ИЗ ВЕКА В ВЕК Гл. 6 на украинском языке

Глава 6. До Почаєва

Як годиться, дядьки Семен та Яків на другий день після сватання пішли до отця Агафангела. Довго довелось чекати, поки прийме їх піп. Наймит Зой покликав їх до хати. Священик вже був одітий в чорне вбрання, на голові фіолетова шапочка – камелавк.
Отець Агафангел – настоятель церкви Івана Богослова – людина за тридцять. Треба сказати, що борода не прикрашала лице почесного священнослужителя. Рідка борідка ледь закривала бліде підборіддя. Як кажуть в таких випадках: волосок волоска здоганяє. Не відзначався отець Агафангел і могутнім басом, як у благочинного, – той як заспіває – свічки гаснуть, а борода чорна та густа, як лопата, закриває могутні груди. Агафангел був кволий, гугнявий, співав тоненьким голоском. Але не дивлячись на всі ці вади, прихожани його поважали і саме в його постаті уявляли всіх святих великомучеників божих.
Хоч Агафангел вже тут в цьому приході скоро другий десяток років, знав всіх прихожан, хто кому доводиться в родстві, навіть пам’ятає тих, що приходять у церкву тільки на сповідь та на Пасху.
На його очах зростав ступенський цвинтар, тому він знав, хто де похований і кому читає заупокійну молитву. Але найбільше він слідкував за тим, щоб не вступали до шлюбу пари близькі по крові. То у панів женились на кузенах. У Агафангела з цим було строго.
Дядьки були впевнені, що буде все гаразд. Адже Цвики і Кочубеї-Ковтуни хоч із давніх-давен селились на Соковиці, але ніколи не були в родстві. Однак Агафангел дістав велику книгу, у якої обкладинки оздоблені оксамитом бурячкового кольору. Видно, книга була стара, бо по краях оксамит витерся і місцями – плями від воску. Як з’ясувалось, це метрична книга, в яку записують всіх, хто народився і хрестився при церкві Івана Богослова. Довго шукав отець Агафангел. Нарешті знайшов: Зосим – син Антона Герасимовича Ковтуна-Кочубея родився 1900 року Божого, про що й зроблений метричний запис.
Дядьки довго стояли мовчки біля порога, переминаючись з ноги на ногу і лише порушувало тишу їхнє підшморгування носами.
– Пріходітє ко мнє, пріхожанє, чєрєз два года. Нєвєсту в шєстнадцать лєт, жєніха в шєстнадцать – нєт. Ето святотатство.
– Що ж нам робити, святий отче? Після смерті Антона та його жінки залишились сироти. Старшому Зосимові – шістнадцять, меншому Іванові – десять. Не дай бог, старенька баба Ярина віддасть богу душу, а сироти не дадуть собі поради. А в них – господарство. Треба господиню.
– Бєрітє опєкунство.
– Та які з нас в дідька, хай господь простить, опікуни. Прости господи, прос¬ти душу мою грішну, в серцях ще й не таке скажеш. У мене – шестеро, та й у Якова, самі знаєте, стільки ж.
– Єзжайтє к архієрєю в Почаєв. І то грєх большой єму прідьотся взять на свою прєосвящєнную душу. За такой грєх прідьотся долго і усєрдно вималівать у Господа Бога всємілостівоє прощєниє.
– Це, значиться, треба дати доброго хабаря, – прямо випалив Семен.
– Нє богохульствуй, пріхожанін. Сє промисєл божій, нє нам с вамі рассуждать о дєлах прєосвящєнних, пастирях духовних.
Ступенці добре знали свого священика. Коли він починає своїм тоненьким гугнявим голосочком говорити про промисли божі, що за цими словесами кри¬ється звичайнісінька користь. Дай і прос¬то в рай.
Дядьки ще постояли біля порога, почухали потилиці і замовкли. Мовчав і отець Агафангел. Хоч би натякнув, скіль¬ки буде богу угодно, щоб архієрей діло зробив і з двору не прогнав. Яків, який був грамотний і псалтир умів читати, став випитувати у попа – скільки.
– Пан-отче, якщо підсвинка так пудів на два, то гріхи можна буде замолити? – пішов навпростець Яків.
– Богохульствуєш, мірянін!
– А все-таки?
– Думаю, да.
Дядьки йшли додому задоволені тим, що вдалось у попа випитати про таку незручну справу. Що хабаря треба дати, вони й самі знали, але якого...
Стільки світа їхати, а там їм у Почаєві покажеться – мало.
Що ж, підсвинок у Зосима є. Треба збиратися в дорогу.
Не близький світ – два дні туди і два – назад. Це, вважай, на тиждень.
Семениха та Яковиха готували своїх чоловіків у дорогу аж на цілий тиждень. Напекли коржів, натушкували горщик солоного м’яса, положили по різнику сала, по дві паляниці житнього хліба. Не забули взяти дві головки часнику.
До саней прив’язали ще й маленькі санки – гринджолята. На них склали сіно, конюшину та півмішка вівса. Хоч їхали не в пустелю, але взяли-таки баньочку ступенської криничної води.
Рано, до схід сонця дядьки вирушали у далеку дорогу. Через тин виглянув і Зосим.
– Дивись тут, Зусимку, за господарством і нашим тут допомагай, – наказував старший дядько Семен.
Якщо з Соковиці від Антона Кравця подивитись у ясну погоду на південний захід, то за синіми лісами, на самому обрії можна побачити ледь помітний силует Почаївської лаври. Такий маленький, як цвяшок.
Далекий Почаїв відомий багатьом ступенцям. Майже в кожній сім’ї є людина, яка хоч раз ходила в Почаїв на прощу. Вважалось, що бог прощає гріхи не тільки тому, який пішки ходив до святої Лаври, а й усій його родині.
З гір далеко видно. Але, як кажуть: близько видити, та далеко дибати.
Якщо дивитись від Антона Кравця – далекі краї як на долоні. Найближче сусідні гори – ступенські хутори. Зліва – Лищуни, з пологої гори збігають до ровів хатки. Праворуч на самому хребті стоять хати Капітулів. Тут проживають Кочубеї-Капітули. Хоч Лищуни та Капітули за річкою Збитинкою, але можна відрізнити де хата, а де стріха. За Лищунами і Капітулами починається смуга спочатку зелено-синя, потім синя і завершується блакитною, і на краю  – знову гори. На півдні – гора Бона, що піднялась над старовинним містом Крем’янець. Це та Бона, про яку ходять легенди. Розповідають, хан Батий, який вирвався із Ступна, зібрав загони, що йшли іншими шляхами, і рішив приступом взяти Крем’янець. Всі жителі міста забрались на Бону, тут же була військова дружина Крем’янецького князівства.
Хан Батий наказав своїй  кінності з розбігу піднятись на вершину гори. Але коні попадали. Крем’янчани облили гору водою. Гора перетворилася в неприступну крижану фортецю. Батий наказав військам спішитись, але війська без успіху дерлися догори і незграбно скочувались униз. Ворогів засипали камінням та стрілами.
Так і не зміг грозний Батий одоліти невелику горстку крем’янчан, пішов дальше на захід.
І якщо в ясну погоду вдивитись на обрій, праворуч від Бони – Почаївська лавра – святиня всієї Західної України. В Почає¬ві – вище духовенство краю.
Семен, хоч себе вже молодим не вважає, на бороді та скронях – сивина. Але так далеко ніколи не їздив. Два дні подорожує, а до Почаєва ще не доїхав. Бувало, поїде на ярмарок до Дубна, або до Здолбунова, поторгується і в той же день – додому. Але щоб так: три дні – туди, три – назад. Таке не траплялося, це вже нечувана мандрівка.
Коні жваво бігли спочатку поміж грабових, а потім – поміж соснових лісів і лише в низинах мандрівників зустрічала чорна вільшина. Від Крем’янця до Почаєва зустрічались поля, ліси та переліски.
Нарешті, на горі наші ступенські мандрівники побачили диво. Височенна церк¬ва з кам’яною огорожею, а поблизу – ще церква, церковці, каплиці, великі будинки. Навіть такі: хата на хаті – два поверхи.
Перш за все дядьки розпитали, де знаходиться консисторія. Так їх научив отець Агафангел – шукати консисторію. Виявилось – це довга-предовга хата, вкрита бляхою, що пофарбована у зелений колір. В кінці даху – невеличка церковна баня у вигляді цибульки, на її верхівці – хрест.
Дядьків здивувала така небачена хата. Всередині – довга дорога, а по обидва боки – двері, двері, двері. Чудно якось. Яків сунувсь у перші, які попались, двері і спитав:
– Мені до архирея.
– Так тобі зразу архієрея. По якій  справі?
Семен розповів, як міг. Почав про діда, про батьків, які померли.
– Кажи діло, – перебив Семена чоловік у чорній рясі, але без шапки.
– А яке діло. Треба сироту-племінника женити, а йому – шістнадцять років, малий ще, наш піп каже.
– Не можна. Тут гріха наберешся, а знаєте, дядьки, скільки молебствій треба буде замовити, щоб Господь Бог прос¬тив усі прегрешенія.
Але Семен не мав підходу, говорив прямо, без отого позадекудикання.
– Ви можете не сумлівати, ми люди чес¬ні, привезли підсвинка отак пудів на два.
Чоловік у чорному привів ще одного: з бородою, як у цапа, в короткій свитці, з-під якої виглядає чорна ряса, на голові чорна, як дзвінниця шапка, на ній хрестик. Видно, що то людина статечна.
– Так що ви хотіли? – запитав він.
Яків не став розвозити, як на лопаті, а все коротко. Батьки померли, залишились сироти. Вони сиротам дядьками доводяться. Старшого треба женити, а то ж господарство.
– Звідки ви?
– Ой, здалека. Із Здолбунівського повіту, що на Волині. Ми їхали, їхали два дні, по дорозі підсвинка годували, та вже й корма кінчились, не знаємо, чим годувати.
– Та що ви мені про підсвинка. Ви не про те.
– А як же не про те? Про те. А як же? Ми ж люди сурйозні і за так, задарма не хочемо. Нам би потрапити до архирея.
Помовчавши, чиновник у рясі попросив почекати його на вулиці біля своїх саней і зник.
Яків та Семен переступали з ноги на ногу. Було сиро, холод пробирав до кісток. Коні засунули свої морди в опалок, так і потрапляли, щоб дістати ласощів – вівса. На підсанках лежала свиня. Вона вже не кричала й не квікала – змирилась зі своєю свинячою долею.
Але не могли заспокоїтись Яків та Семен. Вони кляли себе, що не вміють вони такі діла робити. Друге діло – орати, косити, ціпом махати. Вся біда, що якось нескладно розповідали, все заплутали. Навіть не сказали, що для отця Агафангела потрібна бамага.
Незабаром появився наш знайомий чиновник.
– Так це і є той підсвинок, про якого ви говорили?
– Так, так.
– А що ви так знущаєтесь над животинкою. Ви подивіться, вся нога посиніла, вірьовка в’їлась у ногу. Заведіть його до хліва, відв’яжіть.
Свиня, наче зрозуміла, що про неї йде мова, жалібно заверещала так, що всередині все похолоділо.
– Ось що, православні, їдьте зі мною ось до того будинку, де у дворі росте висока груша.
Дядьки в’їхали у двір, свиню завели до хліва, відв’язали вірьовку.
– Прийняли свиню, – полегшено сказав Яків, – значить, буде все гаразд.
У конторі на зашкорубленому папері гусячим пером писар довго виводив кільця, гачки та палички. Перо, наче граю¬чись, хвацько зіскочить вниз, зробить якогось кренделя, а то підійметься вверх над рядком і знайде собі волю, щоб погуляти. Яків, хоч і вмів читати друковане, але такі пружини з гачками розібрати не міг.
Зачаровані ступенці очей не зводили з писаря, який справно водив пером по папері, а все більше розпитував: чи привезли виписку з церковної метрики, якого року народження Зосим. На таке питання дядькам було важко відповісти, але пам’ятають добре, що у брата Антона родився первенець на другій неділі Великого пос¬ту, чи то на Олексія, чи то на Явдохи.
Писар посміхнувся – дядьки такі поважні, проте безглузді. Метрична виписка була, і в ній отець Агафангел все виписав.
– Ще почекайте мене на вулиці.
Деякий час дядьки переминались з ноги на ногу і, нарешті, дочекались свого. В їхніх руках був дозвіл. Та ж сама бумага, яку „робив“ писар, але на ній був поставлений хрестик і ще вверх і вниз тепер уже такі кренделі, що й не стямиш, чого тут тільки не накручено.
– Все. Оцей архієрейський дозвіл передасте вашому настоятелю храму Івана Богослова Агафангелу Воїну. А щоб Господь простив наші та ваші прегрішенія, закажіть сороковуст. Можете їхати додому.
Додому їхали облегшеними на серці, було легше без поклажі.
– А як же свиня? – допитувався Семен. – Подумають, що ми її забули, ще кинуться за нами навздогінці?
– Не бійся. Не кинуться.
Яків, хоч і молодший, але був більш кмітливий. Він посміювався у бороду. Це ж треба: дали хабаря, що й комар носа не підточить, свиню підсунули, наче ненароком забули.
Коли дядьки повернулися додому, вся Соковиця готувалась до весілля.
Зосимові дружки – весільне начальство  з молоді – готувало молодого до весілля. Треба сім підвід і не аби яких, а самих кращих на всю Соковицю. Коней та упряж треба прикрасити паперовими стрічками. А що за весілля без бубонців, які надівають коням на шию. Весільний поїзд їде, наче музика грає.
Подружки молодої збираються на вечорниці, щоб вивчити весільні пісні. Деякі з них – це заготівка, в яку вставляються імена молодих. Наприклад:
Першая квітонько,
Молодий Зусима!
Другая квітонько,
Молода Хтодоро!
А далі йде саме пісня про болярина, який зустрів голубку сизокрилу або паву.
Всі весільні витребеньки виконувались за звичаєм, що переходив від дідів-прадідів. Хоч молодий був зовсім молодий – дитя, та ще й круглий сирота, дядьки намагались спростити дещо, але звичай виявився сильнішим і намагання дядьків спростити весільний обряд були безсилими, тому було все, як у людей.
Ще в суботу звечора молодий з білою восковою квіткою на вишитій сорочці зі своїми дружками на весільній прикрашеній підводі їде до молодої, везе їй гостинець – коровай. Перша частина весілля так і називається. Велика паляниця пшеничного хліба випечена в макітрі. Вся вона уквітчана квітками з паперу, обкладена цукерками та пряниками. Різка – палка, від якої виходять дротяні гілки, на яких – паперові квіти.
У вузькому провулку хлопці зустрічають коровай. Потрібно відкупитись. Кучер повинен вирватись і залишити ні з чим зустрічальників. Хороший кучер показує свою майстерність правити кіньми. Але є ще умова – коні  не повинні наступити на колосся, яке кладуть на дорозі. Не дай бог такому статися – це нещастя молодим на все життя. Буває,  що весільна гра доводить до того, що й кулаки йдуть в хід. Однак, у кучера за пазухою або півока горілки, або гроші. Якщо вже програв – плати, але на хліб кіньми не їдь.
І на Зосимовому весіллі обійшлось мирно. Пляшка і чарка пішли по кругу – всім дістанеться. Молодому ні-ні!
У неділю рано, після того, як подадуть корма худобі, по селі мчаться весільні підводи. Бубенці на конях бряжчать, хлопці та дівчата співають весільні пісні. Старі й малі йдуть у двір молодої. Зараз молодий приїде запрошувати свою наречену до шлюбу.
Зосим, хоч і малий на зріст та в дитячих роках, але він все зробив так, як його навчили. Як приїхав у двір, зліз з воза і сказав, як навчили: „Тату і мамо! До¬звольте вашу доньку королеву Хтодору до вінця запросити!“.
Роман та Марія з порога відповідають: „Чого так рано приїхав, наша принцеса не звикла так рано вставати. Її подружки одівають, шовкову косу заплітають!“
– А я не гордий, можу й почекати, але з двору виїду тільки з Хтодорою і мені одна дорога – до вінця.
Вийшла Хтодора, як лялька: у віночку, стрічки, коротка свитка, запаска і чобітки. Поряд з молодою весільний батько, подружки. Назустріч – Зосим. Взяв за руку і посадив на підводу молодої, потім сів на свою. Марія та Роман з іконою Божої Матері обійшли всі хури, посипали пшеничним зерном і благословили в дорогу.
Вінчання проводилось як годиться: вінчальні корони над головами, зв’язували руки молодої і молодого рушником і навколо аналою водили, Ісайю співали. Але дяк Кортович все-таки вчудив. Клірос знаходився ліворуч від аналою. Отець Агафангел тоненьким голоском читає молитви, як і потрібно при весільному обряді. На слова священика хор підхоплює: „Подай, Господі!“, або „Тєбє, Господі!“ чи „Слава тєбє, Боже!“
Під час вінчання набожність наших соковичан, що там казати, не та, що на страсну п’ятницю. Ось така жартівливість напала навіть на дяка, диригента церковного хору. Хор співає: „Подай, Господі!“ Кортович з кліроса простягає папірок, йому сиплять тютюнець. Кортович згортає цигарку, коли хор співає: „Тєбє, Господі!“ І в завершення показує готову цигарку, а хор: „Слава тєбє, Господі!“
Розповідають, що Кортовичу дісталось на горіхи за цей вибрик. Чутки дійшли до благочинного. Він пообіцяв потішникові відлучення від церкви і додав, що відтепер буде співати не на кліросі, а в ровах біля овець.
Довелось насмішкуватому Кортовичу і на коліна стати, аби випросити пробачення. Не будь Кортович талановитий диригент, лишився б роботи і дяківського земельного наділу, а це вже – кінець. Врятувало його й те, що в глухе село не так-то просто запросити людину на таку посаду.
Парафіяльний хор також вболівав за Кортовича. Сільські мужики, які не тільки нот не знали, хрестиком розписувались, а як співали? На шість гласів.
Весілля у Романа було хоч і не дуже багате, але все за звичаєм. Як то кажуть: все як у людей.
Хтодора виїжджала з рідного дому до свого законного чоловіка. Її дружки посадили на подушці і так понесли до хури, як царицю. На другій подушці – праворуч сидів Зосим – господар, заступник і повелитель.
Весільний поїзд вирушив. Бубенці за¬бряцали, подружки затягнули прощальну весільну пісню:
Бувайте здорові,
Дубові пороги.
Там, де походжали
Мої білі ноги.
Там, де походжали,
Не будуть ходити.
Кого вірно люблю,
Не буду любити.
По всій дорозі від Цвиків до Ковтунів лунали пісні головним чином про те, що закінчилось дівоцтво, що молодій навіки розплетуть косу і пов’яжуть хустку, що їхня подружка їде на чужу-чужину у чужу родину від батька, від матері. Весільні пісні нагадували про те, що молода буде бита нагаєчкою:
Ти китаєчко, ти нагаєчко,
У сім шталтів вита!
Ой будеш, будеш ти, Хтодорочко,
Сім раз на день бита.
Ой, китаєчко, ой, нагаєчко,
Чом ти так змарніла?
Ой звивалася, обвивалася
Біля твого тіла.
Перезва – це найбільш весела частина весілля. Молодий привіз молоду до своєї хати. Гості дарять подарунки. Семен та Яків, Зосимові дядьки, дуже не хотіли робити перезву, але нікуди не дінешся. Перезву із весілля не можна викинути, як слово із пісні.
Молода плаче і плачуть її подружки, що закінчилось дівоцтво. Буває, що у цьому випадку молода не плаче. Її питають:
– Чому ти не плачеш?
– Хай плаче той, хто мене бере.
Однак Хтодора плакала щирими сльозами. Весь день, як у сні, і тільки зараз вона збагнула, що дівоцтво не встигло розпочатись, як воно вже так несподівано закінчилось. Всього два рази була на вечорницях з коловоротком, а на вулицю, де збирались танцювати, не довелось сходити ні разу.
За звичаєм молода привозить на весіл¬ля великий горщик смаженої кислої капусти. Під неї співали капустяну-весільну:
Тлуста1, капуста, тлуста.
Сікла Хтодорка капусту,
Сікла її шатківницею,
Буде дівка молодицею.

-------------------------------------------
1.Тлуста – жирна (місцевий діалект)
---------------------------------------------
На перезві йде змагання між командами молодої і молодого. Для цього є десятки весільних пісень, в яких висміюють рідню молодого, а також молодої.
Зосимове весілля оцінювали „так собі“. Це оцінка середня, бо на перезві не було бійки. Була  й друга причина. Після того, як молоді побувають наодинці в коморі, сорочку молодої надівали на граблі і обносили навколо двору, приспівуючи і пританцьовуючи. На цей раз повстав дядько Семен. Він же був головним розпорядником – весільним батьком.
– Ви що вже зовсім подуріли? Вони ще діти. Очі ваші безстижі!
Така витівка весільного батька не сподобалась гостям. Він повинен улесливо поводитись з гостями. Так не прийнято. Але цей звичай після Зосимового весілля став порушуватись у багатьох випадках, а потім зовсім счез.
І все ж гості відігрались на другий день, у понеділок, коли молодиці приносять сніданок.
Ще не слизли ранкові сутінки у хаті, а десяток весілян вже стукотять у двері. Вони принесли молодиці сніданок.
Весіляни запросили господиню до столу. Про цей сніданок всім відомо і до нього готуються завчасно. Молода господиня повинна показати свій характер. Хай роблять, що тільки в голову прийде, горілки не давати і не частувати. Весілянам до¬зволяється бешкетувати до того часу, поки не настоять на своєму.
На сніданок молодиці подали у решеті полову, перемішану з натертими кормовими буряками. В тарілці – жмуток сіна. Стали молодицю прив’язувати мотузкою до столу. У череп’яній мисці поставили „сметану“ – гашене вапно. Молодиця терпить, не їсть.
– Не буду їсти!
– Чому?
– А де хліб?
Гості зам’ялись. Нарешті здогадались – на столі з’явилась каменюка.
– А чим же ви частувати будете?
От про частування не додумались. Принесли води в кварті.
– Як молоду частуєте?
Треба думати і швидко знайтись, щоб було дотепно і схоже. Хтось все-таки здогадався. Внесли ступу – схожа зовні на чарку – і з горщика влили узвару.
Чого тільки не витворяли, Хтодора не здавалась, могорич не ставила. Тоді вони почали товкти кутю у ступі, в якій уже був горщик узвару. Тепер він брискав на стелю, стіни і на всіх гостей.
– Хай буде по-вашому. Зосиме, частуй гостей. Але я повинна бачити, чи вони вміють прибирати у хаті.
Вмить розпочалась робота, навіть ганчіркою повитирали стіни. Стеля… так уже буде в плямах, поки перед Пасхою в чис¬тий понеділок не наступить черга білити хату. На столі з’явилось дві пляшки горілки.
У той час прийшли дядьки. Треба й з них здерти могорич. У дворі появилось дві тачки. В одну посадили Семена, у другу – Якова. Так возили по Ковтунівській вулиці, поки не здались. Й ще дві пляшки горілки з’явились на столі.
За столом тепер зібрались  весіляни, молоді господар та господиня, дядьки Семен та Яків.  Чарка пішла по кругу. Всі славили молодицю: покірна, але показала свій характер. Одним словом – серце з перцем. А коли гості вийшли з хати, повезли додому на тачці Кіндрата Бебка. По Соковиці лунала пісня:

Ой, наступила
Та чорна хмара,
Став дощ накрапати.
Ой, зібралася
Бідна голота
У шинок гуляти.

Ой, відступила
Та чорна хмара,
Розвидняється.
Ой, прийшов, прийшов
Багатий дукач,
Насміхається.

Ой, взяли дуку
За чуб, за руку,
Третій в шию б’є.…
Ой, не йди, не йди,
Дядьку багатий,
Де голота п’є.

Гості з хати, а в хаті Тихін народився. Зосим та Хтодора – чужі, незнайомі. Обоє оторопіли: не знають про що говорити, як починати нове життя.
Бабуся Ярина, змучена багатолюддям, сидячи на полику, дрімала. Так і просиді¬ли до обіду, поки не наступила пора давати корма худобі. Робота, клопоти порушили тишу і зніяковіння. Саме в роботі і стало привикання. Попоравши худобу, пообідавши, Хтодора огляділась довкола, де їй доведеться жити. Така ж піч, така ж велика довга хата, хоч возом розвертайся. На полику, правда, не так. Тільки три горбочки – три зібрані постелі. Не те, що в батька. Там уже велика сім’я і на полику цілий рядок подушок з зібраного постілю.  Піл із таких же вичовганих дощок. Яким людям вони давали притулок на протязі століть, Хтодора не знала. Розповідали, що дід Герасим пам’я¬тав панщину, помер молодим. А до нього в хаті була велика сім’я. Де вона? Хто вони? Ніхто не знає.…
– Хто тут до мене жив, – роздумувала Хтодора, – мабуть їхні душі десь заховались за мовчазними образами. Ось і за¬кінчилось моє дівоцтво, ще й не встигло розпочатись. А зараз батьки мене випхали на чужину. Чужа бабуся, чужа хата, та й хлопчина – чужий.
Стала тихо-тихо наспівувати пісню:
Чи я в лузі не калина була,
Чи я в батька не дитина була.
Взяли її поламали
І в пучечки пов’язали,
Така доля й моя.
За столом сидів чоловік, підперши підборіддя кулачком. Він мовчав, не знав про що з молодицею говорити.
Обом у очі заглядало майбуття. Зосим був сиротою. А тепер осиротіла Хтодора.
Потім Хтодора оділась, не питаючись дозволу у „чоловіка“, поза лісочками через парівці  манівцями дійшла на Цвики до рідної хати. Переступила поріг, впала перед матір’ю на коліна і гірко заплакала.
– Чи я вам, рідна мамо, – голосила вона, – за худобою не доглядала, чи дітей не няньчила, чи я була неслухняна? За що ви мене на чужу хату випхали? Я боюсь там жити. На чужій хаті я ніколи не ночувала. Мамо! Заберіть мене назад.
– Заспокійся, дочко. Привикнеш. З усі¬ма так. Така наша доля. Треба коритись. Привикнеш. А щоб додому... сором який! Люди осудять. Люби Ярину. Я її знаю. Вона – добра жінка, мухи не обідить.  Довіряй їй, як рідній матері.
У хаті з’явився батько Роман.
– Чого прийшла? Марш додому. Щоб я тебе тут не бачив. Тільки через тиждень маєш право явитись до батьків. Ти що, звичай не поважаєш?
Кров кинулась у Романа до лиця, навіть очі почервоніли. Він закинув за звичкою голову назад і почухав підборіддя. Хтодора добре знала – це ознака того, що батько сильно сердитий.
– Йди додому. Чоловік кинеться тебе шукати (таке незвичне слово „чоловік“! Оцей недоросток – чоловік!). Корись. Іди!
– Не піду!
– Ти вже пішла. Ти вийшла. Вийшла заміж. У нас ти – скибка відрізана, і все.
– Не піду. Не можу.
– Ти вже перед богом жінка.
Тим часом перед вікнами у дворі промайнула постать хлопця. Це був Зосим.
Він забрав Хтодору, яка ще довго по дорозі похлипувала, а потім зовсім заспокоїлась. А заспокоївшись, сама собі сказала: „Все. Тепер я остаточно іду з бать¬ківського двору. Йду заміж“.
Так вони стали жити. Про любов, що у піснях співають, не було мови. Просто жаліли одне одного. Хтодора осиротіла, бо віддали, Зосим і так сирота. Не зразу чужі стали близькими, а близькі – рідними. І так, що на все життя.