ИЗ ВЕКА В ВЕК Гл. 1 на украинском языке

Моїй матері
Кочубей Федорі Романівні,
на долю якої випало житии майже
у трьох століттях,
присвячую.


Глава 1. Людина на землі
Роман Цвик встав рано – ще сонце не сходило, зірки блимали. Віз своїм переломленим дишлом повернувся вниз. Треба їхати за Вітрів рів орати. Кінчається бабине літо, а поле після жита ще не зябльоване. Хто зяблює після Івана Богослова, то не вартий доброго слова.
Збирався Роман мовчки. Світла не запалювали, бо жінка вже розтопила піч і по хаті блимали веселі плями. Веселе полум’я жваво билося об склепіння, висвітлювало припічок, мисник, оживала позолота на образах.
На долівці стояли два цеберка, в одному запарена звечора січка з половою – сніданок для корови, а для свині – цеберок менший, в ньому потовчена варена картопля з домішками висівок, бурякової гички та лушпиння.
Ще святий Михайло не приїхав на білому коні (так називають у селі перший сніг), але на босу ногу йти орати вже холодно. Роман мовчки приладновував до ніг свої личаки-постоли з липової кори. Правильно взутися в постоли, завернути онучі, перев’язати поволоками – це ціла наука, яка передавалась від діда та пра¬діда.
– Романе! – несміло почала дружина Марія, – мабуть я сьогодня буду родити. Мені страшно, довго не барись.
– Не барись... Що, я кину коней і воза з плугом і побіжу, бо ти родитимеш? Якщо... поклич Полозянку.
Марії потрібний захист. Це вперше. Але не стільки захист, як добре слово. Роди – не жарт. Скільки жінок у пологах повмирало. Але Роман чи то не вмів, чи то навмисне наганяв на себе суворість, він і сам не знав, та й знати не дуже хотів. Що баба, їй би ласкатись до чоловіка. Пологи – це бабська справа. Хоч Роман ще ніколи не був батьком, але господарський гонор у нього пробивався, як бур’ян із землі.
Розвиднялось, коли Роман виїхав з двору. Вже сонце піднялося під обід, сивий туман з долини  піднявся догори і став хмарою. Останню борозну зорав і втомлений перепряг коней з плуга у віз.
Коли повернувся додому, у дворі за¬став сусідку бабу Полозиху.
– Заходь до хати! Поки ти, Романе, нивку орав, до тебе гість завітав. Радуйся батьку, дівка – у хату.
– Дівка, – подумав Роман, – от чого бракувало! Дівка. Не могла сина.…
– Романе! – безсила та змучена протягнула Марія. Не гніви бога. Радій, що все обішлось... А що дівчина, то нічого. Буде мені помічниця. А синів я тобі ще народжу.
Роман хмурився. Він не міг передбачити, що новонародженій доля подарує сто один рік життя.
Наступний рік розпочав двадцяте століття. Воно прийшло у село Ступно непомітно. Рік як рік. Але наступала нова доба. Вона внесе багато змін, будуть радощі і такі лихоліття, які не зазнавали наші діди та прадіди.
Село Ступно Здолбунівського повіту Волинської губернії загубилось у самому глухому кутку, де межували Волинь, Тернопільщина та Поділля.
Піп Агафангел, який про всіх і про все знає, не раз говорив прихожанам, що Ступно знаходиться у центрі всієї Європи1
1.Як зазначають географи, центр Європи все-таки знаходиться в Карпатах недалеко від м.Рахов.


 Можливо, це так. Але йому було слід додати, це був центр європейської глухомані. В Ступні століття повзли повільно і віковічні звичаї зберігалися дуже добре. Недалеко від Ступна, півдня їзди, міста Дубно, Остріг та Крем’янець збе¬рігають історичну славу тих країв, там процвітала культура, були бої з татаро-монголами, з польською шляхтою. Одним словом, гомоніла Україна і її гомін доносився забутої богом землі, зритої ровами. Вона нагадує лице старої бабусі – зморшки, рови, парівці.
Село Ступно – це об’єднання семи  селищ, які розкинулись на семи пологих горах. Серед садків, грабових гаїв притулились продовгуваті хати у зруб з крихіт¬ними віконцями та високими дахами, критими стріхою. Середину даху увінчує дерев’яний дашок, що захищає димар від дощів.
В такій хаті народилася дівчинка.
Коли її понесли до хреста, батюшка, не довго думаючи, відкрив святці і зна¬йшов ім’я візантійської святої – Феодори. В метриці це ім’я було записано через фіту – як буква О, перекреслена посередині рисочкою.…
Про це Федора ніколи в житті не знала, бо їй ніколи не доводилось сидіти за партою. Лише коли їй було за п’ятдесят, вже діти навчили читати, а писати могла лише друкованими буквами. Але не будемо забігати вперед – ще встигнемо.
Ступенська сільська мова не могла здолати таке ім’я, як Феодора. Як повелось, Федору звали Хтодорою  – так зручніше.
Яких тільки імен не було у нашому селі! Нікому на думку не приходило, що більшість з них – книжкові і прибули з далеких країв. І таке просте та рідне українське ім’я як Іван – книжне та прийшле. Ксенофонт став Синофоном, Іустін – Устимом, Юстінія – Устею, Агрипінія – Горпиною. Якщо батьки приносили до хреста дитину з добрим волочильним (подарунком), то священик може й нарече „нашим“ ім’ям – Василь, Петро, Іван, Марія, Ганна. Але які вони наші?
Роман Ількович Цвик, який вперше став батьком, був селянином середнього достатку. На Різдво та на Паску мав білий хліб, розговлявся ковбасою та пирогами з сиром. Раз у рік продавав на ярмарку підсвинка, а тому були гроші, щоб купити солі, сірників, гасу. Роман навіть мав гроші на те, щоб у неділю, чи там у яке свято купити кухоль пива, за ним поговорити про сільські справи, він міг навіть поговорити про святе писання. Про полі¬тику не говорив, бо він відчував, що це слово небезпечне – за неї дехто навіть відсидів у тюрмі.
Хоч Роман вважав себе заможним, але не дозволяв собі, щоб тратитись на хліб або на сало. А тому, коли він збирався до Здолбунова на ярмарок, Марія діставала із бодні різник сала, клала його поміж двома скибками хліба і все це зав’язувала у полотняну вишиту хустину.
Коли батько повертався з ярмарка, шматки хліба, що залишались недоїденими, віддавав доньці Хтодорці. За дав¬нім звичаєм Роман розповідає небилиці, як він їхав лісом, зустрів зайця, він ніс хліб у хустині своїм зайчатам. Далі: розповідь про те як батько випросив для доньки кілька шматків. Після таких
небилиць черствий, холодний з морозу хліб здавався смачніше пряників. Хоч батько часом привозив медунку – медовий пряник у вигляді баранця або овечки.
Хтодорка, хоч і мала, зразу здогадується, що батько байки розповідає. „Заячий хліб“ точнісінько такий, як на столі під настілником та й хустину вона добре знає. Ніяка вона не „заяча, а мамина. Дівчинка прагнула чуда, і ось воно.
Недовго їй довелось бути єдиною і ненаглядною. Хтодорі і трьох років не минуло, а в неї з’явилась жива лялька – сест¬ричка Уляна. Тепер вона не встигала гратись лялькою, пошитою з ганчірки. Тут у колисці посміхалась, а частіше плакала жива лялька. У неї була сестричка. Від радощів вона її колисала коли треба і не треба.
Батько Роман був темніше хмари. Друга дівка. Попідростають, вони ж моє господарство розтягнуть. Кожній по десятині дай. А без десятин хто їх візьме? Були б сини, друга справа, спадкоємці. Хоч і вони підростуть – поділяться, пошматкують на маленькі клаптики. Безземелля лякало, бентежило уяву Романа і тому, або з якихось інших причин, або через загрозу збідніти, до дівчаток ставився зневажливо. Рідко своїх „дівок“ брав батько на руки, а хіба вони винуваті, що родилися дівчатами?
Після панщини землю поділили поміж селян. В Ступні наділи невеликі – по сім десятин, і не більше. Поля на схилах гір, часом перерізані глибокими ярами-ровами. Романів батько Ілько поділився зі своїм братом Павлом. З кожним поколін¬ням наділи дрібнішають, та ще й дочки грабують господарство: дай посаг! Землі попелясті – сірі як миші. Не вгноїш землю, не чекай врожаю – його не буде.
Господар без коня – пропаща людина. Добрий господар має пару коней. Плуги, вози, борони – все для парного тягла. Але багато господарів мали змогу утримувати лише одного коня. Вся обробка землі, їзда – в спілку з сусідом. Половину робочого часу – без коня, треба віддавати для роботи сусідові. А кінної роботи багато: оранка, боронування, раз на два – три дні треба привезти бочку води з центру села, бо на горі криниці нема. Та не перелічиш, де тільки кінь не працює.
Роман твердо собі сказав: „Бодай без хліба себе лишу, але коня триматиму!“ І тримав. А тих семи десятин треба для коня вівса посіяти, а також конюшини, або вики, а ще й для корови.… Кажуть: діти  без батька напівсироти, а без корови сироти круглі.
Після Різдва у м’ясниці для селян наступає пора відпочинку, як його відпочинком можна назвати. Чоловіки, коли подадуть корми худобі, збираються у якійсь хаті на „посиденьки. Без жінок не обходиться. Вони хапають свої коловоротки та куделі і притьмом за чоловіками. Коловоротки крутяться повільно, так же повільно тягнеться розмова господарів. Спочатку перебирають всякі чутки про те, що у світі робиться, але більш пожвавлено йде розмова про те, хто на  кому женився, чи чиясь жінка у „гречку скакнула. Про все йде мова, але закінчується балачка тим, що краще сіяти після пшениці: жито чи ячмінь. А то вже ніхто так точно не скаже, як Петро Кравець. Він самий старий серед чоловіків всього кутка. Його пораду слухають. Особливо прислуховується молодий господар Роман. Він ловить на вус: гній вивозити треба під картоплю і то до кінця м’ясниць всю цю роботу треба зробити, щоб до того, як зійде сніг, гній перегорів. Завжди того гною не вистачає. А під пшеницю? От і думай-гадай.
Чоловіки не тільки всі свої поля знають, а й сусідські. Поради часом не сходяться, але врешті-решт буде, як скаже дід Петро. Хоч буває часом і він помиляється: рік на рік не випадає.
 
На ступенських землях треба вміти розподілити сівозміни. Першу порцію гною одержує картопля, пшениця та конопля. На другий рік, поки земля не зовсім пісна, там засівають жито, ячмінь, конюшину. Більше всіх обіжений овес. Після вівса вже ніщо не росте. Де ж того гною взяти? Скільки його за рік натопче коняка, корова, теличка, свиня, вівці? Кожний день господар підстеляє солому так, щоб було сухо, а скотина лежала, як на перині. Однак і соломи не вистачає. Краща відбірна пряма солома – околот йде на виготовлення снопків, якими криється дах хати, хліва, а також клуні. Клуня – це така господарська будівля, яка складалася з трьох частин. Посередині тік з утрамбованою глиною. На току молотять ціпом. В останні часи там ставлять воза. По обидва боки від току – за¬сіки. В одному – снопи пшениці, жита, ячменю, вівса. В другому – сіно, конюшина, вика, солома. Вівсяна і ячна солома – це корм для худоби. Коли буває безкормиця, то дають худобі січку із житньої та пшеничної соломи. Але це в скрутні часи.
У Романа було сім десятин землі. Але вони були розкидані скрізь: і в березі недалеко від річки Збитинки – сама родюча земля, і під гіркою, де одна глина та камінці. На сім десятин дев’ять піль. У кожного – своя назва – урочище, або належність якомусь господареві. Максимове поле. Чому воно має таку назву і хто такий Максим, ніхто не знає.
Кожне поле господар знав, як своїх дітей. З кожним з них розмовляв, відвідував не тільки у неділю влітку, а й зимою. Треба подивитись, чи вкриті снігом ози¬мі. За кожне з них просив у бога дощу, щоб взимку намело снігу, щоб сонце гріло, але не спалило.
Моє поле! Щось ласкало душу лише при одній згадці про нього. Рано-вранці у неділю, коли не можна ні косити, ні орати, Роман іде в поле не дорогами, а стежками навпростець. То сиве жито зачепить сорочку своїм колоском, то ріпак засліпить очі своїм яскравим жовтим кольором, біла гречка зустріне медвяними пахощами, горда пшениця ще тримає свої колоски, наче хоче похвалитися своєю стрункою красою, сповненістю і налитіс¬тю зерна.
Повіє вітер, і хвиля пройде по житах, пшеницях, нагне своє колосся колючий ячмінь, зашелестить полохливий овес.
Наплине велика купчаста біла хмара, принишкнуть поля. І ось вони знову оживають, витанцьовують, хвилюються, наче море – різнобарвне море.
В такі хвилини Роман, самотній, намугикує пісні, так і хочеться йому обняти увесь світ, сміятися, скакати. Але думки про те, що він господар, повелитель своєї Марії, батько двох дівчаток, спиняли його, вгамовували. І Роман знову робився таким, як завжди, насупленим, горделивим і навіть презирливим.
І не дай бог, Роман помітить, що чиясь корова зробила шкоду. Пастухові-роззяві краще на Романові очі не попадатись! Гнів... Вся кров до лиця кинеться... Того дивись, Роман лусне.
Моє!.. У цьому почутті і щастя, і горе, і радість, і гнів. Коли у Романа гнів, чомусь свербить підборіддя і він задирає голову догори, наче він її хоче скинути назад на спину, чухає підборіддя, наче там у рудому волоссі заплуталась ота проклятуща злість. Почухався, і наче хмара пройшла і сонячко засвітило, так Роман знову готовий цілувати рідну ниву.
Ніде так, як у селі, зберігається сива давнина. І у тій збереженій давнині зростала дівчинка Хтодора. Вона прийшла на світ. Все так дивно, і все незрозуміло. Часом, таке питає у батьків, про  що вони відповісти не можуть і на всякі допитування, бувало, мати Марія відповідає: „А бог його, дочко, знає. Так бог дав“.
Романова хата була в кінці вулиці, на якій селились Цвики. Вулиця, або куток, називався цвиківським. Зразу  за хатою – садок, копанка-яма, в яку збігає тала та дощова вода. Копанка обсаджена вербами. Далі збігали з пагорка поля, вони прогинались, підіймались на новий пагорок, а там за ним паровець, який впадає глибоченний  Ляшуківський рів.
Рови позаростали грабиною, зрідка зустрічається ясен або явір. Місцями на пагорку серед кущів, серед зеленої трави соромливо вилазить червона суниця, як жарина. Сині дзвіночки, як ті дзвони, що на нашій дзвінниці. А чому вони сині, а чому маленькі? І так чому? Чому? Чому?
Як у велику ріку впадає безліч річок і струмків, так і Великий Ляшуківський рів з усіх напрямків прийняв до себе безліч ровів і парівців. В них таїлись злі та добрі духи, а то і лисиця, їжак, борсук та інша звірина.
Коли проходить літня злива, або напровесні тане сніг, у Великому Ляшуків¬ському рові біжить каламутна вода, несе глину, каменці та іноді великі каменюки. Вода плюхає  на водоспадах, то в тихих заводях зупиняється, щоб відкласти каміння, пісок та глину, то знову пожвавлюється, щоб зупинитись на рівнині, не поспішаючи влити свої брудні води у кришталеві води невеличкої річки Збитинки.
Мати наказувала Хтодорці:
– До  Маски не ходи!
– Чому?
– Не ходи і все!
– Чому?
– Чому-чому? Заладила... Ти ще мала питати. Ні крок туди ногою.
Більше вона від матері нічого не втямила. Тільки згодом від сусідських дітей довідалась: серед білого дня з кущів появляється „воно“, лице дівчини, очі сві¬тяться, нявкає по-котячому. У незапам’ят¬ні часи у цьому парівці повісилась дівка. Хлопець обіцяв посватати, а потім обманув: покинув. От вона й наложила на себе руки. Бог не прийняв її душу на небо. З того часу вона тут блукає, як побачить кого з людей у парівці, так і виходить, дивиться і мовчить, а потім починає нявкати.
Сліди минулого не давали покої допитливій дівчинці.
– Що було, коли мене не було?
– Все було, тільки тебе не було, – пояснює мати.
– І хата була, і ви, мамо, з татом були?
– Були.
– А ви, мамо, були маленькою?
– Була.
– А що було, коли вас не було?
–  Були дідусь Павло та бабуся Акулина.
Допитливий розум не міг, ніяк не міг збагнути, як це так: ні матері, ні батька, тільки дід та баба. Їй здавалося, що все, що її оточує: хата, рідні, дерева – все було завжди. Так вона згодом звикалась з тим, що минуле було іншим і що минуле завжди мінялось – минало, тому воно й називається минулим.
Назви урочищ виповзали з минулого і зараз не зрозуміло, чому вони такі. Наприклад, на міждоріжжі Семенове поле. На ньому нема ніяких будинків, лише квітує пшениця, а називається Торговиця, а по той бік дороги поле Протереби. Хто тут торгував? Що тут теребили?
Нікому в голову не приходило, що маленький клаптик землі був місцем для торгівлі. Може тут було місто, або людне село, а тут збирались на ярмарку. Все могло бути.
Протереби – мабуть тут, де зараз поле, був густий ліс і його теребили – проріджували.
У матері Марії турбот багато: і корова, і свині, і в городі треба просапати, і їсти зварити на сніданок, обід та на вечерю. А тут вона ходить слідом і все випитує.
Мале може запитати таке, над чим дорослий ніколи не задумується.
– Мамо, а чому куток називається Мирони.
– Не знаю! Відчепись.
– А в Миронів прізвище Ковбаси?
– Ні, то прозвище. Ти ніколи так їх не обзивай.
– А яке у них прізвище?
– Бобрик.
– Так чому ж вони Мирони?
– Хто його знає. Може прадід був у них Мирон.
– А хто такий прадід?
– Батько діда.
– А чому нас, Цвиків, обзивають пупая¬ми? Що у нас великі пупи?
– Ні. Пупи у нас такі, як у всіх. Цвики завжди були бідними, ходили в драних сорочках. От у них пупи і виглядали. От і назвали пупаями.
– А у мене пуп не виглядає.
– Все одно тебе будуть прозивати пупаїхою.
Марія, хоч і була заклопотана, все одно терпляче пояснювала те, що могла пояснити.
– А чому нашу гірку називають городищем? Що, на ній був город? – запитувала Хтодорка.
– Город – не город,… але розкажу тобі, як моя бабуся розповідала. О, то, кажуть, було давним-давно. На гірці стояла церква. До неї по кам’яних кручах підіймалася стежка. Одна ступенська дівчина у неділю рано пішла боса до обідні та збила собі палець на нозі в кров. Бідна від болі розсердилась і сказала: „То це через ту прокляту церкву,… щоб вона в землю увійшла!“ Під землею щось застукотіло, загрюкотіло, затряслась земля. Церква уві-йшла в землю. На тому місці утворилась глибока яма, заповнена смердячою водою. Вода висохла, яма зрівнялась. Але кажуть, на Паску треба на гірці приклас-ти до землі вухо і можна почути, як дзвони дзвонять.
Хтодорка бігала туди, прикладала вухо до землі, але нічого не чула. В вухах сичало, наче сирі дрова горять. А може це було чутно ті таємні дзвони.
Ці народні перекази чув і я. Згодом я зацікавився і розпитав у Дубнівському історико-краєзнавчому музеї у наукового співпрацівника. Він вперше від мене почув цю дивну легенду. Проте він мені показав на карті: недалеко від Ступна археологи зазначили старе городище. Розкопок ніхто не проводив, а гора до цього часу зберігає свою таємницю.
А взагалі в тих краях багато таємниць. Чому і коли там поселились люди з татарськими прізвищами: Кочубей, Махобей, Караїм? А урочища? Татарське... Султанівка.
Допитливість Хтодорки вражала сусі¬дів.
– Таке мале, але треба ж їй все знати!
Миколу Морозюка забирали на гапонську війну. Всі плакали, як на смерть проводжали. Але нікому в голову не прийшло поцікавитись, а хто ж такі  гапонці. Хтодорка поцікавилась. Федір Кислашко допускав, що всі люди, які пішли від своєї прапрабабки – Гапки. От пішли від неї гапонці. Федора Кислашка в такому разі ніхто не заперечував, бо він ввବжався дуже письменною людиною: на¬віть по церковно-слов’янському псалтир чи¬тав, розумів усе, що написано під тітлами1.
Коли Хтодорка стала підростати, зацікавилась, чому рідне село називається Ступно. Причому тут ступа? Що, в ньому ступи робили, чи що?
Легенда розповідає, що давним-давно через ці місця проходили татаро-монголи. Йшли вони на Крем’янець. Село розкинулось на семи горах і лише центр села, де протікає річка Збитинка, нагадує дно ступи.
Татари йшли долиною, розтягнувшись довгою низкою. На горі Боковій загорівся вогонь – це був сигнал до рішучого наступу. Ворогів обсипали камінням з високих гір.
Басурманів у вузькій долині товкли, як у ступі. Так поясняють походження назви Ступно. А може воно було інакше? Хто його знає.
До Романа Цвика головне лихо, яке пере¬слідувало більшість ступенців, – голод – не завітало. Та з кожним прибутком дітей (а вони родились майже щороку) він хмарнів, питав, що робити, але не міг відповісти.
В село приїхав посланець з якоїсь американської держави, що й запам’ятати важко, – з Парагваю. Він розповідав на нашій мові, бо колись переїхав у ті краї з Галичини. Землі бери, скільки можеш обробити, земля чорна, як галка, навіть під пшеницю не треба гною. Гній взагалі на смітник викидають.
Далекий родич Романа Ивол Цвик рішився на далеку дорогу і, можливо, навіки. Треба на край світа втікати, бо на півдесятині землі сім’ю не нагодуєш. Уже в ті часи багатодітні сім’ї ділились. Бувало поле вздовж ділили на сім або вісім частин. Поле ставало такою вузькою смужкою, що не вміщалась борона, вона при боронуванні залазила на межу зліва або справа. Багато було випадків, коли старший брат або й середній при поділі господарства одержував таку маленьку пайку, що на прожиття її не вистачало, не кажучи про те, щоб тримати корову або коня. От і йшли безземельні у наймити, у місто на заробітки, а частіше йшли на каменоломню простими каменярами.
Сусід і родич Ивол Цвик з молодою жінкою вирішили пошукати щастя у чужих краях. Прощалися як навік. Знали добре, що назавжди. Проводи нагадували скорбні похорони. Люди хоч живі, але вони  кануть у безвість чужини і  ні тіла, ні їх душі не повернуться на місця, де жили діди та прадіди. Під ноги коням кидали квіти, гілки вишні та клена.  На возі небагаті спожитки, колеса повільно розрізували мастку дорожню грязь, поскрипували ключиці, піп кропив водою весь народ і благословенним жестом осиняв тих смільчаків, які зірвались  з насидженого місця.
Дяк Іван Кортович, він же вчитель церковно-приходської школи і керівник аматорського хору затягнув пісню. Важка журба промайнула серед тих, що приречені навіки ділити нужду тут, і тих, що відважились  бодай на смерть на чужині, але не миритись з тим що є. Хай гірше, аби інше.
Чуєш, брате мій,
Товаришу мій!
Відлітають сірим шнуром
Журавлі у вирій.
Мерехтить в очах
Безкінечний шлях.
Гине, гине у Дунаї
Світло журавля.
Кличуть: кру-кру-кру.
В чужині помру.
Заки море перелечу,
Крилонька зітру!
Кру-кру-кру...
Всі замовкли, наче всім хтось раптово вдарив по голові, наче хтось вуста запечатав, лише довго ще в голові чулося: „Кру-кру-кру!“.
Це був сміливий поступок, бо всі ступенці селились рядом зі своїми батьками, як яблука біля яблуні.
З незапам’ятних часів жив Ілля, а по-ступенськи Іляш, а ще простіше – Ляш. Біля нього поселились сини, онуки і правнуки. Все селище, або куток називається – Ляшуки. Для всіх Ляшуків Ілля був таким же патріархом, як Авраам для древніх євреїв.
Крім Ляшуків на хуторі Соковиця було кілька кланів Кочубеїв. Власне Кочубеями їх називали староста, війт, пристав або якесь інше начальство. Насправді вони мали свої прозвища.
Наш клан – Ковтун-Кочубей. Усі Кочубеї, які походили від якогось Ковтуна, селилися на двох довгих та прямих вулицях і цей куток – частина хутора – так і називався – Ковтуни.
Чому нашого патріарха прозвали Ковтуном, можна лише догадуватись.  Ковтуном називають пасмо шерсті або волосся, яке збилось у повсть. Мабуть, йому така побутова річ, як гребінець, не була відома.
Можливо, наш кочубеївський предок був зачесаний на пробір, але злі язики... Приліплять – не відчепишся.
На Соковиці були інші Кочубеї: Кочубеї-Капітули, Кочубеї-Шабаси, Кочубеї-Красницькі. Може, воно так і треба було – подвійне прізвище краще відрізняти.
Часом прозвище так приставало, що прізвище вже й стали забувати. Петро Когут дивився на батюшку, коли той до нього звертався – пане Хаврук. Він себе вже вважав Когутом, що по-польськи означає – півень. Були ще на Соковиці два клани Домашуків.  Один прозивався Зоями, а другий носив таке прозвище – написав би, та редактор не пропустить.