ИЗ ВЕКА В ВЕК Гл. 3 на украинском языке

Глава3. Селянський хрест

Заживали рани не тільки на голові, на руках та ногах. Скільки їх було – не перерахувати. То ножем пальця, бувало, поріже, то перевернувся Роман з хурою сіна – литку вилами проткнув, то сокирою щось тесав-тесав, та чуть коліно не зтесав. Це все заживало. Поливали гасом, а більш ніяких ліків. Ось коли Роман наступив на дошку, з якої стримів іржавий цвях, ото була біда. Думали, що калікою стане. Але й  це лихо обійшло іншою дорогою.
Чи скалічений, чи ні, а робота не знає пощади. І робота не аби яка: і гній вивозити на поле, ходити за плугом і за бороною. А ліки які? Подорожник. От і все. Але якось обійшлось. Заживали рани і на серці. І сварка, і бійка – все завершувалося миром. Милі сваряться – тільки тішаться.
Були й сімейні втіхи та радощі.
Через рік Марія обрадувала Романа. Народився перший син. Назвали його Андрієм. Це сталося на свято Андрія Первозванного. А ще через рік – і знову  хлопець. Отець Агафангел щось довго заглядав у святці, коли принесли немовля до хреста, і назвав Климом.
Тепер уже Роман став ще вище задирати свою бороду. Жаль, що не доводиться зустрічатись з отим похвальком – Власом. Роман – батько двох синів. Він сам став поважним і сусіди його поважали. Казали: „„Роман – не босяк, крепкий господар, батько двох синів“.
Хоч Роман справно ходив до сповіді та до причастя справно, але, як кажуть, скільки не прийду в церкву, то паски святять. Роман таки бував і на Різдво, і на Трійцю, а, особливо, на Івана Богослова – престольне свято. Сам молився і дітям не дозволяв, щоб бувало сіли снідати, не прочитавши „Отче наш“ або не помолившись, лягли спати.
Проте у Романовій набожності було щось не від віри, а від звички. Пожене Роман корову на пашу до роси. Ще сонце не зійшло, вдома не встигне помолитись, то робить це біля корови. „Отче наш, іже єсі на небесі – а щоб тебе за печінки скубало, що ти скубаєш? – яко твоє єсть царствіє... а щоб тебе вовки з’їли, куди ти лізеш? – хлєб наш насущний дай нам днєсь і остав нам долги наші, яко же і ми оставляєм должников наших“. Але в цьому він не вбачав якогось святотатства, бо треба було і до бога звернутись з молитвою і корову попередити, щоб не лізла в шкоду. Їй нічого не скажи, то геть на посіви залізе.
Однак отець Агафангел звернув увагу на молодого селянина, який росте, як бур’ян у полі, а до справ церковних байдужий. „Труди праведні“ сільського священика не пропали марно. Роман – примірний батько (так про нього думають сусіди), примірний господар. А чому б його не зробити примірним прихожанином.
Через деякий час Агафангел Романа став величати Романом Ільковичем. Тепер він – братчик парафії. Йому під час хресного ходу дозволяється нести хоругву святого Пантелеймона. На Паску, Різдво чи інші великі свята братчики по обидва боки  від аналою вишиковуються у два ряди. У кожного з них велика „братська“ свічка, як держак лопати. Дванадцять свічок палає в руках у поважних та набожних братчиків, як у Ісуса дванадцять апостолів.
Це ж яка шана! Дванадцять на все село удостоєні такої честі!
Як тільки призначили Романа братчиком, він вирішив негайно зробити свою свічку. Відвіз у Здолбунів на ярмарок два пуди жита, накупив воску жовтого, як жовток яйця. Треба було зробити таку свічку, щоб була сама краща.
Два дні трудився над нею свічкар Ілля Шонюк. Він славився своєю майстерністю на десяток парафій. А Романові, доброму сусідові, Ілля подбав на славу.
Знизу до верху свічку увивала стрічка, яка завершувалася бантиком.
Тепер Роман стояв у церкві, наче аршин проковтнув. Бувало, стоїть, не поворухнеться, лише тільки часом поправить гнітець – здійме нагар і знову завмирає. Його руда борода, освітлена свічкою, зовсім стає золотою. Марія з бабинського боку поглядає на свого чоловіка, душа втішається: „Мій Роман...“ Соковицькі молодиці заздрять Марії. От золотий чоловік! Він дійсно виглядів золотим.
Раніш у хаті хоч і висіло дзеркало, так же як образи вбране вишитим рушником, але рідко коли у нього заглядався. Тепер перед тим, як іти до церкви, Роман ретельно розчісував свою бороду, вуса. Волосся на голові зачісував назад, що було незвично. Так тільки пани зачісувались. Але Роман не хотів світити на всю церкву своїм рожевим шрамом. Такою відзнакою у церкві не хваляться. Всі сусіди добре пам’ятають, як Романові під час пиятики голову розбили. А тепер стоїть, як Микола Угодник.
В сім’ї Романа, як у всякій порядній християнській сім’ї, дітей вчили молитвам. Батько, або мати каже кілька слів молитви, а дитина повторює. Діти, поки не помоляться, не мають права сісти до сніданку. А їсти хочеться! А тут дорослі зайняті. В печі шкварчить сало з цибулею у глибокій чавунній риночці.
Пахощі смачної їжі дразнять дітей. Вони ходять або за батьком, або за матір’ю.
– Помоліть мене!
– Чекай.
– Ну, помоліть, я їсти хочу!
А тим часом мати приносить з погреба огірки з капустою. Картоплю вже оцідили на цебрик з половою. По хаті розноситься запах вареної з лушпинням картоплі.
Діти рвуться до сніданку, але поки не вмиються і не помоляться богу, до їжі не доторкнуться. Ось батько Роман, який повернувся з хліва від худоби, починає „дітей „молити“.
– Господі, Іісусє Христє...
– Господі, Сусє Христє...
– Молітвою твоєю раді...
– Молітвою твоєю раді... Тату, а хто молитвою радий?
– Цить. Повторюйте за мною. Кладіть хрест на лоб, на живіт, на праве плече, а потім на ліве. Як ти пальці тримаєш, як патики. Складай пальці так, наче ти хочеш взяти щупку солі. Так кладіть хрест і повторюйте: святий боже, святий крепкий, святий безсмертний, помилуй нас. Так три рази.
Коли дійшли до молитки „Боже милостивий, будем мя грєшний“ батько показує, як треба скласти кулачка і прикладати його до грудей після кожного слова.
– Та не бухай кулаком у груди, безглузда. Що ти б’єш, як у бубно. Лагідно проси у боженьки милості, щоб він простив гріхи.
Діти слухняно виконували все, що заставляв батько. Вони очей не зводили з головної ікони – Спаса. Він дивився дітям прямо в очі, піднята рука з благословенним жестом. Діти намагались скласти пальці, як у боженьки, але нічого не виходило. Батько помітив пустощі.
– Так не треба робити. Тільки бог може вас благословляти. Він усе бачить, карає і милує. Це він пальцями показує, що за ваші пустощі поки що милує. Не гнівіть бога, не накличте кари божої.
На іконі тільки й було зображення, що лице та благословляюща рука, останнє – оклад із блискучої фольги. Ікона знаходиться у спеціальному футлярі під склом, який називається кіотом.
Діти помолились, вмились. На столі з’являється баняк1 з картоплею, в чере¬п’яній мисці капуста з огірками. Все це змащено конопляною або ріпаковою олією. На столі риночка із смаженої цибулі із салом.
Такий сніданок майже весь рік не міняється. Не завжди буває сало, зникає й олія. Але картопля та капуста квашена – не зникають ніколи, навіть коли закінчується хліб. Він зникав десь після Трійці і з’являвся з нового врожаю, в кінці петрівки – Петрового посту.
Поснідавши, діти гасають на полику. Коли починає холодати, забираються на піч. Там можна полежати, погрітись, на лежаку розложити іграшки.
Те, що у Ступні називають піл, нічого загального з підлогою не має. Про підлогу також ніхто не чув. Те, що під ногами, – земля – пресована глина, щоб грязь не налипала, її посипають пісочком, іноді притрушують соломою. Полом, поликом називається лежанка. Всі хати – однокімнатні, поставлені вікнами на пів¬день. Північна та східна стіни – без вікон. Від східної або покутньої стіни здовж північної аж до печі тягнеться полик, або піл. На рештованні лежать дошки. Їм стільки ж років, скільки і хаті. Дошки почорнілі, зачовгані. На деяких поликах зростали декілька поколінь. Тут і родились, і закохувались, зустрічали старість і помирали. Розміри пола у всіх хатах майже однакові. Він міг вмістити сім’ю навіть у двадцять осіб.
Дітям бігати босими ногами по „землі – холодно. А тому вони граються на полику, або полу. Це вдень він виконував
роль майданчика для ігор. А наніч – це було велике спільне ліжко. Часом сі¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬мей¬ка була невеличка, як у отій пр謬казці:
Як у нашого Омелька
Невеличка сімейка:
Тільки він та вона,
Та старий і стара,
І два дядьки чубаті,
І дві тітки носаті,
І два парубки вусаті,
І дві дівки в намисті,
Та дві ляльки в колисці,
Ще й лежить біля мене,
Той, що ходить до мене.
На день постіль згорталася до стін. На дошках розгортався мат, сплетений із прямої соломи. Він покривався рядном. Такими ж ряднами укривались. Але воны взимку не гріли, тому поверх них вкривались верхнім одягом – куцаками-свитками із домотканого сукна або кожухами.
Східна – покутня стіна має іконостас. У красному куті або на покутті завжди знаходиться головна ікона – Спаса. Перед Спасом завжди висить лампадка, яку розпалюють у особливо урочисті свята. Поруч зліва – Пресвята Богородиця – Мати Божа з немовлям. Останні ікони у кожного господаря можуть відрізнятися, але існувала неписана чинність. Ліворуч від Богородиці – Микола Угодник. Він охороняє дім від напасті та худобу від хвороби. „Щоб хватало до нового врожаю хліба, купи образ Бориса і Гліба – говорить прислів’я. В багатьох хатах можна було побачити ікону „Неопалуєма Купина“. В центрі – Матір Божа з немовлям та з драбиною. По чотири боки символи євангелістів у вигляді птахів та тварин. Цю ікону тримали, щоб не сталося пожежі. В народі її більше знали як протипожежну ікону. Іконостас завершують житія святих і, нарешті, Почаївська Божа Матір, яка спасла лавру від нападів басурманів. Коли виникають болі у животі, то моляться Великомучениці Варварі.
Усі ікони навіть і в бідній сім’ї обов’язково вбрані вишитими рушниками. Кожна дівка, як тільки навчиться вишивати, береться за рушники для ікон, а потім вишиває собі сорочку, наволочки.
Якщо дівка йде заміж за любого, то після сватання до весілля вишиває для свого нареченого сорочку.