ИЗ ВЕКА В ВЕК Гл. 2 на украинском языке

Глава2. Романе, купи солі!

– Романе, піди на Низ до Давидюків, купи  солі, – наказала Марія, – та довго не барись, треба худобі пашу задавати.
Короткий, засніжений пилипівчаний день, як сирітське щастя – не встиг розвиднитись, як знову починає хмуритись, щоб почати повільно смеркатись.
По всіх кутках Романової хати сутінки з них так і не виходили – продовжували дрімати. Лампада перед Спасом ледь жевріла, вона також хотіла заплющитись та поспати. Сонливість здолала і Романа – батька двох дівчаток. В очах – відблески лампадки – іскорки. Так у нього очі блищать, коли він роздратований.  Ніс горбинкою. Він нею пишався – він уроджений шляхтич Цвик, а не якийсь там зачуханий Ковтун. Борода – лопатою,
округло пострижена. Поведе своїм поглядом поверх своєї рудої бороди – щось насмішливе, дошкульне.  Гонор – одним словом – пан-постоли та мужицький кафтан.
– Заманулось жінці хрону. Хоч серед зими накопай. У таку погоду гріх собаку надвір виганяти, а ти мене, як пса приблудного гониш. От благородна матка-боска солі захотіла.
– Ну то не ходи. Будемо обідати несолоне, – відповіла Марія. Вона за матку-боску не образилась, бо знала: так Роман її жартівливо  обожнює. В тих краях відома чудотворна ікона Матка Боска Ченстоховська.
Марія заслуговувала звання не тільки матки-боски, а й великомучениці. Характер у Романа пришкуватий , як отой чиряк, що вискочив, почервонів, але не нарвав. І, не дай бог, доторкнутися до нього. Зачепиш – лиха не оберешся.
Марія стояла біля печі, зложивши руки під запаскою. Щось божественне було у її постаті. Ледь похила голова, блакитні очі, трохи загострений ніс, кремезний стан і сильні руки. Куточки губ опущені вниз – мало доводилось посміхатись. Її постать доповнювала низка темно-червоних коралів. Сорочка вишита „хрестиком“ на рукавах червоними та чорними нитками. Така стриманість кольорів передавалась від матері, бабусі, а може від далеких предків. Така ж кольо¬рова стриманість на іконі матки-боски. І Романове бурчання про матку-боску  означало все: як незлий чоловіків жарт, як колючу іронію.
На Низ – центр села – йти недалеко. Верству – не більше, але це вам не по рів¬ній дорозі, а через рів, провалля, знов на пригорок і знову вниз.
На Низу, або в Селі – центрі села, хатів мало. Церква Івана Богослова, сільська управа, церковно-приходська школа, лавка, шинок, кузня і головне – криниця з журавлем. Біля неї постійно стоїть де¬кілька возів з бочками. В шинку, лавці, кузні та біля криниці можна почути всі новини, а також і брехню. Тут зустрічаються люди, які живуть на семи горах: Соковиця, Лазорі, Бокова, Капітули, Лищуни, Дмитрі та Самойлюки.
– Чув, Семен Льончихи, що в Михайлишині хата під горою, так восени сина женив.
– І у кого він взяв?
– А на Дмитрах у Гальдюків у Спиридона онуку. Пам’ятаєш, його хата за Боцанівським паровцем стоїть.
– Щось не пригадую...
Колючий вітер заплутався у овечій шапці та рудій бороді. З гори було спускатися сковзко. Така хуртовина. Куцак, який зберігся з парубоцьких часів, не зігрівав Романа. Домоткане сукно, підкладки – ніякої. Обережно, щоб не посковзнутися з кручі, він ставив чобіт бочком. Не раз доводилось по цих місцях ходити. Бувало, не раз у цьому місці клубком котився геть у низ. Але зараз він був обережний.
День похмурий, сніг не білий, а сірий, мокрий. Туман, слякоть. На цьому тлі і думки Романові були сірі.
Марія вже другу дівку родила. Яка з них, дівок, втіха. Вигодуєш і віддаси, та й ще землю з собою заберуть. А сам хоч на цвинтар с простягнутою рукою. Нема синів, нема втіхи і надії. З такими думками Роман опинився в Селі, переступив поріг крамниці.
Крамарка Федоровичка підкреслено говорила по-російськи, аби підкреслити, що вона мужичкам не до пари.
– Што ізволітє купувати?
– Сіль.
– Вам пєрвого ілі второго сорту?
– Аби солона була.
– Второго – дешевле.
– Давайте второго.
Федоровичка стала важити такі брудні брили, щоб очі не бачили. Але Роман стримав себе, нехай уже важить, а то капітулівські дядьки очі витріщили. Зараз будуть насмішки коїти.
– Що то ви, Романе, купляєте? Мабуть, кабана закололи, сало будете солити.
– Яке тут сало? Хіба не знаєш, що в Пилипів піст свиней не колють?
– Хе! Звідки йому знати! У нього в хліві не свині, а сквозняки гуляють! – вступив до розмови Влас з Лищунів. Він був ласий до похвальби. Світ такого похвалька не бачив. Про нього по селі байки ходили. Кажуть, бувало, в жнива, коли сусіди старий хліб давно як поїли, а нового ще не намолотили, Власова жінка (а вона така ж ласа до похвальби, як і її чоловік) напече білих, пшеничних коржів, пов’яже їх у диряву хустину, надає малому ляпосів і пошле, щоб заніс на поле батькові. Власиха побачить куму та й почне:
– Ото вже розбещена дитина. Білими коржами у будний день об’ївся, а плаче, наче голодний.
– Ой, що то ви, кумо, кажете. У вас навіть в жнива білі коржі не виводяться.
– А отож! Мука – вищого гатунку, вальцьована. Мій Влас аж до Брочевиці до млина їздив. Там довгу чергу вистояв, але маємо муку, хоч паску печи. Ой, тепер, кумонько, такі достатки. Тільки пташиного молока не вистачає. Пампушки з часником та з салом, картопляники з олією, а це вчора зробила налисники з вишнями, пиріжки з сиром!..
Всі ці байки Роман давно і не раз чував, але добре знав: Влас – не будь він Власом, щоб не похвалитись.
– Ото ви знаєте, Романе, як моя жінка напече мазуриків.
– Знаю, знаю, – перебив його Роман.–  Ти їх також пов’язуєш у диряву хустку, щоб через дірки було їх видно.
– Що, у мене хустки диряві?
– Диряві.
– Та ти, пупай, знаєш хто ти такий? У тебе паска з житньої муки.
– А в тебе, а в тебе, – тут у Романа не знайшлося тих слів, щоб довідатись, що у Власа таке є.
Тут хтось втрутився і припинив сварку несподівано.
– Годі хлопці, – хтось гукнув із натовпу, – пішли пиво пити. У шинок привезли бочку мирогощанського.
Роман, який славився ощадністю, або як комусь здається – скупістю, з грішми розлучався дуже важко, але на цей раз йому не хотілося кинути лицем в грязь перед тим похвальком.
Йому було не по собі, що він, Роман Цвик, який кожному може зробити „притику“ (критику), а тут не знайшовся, щоб таке сказати дошкульне отому нахабі.
Пішли. В шинку у темряві темні постаті сільських дядьків.
– Що будете пити? – запитав шинкар.
– Пиво.
– Та яке в дідька пиво в таку холодригу? – втрутився Роман. – Ти нам півока казьонки постав, та якогось там огірка подай!
Йому дуже хотілось доказати, хто з них голодранець. Так воно й сталось, у Власа у кишені копійки дзвенять. Він зніяковів. Оцього Романові й треба було. Роман, коли купляв сіль, розміняв десятирубльову асигнацію. Його забавляло, як Влас задком точився геть із шинку.
Роман, знай наших, поважно і милостиво запросив до столу.
– Сідайте! Я фундую1!
1.Фундувати – бути платником.
Після першої пішла розмова про погоду, про озимі, які наче добре снігом вкрило, про майбутній урожай – сніг от як сипле. Дасть бог, буде багато води. Дальше – більше. Після горілки пішло мирогощанське пиво. Тепер уже говорили всі, язики розв’язались.
Романові хотілось десь Власові якусь шпильку всунути, хай не задається. Тут він йому про диряву хустку, мовляв, навмисно поробив дірки, щоб люди білі коржі бачили. Влас, хоч і на Романів кошт п’є, не звертав на це уваги, свої насмішки носив не в кишені, а на кінці язика.
– Так, у мене хустка дирява. А ти – партач! Тільки дівчат стругаєш, не те, що у мене – одні сини.
У хмільній Романовій голові наче сталась завірюха, на мить погасло світло в очах, міцно зцупились зуби, кулак став, як довбежка, лице запалало. Ще одна мить і сторчаком у  саме перенісся в’їхав з усією силою. Влас поточився і впав серед корчми. Піднявся. Роман, який без остатку випустив пар, вже не був готовий дальше битись. Проте Влас  схопив зі стола пивний кухоль і почастував ним по Романовій голові.
Роман схопився за голову, але під пальцями текло щось липке та тепле. Це була кров. Роман накинувся на Власа. Але вже було пізно. Втрутилися дядьки, стали  поміж забияками. Влас у темряві зник, а Роман ще повертівся трохи біля корчми і пішов додому скривджений. Боліла голова, в грудях душила злість, образа.
– За моє жито, то ще й мене бито. Нащо він мені здався? Похваляється, нехай собі похваляється. Так ні...
Роман доплівся додому, коли зовсім стемніло. Марія лампу не світила, жаль гас тратити. В печі горіло і полум’я з печі кидало відблиски на лаву, цебрики, мисник. Роман помітив, що уже корові і коневі подано, бо в цебриках заготовлені свіжі незапарені корма.
– Де ти до цього часу волочився? Нема кому худобі дати. Ти думаєш, що в мене вісім рук? І піч, і діти, і худоба, і кури. А ти тільки й знаєш. що по шинках швендяєш...
Але Роман, й слова не сказавши, накинувся на Марію. Та сила, яку він мав виплеснути на того гидкого Власа, прийшлась на спину і голову жінки. Романа підганяла образа, як прутик підганяє зграю гусей. В окривавленій голові ще сиділи Власові насмішки про дівчат. І тепер вина падала на Марію.
Вона знала Романа. Коли він п’яний, краще під руку не попадайся і тікай швиденько на піч. Тепер, сховавшись за комином, плакала та приказувала:
– А щоб тебе било об дорогу, як ти мене б’єш. Я цілий день кручусь, роблю, не розгинаюсь, а ти замість доброго слова кулаки розпускаєш. Щоб тебе била трастя. Руки розпускаєш, щоб тобі їх покорчило...
У Марії закінчився запас проклять, а з Романа остаточно вийшов той, що при хаті не згадують, наступила тиша. Роман за звичкою закинув назад голову, щоб почухати горлянку, але відчув, що голова пішла кругом. Волосся злиплося масткою та липкою кров’ю, але цього ніхто не бачив. З печі ліниво блимало світло. Діти вже спали. На печі ще довго похлипувала Марія.
Не так дошкуляла біль від чоловічих штовханів, як тисла серце образа. Марія змалку знала, що чоловіки б’ють своїх жінок і що це звичайна справа, проте розум виправдує, а серце не може скоритися. Видали заміж за нелюбого. Де Бокова, а де Соковиця – далекий світ, аж з двору не видно. До самого сватання і в очі не бачила Романа, навіть у церкві не доводилося бачитись.
Прийшли свати – на горищі заховалась. Батько Павло знайшов, привів до хати. Засватали. Куди було діватись. Сватів можна й гарбузом почастувати, а де впевненість в тому, що ще інші свати прийдуть. І таке буває: дівка згордує, відмовить сватам, а там, дивись в дівках так і зістарілась до сивих кіс.
Покорилась Марія. Не перша – не остання. Треба виходити. А що нелюбий...… Та й, наче, ще ніхто не приглянувся. В її уяві був якийсь козак із пісні – чорнобривий, у вишитій сорочці, у смушковій шапці, губи, як вишеньки, очі, як черешеньки, і обов’язково збоку – шабля і на повідді – кінь вороненький. Таких у Ступні не було, не таким був і Роман. Сільський парубок, підстрижений під горщок і ріденька борода та вуса.
І біль, і образа потрохи, як та хмара, поступово розвіювалась, дівчата на полику затихли, недалеко від них упав на полику, та й заснув Роман, одягнений, в чоботях.
Вже й перші півні проспівали, у вікнах не сіріло. Марія не спала. Їй було жаль себе. Нащо така доля. Одна думка перескакувала на іншу, як синиця з гілки на гілку. І втіхою для неї були пісні. В них вона знаходила те, про що думала, що турбувало. Нарешті тихенько-тихенько, ледь подаючи голос, заспівала.
То був не спів, а шепіт або думка про себе, про ту дівчину, яка хоче батькам пожалітися про свою долю:
Чи я в лузі не калина була.
Чи я в батька не дитина була.
Взяли мене поламали,
Та в пучечки пов’язали –
Така доля моя.
Або заміжня жінка, яка хоче батькам вісточку подати:
Ой, візьму я з рожі квітку,
Та й пущу на воду.
Пливи, пливи з рожі квітко
Аж до мого роду.

Пливла з рожі квітка,
Та й на поріг стала.
Вийшла мати води брати
Ту квітку впізнала.

Ой, чого ти, моя доню,
Така марна стала,
Ой, що твоя з рожі квітка
На воді зів’яла.
 
Марія прокинулась і злякалась. Божечку, у вікнах сіріє. Треба піч розпалювати. Всі обсядуть, і всім дай їсти: чоловікові, дітям, свиням, корові.
Розпочинається щоденна одноманітна та заучена бабська робота. Марія коцюбою вигребла із кутка печі на припічок вчорашній жар, приложила паклі і роздмухала вогонь.
Радісні „зайчики“ забігали по стінах, по стелі, замерехтіли своєю позолотою образи на покутті. Хтодорка спала на полику поруч з батьком. На її личку сіяла посмішка, як у янголочка.
– Дісталось мені за дівчат! Дурень він, хіба він не бачить, які красуні ростуть, як ляльки.
Милуючись донькою, перевела зір на свого розбишаку. І тільки зараз побачила покалічену Романову голову. Волосся злиплося, запекла кров була скрізь: на голові, на обличчі та на широкій рудій бороді.
Куди ділась образа? Їй стало жаль Романа, стала його будити, але він уві сні стогнав, з кимось сварився. Ледь добудилась. Любий, не любий, але рідний. І в цьому слові «рідний» полягало щось священне. Милий – серцем покликаний, рід¬ний – богом даний.
В середньому горщику скипіла вода. Марія знайшла чисту полотняну ганчірочку, промила рану, перев’язала і не стала розпитувати хто і що, потім сам розкаже. Роман сьогодні – не той розбишака, що був учора, був покірний, як дитя. Марія ходила за капустою з огірками до льоху, то й не забула принести розсолу.
Марія до того подобріла, що не пу¬стила чоловіка до хліва – сама управилась.
Згодом рана загоїлась, лише залишився рубець на всю маківку – півколом, як молодий місяць – відпечатка пивного кухля.