ИЗ ВЕКА В ВЕК Гл. 5 на украинском языке

Глава5. Ой, з-за гори крем’яної голуби літають, не зазнала розкішоньки – вже літа минають
 
Минали літа. Хтодорці вже п’ятнадцять. Десь у м’ясниці на Цвиках з’явились незнайомі люди, всі в однакових свитках, довгих до п’ят, поли не підрублені. Шапки: відро – не відро, щось таке, що в світі ніхто не бачив. За плечима – гвинтівка. Від дорослих Хтодорка довідалась, що це – москалі. На високій Лебедівській горі збираються копати окопи. Що це таке, Хтодорці також було в новину.
Сусідські хлопці бігали на гору до москалів подивитись на ті окопи, а ви¬явилось, що вони копали ями в каменистій землі. Лопата не лізла, вони камінець за камінцем руками діставали з-під ніг. Хлопцям було дивно. Як це так воюють: замість того, щоб з гвинтівки робити бах-бах, або шаблюкою туди-сюди махати, вони копають ями і то де? На самому видному місці.
Це діти поміж собою так наївно міркували. Роман знав все добре. Лінія фронту протягнулась від Бродів до Дубна, а там десь – до Полісся. В Ступні копають окопи на випадок, якщо австріяк прорве фронт, щоб закріпитись на схилах Ступенських гір.
П’ять солдатів призначили на постій до Романа Цвика. Не всім Цвикам випала така шана. Господар ходив по подвір’ї поважно, при зустрічі з військовими прикладав руку до своєї баранячої папахи – віддавав честь. Ради гостей в хаті на землі Роман постелив пшеничну солому. На вечерю солдатам наварили відерний баняк картоплі. Марія принесла з погреба квашеної капусти та огірків.
На другий день Марії з сусідкою Одаркою було про що говорити.
 – Ти знаєш, кумо, які вони смішні. Свитки довгі до п’ят, не обторочені, називаються шинелі.
– Убогі! Що ти з них візьмеш, – відповідала Одарка.
– Були б в постолах, то все якось не так убогими вигляділи. А то наче в черевиках, а замість онуч литки обкручені якимись пасмами – обмотками.
– А я що кажу? Біднота. Злидні.
– А як говорять. Язика ламають. Не скаже хліб, а хлєб, або на картоплю каже – картошка.
Гості переночували на соломі і були дуже задоволені, наче спали на перинах. Хоч солдати пояснювали по-російськи, але було зрозуміло, що їм часто доводиться спати в окопах на холодній землі, а цей раз ночували, наче в гостях у „тьощі“.
Хтодорка не зводила очей з цих дивних людей. Все було дивно, незвично і смішно. Кожний солдат носить з собою ложку і миску, яка так дивно називається „котєлок“. Особливо Хтодорку дивувала мова. Розмовляють, наче по-нашому, але якось наче навмисне язика вивертають, наче навмисне хотять почванитись, що вони вміють ще й так дивно говорити. Не скаже „хліб“, а „хлєб“. Не скаже „що“, а „што“. А бодай вам тіпун на язика!
Але були слова образливі. Ну, нащо обзивають хату таким соромним словом „ізба“?
Згодом привикали до солдатів і мова якось була не такою прикрою, бо деякі слова знали від попа Агафангела.
Пройшов тиждень, а солдати все ходили кожного дня на Лебедівську гору і копали вже не окремі ями, а рови – траншеї, як вони їх називали.
Отоді Роман та Марія переконались: війна – це не тільки стрільба, а важка щоденна праця. З кожним днем звикали до всього дивного. А саме головне – солдати – такі ж селяни, залишили дома сім’ї. Не по своїй волі отут риють чужу землю – примусили.
– Обідно, копаєш, копаєш окоп, а с собой не возьмьош. Пріходіш на новоє мєсто, опять команда: „Окопаться!“.
Вечорами після вечері солдати розповідали кожний про свою „родіну“. Чудно було слухати розповіді про невідомі краї, інше життя і звичаї. У кожного з них десь там під Брянськом, чи на Дону є своя кохана, сім’я, мати й батько. Всі вони чекають його повернення додому живого, не покаліченого.
Хтодорці здавалось, що там за синім обрієм, за Гурбенською горою, де зливається синє небо з сизою землею, закінчується світ. А солдатські розповіді той світ розширювали, населяли новими невідомими людьми, небаченими полями, горами та лісами.
А ще ці невідомі люди принесли пісні, які тут ніхто не чув. Пісня про козака донського, якому циганка нагадала: поїде вінчатись – обрушиться міст.
Особливо Хтодорці запам’яталась пісня, яка хоч і російською мовою, але так зрозуміла і мила...
Миленький ты мой,
Возьми меня с собой.
Там, в краю далёком,
Буду тебе женой.
Милая моя,
Взял бы я тебя.
Там, в краю далёком,
Есть у меня жена.
Ця пісня довга-предовга. Чоловік ні при  будь-яких умовах не згоден взяти з собою дівчину.
Не всі москалі розмовляли на московській мові. Серед них був полтавчанин Іван Петраченко. Говорив він, наче по-нашому. Але якось не так, як говорять у Ступні. Якось м’ягче, лагідніше, більш співуче. Але Хтодорку дивувало, як він слово „галушка“ говорив, то наче вона в нього в роті сидить і заважає правильно сказати це слово.
Іван Петраченко тужив по рідній домівці. Він казав, що на рідній Полтавщині і хати не такі – білі, як грудки снігу. Нема гір. Рівно все, як на столі. Високі стрункі тополі, широкі левади. А дівчина!.. Вона його чекає. Про неї він міг розповідати невгамовно. А коли, буває, засумує, починає протяжну пісню про якусь іншу війну, яка виринула із минулого. Згадуються гори і якийсь невідомий Кавказ. Але все останнє – все про сьогод-нішнє.
Прощайте, гори,
Прощай, Кавказ,
Прощай, дівчино,
В останній раз.
Прощай, дівчино,
Бо я вже йду.
Благословила
Мать на війну.
Летіла пуля
Через гору,
Та й поранила
У грудь мою.
Та й поранила
Грудь мою.
Сам добре знав я –
По смерть іду.
Прощайте, гори,
Прощай, Кавказ,
Прощай, дівчино,
В останній раз.
Одного ранку солдати як пішли копати окопи, так і не повернулись. Куди їх послали, хто його знає. Така доля солдатська. А в пам’яті всієї сім’ї залишились люди з інших країв, з іншою мовою, з іншими звичаями.
Пройшли десятки років, а на Лебедівщині, на Лисій Горі, на Городищі, на всіх горбаках, що сторожують збитинську долину, ще довго зберігались окопи. Так вони і не знадобились. І в уяві перша світова війна збереглась у вигляді двох картин – люди у сірих довгих до п’ят  шинелях та низка траншей; ніяких гарматних пострілів, ніяких атак, обозів та лазаретів. Все це було поза уявою ступенців. Позиції від Дубна відкотились десь дальше на захід.
Ще згадувалось ступенцям, як вони готувались втікати на схід від війни і відтоді поселилось в селі слово „біженець“. Роман уже було витягнув з комори скриню, але на віз так і не встиг закинути. Прийшли чутки – австріяк відступає.
Роман сказав:
– З великої хмари не завжди буває дощ. Слава богу, обійшлось.
І ще пройшов рік. Хтодорка, як кажуть, ввійшла в пору. Стала дівувати. Молодість взяла своє. Болячка все рідше про себе нагадувала.
Після різдвяних свят починаються сватання та весілля. Парубки кажуть: „Хрест у воду – я на підводу“. Мається на увазі весільний поїзд підвід.
Вже на Цвики насувались вечірні су¬тінки, в деяких хатах стало підсліпувато, блимало світло. Через Маску по стежці до Романової хати поважно з рушником та буханцем хліба йшли дядьки Семен та Яків Ковтуни. У дворі майже в один голос проговорили:
– Пане господару, дозвольте до вашої хати завітати, хлібом-сіллю почастувати!
– Заходьте, гості дорогі, – запросив Роман.
Сіли на лаві край столу і, як водиться, зайшла повільна мова про мисливця, який ходив полювати. Мисливця звати Зосим. Ходив він за куницею по полях, по ро¬вах та парівцях, і зникла вона. Але вони, дядьки Зосима,  по пороші стали по сліду слідкувати. Ось він довів через Маску до Романової хати. Саме тут куниця – красна дівиця. Красний молодець Зосим велів ту куницю впіймати та в його світлицю доставити.
– Чого ж він сам за куницею не при¬йшов? Чи постолів собі не сплів, чи штани не пошив, що дядьків послав? – запитав Роман, як звичай велить.
– Постоли у нього ликові, онучі з китайки, поволоки шовкові, але він такий шляхетний пан, що ради такої дрібниці нас, дядьків, послав.
– Ну то що ж, сідайте до столу. Хліб-сіль приймаємо, доброго слова не цураємось. Сідайте до столу, у коцьобнику дорогих гостей тримати не маю наміру.
Тут на столі з’явилось сало, огірки, навіть добрий шмат оселедця, келихи. А півока горілки принесли сватальники.
Хтодора знала ці приказки про куницю. Знала, що рано чи пізно прийдуть сватати, але щоб так рано. Ще й не на¬дівувалась. Сховалась на піч і навіть з-за лежака голову не висовувала. Вона притамувала дихання. Ось те рідне місце на печі, де гралась черепками, з ганчірок в’язала ляльки, колисала їх. А тепер заміж у чужу хату, до чужого чоловіка – жах!
А тим часом свати та батьки випили по келишку  казьонки. Потім стали говорити тихо, без усяких заучених приказок. Хтодорці сльози очі заполонили, в горлі душила образа. Рідні батько та мати, як змовники, які хотять позбутись від рідної дитини. Що вона їм зробила поганого? Чи в господарстві не допомагала? Чи довго спала, чи надто багато їла? Як то можна йти на чужу хату, де чужий хлопець?
– Та Зусим ще малий, який з нього жених?
– Малий – підросте. Великий не може стати малим.
– Підросте, то тоді хай засилає сватів, – сказав Роман і одночасно крутнув шиєю, наче хотів зігнати з носа надокучливу муху.
– Ви ж самі добре знаєте, – понизивши голос, доводив поміркований  рідний дядько жениха Яків Ковтун, – він сирота. Живе при бабі Ярині. Скільки їй бог відпустив віку – ми не знаємо. Не дай бог, преставиться, а племінників шкода. А Іван зовсім малий. Треба жінку в хату. То ж нема кому доглянути. Не дожив Гантін, щоб женити хоч старшого.
– То ви прийшли дочку сватати чи наймичку брати?
– Почекай, почекай. Не гарячкуй! У тебе дітей он скільки. Сьогодні ми при¬йшли старшу сватати, то й радій, а якщо завтра ніхто не прийде? Що тоді?
– Скільки не є – всі мої, всім дам пораду, не бійся, на цвинтар з протягнутою рукою не підуть і наймитами не будуть.
– Не поспішай, не кип’ятись! Дай сказати! – вгамовував Яків. – Поміркуй, Романе. Ми твоїй дочці добра бажаємо. Господарство – незбідніле. Худоба – кінь, корова, свині – все є. Земля є. А що малі... підростуть і полюбляться. Он у тебе скільки синів, як почнеш ділити свої десятини, то не буде де постола поставити. А похваляєшся, що твої сини не підуть в наймити. Не зарікайся, сьогодні в кожній другій сім’ї така біда. У всіх безземелля, як біда за плечима. Он скільки на Соковиці дітей наплодилось, а земля добавилась? Ні. То чого ти похваляєшся: не підуть у найми. Не в найми, так у місто, або в Америку, як Івол.
Роман був гарячкуватий і ладний був не тільки дати гарбуза та спустити з високого порога. Нахаба! Але зціпивши зуби, промовчав. Нема чим крити. Тут хоч скач, хоч плач.
– Він має рацію, – подумав Роман, але дальше про це не захотів говорити. Він перевів розмову про озимину та про худобу, а потім розмова перекинулась на всі сільські чутки. Балачка як не крутилась кругом, але ж все одно повернулась до головного.
– Так за кого я повинен свою дівку від¬дати? За Зусима, та він ще дитина, ще навіть кіньми правити не може. Йому ще телят пасти, а не до плуга ставати.
Тут втрутився мовчазний Семен.
– Знатца так! Як би він не був сирота, то ми й не поспішали б. А підросте, стане парубком, хто його знає, що в нього буде на думці. Може й мине хату. Тепер рідні діти батьків не слухаються. Знатца, поки він поперек лавки, ми, дядьки, скрутимо.
– Ви скрутите, а я дочку, як дурочку, повинен випхати, і не знаєш, яким він стане, коли підросте.
– Знатца, так! Вашій дівчині нічого боятись. Пішла б вона в другу сім’ю, там її поїдом буде їсти свекруха. Будуть до того сваритись, поки одна одній очі не виколе. А тут, знатца, зразу стане господинею, бо бабуся не буде до неї прись¬кіпуватись. Не доведеться й свекрусі догоджати.
Роман, наче сторопілий кінь, який бігає, брикається, поки із сил не виб’ється, а потім заспокоїться. Так і він тепер осів, замовк. Мовчали всі, тільки на печі похлипувала Хтодорка, і та затихла. Під піччю зацвіркав цвіркун. Лампа стала коптити, Марія прикрутила гніт.
Семен косився на келих, він не проти б пропустити ще по одному, але нелегка розмова так закрутилась, що й без гіркої гірко. Тепер почав Яків умовляти:
– Не в якесь далеке село. А то на Соковиці. А ковтунівські поля – врожайні. Не те, що цвиківські – кручі та суглинки. Ви, Романе, добре знаєте, яка земелька в Протеребах, в Дубрівці – хоч на скибку ножем маж.
Роман знав ці поля і на них з заздріс¬тю поглядав. Він вагався. І так погано, і так недобре.
Хтодорку охопив жах. Все так неспо¬дівано. Вона знала, що колись її засватають. Не було в неї на приміті ні одного соковицького парубка, який би їй припав до серця. Жах переходив у вагання. А  що як більше свати не прийдуть? А, не дай бог, залишусь в дівках, як та Христя Когутова. Хоч би й так, спитали б її, як вона хоче. Так ні! Йде торгівля. Продають її, Хтодорку, мамину первісточку, саму улюблену дочку. Мати мовчить. А що мати? Її також не питають. А якби й спи-тали, то погодилась би віддати. Ніхто не питає, знайома чи ні, любий чи не любий, все одно. Йде мова, як би її, Хтодорку, поставити до чужої худоби. Все про вози, телята, борони, плуги, горшки та упряж.
Зусима, хоч він і живе на Соковиці, Хтодорка бачила не більше як два рази за все життя. Маленьке, кирпате, кволе хлопченя. Один раз він у Селі журавлем наливав воду у бочку, а другий раз зуст¬рілась на лебедівській дорозі. Він, стоячи у возі, правив кіньми, як справжній господар, низенький, чуть вище полудрабка, кирпатий, червонолиций, на правій щоці великий шрам – відпечатка кінського копита.
Побачивши, що назустріч іде дівчина і веде корову, рукавом витер носа, пристібнув батогом коней. А коли порівнявся, лукавою посмішкою привітав дівчину і стібнув Хтодорчину корову батогом. Та скочила вбік, але з рук пастушки не ви¬рвалась.
– Теж мені… недоросток ковтунівський.
Але Зосим не почув, бо вже він проїхав, і слід курява вкрила.
А зараз свати торгуються. Хтодорка віднеслась до сватання як до чогось неминучого. Рано чи пізно – віддадуть і нікуди не дінешся. Знала, що не все так станеться, як обіцяють свати. Як то в пісні співається:
Прийшли старостоньки,
Стали говорити:
„Будеш, як та пава,
За миленьким жити“.
Марія, як і належало жінці почесного господаря, не встрівала. Стояла біля печі, слухала, згорнувши руки на животі. Вона слухала то Романа, то сватів. Кожен з них говорив правду, тільки та правда у кожного своя.
Розмова плелась в одну косу. Всі суперечки, розгорівшись, тут же згасали. Куди діватись? Хочеш – не хочеш, вік біля себе дівку гріх тримати, та жаль віддавати. А що не знайомі? Познайомляться. Поженяться, звикнуться, полюбляться. Всі так. Романові посватали Марію – живи. А от тепер – рідна.
– Романе, кажіть: сватів засилати чи ні? Якщо гарбуза заготуєте, ми, Кочубеї, вам, Цвикам, ніколи цього не простимо. Бодай доведеться піти в тюрму.
– Ой, тюрму! В мене гарбузи добрі вродили, але дівку спитаємо, що вона надумала, от і побачимо з чим будуть повертатися свати: з рушниками чи з гарбузами. А тюрму… облиш. На те ми і змовини сьогодні розпили. Зараз наречену спитаємо. Хтодорко! Виглянь з печі. Що, засилати сватів?
– Засилати.
Гості пішли, в хаті, як кажуть, Тихін народився. Всі мовчали. Мовчала і Хтодорка. Ляпнула, а тепер жалкує. Був у неї на приміті хлопець – Семен миронів¬ський. Весь чорний, вуса – чорні, очі – карі. Пасли якось корів у Ляшуківському рові. Здалека на нього поглядала, але не наважилась поговорити. А зашле своїх сватів – звідки знати. Піду, мабуть, за Зосима. Бо й Семена женять і не спитають, хоче чи не хоче.
У хаті погасили світло. Настала тиша, лише під піччю цвіркун співав свою пісню – шість разів цвіркне, а потім завмре. Одумається і знову шість разів цвіркне...
Хтодорка любила в пам’яті перебирати пісні, які часто співала за коловоротком.

Тече річенька, невеличенька.
Скочу – перескочу.
Ой, віддай мене, моя матінко,
За кого я схочу.

Пісні міняли одна одну.

Копав, копав криниченьку,
Неділеньку – дві.
Засватав я дівчиноньку
Людям – не собі.

А вже з тої криниченьки
Орли воду п’ють,
А вже мою дівчиноньку
До шлюбу ведуть.

Ой, жаль-жаль
Мені буде,
Візьмуть її люди,
Візьмуть її люди –
Моя не буде.

Як привезли до церковці –
Тепер ти моя!
Вона стала – відказала:
Не правда твоя.

Ой, жаль-жаль, непомалу
Любив дівчину змалу,
Любив дівчину змалу.
Любив дівчину змалу –
Моя не буде.

Хтодорчина уява змальовувала, як Семен копає криницю, як її обступили орли, щоб попити кришталевої холодної водиці. А потім вона уявила, як вона буде в церкві стояти з Зосимом на рушнику, а Семен стоятиме поруч і буде її умовляти, щоб не виходила заміж.

– Ой, жаль, жаль мені буде,
Візьмуть її люди.

Хтодора заснула. Уві сні якісь дядьки з патлатими бородами хапають її, Хтодору, за руки, ведуть до старого діда, той виривається. Йому рушником зв’язують руки. Потім її і діда в’яжуть вірьовкою і кидають на сани.
Пройшов тиждень. Наче нічого й не було. Семен став забуватись і мрії про нього зслизли, як ранковий туман, коли сонце підігріє. Під вечір, коли стало смеркатися, навпростець через Маску йшли ті ж дядьки Семен та Яків Ковтуни, а з ними Михаль Кравець. На цей раз всі троє були перев’язані довгими рушниками-перемітками. Оце вже було ясно, тепер уже після змовин – справжнє сватання. Рушники у сватів з таким вишиванням, якого давно ніхто не бачив – від прадідів. Та й одіті в гуньки – вишиті кожухи. Ззаду, нижче стану, кожушина зібрана у очкур, як бабська спідниця. На полах та на рукавах вишиті шерстяними фарбованими нитками рожеві квітки. До шапок прикріплено по червоній паперовій рожі. Знайомі Ковтунівські дядьки, наче вийшли з вертепу.
Гуньки не носили аби так. Тільки на сватання. Рідко їх витягали на світ божий. Останній час їхнє місце – на самому дні скрині.
Семен, старший сват, виступав попереду. У нього в руках велика сватальна паляниця житнього хліба. В паляницю ввіткнута „різка“ – палка, уквітчана штучними паперовими квітами та стрічками. „Менші“ свати несли палиці, на яких одна квітка та дві стрічки. На паляниці – малюсінька бочечка – це сільниця.
Усі три свати (на диво!) в чоботях, не в постолах.
У Якова – малий церковний дзвінок. Ним він оголошував на всю округу – йдуть свати. Треба сказати, дзвінок несли ради звичаю, а чутки жінки розносять швидше блискавки.
Ззаду за сватами навздогінці біг хлопчина. Куцак – свитка до колін із домашнього сукна, на голові папаха. Також – в чоботях, добре змащених дьогтем. Також перев’язаний рушником, але коротким. По всьому було видно – жених. На паруб¬ка він не був схожий, на круглому личку пробивався пушок, і шрам на правій щоці, кирпатий, очі сірі і десь далеко приховані, бо віка весь час зажмурюються.
Дійшли до двору. Церковний дзвінок оголосив передвечірню тишу. Загавкали собаки по всій цвиківській окрузі.
Семен почав:
– Пане-господарю! Дозвольте хліб-сіль прийняти і подорожніх людей до хати пустити, бо так змерзли, що й переночувати ніде.
– Запрошую, дорогі прохожі мандрівники. Хліб-сіль приймаємо, доброго слова не цураємось.
Зайшли до хати. Сіли за покутньою лавою під образами. Жених рішив сісти на лаві в куточку біля посудника. Але чи то у Романа Цвика лава надто висока, чи то у жениха ноги короткі. На лаву при¬йшлось збиратись, як на коня.
Нареченій не гоже вже на печі ховатись, її місце біля печі в коцюбнику. Зні¬яковіло пальцем вапняну побілку колупає. А ніяковіти доводиться. Чужий хлопець прийшов, дядьки очей не зводять. Знай, розхвалюють.
Свати завели розмову з Романом.
– Наш покупець, ваш – крам.
Коли стали торгуватись, перестали молоду підхвалювати, а навпаки, щоб ціну збити стали всякі вади шукати.
– Кажуть, що ваша дочка сліпа на праве око. Іди-но сюди, до світла, ми на тебе подивимося.
Хтодору наче нагайкою стібнули. Та як вони сміють про це говорити? Навмисне підійшла до лампи, посміхнулась, ще й підморгнула.
– Ти дивись – не сліпа. А кажуть крива на одну ногу.
Хтодорка, як пава, пройшлась по хаті.
– Так, славна дівка! Але чого тільки не наговорять. І зубів буцімто нема.
– Як-то нема! – Взяла паляницю, відкусила кусень. – Що ви як циган коня купував, в зуби заглядав. В мене не тільки зуби є. Влітку багато гарбузів насіяла. Так вам гарбузового насіння чи ще що?
– Ох, серце з перцем. От дівка! – хвалили свати, але перестали вже більше зачіпати. А й справді, така дівка винесе гарбуза на дорогу – ославить на все село і батьки не зможуть дочку зупинити.
Свати бачать, що, як кажуть, пере¬дବли куті меду, повернули розмову дру¬гим боком.
– Ось ми йшли, – розпочав сват Яків, – через ліси, через ліси, рови та байраки шукати куницю – красну дівицю. Але на міждоріжжі трапилось нам мале та приблудне хлопченя, без штанців, вірьовкою підперезане. Ми його привели додому так-сяк оділи, свитку рушником підпоясали, а хлопченя й каже: „Найдіть і мені куницю – красну дівицю!“ Ми його з собою взяли і до вас привели. Покажись, Зосиме!.. Зосиме, покажись.
Свати до жениха, а він з холоду пригрівшись на лаві напроти печі та й задрі¬мав. Розкотурхали. Отямившись, не посміхнувся – засяяв. Всі також посміхнулись.
– Так от! Пане-господарю, будемо крам купувати і молодих змовляти. Чи згоден, пане Романе, дочку віддати за хлопця-молодця Зосима?
– Згоден. Але що скаже господиня?
– Чи згодна дочку віддати пані-матка Марія?
– Згодна. Але що дочка скаже?
– Чи згодна красна панночка за молодого козака Зосима вийти заміж?
А що було робити: треба коритись батькам, а, особливо, долі. А може він богом даний, може судьбою суджений. Може він мені замінить батька-матір і стане найріднішим. Хай буде так. Скорилась  дівка, скорилась.
– Згода, – прокричали всі свати і батьки.
– Тоді даємо за ваш товар завдаток не золотими, не срібними, а мужицькими грішми мідними.
Марія мідні гроші прийняла і сказала:
– Це ви нам переплатили, даємо здачу гарбузовим насінням.
–  За гарбузки дякуємо, але гарбузову ка¬шу не вживаємо. Не просіть – не візьмемо.
Свати, за звичаєм, до останнього часу не знають, чим сватання закінчиться: чи гарбузами, чи рушниками. Хтодора подала знак матері. Та зняла ікону Богородиці, благословила сватів. „Молода“ перев’язала сватів своїми рушниками. Тепер вони, як генерали, перев’язані хрест-навхрест сідають за стіл і „пропивають“ молоду, а заодно, не поспішаючи, домов¬ляються про весілля. Всупереч звичаю, домовились зробити проводи до шлюбу, а у Зосима ніякого весілля не робити. Сирота – люди простять.