взяв у шори, але хоч я і дядько Зосимові, але не моя це справа. Отак знатца... Ми, Ковтуни, справні господарі і твою доньку зробимо хазяйновитою.
Роман при цих словах скипів, хотів вилізти з-за столу і закрити за собою двері, але Марія смикнула чоловіка за полу. Роман спинив себе – не до сварок, але все-таки перевів балачку:
– Люди добрі, бійтесь бога! Зять за поріг ще не вийшов, а ви вже жовнірці збираєтесь за шкуру сало заливати. Ще встигнете. Годі вам. Давайте щось рекрутське заспіваємо.
Заспівали нову, яку недавно стали в селі співати:

Пийте, хлопці, горілочку –
Завтра не будете.
Прийде карта поволання –
До війська підете.

Котрі хлопці молодії,
Підуть воювати.
А я мушу, молоденький,
В шпиталю лежати.

Пийте, хлопці, горілочку –
Завтра не будете.
За два роки – не раніше –
Додому прийдете.

На другий день дядько Семен запряг коней, постелив у хуру свіжої житньої соломи, посадив свого племінника ззаду. В руках у Зосима харчі, зав’язані у вишиту хустину. Цей клунок Хтодора слізьми поливала, на покуть клала, світила великодню свічку, щоб Зосимові було світло, як те боже світло. За звичаєм Зосим був перев’язаний намітками хрест-навхрест, як генерал орденськими стрічками. Зосим тримав сльозу – боявся хто побачить. Він дальше Здолбунова ніде не був, але це його не радувало.
Із Ступна їхали вісімнадцять рекрутів. Все село оголосилось жалібними піснями. Чорна низка підвід зникла за селом.
В Здолбунові з усіх сіл зібралась тьма народу. Підвід – більше, ніж на ярмарок.
У довгому під черепицею будинку новобранці проходили комісію. Зосим голий, соромливо затуляючи наготу, переходив від лікаря до лікаря. Били його молоточком по колінах, показували таблицю, на якій були букви, але для неписьменного вони нічого не сповіщали. Лікар, знизавши плечима, надав ознаку: годен – не сліпий.
Той лікар, що з дивовижною дерев’яною трубкою, довго оглядав Зосима. Він прикладав трубку до свого вуха та до спини, повертав, слухав груди, стукав пальцем. Велів дихати, а потім затамувати подих.
Постояв, замовк, наче щось забув і вагається щось пригадати. Поправив свої окуляри, а потім несподівано зник. Потім привів ще одного лікаря. Новий також слухав через трубку, також велів дихати і затамувати подих. Обидва замовкли. Потім зайшли в другу кімнату, мабуть, радились.
Повернувшись назад, перший лікар став розпитувати:
– Хто в вашій сім’ї хворів туберкульозом?
– Що?
– Чахоткою в вашій сім’ї ніхто не болів?
– Батько.
– І ще хворіє?
– Ні. Помер.
– Коли?
– У 1916 році.
– А ще хто хворів чахоткою?
– Дід. Він також помер.
– Все зрозуміло. Ось що, юношо... Як тебе звати?
– Зосим.
– Яке славне ім’я! Був такий святий Зосима. Ти у війську не будеш служити.
Лікар помітив радісну посмішку.
– Ти не радій. Радощів мало. У тебе та ж хвороба, що була у батька та діда. Спадкова хвороба. У війську служити не доведеться. Ти не хвилюйся, але з легенями в тебе непорядок. Мабуть, у тебе те, що було у батька та діда. Не жалій нічого на харчі, наїдайся досита, їж усе тлусте, постарайся не простигати, тримай завжди ноги у теплі. Ось в цьому твоє спасіння. Хто тебе проводжає?
– Дядько.
– Поклич його. Потім підійдеш до того стола, де сидить офіцер, він тобі видасть білу карту, або „вовчий білет“.
Потім лікар розповів Семенові, що життя його племінника під загрозою. Семен не здивувався, бо передалось, мабуть, від батька.