ИЗ ВЕКА В ВЕК Гл. 4 на украинском языке

Глава4. Украдене дитинство

Чужі діти ростуть швидко. Але коли батьки щоденно в роботі та в турботі, то й свої також зростають непомітно. Як старшій в сім’ї, Хтодорці на голову змалку звалилось багато турбот. Не довелось їй в ляльки грати.
 То менша сестричка Уляна-Улька бу¬ла для неї лялькою. Дуже рано на¬вчилась пеленати, з ложки кашою годувати, мух відганяти і, щоб не плакала, – кол謬сати.
Коли Улька повзала, то ще не стільки клопоту, а стала ходити, тільки й гляди! Мати – в полі, батько – в полі. А Улька чуть до свині не залізла. А ще мати наказала, щоб теля сироваткою попоїти, курам дати, квочку з курчатами випустити, але поглядати, щоб  шуляк не налетів. Вже двох курчат не дорахувались. Несподівано з’явиться серед двору, квочка своїх діток – під крило, а вже як якесь курча загавиться, вмить опиниться в пазурах хижака.
Батько Роман для Хтодорки зробив гойдалку. До яблуні прив’язав дві мотузки, внизу – кругле поліно. Хтодорці хочеться погойдатись. Тут же до яблуні підвішена колиска, Улька засипає. Але мухи... Очі виїдають, Улька плаче, а му¬хи як найнялись: лізуть в очі, обсідають губки, щічки. А теля – таке ненажерливе, все мичить та мичить. Треба кинути бурякової гички. А де ж то квочка? Щось не видно. Вона в огороді зі своїми жовтенькими дітками розташувалась серед кабаків. Хай ходить, аби тільки огірків не подзьобала.
Вже й сонце під обід. Улька заснула, а в самої – очі злипаються, спати хочеться, але не можна – на ній хата, тобто  гос¬подарство.
Так було заведено: як тільки діти переставали повзати, а починали ходити, вони вже щось робили, за щось відповідали. А гра¬тись хочеться, та й поспати б у холодочку. Але серед дня спати – який сором! Хтодорка встала ще до сходу сонця. Яке там встала? Її розбудили, бо треба молитись, вм謬вବтись, снідати і заступати на господарство, поки батьки у полі.
А ранок? Самий неспокійний час. Після нічної тиші, наче наскучило всім мовчати. Мичить корова – її виганяють до череди – треба ж з подружками привітатись. Півень своїм курам нагадує, що вже ранок – надриває горло. А кури про своє сокочуть: дай-дай-дай. У цьому ранковому гармидері перекриває своїм кувіканням свиня. Гризе загородку і верещить, наче їй хто шпичку у груди соває. Кіт, нащо вже спокійний і лагідний, а також про себе нагадує. Тільки побачить, що господиня взялася за дійницю. Все – не відстане, поки корову доять, поки молоко цідять і поки йому в черепок наливають.
У всьому тому гармидері господиня біля печі, як коваль у кузні, справно хватається то за один інструмент, то за інший. А в кутку біля печі їх цілий набір: коцюба, рогач, вожуг, помело, дерев’яна лопата.
Ця метушня, яка закручує господаря, господиню, їхніх дітей  і худобу у єдиний вир, і становить життя. В нього увійшла маленька Хтодорка.
Так в нього входили і дідусі, і бабусі, і всі ті, які покояться на цвинтарі без імен і без хрестів. Все стліло, але життя, яке вони прожили, мабуть, було приміром таке ж. Піч, хата, худоба, діти, поле – і так від віку і до віку. Важка доля селянських дітей. Весь час вони в роботі, за щось відповідають, щось треба... і за щось можуть бути покарані, а може й побиті... І лише неділя або якесь велике свято – то вже дітям справжній рай.
На диво – їх вранці ніхто не будить, спи до обіду, поки тебе не стануть жерти голодні мухи. Батьки дома на господарстві, бо в полі робити гріх.
Мати порається біля печі мовчки, ходить навшпиньки. Ради свята Марія завжди заводила пшеничне тісто, щоб спекти дітям пиріжки з сиром або мазурики з квасолею чи з маком.
Виспавшись, Хтодорка йде допомагати матері поратись з тістом, а особливо їй подобалось мастити пиріжки, які ще підходять і готуються до печі. От вона пучком гусиного пір’я змащує тісто розбовтаним яйцем. Коли мати виймає пиріжки з печі, Хтодора прискає на них водою і вкриває полотняним рушником.
Хтодору ніхто не примушував до роботи. Робота заміщала гру.
Інші діти граються – з грязі ліплять пиріжки і на сонці печуть. А у Хтодорки і гра, і робота – все разом. Мати качалкою на столі розкачує великого коржа, весь час посипає мукою, щоб тісто не прилипало. Хтодорці довірила склянкою кругляшки робити. Залишки мати знову місить і розкачує нового коржа.
На кругляшках Хтодорка розкладає сир, змішаний з яйцем, і так складають у деку. Це будуть смачні мазурики – пиріжки, у яких сир зверху. Чому такі пиріжки називали мазуриками, ніхто не знав. Можливо, першими здогадались так пекти мазури – поляки.
Дрова тим часом у печі догорали. Жаринки покривались сірим нальотом. Мати справно коцюбою згорнула вперед – до челюстів, справно посадила деку з пиріжками на дерев’яну лопату і спровадила все це у піч.
Щоб пиріжки зарум’янились, треба челюсть закрити затулою. Затула може враз спалахнути, а тому її Марія добре змочила водою.
Приготування пиріжків для Хтодори було якоюсь таємницею, казкою. Хотілось подивитись, як вони там в печі сидять, але мати не дозволяла.
– Не відтуляй. Дай їм загнітитись.
– А коли можна буде відтулити?
– Я й сама не знаю. Я сама почую, що пора.
– А коли ви дізнаєтесь, мамо, що пора?  Коли буде пора?
– Не знаю. Але скажу. Як тільки пора прийде, я піч відтулю і тебе покличу.
Марія дійсно не знала, коли пора. Годинників у селі не було, але внутрішній годинник був у кожної господині чи у господаря.
А тим часом у хаті – пахощі, аж голову дурманять. Хтодорка снує під ногами. Терпець надривається.
Нарешті! Мить, і тією ж лопатою Марія спритно виймає деку, ставить її на лавку. Тут уже черга Хтодорки. Вона змочує золотисті пиріжки водою або збовтаним яйцем. Мати вкриває деку рушником. Так пиріжки повинні відпочити від пекельного жару. Ради святої неділі сім’ю чекає пшоняна каша з молоком.
Доводиться жаліти читача-городянина, якому не доводилось коштувати це чудо кулінарії. Каша, що зварена на газплиті, так не схожа з тією кашею, сільською (та що тут порівнювати – ніяке порівняння не допоможе уявити, що ж воно за чудо). Таку кашу треба хоч раз у житті поїсти. Може тому й існує прислів’я: „Мало каші їв!“ Цим самим, мабуть, хочуть сказати, що ти нічого не бачив, нічого не коштував і що, взагалі, ти ще малий, мовляв, у тебе матирине молоко на губах не обсохло.
Спочатку каша вариться в горщику, в звичайному горщику, яких з півдесятка товпиться в печі біля вогню. На молоці збирається шкірка. Вона ось-ось готова луснути і тоді молоко витече на черінь. Але цього не станеться. Господиня з ожугом в руках пильно слідкує за всім, що коїться у печі. Враз відсуне горщик від вогню, шапка шкірки опадає і каша не поспішаючи мліє.
Вже в печі дрова погоріли, давно зварилася картопля, скипів окріп і ним уже запарили січку та полову, а два горщики з борщем та пшоняною кашею з молоком мліють. Жар згортають у правий куток, а до нього приставляють борщ та кашу. До цього часу молоко википіло, тому його ще доливають по самі вінця.
Сільська піч! Про неї в казках розповідають. А як же? Вона здатна творити чудеса. Її матінкою величають.
А тим часом на каші створюється золотиста шкурка. Вже сонце піднялось так високо, що з вікон на лавку заглядає, а каша знемагає, готується до того, щоб люди на неї без тями накидались з ложками.
Пахощі, які виходять з горщика, вириваються через челюсті, попадають прямо в димар, а там уже розносяться по всій цвиківській вулиці. Знали всі: це Марія Романова кашу варить.
Діти виспались досхочу. Вже давно помолились, вмились і ради святої неділі всі вбрались у свіжі сорочки.
Сім’я урочисто сідає за стіл. Обід у неділю, чи інше свято, це не тільки час, коли всі домашні зібрались, щоб наповнити утробу. В цьому є щось таємничо-свя¬щен¬не.
Батько Роман закинув назад голову, за звичкою, щоб почухати підборіддя. Він у таку хвилину не налюбується своєю величністю. Адже в сім’ї йому всі підлеглі, ніхто не сміє йому перечити. Він поважно засувається по лавці за стіл аж до самого покуття під святим образом Спаса. Він і сам був, наче божество: благообразий, чемний, суворий і, що саме головне, – всевидячий. Марія за стіл сідає скраю, бо в любу мить треба зіскочити, щось подати, щось принести.
Згодом у Романа Цвика сім’я зростала. Майже щороку куми носили до хреста. Тепер уже пішли хлопці: Андрій, Клим, Пилип, Іван і знову дівчина – Параска. І, нарешті, „вискребком“ – останнім – був Нечипір. Сім’я зростала, але звичаї і порядок зберігались неухильно. З покутньої стіни сідали за столом по старшинству. Навіть, коли за столом сиділа сімейка у десять осіб, була одна загальна миска для капусняка або для каші. Кожний копав ямку у каші зі свого боку. Порушник міг зклопотати ложкою по лобі. Це частенько траплялось, коли діти їдять потовчену картоплю зі шкварками. Так і кортить захопити шкварку на чужій території.
Хліб – завжди на столі і ніж  біля нього. Але відрізати скибку можна тільки з дозволу батька.
Каша з молоком так швидко щезає, що діти ще довго запускають свої ложки у горщик, але марно – він уже порожній.
Тільки тепер доходить черга до мазуриків. Кожний повинен облизати після каші ложку, бо з мазуриками буде сушина з яблук та груш.
Поїли. Батько встав, за ним вся сім’я, прочитали молитву-благодарність Богові, що він наситив чрева наші.
Дітей  тягне на сон, Хтодора зівнула і тут же впіймала сердитий погляд батька. Вона вмить все зрозуміла і швиденько перехрестила рота.
Обідня трапеза навіть взимку рідко завершається відпочинком. Худоба не дасть поспати. Коняка ірже. Корова крадькома починає мичати, свиня – ох і бридка тварина! – верещить нахабно, а потім жалісно.
Селянин – одвічний невольник. Роман гордий, що він господар. Та який він господар? Він наймит у худоби, у господарства, у землі.
Все це гнобить його, а він без господарства, землі та сім’ї іншого життя не уявляє, та й не шукає його.
Після святкового обіду, якщо це влітку, Роман через рови стежками добирається до свого поля, щоб подивитись, як що росте, чи не потравив хто своєю худобою. А в полі в цей час обов’язково з кимось словом перекинешся:
– Помагай, бог!
– Живіть здорові!
– На ярмарку не були?
– Ні не був.
– Жаль. А то я хотів запитати, чи худоба в ціні. Хочу телицю продати.
– Грицько Спиридонів, той що Гапку з Лищунів взяв, так казав: Лукаш Свербинівський у минулу неділю їздив до Мізоча. Каже – худоба дешева, а от оселедці, лихо його ма, та сіль дорожчають.
Так по дорозі тече розмова і переливається. Почнеться з худоби та ярмарку, а потім на що тільки не перекинеться. Навіть і про брехню. Дійде вона до дядьків у такому вигляді, що ріж на куски, але такої не придумаєш! Та поговорять серед чистого поля два приятеля і до нісенітниці приплетуть таке безглуздя, що вже здавалося б кінець. Так ні! Через деякий час ця брехня, обійшовши все село навкруги, повертається як чиста правда.
Так і жила Хтодорка і була щасливою, бо все, що було навколо неї: батьки, дім, худоба, садок, темні та прохолодні гаї в ровах, було таке миле, рідне і звичне. Людина тоді, можливо, щаслива, коли вона не знала кращої долі. Не знала, що таке парта – і була щаслива. Не знала книжки і також не жаліла.
Не зчулась Хтодорка, як їй стукнуло дванадцять років. Не за горами дівоцтво. А там – заміж видадуть. А за кого?
Щось у тому слові „видадуть“ було жахливе. З ним по сусідстві – продадуть, зрадять, підведуть, ошукають. Видадуть, або віддадуть, як рекрута до війська, або злодія до тюрми. Щось не чути, щоб говорили: „Дівка вийшла!“ А то її віддають, наче за борги.
І все ж лякайся – не лякайся, але без цього не обійтись. Страшніше, коли всіх розберуть, повіддають, а ти залишишся ніким непоміченою. Горе жінці, яка до старості в дівках продівувала. Її в селі за людину не вважають. Навіть у церкві дальше бабинця не пускають.
Хтодорка не могла себе уявити заміжньою жінкою, але знала, що це неминуче. А ще стільки треба всьому навчитись: пряс¬ти, ткати полотно, уміти шити не тільки жіночий одяг, але й чоловічий. А яка дівка не вміє вишивати хрестиком.
Старші дівчата, як зберуться у свято на вулиці, то й співають пісні про кохання, про милого-чорнобривого, про сумну долю заміжньої жінки. Але веселі й дотепні пісні висміювали дівку, яка не вміє ні шити, ні прясти, ні носити воду.
Сучасні телеглядачі бачать мальовничість пісенного зображення. Дівчина у вишитій сорочці, в стрічках, голова уквітчана віночком, різнокольорова запаска, червоні черевички. Лунає пісня: „Несе Галя воду, коромисло гнеться“. Ми милуємось мальовничою картиною і не помічаємо, що на дівочі плечі змалку доля звалила такий тягар – два відра води вагою в півтора пуда. Або:
„Чорноморець, матінко,
Чорноморець
Вивів мене босую
На морозець.
Вивів мене босую
Та й питає:
„Чи є мороз, дівчино,
Чи не має?“
„Ой, не має морозу,
Тільки роса,
А я молоденькая
Стою боса.“
Мальовниче коромисло з двома відрами дістались і Хтодорі. Щодня треба на гору із Села принести два відра води. Тому звичаї ступенців: зачерпнув у відрі квартою води, попив, а залишки назад у відро злив. А ще буває: дівка несе воду на коромислі, збирається на кручу, з неба дощ моросить, вода стікає за комір. Дівка посковзнеться, відра покотяться. Починай все спочатку. Не завжди доводиться привезти воду бочкою, тому двох відер на все господарство не вистачає. Виллє дівка воду у кадушку і знову йде у Село.
Нас дивують старовинні українські вишиванки. А їх вишивали дівчата не сидячи біля вікна, як це часто змальовують сучасні художники. Жене дівчина корову до роси, слідкує за нею, щоб вона, не дай бог, не потравила чуже поле. І в ці хвилини дівчина ще встигає хрестик за хрестиком червоною ниткою вишивати квіти, а чорною – листочки та гілочки.
Вже доросла, досвідчена вишивальниця береться вишивати гладдю. Для цього треба мати заполоч різноманітних кольорів. Кравців наймали лише тоді, коли шили щось із фабричної матерії – мануфактури. Кравець поселявся в домі і обшивав сім’ю тиждень або більше. Однак з домашнього полотна дівчата та заміжні жінки шили руками все: і верхній, і нижній одяг.
Хтодорка у свої дванадцять років з конопляною пряжею справлялась від початку і до кінця. Вона обережно, щоб не витоптати матірну коноплю, вибирала плоскінь – квітучі стеблини. Стелила їх покосом на траві. Через деякий час конопля висихає, під дощами та вранішньою росою сивіє. Потім улежалу плоскінь в’яже у снопочки і сушить.
Матірну коноплю батько Роман спочатку ціпом обмолочує, а Хтодорка носить до річки, там її топить і, щоб її водою не знесло, закріпляє до дна гілками. Так проходить два тижні – матірна також готова. Снопки ставлять здовж річки на березі. Там вони стоять, поки не висохнуть.
Коли снопки остаточно висохнуть, Хтодорка приймається коноплю терти. А для цього використовується станок, який називається терниця. Хтодорка так буває заходиться бити коноплю, що костриця летить по обидва боки. В її руках заливається сиве прядиво. Але в ньому ще є залишки костриці, деякі пасма скуйовджені. Прядиво вичісують, вичоси й називаються паклею, а пряме вичисане прядиво – кужелем.
Незграбне конопляне лико в руках Хтодорки перетворюється в пасма, які нагадують дівочу косу.
Все літо крім того, що треба поратися біля худоби, доїти корову, прати білизну, готувати їжу, наглядати за курчатами, нянчити молодших братиків та сестер, полоти грядки, жати, молода дівка або жінка все літо готує на зиму прядиво-кужіль.
Кужіль часто виснажував сили жінки, тому не дивно, що про нього в піснях співали з неповагою:
Кужелю, кужелю
Прясти я нездужаю.
Або:
Кину кужіль на полицю,
Сама вийду на вулицю.
Нехай миші кужіль трублять,
Нехай мене хлопці люблять.
Кужіль не дає жінці покою і взимку. Наступає Пилипівський піст. Короткі дні,  довгі ночі. Поле спить під снігом. Відсипаються й чоловіки. Не до сна жінкам.
Вони по черзі в окремих хатах збираються на вечорниці. Якщо чоловік ревнивий, то він одну свою молодицю не відпустить. Сам іде. Де дівчата – там і хлопці. Але збиратися заміжнім жінкам і дівчатам ось так, як кажуть, на посиденьки не можна. Треба робити. І така робота для них – прядіння на коловоротку. Тільки бідні жінки ще по-старовинному прядуть веретеном, але ним багато не напрядеш. Дівчина чи заміжня жінка без коловоротка – все одно, що чоловік без коня.
Коловороток для дівчини – кращий по¬дарунок батьків. Якщо вже дівчина має кловороток, то вважай, вона дівка, вона вже не дитина, до неї залицяються парубки.
Роман замовив коловоротка Хтодорці у самого кращого майстра. Хоч він і брав дорого, але робив він не просто прялку, а ляльку – любо подивитись. Всі стовпці, спиці колеса, та і само колесо – все виточене на токарному верстаті. Дівчину прикрашають віночок, різнокольорова запаска, вишита сорочка, намиста, але вся ця краса неповна без коловоротка.
Нестор Домашук був тією людиною, яка з березового незграбного поліна в присутності босоногих та сапатих дітей робила казку. Кожний стовпчик, кожна деталь містить десяток або й більш різ¬них візерунків. Ось точена форма груші повільно переходить у величавий продовгуватий келех, все це перебито рядом  гострих або закруглених коліщат. На кожному візерунку – червона смуга, яка окантована чорною фарбою.
Роман міг гордитися. У церкві стоїть сама велика і сама красива братська свічка. Зараз у його старшої доці коловороток, який усім коловороткам коловороток.
На вечорниці дівки та молодиці зі своїми коловоротками. На довгій лаві від покуття та до мисника вишиковуються  пряхи. Що то вечорниці, не стільки напрядеш, як дома, але тут можна на людей подивитись та себе показати.
Парубки, ті що бувалі та надто сміливі, примощуються біля дівчат. „Допомагають“ їм. То паса скине, то колесо загальмує, чи ще якогось збитка зробить. Але нехай збиткує на заздрість подружці, у якої нема „ухажора“.
В печі горять дрова, полум’я висвічує окремими плямами стіни, обличчя дівчат, кужілку. Тіні миготіли, і вони чарували всіх. Особливо, коли хлопці розповідали казки або всякі такі небувальщини: то бачили, як покійного Оверка душа, як голубиця, сиділа на черешні; або як щось лякає у Вітровому рові; або бабу, яка перехитрила чорта; чи про попа, який ходив до молодиці, і його чоловік застукав.
У перший вихід на вечорниці Хтодорчиного коловоротка ніхто із хлопців не примітив. Чи то було в хаті темно, чи то ще Хтодорка їх не цікавила, бо вона зда¬валась малою. Повернулась з вечорниць – ледь не плакала. Але її заспокоїла мати.
– Не сумуй, дочко. Ще  всього зазнаєш, а зараз ніхто не скаже з якого боку при¬йде твій суджений.
Марія погладила Хтодорчину голівку, а потім згорнула руки під запаскою – це була її улюблена звичка. Задумалась і по щоці покотилась сльоза. Швидко змахнула краплю з лиця і знову сховала руки там же під запаскою.
Це була сльоза солодка, сльоза радості. Ії, Марії, первістка уже починає дівувати, її щастя, що батько справив такий чудовий коловороток. Марія тільки мріяла його мати, а так все життя пряла веретеном. Та прясти доводилось при  лучині. Зараз хоч каганець. А вторік Роман з ярмарку привіз гасову лампу. Як запалить, то світло йде на всю хату – від покуття до коцюбника. Проте Роман не
балував сім’ю. Дозволяв гасом світити тільки в неділю або в великі церковні свята.
В селі без корови – діти сироти. Господар без коня  – не господар, а так собі – наймит, у всіх побирається, у всіх позичає, у всіх за харчі відробляє, ніхто його не вважає за людину. Не дивно, що Роман може й сам не доїсти, але для коня мірку вівса добути.
Кінь у господарстві, як людина. Він від усякої скотини самий добрий, самий розумний та відданий господареві. Кінь не буде пити абияку воду. Або з річки проточну, або з криниці. Та й криничну дуже холодну не буде пити.
Особливо слідкують, щоб не напоїти коня холодною водою, коли він бувало спотіє від важкої роботи.
Догляд за конем – це справа старшого сина. Але старшою з дітей була Хтодорка. Вона Гнідого пасла і поїла, і уділяла йому уваги більше, ніж меншій сестричці Уляні. Бувало, веде Гнідого у Село на водопій, повіддя не тримає. Гнідий слідом йде за нею. Навколо: скрізь спокуса, чи то поле зі смачною конюшиною, чи солодка гичка кормових буряків. Що вже й казати про вівсяне поле, яке манить, спокушає. Гнідий тільки оком поведе, захропить, але себе переборе. Гнідий ходить за Хтодоркою не тільки польовими дорогами, а й вузенькими стежками і ні разу не зробить шкоди. Це така кінська вдяка за довір’я та ласку. А він любив ласку, як кіт.
Коли Гнідий п’є воду, дивишся і милуєшся. Як би не мучила його спрага, він поважно, з почуттям власної гідності, підійде до річки або потягнеться до відра, понюхає, пирхне і, цілуючи водяне дзеркало, починає смоктати. В таку хвилину його не зачіпай, він нічого не бачить і не чує. Поки не нап’ється, не відірветься від водяного дзеркала.
Хтодорка засвоїла: поїш коня – роз¬гнуздай його. Слухняний Гнідий після водопою, хоч і прикро йому це робити, розкриває рота, щоб закусити холодну залізну вуздечку. Перед тим, як взяти її в рот, Гнідий розтулить губи і витріщить свої велетенські зуби і Хтодорці кожний раз здається, що він ось-ось розрегочеться.
Кожний кінь, як і людина, відрізняється своєю поведінкою, про це Хтодора добре знала. Зовсім інакше себе поводить Буланий, якого позичають у сусіда Михаля Кравця.
Я вам повинен пояснити, чому це у сусі¬да треба позичати коня. В наших краях вся кінна тяга – парна, чи то у воза, чи у плуга, чи борони – все парне. Сусіди роблять у спілці – через день чергуються: сьогод¬ні, скажімо, робить Роман, завтра – Михаль. Такий звичай був скрізь і завжди. Спілкувались сусіди, які жили в мирі, або брати, що поділились, або тесть і зять.
Кінь змалку звикав до своєї ролі борозенного (праворучного) або навпаки, підручного, який завжди з лівого боку. Селянські діти, серед яких не кожному доводилось сидіти за партою і осилити грамоту, на диво засвоювали науку муштрування коней. Хтодорка крикне до коня: „Приймись!“, і він, повільно, зі шляхетським гонором, підходить до воза, стає біля дишля зі свого боку і покірно чекає, поки надінуть на нього збрую. Буває, що помилково коней запряжуть, помінявши їх місцями. Їзди не буде! Тикаються коні, як сліпі котенята.
На провесні під вечір батько повернув з оранки додому. Коні змучені і голодні. Він на дишлі повісив  опалку – такий величенький полотняний гаманець для корму. В ньому була суха конюшина, вівсяна та ячна солома, а на самому дні опалка – самий-самий кінський смак – мірка вівса. Це була нагорода за важку роботу – оранку. Як погодуєш, так і поореш. Великий гріх чужу коняку обділити в кормах, тому сусідові її повертають нагодовану та напоєну.
– Хтодорко! Коні поїдять, розпряжеш, Буланого відведеш додому. Скажеш: він нагодований і напоєний.
– Добре, тату!
Хтодорка вмить розпрягла коней, Гнідого завела до хліва, а на Буланого накинула вуздечку, підвела до воза, з нього вона забралась на спину Буланого. Верш¬ниця трималась то за повід, то за гриву. Спочатку кінь повільно спустився в долину, звернув на знайому стежку, якою він кілька років ходить щоденно. І вмить щось з ним скоїлось. Став гасати туди-сюди, брикатись. Як маленький клубочок, Хтодорка вмить опинилась під ногами коня.
Михайлиха побачила – кінь у пшениці, а поблизу напівжива Романова дівчинка – Хтодорка. Взяла її на плечі і донесла у двір сусіда.
Довго, мабуть з тиждень, Хтодорка не показувала ніяких ознак життя. Очима дивилась, але вони були наче скляні – пусті та  нерухомі. Приводили бабу-ворожку. Маленька, згорблена. Щось своїм беззубим ротом шептала, з пляшечки кропила свяченою водою. Над головешкою  спалювала сухий чебрець, прикладала до лиця любисток – нічого не допомагало.
Роман чухав свою руду бороду, снував туди-сюди по хаті, Марія нерухомо стояла подовгу біля хворої дочки. Баба-ворожка веліла зняти ікону Варвари Великомучениці. Свята з ікони нерухомо дивилась на нерухоме лице дівчинки.
– Як помре, вона буде янголятком, – почав Роман.
– А на тебе лиха година, про що ти таке кажеш? Живу вже хорониш! Буде жити. Моє серце каже. Серце матері не збреше. Їдь до Панталії за фершалом! – на диво, завжди покірна і мовчазна Марія заговорила. Вона була схожа на пташку, у якої пташеня випало з гнізда.
– Та не приїде він.
– Тоді вези її. Вези. Чого став стовпом?
У другий раз Роман не потерпів би такого тону. Але він був розгублений, і жінка підказувала, де взяти ту соломинку, за яку можна схопитись. Є надія – фершал.
Роман воза вистелив пахучим сіном, застелили рядном, під голову поклали подушку, вкрили кожухом і – в дорогу. Довго Роман їхав. Спочатку спустився в Село, потім – по міжгір’ю вдовж річки Стубелки і доїхав, нарешті, до Гірників – села, де гори закінчуються і починаються поля. Скільки оком окинеш – рівно, хоч яйце покоти. Як на долоні, звивається річка Іква, і на одному з колін розкинулось місто Дубно.
Так ще рівними польовими дорогами віз свою доньку, немічну без тями, поки сонце стало хилитись під вечір. Приїхали до села – довга одна вулиця, з обох боків хати. Селяни показали, де знайти хвершала – після церкви буде стояти хата під черепицею, то після неї треба поминути хату із солом’яною стріхою, а за нею буде хата під бляхою – там хвершал.
Фельдшер – клином борідка, окуляри-пенсне. Розпитав усе докладно. До вуха приложив таку дивну цівку, через неї прислуховувався, що робиться у Хтодорчиних грудях.
Він розпитав усе. Звідки. Здивувався, що так здалека з високих гір приїхали. Видно, був чоловік з серцем, про платню нічого не сказав.
– Дівчинка жити буде, але тиждень їй потрібен спокій, наложимо гіпс. Хто за нею буде доглядати?
– Я.
– Та який з вас наглядач? Привозьте жінку.
– А як вона господарство залишить?
– Не про те думаєте.
На другий день Марія сиділа біля доньки. Тепер Хтодорка кисло посміхнулась мамі, попросила пити.
Пройшло десять днів, закінчувалось лікування. Приїхав Роман. Він не хотів залишатися в боргу – з хури зсадив підсвинка і погнав до двору. Там за ногу прив’язав його до тину.
Фельдшер через окуляри поглянув у двір, помітив хрюшку. Але задоволення його було не тільки в цьому. Він здобув перемогу, не віддав дівчинку в руки смерті. Кожна його перемога розпускає йому славу досвідченого лікаря. Його слава прокотиться не тільки по польовому терену, а по всьому узгір’ю, що тягнеться на схід аж до Острога.
– Буде жити ваша донька! Як тебе звати?
– Хтодорка.
– Федора значить. Ще з місяць полежиш у цьому гіпсовому кориті. Будеш виходити заміж, не забудь запросити на весілля, голубоока.
Так у тому гіпсовому кориті батьки привезли додому свою доньку. Наче хмара відступила, наче сонце сильніше стало світити. Біда крадькома повільно ви¬йшла з двору і зникла. Про те, що сталось з Хтодоркою на Соковиці, знали  всі, але мало хто знав, що у дівчини пошкоджений копчик і через деякий час нариває. Хто візьме заміж каліку?
Сусідські жінки-плескухи, від яких ні одну новину не сховаєш, прикорочували язика, бо боялись бога. Над чужими болячками насміхатись не можна, а то ще не такими нагородить. А так хотілось язиком поляскати! Однак, всі під богом ходимо і не відомо, що кожного з нас чекає.
Перед Трійцею Хтодорка сама за¬нес¬ла гіпсове корито на горище. В ньому ще багато років тримали цибулю та часник.
Коли копчик наривав, Хтодорка нікому не жалілась, навіть батькам. Це була глибока таємниця. На селі молоді люди хваляться лише здоров’ям, а болячками – старі. Повсякденна робота не давала пощади, а тут – нестерпний біль. Так Хтодорка на все життя навчилась посмі¬хатись навіть тоді, коли хочеться від нестерп¬ного болю зціпити зуби. Домашня робота завжди стоїть настирно перед тобою. Роби її і не коли-небудь, а негайно зараз.