The other side

Біль. Молочно-брунатна стрічка болю. Купа паперів, зошитів, думок і клаптів. Вона старалась, вона намагалась зібрати те все докупи. Впорядкувати, так сказать, своє життя. А виходив пшик. Лише постійно хотілось малювати. Дуже часто.
Тепер в горлі нарешті запекло. Несамохіть доводилось ковтати сльози – вона по-дитячому сподівалась, що він все-таки її пригорне і заспокоїть, але… Але. Колись, вже заспокоївши своє захланне лібідо, вона зрозуміє, що справа не в ній. В них – так невчасно дозрілих та шаблонних. Хоча ні – проблема полягала якраз в ній – штамові, що поза будь-якими законами генетики виник так само стрімко, як і зникне. Колись, але не цієї клятої ночі, що так колюче-морозяно починалась.
Їм було добре разом. Зараз. Тепер. В цю саму хвилину. Вони захлинались у несказаних словах, неіснуючих рельєфах тіла. Пекучі, шкарубкі і рідні руки мали її у своєму розпорядженні – а вона забувала з цими руками про все.
Невмілими рухами він досліджував її, потопаючи в її гарячковому шепоті та перебуваючи на грані втрати свідомості від дикого бажання. Такого приливу хіті його внутрішнє єство ще не переживало ніколи. Дійсно, в ній щось було. В ній – то раптово пристрасній, то глибоко зажуреній дівчині з довгою хвилею волосся.
Єдине, про що вона попросила його тієї розпаленілої ночі – не лишати її саму.
Просто дівчинка з великими дитячими очима боялася самоти як ніхто інший. І це лякало її. До шаленого стуку в пустих, як їй здавалося, грудях.
А ще вона починала вчитись ненавидіти. Поки що лише дві речі – його телефон і час. Телефон за те, що був з ним поряд, а час – за його існування.
Їй дико хотілося напитися. Щоб стало абсолютно пофіг на усіх колишніх, що так мучили її свідомість. Гралися видіннями майбутнього і тішилися з її корчів.
Це був день кидалова. Спочатку полетіли коту під хвіст всі плани щодо «відпускного сексу», потім він не брав трубку. А потім ще крутіше – колишній просто в очі плюнув, сказавши, що навіть тих колишніх почуттів до неї вже не існувало.
І вона напилася. Здійснилась мрія ідіотки. Тепер було вже абсолютно все одно, а судження набули незалежності та категоричності. Мозок просто розривало на шматки.
Навіть не було сил плакати. Та і навіщо?
Просто сиділа і рахувала зустрічні вогні. Думала про паралелі.
Терпкими точками дотику були лікті, пальці, волосся, думки. Там уже давно вимальовувалась стійка площина, але їх душі вже не належали до цієї множинності спільних точок.
Хтось казав, психолог здається, про кризу розвитку, період витягування чи що там далі. Ну що перша любов приходить у 6 років. Дивно, її любов якщо і прийшла вчасно, то затяглася до 8 класу. А потім перетворилась у пустку.
Віднедавна в неї з`явилось бажання чимось його здивувати. Вишуканою та чистою німецькою або іспанською, майстерністю фігурного катання чи банального (та ну?) естетського акту міньєту. З оральним сексом взагалі була окрема тема для рефлексій – від цього надзвичайно приємного заняття він просто відвисав. Все-таки, як вона це вміла!..
А от тепер вона точно не могла сказати, що буде далі. Їй знову лишалось розбите корито і ненависний плейєр. Щоразу хтось залишав у ньому свої відбитки, ріжучи свідомість на пазли – гірше дітей малих, чесне слово. Ставало холодно спати вночі: раніше короткої сорочки вистачало, тепер доводилось кутатись у 3 ковдри ще й у зимовій піжамі. Та й фіг з ним. Ніхто, крім м’якого білого тигра цю її таємницю флісової самоти не викаже.
Може, так і треба жити – кадрами, уривками, недопитими ковтками, пафосною довгою сигареткою із запахом вишні? Щоразу переступати через бите скло з гордістю і на високих шпильках прямувати далі, відмічати дротиком місто на карті, насичувати його шматочком свого альтер-его і йти далі? А коли місця вже не залишиться? Мабуть, для людини взагалі закритий простір -  найстрашніша мука. Коли немає сенсу розвиватись, бо все за тебе вже розвили – дали 4 стіни, от і сиди собі в них. Коли починаєш старіти, бо жодних бажань (а навіть якщо вони і є, то починає розуміти всю їхню безглуздість). Коли просто – їсти і спати. І білі м’які стіни. Тоді все – вважайте, людини під цією кодовою назвою ПІБ більше не існує. Її покличуть кудись (нагору?), оцінять всі її вчинки і знову відправлять назад. Це як вічний студент. Учишся до кінця світу. Причому на своїх же помилках і переживаючи вже чиєсь життя заново. Може, і правий був Вебер – пекла не існує, є лише рай і земля. І остання – то страшніше будь-якого пекла. Бо там наперед кожний свідомо складає таку собі коробочку. А потім кажуть, що наше покоління шизануте.