***

Людина без віддзеркалення
Нотатки сповідника

When I know your soul, I’ll paint your eyes
Amedeo Modigliani

Вона була їх позашлюбною дитиною. Попри встановлений обов`язок народжуватись в солодкій тишині вечора, вона з`явилася на світ в сльозах і муках. Таємно спеленана, вона просто і несподівано заявила про своє існування і почала вимагати місця для себе у тій прірві між ними: серед суворої природи темного провалля їй чомусь було комфортно. Можливо, через те, що з плином часу вона сподівалась оточити себе запашним оазисом взаємності. І хоча вона знала, що вибір завжди буде її циклом Кребса із подальшими відхиленнями і мутаціями до сліз і болю, вона існувала. Просто заявляючи про своє серцебиття, вона давала надію. Можливо, на дежавю. Слабку, але надію.

Захлинатися болем стає вже навіть не звично, а й приємно. Організм просто відловлює кайф від постійного нагадування про його грішне існування у світі кольорів. Холодними пальцями біль безжалісно стискає усе єство, методично спихаючи хробачка душі униз, у безжалісну і абсолютну глибину. Просто в нікуди. Біль вибухає зсередини, розриваючи голову на пошматовані залишки оболонки здорового глузду. Існування, перемащене масними плямами сірого чорнила та зблідлою палітрою типографної фарби, просто жахає, якщо обсервувати його затуманеними болем очима. Найстрашніше для людини без віддзеркалення – не цей біль. Її жахає думка про те, що одного дня вона все-таки побачить себе в мізерному криволінійному шматочку посрібленого скла. Але насолоди, як фізичної, так і моральної, це не принесе. Все відображення буде окреслене широко відкритими, наповненими кипучим напалмом болю і страху, очима. І тоді здається, що витримувати випробування в цьому світі залишилися лише твої запалені очні яблука, що з кожним новим ударом долі втрачатимуть когось із своєї кольорової гвардії Паличок, Колбочок і всієї іншої хімічної склотари. Врешті-решт, настане день, після якого палючі зіниці повернуться у темряву, з якої були так нещадно вирізані Дзеркалом.
Захмелілі думки вже навіть не буянять – скромно сидять собі в черзі на прийом до Пані Уваги З Боку Інших. І єдине, про що вони шалено мріють – змусити цю пані епатажно малювати нігті назелено поверх чорного, посадити Совість в карцер (при хорошій поведінці термін ув`язнення зменшується з 8 до 4 років) і дати свободу решті глибоко прихованих бажань.

Щоранку вона старанно підводила очі темним олівцем і підфарбовувала вії. Напевне, в «Епіцентрі», в «Новій лінії» чи де там та будівничо-пластмасово-кам`яна біда продається, вона мала б колосальну знижку на шматочки рамки, яку так сумлінно поновлювала день у день, не помічаючи, як красиве обрамлення повільно ка`яніє, перетворюючись із гарної кованої решітки з вишуканими візерунками у щільний мур без жодної продихової щілини. Чомусь виду Homo sapiens так подобається малярство, що представники цього виду класу Paradoxalis навіть урізноманітнюють список раніше пропонованих послуг і будують не лише стіни, а й створюють оболонки, збивають футляри – роблять все, щоб банально сховатись. Сховатись від єдиної речі, що може звести всі їхні спроби нанівець. Що може оголити їх єство і відкрити їм просту істину, якої вони так бояться. Що може знищити їх останній прилисток – мильну бульку існування, сховок найпотаємнішого – Душі. Страх – найсильніший стимулятор, особливо коли він загрожує залишити тебе босим і голим посеред поля перед армією, озброєною до зубів.

Які б ви не робили великі очі при згадці про феномен скляної рибки, що вам притаманний, він все-таки властивий вам. Вам. Вам. І вам. Кожному з вас. Спитаєте, чому? Ну от уявіть собі велику пишну червону рибку в пузатому акваріумі. Так, вона цариця. Так, вона богиня. Так, вона королева. От тільки королева чого? Парочки нещасних стеблин салатоводоростей і чудового витвору рук, губ і язика склодува, що насправді із якихось там Забиченців, але творить достойно навіть для цієї гордої рибки? От і сидить вона в цій елегантній посудині і насолоджується владою (котра насправді є нічим іншим, як підходящістю і кольору, розміру і форми до інтер`єру квартири). Гості повтикають на неї хвилин п`ять і все. Вона більш не цікава. Вона тихо помре і залишиться догори пузом в цьому саркофазі Білосніжки. От тільки жаль, що сім гномів у кінці казочки ніколи не з`являються – закон жанру.

Іноді йому хотілося жити в печері, як парфюмеру. Подалі від всього світу, що помічав лише зовнішню оболонку і минав оте найсвятіше, що існує значно глибше.

Він страшно проклинав своє відображення. За те, що він його ненавидів. Ненавидів отой крижаний пил в очах, гострі вуста, погляд із жовчю. Він щодня благав Бога забрати в нього душу. Безсило гримав кулаками гладкою поверхнею і плакав ночами. Знову трощив дзеркала і знову оплакував їхню смерть. Чому плакав? Просто колись він був в оце розбите на дрібні скалки зображення закоханий. До нестями. До втрати бажання жити. Він і досі не знає. Чому так сталось. Чому одного дня, пожбуривши чашкою у дзеркало у ванній, він не відчув абсолютно нічого. Навіть коли побачив цей, вже нікому не потрібний, витвір мистецтва. Абсолютна порожнеча поглинула усе його єство на наступні кілька секунд, а може й десятиліть.

Отримувати подарунки завжди приємно, особливо коли ти його випросив і заслужив. І одного дня юнак із кришевом синяви мідного купоросу в очах таки отримав свою винагороду.

Читати способом да Вінчі для нього тепер не проблема. Та і до лівого вуха замість правого звикати було неважко. Зате він нарешті отримав те, чого так пристрасно бажав. Жити на площині набагато простіше. 3D проекція тепер його не турбує. Зате він може бачити душі інших. І не просто бачити. Показувати також. І цим він жодним чином не уподібнювався до Бога. І не посував його з трону. Янголу був дарований світ, в якому могло здаватись, що жити простіше. В світі навпаки, догори дригом, навиворіт. Називайте його, як вам завгодно. Тепер він міг посміхатись, знаючи що очі бачать посмішку його душі. Він поволі забував отой прекрасний і ніжний образ із свіжою зеленню десь всередині, в який був так безтямно закоханий. Стан постнаркотичного сп`яніння від споглядання (пожирання?) вже давно і безболісно минув.

Червоними від бажання плоті і крові очима сприймати цей світ було по-тваринному просто. В нього душі в теорії не існувало. Вона завершила своє існування в агонії від страшної отрути, що солодко вливалась у його тіло. То навіщо йому дзеркало? Як він виглядав, він знав завжди – хижак з обличчям янгола. Найсильніший убивця з аурою привабливості. А поглянути на свою душу йому вже не дано. Навічно.