Полювання на янгола

Гліб Сітько

    ПОЛЮВАННЯ  НА  ЯНГОЛА
історія однієї ненависті
   (містично-психологічний детектив)
Усі події та дійові особи роману являють собою витвір фантазії автора. Будь-який збіг з реальними людьми та обставинами ненавмисний та випадковий. Ну, майже…

Автор може не поділяти думки та переконання своїх героїв (примітка для ідіотів)

«А Я вам кажу: любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас і моліться за тих, хто вас переслідує, щоб вам бути синами Отця вашого, що на небі...»
Євангеліє від Матвія 5-44

«…И если есть те, кто приходят к тебе, найдутся и те, кто придёт за тобой»
Наутілус Помпіліус

«АНГЕЛ – (греч. Аггелос, посланник, весник)… Некоторая неопределённость еврейского учения об ангелах объясняестся своеобразным взглядом Библии на отношение ангелов к Богу и к людям. Ангелы в верованиях еврейского народа и в его культе не имеют самостоятельного значения; они не боги и не полубоги, а только слуги и исполнители воли Ягве. О них человек знает настолько, чтобы признать их вестниками Божества… Посланный говорит от имени Пославшего…»
ХРИСТИАНСТВО энциклопедический словарь в 3-х томах

- Ні!
- Ні? – Янголу здалося, що він недочув.
- Ні. Я не хочу цього – рішуче повторила Олена і додала після паузи – Тобі, мабуть, краще вже піти.
- Добре – Янгол потягнувся за джинсами.
- Зовсім піти.
- А не пожалкуєш?
- Авжеж, пожалкую. Все це дуже зваблює, але я просто не зможу потім з цим жити.
Молодий чоловік поквапцем одягався, не без зусиль застьобував ґудзики на ще ерогованому тілі, намагаючись не думати про те, що щойно сталося. Він мав обміркувати це наодинці з собою.
  - Спасибі! – почув Янгол вже стоячи в дверях.
- За що? – не зрозумів він.
- Все ж таки, я тримала його в руках. Тепер мені  буде легше – її оголене молоде тіло здавалося таким привабливим в напівтемряві коридору – Дякую за все. Прощавай!
Екс-коханець здолав за кілька секунд довгі старовинні сходи, біля дверей зробив коротку дихальну вправу та рішуче вийшов на освітлену вранішнім вересневим сонцем бруківку. Не озираючись до ампірових вікон на третьому поверсі, він попростував у напрямку найближчої кнайпи. Дякувати Богові, в цьому місті ці заклади можна знайти ледь не на кожному кроці, так само, як аптеки чи книгарні. Янгол замовив чашку кави по-віденські та келишок лікеру «Старий ринок», сів за пластиковий стілець на терасі, запалив довгу солодку цигарку. Його життя тільки-но знову стало догори дригом. Тепер він мав це якось осмислити.

Зграя глухарів

   - Товарищ майор, пришёл Ваш заказ из архива.
   - Спасибо, Санёк. Принеси мне, пожалуйста, кофе из автомата и можешь быть на сегодня свободен.
   - Есть!
Сержант поклав стопку жовтуватого паперу та картону, яку згори прикрашав незмінний надпис: «Дело №…» на пошарпаний край невмирущого дубового столу, по-військовому повернувся на підборах та причинив за собою двері. Молодий іще…
Майор Пронін втомлено потер пальцями перенісся. Зараз, коли всю денну роботу зроблено, він, нарешті, міг дозволити собі зайнятися улюбленою справою. Точніше – справами. Вже більше двадцяти старих папок захаращували його кабінет, і в усіх них тим або іншим чином фігурував цей загадковий персонаж, якого Пронін подумки колись охрестив Янголом за  здатність переноситись, немов на крилах, з місця на місце.
Всі у відділку знали про дивне захоплення майора та часто-густо кепкували з цього «полювання на янгола». Ледь не щодня колеги пригадували йому старий анекдот про ката, який приніс додому щось живе у мішку, а на здивоване  запитання дружини відповів: «Ось, халтурку прихопив».
Але дружина Проніна вже рік, як померла від серцевого нападу, діти виросли та роз’їхалися, собака здохла, друзі були вбиті або пішли на підвищення, тож ніхто не міг завадити старому міліціонеру затримуватися на службі після робочого дня, аби займатись цим незвичайним розслідуванням.
А розслідування й дійсно було цікавим. Всі ці справи можна було б назвати «зграєю глухарів». Найцікавішим в них була головна діюча особа – сам Янгол. Немов той сірий кардинал, він весь час смутно маячив десь на задньому плані. Про нього було зібрано досить багато свідоцтв, однак, водночас, досі майже нічого не було відомо достеменно. Він щоразу з’являвся під новим ім’ям, з новою історією, з новими документами, зі зміненою зовнішністю. Потім зникав, аби за кілька діб, тижнів або й місяців виникнути в новому місці у новій якості. І усюди, де він побував, залишався труп.
Пронін натрапив на його слід майже випадково, коли, років із п’ять тому, займався загадковим вбивством впливового в місті бізнесмена. Якось ввечері той поїхав на таємну зустріч невідомо з ким та не повернувся ані додому тієї ночі, ані зранку до офісу. Наступного дня їх знайшли у міському парку, самого підприємця та його охоронця-водія. Шоферові перебили кадик та проламали скроню тупим металевим предметом (можливо – рукояткою пістолета), а хазяїн отримав в голову кулю з Colt-у сорок п’ятого калібру, що належав, як показала балістична експертиза, його ж бодігарду. У небіжчиків було поцуплено гаманці, годинники, мобільні телефони та інші цінні речі, але версію вбивства з метою пограбування було відкинуто майже одразу.
Машину і зброю оголосили в розшук, та це нічого не дало слідству. Mercedes знайшли дні за два – місцева шпана взяла його неподалік від місця злочину покататись, довезла околиці міста та й покинула. Потім якийсь умілець з приватного сектору намагався розібрати дорогу іномарку та продати на запчастини, але був спійманий на гарячому. Пістолет «сплив», у буквальному сенсі, за кілька місяців, коли з сільського ставка, розташованого неподалік від міста, спустили воду. Інші речі розшукати так і не вдалося.
Зрештою, діло можна було б характеризувати як замовне вбивство і стовідсотковий «вісяк», але щось тут не сходилося. Покійник нібито не був помічений в занадто тісних зв’язках із кримінальним світом, не ліз у велику політику, не переходив дороги олігархам. Та й самі обставини злочину вказували на те, що бізнесмен добре знав свого вбивцю і, можливо, мав з ним якісь спільні справи.
Після того, як слідча група ретельно розпитала охоронців та інших співробітників загиблого, з’ясувалося, що за пару тижнів до смерті їх шеф познайомився із молодим бізнесменом з хабаровського краю. Йшлося про крупні поставки нарізки з червоної риби до системи магазинів небіжчика. Ділки кілька разів зустрічалися в офісі та в ресторані, щось обговорювали, проте ніякого договору так і не підписали. До того ж секретарша сказала, що, мовляв, після розмов із колегою її роботодавець поводився якось дивно…
Копнули трохи глибше і таки дещо виявили: незадовго до трагічного інциденту місцевий бізнесмен знімав зі своїх рахунків досить великі суми, та де поділася та готівка – ніхто не знає. Це вже було трохи підозрілим, і хабаровського гостя вирішили запросити для дачі свідчень по справі. Але підозрюваний через день після вбивства і за два дні до того, як по нього прийшли, спокійно виїхав з готелю, сказавши портьє, що дома на нього чекають невідкладні справи. А коли зателефонували до Хабаровська, то з’ясувалося, що купець туди не доїхав, бо ніколи й не мешкав у цьому місті, що паспорт і номери Toyot-и в нього фальшиві, а фірма «Червоне золото» була зареєстрована на підставну особу і, фактично, існувала лише на папері. Далі слід фіктивного бізнесмена загубився.
Отже, справу можна було б з чистою совістю покласти на полицю, але Пронін, просто для чистоти сумління, вирішив перевірити, чи траплялось таке раніше, і, на превеликий свій подив, знайшов кілька випадків, які були в дечому подібні. А за місяць у сусідньому районі стався аналогічний злочин. Пронін поїхав туди, але підозрюваного вже й слід прохолонув. Майор (тоді ще – капітан) був упевнений, що обидва рази діяв той самий вбивця, проте згори на нього гримнули, аби тримався своєї території. Він послухався, та став потроху збирати факти.
Якщо відкинути подробиці, то загальна схема злочинів виглядала так: Янгол знаходив жертву, втирався до неї в довіру, невідомим чином «розводив на бабки», потім прибирав її, а сам їхав до іншого міста, де змінював ім’я та зовнішність і все починав спочатку.
Та не все було так просто. Першою загадкою був сам об’єкт розслідування: в них було кілька його фотороботів (щоправда, не дуже схожі один на інший), ймовірні відбитки пальців (не може ж звичайна людина, не викликаючи підозр, весь час ходити в рукавичках), зразки крові (під час замаху на члена обласної думи вбивцю було легко поранено), голос на автовідповідачі (явно змінений), було зроблено навіть двійко записів із камер зовнішнього спостереження (не дуже чітких). До того ж Янгола бачили, з ним розмовляли багацько свідків, але міліція досі не мала й найменшого уявлення, хто ж  такий цей загадковий вбивця? Про його минуле взагалі нічого не було відомо, ніби він і не жив на світі.
По-друге, Пронін зовсім не міг зрозуміти мотивів свого «підопічного». Якщо йому потрібні тільки гроші, то нащо вбивати? А якщо він не хоче залишати свідків, то навіщо так довго «світитися» в незнайомому місці, де його могли запам’ятати десятки людей?
Ще вражала манера «роботи» Янгола. Він дуже професійно маскувався, плутав сліди та проводив сам акт ліквідації, але іноді поводився якось… ну, недбало, ніби був стовідсотково упевнений в своїй невловимості та безкарності.
Та найбільш збивало з пантелику те, за яким принципом килер обирає своїх жертв. Як не гадай, не мудруй, але окрім приналежності до виду Homo Sapiens, ніяка закономірність тут не простежувалась. Для чого, тільки-но вбивши олігарха - мільярдера, їхати за тисячу кілометрів, аби замочити сільську вчительку на пенсії? Навіщо при цьому витрачати цілий день, аби втертися до неї в довіру, а потім перечікувати кілька тижнів, коли стару жінку можна було б запросто прибрати одразу? Хто дає Янголу «наводки», від кого він дістає замовлення, де бере зброю, хто виготовляє для нього підробні документи, коли він весь час їздить по країні? Не відповівши на всі ці питання, не можна було передбачити, де ворог вдарить наступного разу, а отже – залишалося тільки чекати чергового пострілу.
То хто ж він, цей янгол смерті? Шпигун-диверсант, бандит – «бєспрєдєльщік», найманий вбивця, маніяк?

Ні!

Ні! Янгол не був ані маніяком, ані божевільним. Принаймні, не вважав себе за такого. Він зовсім не про те мріяв у рожевому дитинстві, аби їздити з одного міста до іншого та вбивати незнайомих людей. Просто, так все склалося…
А мріяв він тоді стати актором. Актором театру та кино, таким, як Янковський, Костолєвський, Міронов та інші кумири його юності. Янгол навіть організував у своїй школі аматорський театр, де був і творчим директором,  і виконавцем головних ролей, і режисером-постановником, а іноді – й автором п’єс, що ставилися. Багато людей вважали, що в хлопця є неабиякі здібності і що його подальша доля визначена.
Але батько, суворий військовий чоловік у відставці та в шостому коліні, рішуче сказав, що акторство – то не чоловіча професія, що всі служителі Мельпомени – інфантильні, скажені, меланхоліки, алкоголіки, наркомани, ****уни та педерасти, і тому його сину слід продовжувати сімейну династію. А грати в театрі, мовляв, можна і в полковій самодіяльності.
Ні, молодий Янгол (звісно, тоді його звали інакше) не був таким вже безхребетним тюхтієм, але в той час ті двадцять-тридцять артистів з московських та пітерських, зазвичай, театрів, яких весь СРСР регулярно бачив на білих та блакитних екранах, а також – на обкладинках журналу з тією ж назвою, люди вважали ледь не небожителями, і йому небезпідставно здавалося, що залізти на цей Олімп буде не легше, аніж пройти у Політбюро. А от перспектива змарнувати життя на сцені якогось заштатного райклубу у собачій заїдні за прохідні рольки, а потім спитися від безвиході, була більш реальною і значно менш привабливою. І це ще у випадку, коли він пройде конкурс, а якщо провалиться? У артистів бо теж є діти… Отже, юнак вирішив послухати батька і засів за підручники.
Щодо піхотних офіцерів тато був ледь не гіршої думки, аніж про працівників сцени. Тож він сподівався, що молодий Янгол, наслідуючи його приклад, стане танкістом. Але хлопець був настільки чистим гуманітарієм, що мав в атестаті лише дві четвірки – з алгебри та геометрії, та три трійки – з фізики, хімії та креслення. Тож він обрав артилерію, резонно розміркувавши, що легше буде вже просто стріляти з гармати, аніж стріляти із неї на ходу чи водити танк. Авіаційні війська, звісно ж, не розглядалась навіть як варіант.
Отже, пів літа він провів у недобудованій дачі десь на краю світу, гризучі сухарі, нігті та підручники із балістики. Проте на вступному іспиті в артилерійське училище, не зважаючи на усі жертви, Янгол все одно з тріском провалився. Коли горе-абітурієнт вже йшов до дверей,  розчавлений та розчарований, худий чолов’яга у доброму сірому костюмі та напівтемних окулярах, що за весь час допиту не вимовив ані слова, єдина, до речі, людина в цивільному з усієї комісії, попросив його затриматися після іспиту.
Потім незнайомець, нарешті, підійшов до розгубленого хлопця, що вже годину розмірковував, який засіб самогубства буде найменш болісним, і запропонував навчання з майбутнім працевлаштуванням у одній відомій на весь світ дуже таємничій організації. В інших обставинах Янгол тричі б подумав, але тут перед ним ще стояла конче неприємна перспектива розмови із батьком, а потім, у кращому випадку – ще рік зубрьожки нелюбимого предмету, або, якщо татові зв’язки не спрацюють – всі «принади» строкової служби із «дідівщиною», «земляцтвом» та іншим, а може – і дурна смерть від інтернаціональної кулі моджахеда.
Той добродій, котрого Янгол подумки одразу ж охрестив «Сірим», набирав по військових вузах перспективних абітурієнтів, яких потім готував до роботи в тилу потенційного супротивника. Ця група була експериментальною: Сірий хотів довести своєму керівництву, що значно перспективніше працювати з молодими людьми до того, як їм заб’ють мізки муштрою та клацанням підборів. Оскільки проект був секретним, батькам послали папірця, нібито їх син таки зарахований в артилерійське училище. Янголу навіть видали однострій зі схрещеними старовинними гарматами на личках (власне, то була єдина форма, яку йому довелося офіційно носити). Тож Янголові, окрім інших предметів, довелося вивчати ще й дещо зі своєї міфічної спеціальності, аби відбріхуватись від татових прискіпливих запитань. Добре, хоч брехати його там добре навчили!
Наступні п’ять років здавалися потім у спогадах великою чорною дірою. Увесь час, усі здібності, усі сили, фізичні та психічні, були зайняті виключно навчанням та тренуваннями. В короткі перерви він мав сили лише на відпочинок. «Контора», або «Школа», як її усі тут називали, використовувала тоді новітні психосоматичні методології з поліпшення пам’яті та прискорення роботи мозку, що стали відомими широкому загалу лише років за п’ятнадцять по тому. Яка вже тут до бісу художня самодіяльність! Янголу іноді здавалося, ніби він таки дійсно поступив до «Щуки», тільки вчать його не вдавати з себе Гамлета перед глядачами, що заплатили за квиток, а вводити в оману звичайних людей на вулиці.
«Сірий» потім якось зізнався, що хлопець його розчарував: вчитель понадіявся на артистичні здібності абітурієнта, та, як з’ясувалося, аби стати шпигуном, цього було замало. Але той чоловік ніколи не відвертав від наміченої цілі. Він вирішив будь що зробити з Янгола доброго розвідника і він таки свого спромігся.
Найобразливішим було те, що новоспечений боєць незримого фронту так і не мав нагоди попрацювати «за фахом». Перед самим випуском їм чомусь на два дні «вирубили» телевізор та радіо, деякий час не привозили пошту, не відпускали у місто, не відповідали на запитання. Викладачі ходили якісь знервовані, охоронні заходи були посилені, у повітрі відчувалася напруга. На третій день усім роздали зброю і оголосили готовність номер один. А за добу все так само раптово скінчилося, їх зібрали в актовому залі та й оголосили, що у Москві відбулася невдала спроба державного заколоту, і що тепер вони житимуть в іншій країні. Потім, правда, з’ясувалося, що цих країн буде п'ятнадцять.
Янгол ніколи не вважав себе аж таким радянським патріотом, але від всіх цих несподіваних подій у молодого парубка, що й життя не встиг побачити, голова пішла обертом. А потім Сірий запросив усіх хлопців до свого кабінету, де, ховаючи від них очі за склом окулярів, сказав, що, мовляв, діяльність їх відділу тимчасово припинено, і зараз їм буде доцільніше попрацювати в трохи іншій області, «від гріху подалі».
Випускників завантажили в закриту грузову машину і довго везли в невідомому напрямку. А там якийсь суворий чоловік у формі піхотного полковника нагадав їм, що всі вони (принаймні – офіційно) військові офіцери, тож мають захищати батьківщину (так і підмивало спитати – яку саме і від кого?). Їм видали камуфляж без знаків відмінності, особисту зброю і розвезли по «гарячих точках».
Такі точки для народу, в якого всю історію триває «Вечный бой, покой нам только снится» завжди десь знаходилися. Життя Янгола знову змінилося докорінним чином. Він опинився в ситуації, до якої зовсім не був підготовлений, бо його виховували як таємного агента, що працює під прикриттям у мирному цивілізованому місті, а не як спецназівця. Майже ніщо з того, чому навчали в Конторі, не могло знадобитися в польових умовах. Окрім, хіба що, вміння стріляти та фізичної підготовки.
Його посада звалася «інструктор», але й сам Янгол мав спершу навчитися виживати там, де все і всі хочуть твоєї смерті. І він навчився, бо вже чого-чого, а вчитися його добре навчили. Навчився  тікати і наздоганяти, навчився шукати і ховатися, навчився, як вбивати і як не бути вбитим.
Довгі два роки Янгол кочував з точки на точку, так що вже й п’яти горіли. І от, нарешті, в недовгій перерві поміж боями, він несподівано отримав запрошення повернутись додому.
За той час, що Янгол прожив в ізоляції від решти світу, його країна змінилася так, що він, навчений орієнтуватися у будь-якій незнайомій місцевості, ледь не заблукав в рідному місті. Хоча дещо, що не так впадало в очі, як яскрава реклама та нові іномарки на вулицях, навпаки, повернулося на своє місце. Контора, наприклад, майже повністю відновила свої позиції в суспільстві, а в деякому відношенні вони ще й посилились.
Сірий теж вийшов з опали і навіть отримав підвищення. Закріпившись на новому місці, він одразу ж став збирати довколо себе старі перевірені кадри. На жаль, більшість хлопців з їхнього випуску або загинули, або пропали без вісті чи були скалічені. Коли Янгол зайшов в кабінет, старий наставник одразу спохмурнів.
«Пробач, - сказав він, ледь потиснувши учневі руку, – Тут тобі не кіно, а ти – не Зиновій Гердт. Шкутильгання є особливою прикметою, а це – завелика розкіш для розвідника». Як не запевняв Янгол Сірого, що це – наслідок легкої контузії і скоро минеться, той був непохитний. Проте новому начальнику потрібні були свої люди на місцях, і солдатові запропонували попрацювати в забезпеченні.
Два роки пройшли напрочуд спокійно у порівнянні з минулим. Робота була, здебільшого, канцелярською і не дуже цікавою, зате Янгол навчився працювати із комп’ютером та обробляти інформацію. Батьки вважали, що він служить при штабі округу і дуже пишалися кар’єрним зростом сина, який в двадцять сім років вже числився капітаном артилерії.
Зарплатня була досить скромною, проте – стабільною, та й виплачувалась вона без затримок, а це було не так вже мало у ті непевні часи. До того ж Контора зберігла для своїх службовців деякі пільги. Проте життя Янгола все ще залишалося напівізольованим, бо на більшій частині його біографії стояв гриф «секретно». Тому як друзів, так і коханок доводилось, здебільшого, шукати поблизу робочого місця.
Принаймні, тепер він знову мав змогу читати художню літературу, слухати улюблену музику, ходити в концерти та на вистави. Неодноразово його відвідувала думка покинути службу та спробувати таки поступити в театральний, але тепер вже здавалося, ніби служителі Мельпомени, що вистояли в історичних бурях, працюють на голому ентузіазмі, білети коштують копійки, та на вистави все одно ніхто не ходить, і тільки Бог знає, кому це все потрібно й чи є тут хоч якісь перспективи.
Та ось одного разу мати серйозно захворіла. Її одразу ж поклали у найкращий військовий шпиталь, організували зразковий догляд, але ще потрібні були дорогі імпортні ліки, а задля цього ані в Янгола, ані в його батька, полковника у відставці, зв’язків було не достатньо.
Що робити? Продати дачу, «Волгу», поміняти квартиру в центрі на гіршу з доплатою – на все це потрібен час, а його в них не було. Заощадження на «книжці» в батьків, як і у більшості населення, з’їла інфляція, а звернутися в «буржуйський» банк за позикою батько, старий комуніст, не погодився б ні за яких обставин. Всі татові однокашники, які не загинули у «маленьких війнах», або піднялися так високо, що й не докричатись, або – теж сиділи на бобах.
Янгол обійшов із шапкою усіх співробітників та друзів, але нашкріб до смішного мало. Тоді він наважився підійти до свого старого вчителя. Той одразу ж погодився допомогти, але, водночас, з солдатською відвертістю запитав: «Чим повертатимеш?» Аби накопичити всю потрібну суму, Янголові довелося б працювати на своїй роботі років із десять й при цьому не їсти, не пити, не спати, не палити й не дихати.
Трохи поміркувавши, Сірий запропонував колишньому учню завербуватися на Війну, що нещодавно розпочалася, і де тоді катастрофічно не вистачало досвідчених вояків. І от Янгол, немов той Фонфан-Тюльпан, віддавши родині усі позичені гроші та те, що зміг взяти авансом в держави, знову поїхав у пекло.
Так, ця війна була – всім війнам Війна. У порівнянні із нею локальні конфлікти, в яких Янголу досі доводилося брати участь, виглядали дрібними розбірками поміж дворовою шпаною. Навіть старики «афганці», яких тут було чималенько, казали, що не бачили такого розмаху, а літні офіцери порівнювали її із Другою Світовою за масштабом застосування військової сили та новітніх технологій, а також за кількістю жертв і озлобленістю з обох сторін.
Із «контрактників», які трималися окремо й від призивного «гарматного м’яса», й від пихатих офіцерів та старшин, що гребували «найманцями», ніби самі не отримували зарплатню, часто-густо складали диверсійні загони, котрі мали діяти в тилу у ворога. Янгол, як старший за званням, віком та досвідом, очолив одну із таких груп. Він вперше був у цих горах, проте його вміння орієнтуватися в незнайомій місцевості та неординарних ситуаціях неодноразово рятувало їм життя.
Майже всі вони скоро зрозуміли, що від рідної російської держави не варто чекати великої вдячності, а тому стали потроху заробляти самі. Той, хто думає, що на війні наліво не постріляєш, ніколи на ній не був. Настріляєш, та ще й як! Згадайте, коли наші воїни-визволителі везли з підкореної Європи «трофеї»: солдати – чемоданами, офіцери – вагонами, генерали – ешелонами.
Але був в команді Янгола один сільський хлопчик, чия жадібність доходила до фанатизму, до маразму, до абсурду: він обшукував і вбитих чи полонених чеченців та їхніх волонтерів із різних куточків світу (останні, зазвичай, у полон не здавалися, та й правильно робили), і трупи російських солдатів, він перший вривався в магазини, аптеки та покинуті будинки на захопленій території. Не гребував Олег і звичайним грабунком. До того ж він потроху приторговував наркотиками, горілкою, провіантом, набоями та різним крамом.
Над ним посміювались, але не засуджували, бо всі знали його сумну історію: кожен раз, під дією винних парів чи диму марихуани, він повторював її, ніби вперше.
Колись Олег, перший парубок на селі, покохав вродливу білокосу Оксану, дочку голови колгоспу. Тобто, то раніше він був головою, проте й тепер непогано стояв. Їхнє кохання було взаємним і далеко не платонічним, на підтвердження чого Олег приводив такі інтимні подробиці, що зголоднілі за війну товариші ладні були його вбити.
Батько Оксани зовсім не хотів собі такого зятя, бо хлопець був голий, наче церковна свічка. Тобто, звичайно, його батьки мали собі хатинку, десять соток землі та якусь худобу, але хто сьогодні рахує це за майно?
Але молодята тим не переймались, в них бо все було розписано-розплановано: Олег мав в місті стару немічну троюрідну бабку, яка давно вже запрошувала його до себе. Отже, Олег поступає до ВУЗ-а, вчиться звичайні п’ять років, ввечері десь підробляє, а Оксана тим часом доглядатиме стареньку та поратиметься в хаті. До того ж сільські родичі допомагатимуть їм харчами. Коли чоловік закінчить навчання і знайде собі роботу, дружина має вже народити, тож він буде звільнений від армії, навіть якщо в інституті не буде військової кафедри, бо ще й одинак у батьків.
Бабуся обіцяла після смерті відписати молодим двокімнатну жилплощу, так вони закріплюються в місті. Згодом віддадуть сина (Олег і слухати не хотів про дівку) у дитсадок, тоді Оксана теж піде працювати. Коли хтось із сільських родичів (усі під Богом ходимо) помре, то садибу продадуть, а на виручені гроші молоде подружжя зможе заснувати власний бізнес. А там, можливо, і тесть подобрішає. А як ні – то хай вдавиться своїм багатством, й без нього якось протримаємось!
Та збутися всім цим рожевим планам не судилось. Голова колгоспу, сволота, за відро самогону найняв трьох (п’ятьох, сімох – цифри варіювалися) сільських покидьків, і ті підстерегли молодого, коли той повертався з танців. Олег був хлопець здоровий, запальний, до того ж займався в секції із греко-римської боротьби при школі, а того вечора ще й трохи хильнув, тож тим пройдисвітам добряче дісталося: комусь зламав руку, викручуючи (тоді-то той гад і зізнався, хто їх на нього нацькував!), комусь – два ребра, іще один отримав струс мозку.
Аж тут, невідомо звідки, матеріалізувався дільничний (тестів кум) із протоколом: маємо тяжкі тілесні ушкодження, плюс – хуліганство, плюс – у стані сп’яніння, плюс – при свідках, плюс – сперечання і матірна лайка по відношенню до представника влади при виконанні обовязків… Коротше, голубе, або йди і пиши заяву в воєнкомат, або…
Ті два роки були не найкращими у житті Олега, але повернення виявилось ще гіршим: Оксана його не дочекалася, вийшла заміж та вже колисала дитину, троюрідна бабця померла, її квартира дісталася якимось шахраям та вже була перепродана, батьківський дім хтось підпалив, тато й мама віддали ділянку за безцінь та поїхали до далеких родичів десь аж на Україну.
Біля року він вештався по общагах – по знайомих, перебиваючись випадковими заробітками. В село не став повертатись – боявся, що як побачить батька Оксани, то неодмінно вб’є. Потім вліз у якусь халепу, попав на бабки, й від біди подалі підписав контракт в Чечню та пішов по другому колу.
Але лишилася в Олега остання блакитна мрія: ось, приїздить він у рідне село на шестисотому мерсі… Ні, краще вже на джипі Cherokee, бо там такі дороги! Отож, приїздить, врубає на повну котушку якусь гарну мелодію, Меладзе там, чи Наташу Корольову, входить до двору Оксани в костюмі від Armani… Ні, краще у ковбойських чоботях та шкіряних штанях із сорочкою, він в одному журналі бачив, бо там така багнюка!.. Коротко кажучи, входить він, дістає з металевого футляра величезну гаванську сигару, запалює її від золотої Zippo – диви, мовляв, дурепа, якого парубка втратила!
Тут вона, звичайно ж, як у пісні, в нього на шиї повіситься: «Олежику! Соколе ти мій ясний!», а він її спокійненько так відсторонить (Олег особливо любив демонструвати цей жест): «Пробачте, скаже, вельмишановна Ксеніє Павлівно, що не зміг Вас вчасно поздоровити із народженням первістка. Ось Вам, тримайте, з найкращими побажаннями». І дістане із машини великий букет червоних троянд… Ні, краще вже – великий пакунок памперсів, сяде собі за кермо, та й поїде назавжди не обертаючись.
Та от, одного не дуже доброго дня (точніше – вечора), розвідка дістала відомості, нібито якийсь впливовий польовий командир республіки Ічкерія знаходиться в одному з аулів майже без охорони. Янголу та його команді доручили перевірити інформацію і, виходячи з ситуації, або знищити ворога власними силами, або – викликати по рації гелікоптери, а самим влаштувати засідку на шляху можливого відступу супротивника.
Янгол і досі не знав, чому операція провалилася. Можливо, у штабі був зрадник, або радіопереговори прослуховувались ворогом. Але суть була в тому, що неподалік від об’єкту їх несподівано обстріляли з кулеметів та снайперських гвинтівок. Хлопці із переляку відкрили вогонь у відповідь, і тоді на спалахи пострілів з навколишніх пагорбів в них полетіли снаряди РПГ та мінометів.
Мабуть, це було найгірше випробування із тих, які колись випадали на його долю. Нічне небо перекреслювали білі пунктирні лінії трасуючих куль, що летіли з усіх боків, зовсім поруч гриміли вибухи, стогнали поранені. Віддавати накази вже не було сенсу, кожен сам рятувався, як міг. Осколком Янголові розбило автомат, травмувало руку та добряче вдарило в груди. Бронежилет витримав, але деякий час здавалося, що під ним зламано ребро. Наш герой схопив за комір Олега, що скавчав поруч, поранений в ногу, та поволочив його кудись убік.
Несподівано земля під рукою піддалася: Янгол випадково натрапив на невеличку печеру. Немов той хробак, він заповз до неї, а слідом почав затягувати і товариша. Мабуть, у чеченців були засоби нічного бачення й вони зреагували на рух: в останній момент поруч дзенькнуло кілька куль. Олег скрикнув, і хоч Янгол титанічним зусиллям дотягнув його таки у безпечне місце, було запізно: хлопцеві влучило в живіт, і за цих умов його смерть була лише справою часу.
Янгол потім довідався, що радист встиг зв’язатися з базою перш, ніж його разом із рацією рознесло на шматки. Але пілоти гелікоптерів, дізнавшись, що у ворога є прибори спостереження в темряві, побоялися летіти вночі, аби не бути збитими чеченськими «Стінгерами».
Скоро постріли порідшали, вибухи вщухли. Бойовики, однак, боялися підходити ближче, проте на кожен помічений рух відповідали новою стріляниною.
Янгол розділив із товаришем свій медпакет. Дуже хотілося пити, а вода у флягах скоро скінчилася. Кровотеча зупинилась, але Олег ще з годину не приходив до тями. Потім він раптово оговтався і зовсім свідомим голосом сказав: «Братику… я скоро помру».
- Помовч! – шикнув на нього Янгол (він боявся, що їх почують зовні) – Сили побережи.
- Нема для чого, братику – хлопець довго розстьобував слабкими пальцями нагрудну кишеню,  потім дістав звідти фотографію, яку вже разів зі сто показував усім в загоні - В мене є останнє бажання. Обіцяй, що виконаєш!
- Добре, Олежику – відповів Янгол, думаючи, що той прагне щось передати колишній нареченій.
- Заприсягнись. Ні, краще – просто дай чесне слово. Своє Чесне Слово!

                Чесне Слово

Ой, а ви ж, мабуть, ще й досі не знаєте про Янголове Чесне Слово? Ну, тоді нам доведеться трохи відволіктись для необхідних пояснень.
Справа в тому, що ще в дитинстві батько втовкмачував хлопцеві про необхідність для людини, а особливо – для чоловіка будь за що тримати своє чесне слово. Цей атеїст у третьому поколінні навіть, поруч із різними радянськими книжками, цитував Євангеліє: «Але нехай будуть слова ваші: як так – то так, як ні – то ні, а що більш від того, то від Лукавого».
Оскільки в світі, що оточував молодого Янгола, казати правду завжди значило – бути божевільним або самовбивцею, він поступово став розділяти для себе чесне слово, та слово звичайне, тобто таке, яке можна й порушити, при необхідності. Згодом усі знайомі хлопчика вивчили, що коли Янгол каже: «Чесне Слово!», та ще й із особливою інтонацією та виразом обличчя, то він неодмінно каже правду. Хтось вважатиме це за лицемірство, але, мабуть, краще вже така напівчесність, аніж сучасна ситуація, коли ніхто нікому не довіряє, а тому люди не можуть ані про що домовитись поміж собою.
Як не дивно, цю властивість Янгол зберіг і у дорослому віці, навіть після навчання в Школі та круїзу по гарячих точках. Це було ледь не єдине, що він успадкував від батьків, окрім генів. Тобто, тепер наш герой вмів та любив брехати і, повірте, робив це професійно, та була в нього ця віддушина: коли не лишалося іншого засобу переконання, він міг просто сказати особливим голосом: «Я даю вам Чесне Слово!» І йому, зазвичай, вірили, можливо, тому, що він тоді дійсно казав правду, бо й сам вірив собі.
- Авжеж, Олежику, авжеж, заспокойся.
- Чесне слово?
- Так, ЧЕСНЕ СЛОВО.
- Добре – несподівано Олег показав пальцем у кремезного лисуватого чоловіка, що стояв на фото поруч із
усміхненою привабливою білявкою – Я хочу смерті
людини, яку звуть Акімов Павло Лукич!
Янголу здалося, що він щось недочув, або – що поранений марить, але той продовжував тицькати на зображення батька своєї екс-нареченої, залишаючи на його обличчі кривавий відбиток дактілоскопії, та повторюючи: «Вбий його, вбий, я хочу, аби він помер!».
- Та ти що, хлопче, з глузду з’їхав? Я тобі – не вбивця!
- Та ну? – обличчя вмираючого сотворила гримаса (мабуть, то він намагався посміхнутися) – То що ж ти, в такому випадку, робиш у цій країні?
     - Тобто, на війні – як на війні, але…
почав мимоволі виправдовуватись Янгол.
- Та хто ж тебе просить самого, йолопе!– Олег поліз кудись за пазуху, та витяг невеличкий металевий циліндричний футляр – Ось, тут має вистачити… Найми килера… Доброго килера, такого, щоб впорався… Решту залишиш собі… За душу свою не хвилюйся – я беру цей гріх на себе… Акімов Павло Лукич… Прошу тебе… Відправ цю окаянну душу назад до Пекла!
- Ти б о своїй душі краще подумав!
Тут Олег зайшовся сміхом. Цей страшний сміх, що часом переходив у кашель та стогін, був, напевно, найогиднішим, що Янгол чув у своєму житті.
- Ну, ти й даєш, парубоче! – сказав вмираючий солдат, відсміявшись та відхекавшись – Я вбив тут більше десятку чеченів, а що вони мені зробили поганого? Я ж навіть не вірю у російську ідею, мені насерти на велику і нерушиму імперію, на чистоту слов’янської раси, на усе це самодержавство, православ’я, народність та іншу хрінь… Чого ж я не можу наостанок вбити того, кого ненавиджу більше за Диявола, того, хто занапастив моє життя, вкрав моє кохання, позбавив долі… Одним більше – одним менше – ні я не помічу, ані Аллах. Акімов має вмерти, Янголе! Вбий його!
Янгол намагався не слухати, але Олег вперто повторював раз у раз: «Вбий його, Янголе! Відомстися за мене! Я приходитиму до тебе вночі, доки ти цього не зробиш. Хай він помре, мені і в Пеклі буде легше, і в Раю веселіше. Вбий його, друже! Ти ж обіцяв!»
Тут знову почалася стрілянина, але й крізь кулеметні черги та оглушені вуха воїн чув невгамовне: Янгол ледь подолав спокусу пристрелити вмираючого товариша. Згодом Олег почав марити, але й тоді говорив про те саме: «Оксана, щастя моє, повернись до мене… Я все пробачу, сина твого візьму за свого, лише повернись… Пам’ятаєш, як ми кохалися, як я чекав на твої листи у казармі… Але батька твого, Акімова Павла Лукича, заразу, гада повзучого, все одно вб’ю, бо він, сволота, встав поміж нами, не залишив нашій любові жодного шансу, щоб йому ані дна, ані покришки… Янгол мій друг, він допоможе… Він Слово дав мені… Ця наволоч загине і ми зможемо бути разом… Вбий його, Янголе, будь ласка, ти ж хороший хлопчик… Акімов Павло Лукич… Не забудь…»
Мабуть, врешті решт Янгол таки заснув, втомлений втратою крові та монотонним бурмотінням вмираючого. Наш герой прийшов до тями, коли несподівано почув близьку стрілянину. Крізь вузький вхід до печери надходило скупе вранішнє світло. Олег мовчав – напевно, вже відійшов. Знадвору доносилися  поодинокі постріли та короткі черги, звучала місцева говірка, а також болісні скрики і лайка російською. Отже, бойовики таки дочекалися світанку, аби добити поранених контрактників та зібрати їх зброю.
Його калаш був розбитий, олежин – лишився надворі, та Янгол все одно не впорався б з автоматом однією лівою. Солдат витяг здоровою рукою з кобури Стєчкіна та переставив запобіжник  на «АВТ». Він однаково влучно вмів стріляти з обох рук – цьому його також навчили в Школі. Використовуючи труп товариша замість бруствера, Янгол направив пістолет до вузького отвору, що вів назовні, та й закляк.
«А тут що таке? Печера?» - почулося знадвору чеченською (наш герой вже трохи її розумів), і світло на хвильку згасло. Янгол, не вагаючись, дав коротку чергу.
Ззовні почулися крики, тупотіння багатьох ніг. Ще кілька разів на фоні світлової плями з’являлося щось темне, та Янгол миттєво відповідав на це чергою. Коли ж його Стєчкін, випустивши останні дві кулі, замовк, ніби подавився, солдат швидко кинув пістолета, перевернув набік кремезне тіло Олега, вчепився здоровою рукою за комір його гімнастерки та прикрився товаришем, немов щитом.
І вчасно: в цей момент їхню схованку сповнили гуркіт, вогонь, свинець та пороховий дим. Стріляли, мабуть, всліпу, боячись потрапити під ворожий вогонь, та все ж половина куль влучила в Олега. Той тихо застогнав, і Янгол із жахом зрозумів, що закривається ще живим однополчанином!
АКС-у було затісно у вузькому просторі печери. Кулі рикошетили від каменю та скакали з стіни на стіну, неначе м’ячики. Одна із таких боляче вдарила Янголові по руці; він стиснув зуби, аби не видати себе криком. Здавалося, що це триватиме вічно, хоча насправді магазин Калашникова вилітає в три секунди постійного вогню.
Потім запанувала тиша, сповнена жахом, пороховим димом та запахом крові. А за хвилину крізь морок і дим по вузькому простору печери почав гойдатись прямий білий луч ліхтарика. «Ось він!» голосно сказав хтось чеченською, і пролунав ще один постріл. Тіло Олега здригнулося в останній раз.
- Готовий! – вигукнув хтось назовні - От здоровий,
шайтан! Шкода Ібрагіма. Казав ж я хлопцю – не лізь
поперед батька… Він там був один?
- Один! Та в тій норі більше і заєць не вмістився б.
- А може, все ж таки, гранату?
Янгол аж вжався в стіну від жаху, водночас закусюючи губу, аби не розсміятись: йому недоречно пригадався шкільний анекдот про Чапаєва.
- Облиш, і так боєзапасу витратили до бісу, на роту б вистачало. Дякувати Аллаху, хоч усіх гяурів побито. А з чого він стріляв, до речі, автомату щось не видко?
- Та он, пістоль блищить.
- Ти диви, Стєчкін! Потримай-но, я злажу.
Почулося шарудіння. «Лізь, хлопчику,  лізь!», подумав Янгол, обережно підтягуючи ліву ногу, за халявою якої ховав гострого іранського ножа.
- Та стій! – почулося – Часу нема. Чуєте? Відходимо.
Надворі загрюкали ноги, потім стало тихо. А скоро почувся далекий гуркіт гелікоптерових крил…
      З його взводу лише він один лишився живий, і, здається, той хлопчик Ібрагім був єдиним бойовиком, котрого їм вдалось вбити. Ворожу групу так і не знайшли, хоч облітали у пошуках всю навколишню місцевість. Бронежилет не підвів, ребра вціліли, хоч контузія потім довго давалася взнаки, але з-за пораненої руки довелося таки два місяці відпочивати у шпиталі.
Перед самою випискою просто в палату до нього принесли медаль «За Відвагу» та повідомлення, що Контора та російська армія більше не потребують його послуг. Отже, підписавши з десяток разів «не розголошувати до дві тисячі двадцятого року», Янгол міг йти на всі чотири боки.
Дома з’ясувалося, що поки  він там воював, його покровитель перейшов комусь з московських керівників Контори дорогу, і в службову машину Сірого на повній швидкості врізався КАМАЗ при загадкових обставинах. Сам шеф, його водій та охоронець вмерли на місці, шофер вантажівки десь зник, і ніхто не хотів лізти у цю нечисту справу. Не схотів і Янгол.
Принаймні, тепер можна було не повертати борг. Стан здоров’я мами стабілізувався, і наш герой разом із кількома друзями, як він – ветеранами  Контори чи Війни, вирішив використати збережені гроші, аби відкрити власний бізнес.
Спочатку все йшло добре. Від малого рекету вони відбилися, від середнього – відкупилися, з великим домовились. Почали надходити прибутки. Янгол та його сім’я навіть змогли дозволити собі деякі предмети розкоші, у тому ж непрактичному порядку, як в усіх, хто тоді швидко та несподівано багатів: спочатку – відеомагнітофон з телевізором Sony, аудіо систему та комп’ютер, а вже потім – імпортну праску, пилосос, мікрохвильову піч, пральну машину й таке інше.
Життя нібито впорядкувалось, але щось затьмарювало Янголові безхмарне мирне небо. І він добре знав, що це. Останні слова Олега стукали в його вухах, невиконане Чесне Слово гризло хлопця зсередини, криваві гроші пекли, навіть замкнені у найдальшій шухляді. Янгол, звичайно, не збирався наймати ніякого килера, він й не знав, як це робиться, тому намагався, використовуючи особисті зв’язки в конторі, знайти родичів та близьких однополчанина, аби позбутися душевного тягаря.
Проте Оксана, лише почувши ім’я колишнього нареченого по телефону, не схотіла нічого навіть слухати, а батьки Олега, як виявилось, поїхали з України на заробки десь до Італії, та не залишили ніяких контактів. Що ж він міг зробити у цих обставинах, може, просто розміняти всю суму по карбованцю, найняти «кукурузник» та розкидати їх понад рідним селом героя, де, мабуть, майже всі – його родичі, тім чи іншим боком? Або збудувати на честь загиблого товариша капличку?
Олег дотримав слова і таки завітав до нього уві сні. Це трапилось лише двічі, але й того було досить. Янгол не пам’ятав жодних подробиць, та обидва рази з нього витекло по відру холодного поту (раніше він вважав, що це – алегорія). Після того Янгол на півроку майже перестав спати.
До психіатра йти не хотілося – в Конторі, окрім усього іншого, проходили непоганий курс психології, тож Янгол міг передбачити все, що йому можуть сказати. Не знаючи, чим зарадити проблемі, він пішов до священика з найближчої церкви. Отець Веніамін порадив хлопцеві похреститися, замовити сорокоуст за упокій души загиблого воїна, а також – читати на ніч «Отче наш» та по кілька глав із Біблії. Янгол зробив як сказали, і, на його превеликий подив, йому трохи полегшало. Та він все одно не міг викинути з голови образ товариша, що вимагав помсти.
Тим часом справи у фірми раптово погіршилися. Янгол й досі не міг збагнути, на чому вони тоді прогоріли? Звичайно, в них не було практичного досвіду, але в кого він тоді був? Можливо, в нього та в його товаришів не було до бізнесу таланту та хисту, але тоді ледь не вся країна вийшла на вулиці торгувати, не боги ж горщики ліплять. Можливо, час був вибраний невдало, час, коли законодавство та ринкова ситуація кардинально і непередбачувано змінювалися мало не щодня, а борги повертали тільки під дулом пістолета. Може, справа в тому, що в них не було «нагорі» ані великої волосатої руки, ані міцного залізного «даху». А може – просто не судилося…
Однієї миті здавалось, що швидке «вливання» великої суми може кардинально змінити ситуацію. І Янгол, скриплячи серцем, таки дістав з шухляди гроші покійника. Він, звичайно, дав собі слово, що при першій ж нагоді компенсує всю суму, а потім… Ну, щось вигадає.
Але ніщо не зарадило, і скоро Янгол разом із друзями опинився на вулиці, дякуючи Богові, що вони хоч нікому не «висять». Докори сумління довелося до часу сховати в найдальшому сейфі підсвідомості. Саме тоді, немов на гріх, матері знову погіршало. Треба було терміново шукати роботу, бажано – прибуткову, та де її взяти? В країні на той час було повно енергійних молодих людей з неактуальною освітою, які не знали, куди себе приткнути. А до «братків» йти не хотілося…
Саме тоді хтось йому порадив звернутися до однієї фірми, яка набирала ветеранів елітних підрозділів та робила з них персональних охоронців. Артилеристи їх не дуже цікавили, проте перелік гарячих точок у послужному списку кандидата зіграв свою роль. Звичайно, Янгол ніколи не вчився на «бодігарда», але ті, хто колись займався цим професійно, тепер охороняли бояр Держдуми та олігархів першої гільдії. А такі, як Янгол, мали оберігати «от всяческих ему не нужных встреч» бізнесменів середньої руки та політиків районного рівня.
Він пройшов піврічний курс за два місяці, екстерном здав іспит, і скоро для нього знайшлося «палаюче» місце штатного охоронця з досить таки пристойною платнею. Янгол, звичайно ж, погодився, але, коли йому назвали прізвище, ім’я та по батькові замовника, так зблід, що дівчина, яка сиділа у картотеці, злякалася та запропонувала викликати  «швидку».
Проте Янгол швидко опанував себе, попросив не звертати уваги, мовляв, задуха, тільки спитав, чи є в них фото клієнта. І коли йому показали ту саму картинку, він був вже зовсім спокійний. Він зрозумів, що це – Доля. А від Долі нікуди не втечеш.

Акімов Павло Лукич

Акімов Павло Лукич виявився досить таки симпатичним літнім добродієм, щоправда, ще більш голомозим та гладким, ніж на тій картці. Важко було уявити, що цей привітний округлий чолов’яга міг визивати в когось таку ненависть. Олег же бо мав стільки часу тримати її в собі, плекати під серцем, немов поранене пташеня, терпляче копити разом із грошима на помсту, та ще й нікому, ані під градусом, ані під кайфом не проговоритися! Невже вся ця кришталево чиста лють була спрямована саме на цього плюгавого дядечку з черевцем та залисинами?
Колишній голова колгоспу добре піднявся за роки, що минули. Він був тепер чи не найвпливовішим бізнесменом міста, а наступного року збирався балотуватися в районну думу. Янгол вмів справляти враження на людей, отож після короткої співбесіди легко отримав місце у штаті, та ще й випросив в співчутливого клієнта деяку суму наперед, на лікування матері.
Робота була – не бій лежачого: годині о шостій ранку він мав спуститися у двір біля панельного дому на околиці міста, де винаймав кімнату у колишньої партійної функціонерки на пенсії, і очікувати на броньовану Toyot-у шефа. Потім Янгол сідав на місце поруч із водієм, та їхав з ним до новозбудованого дому, розташованого в елітному районі. Там місцевий охоронець у смішному опереточному камуфляжі відчиняв перед паном Акімовим дверцята, вони разом із водієм Костею бажали Павлу Лукичу доброго ранку, та й везли його в офіс.
По тому Янгол супроводжував клієнта, чи, як тут казали, об’єкт, під час його поїздок по справах. Решту часу він сидів у кімнаті для охорони, пив каву, базікав із хлопцями та загравав з секретаршами у охайних коротких спідницях. Іноді його викликали на вихідні, коли шеф разом із дружиною (дочка з онукою та зятем (мером міста, між іншим) звичайно ж, мешкали окремо) їздив до ресторану, чи то на природу, чи ще кудись. Треба віддати  Павлу Лукичу належне – він й досі жив зі своєю підстаркуватою жінкою, яку привіз колись із села, терпляче зносив її провінційні манери та нові «міські» забаганки й коники. Хоча час від часу і ходив «наліво», звичайно.
Складалося враження, ніби Янгола тримають, немов якусь екзотичну тварину, просто заради престижу. Навіть дивно було, що за таку «роботу» ще й гроші платять. За два місяці, які він працював на Акімова, йому лише раз довелося відштовхнути від об’єкта якогось п’яницю, що вже не бачив, куди йшов – от і всього клопоту.
Та ось, одного весняного дня, коли Костик раптово загрипував, і  Янголові довелося сісти за кермо самому, Павло Лукич, червоніючи, немов буряк, та запинаючись після кожного слова, чи не вперше за два місяці звернувся до свого охоронця:
- Слухай, парубче, давно хотів тебе запитати…
«Ну от, почалося!», - подумав Янгол.
- Я Вас слухаю, Павло Лукичу?
- Скажи, а чи не доводилося тобі колись… ну, словом… вбивати людину?
«Ідіот!» - вилаявся Янгол про себе – «Нас же могли прослуховувати!». Добре, хоч він зарання перевірив машину щодо «жучків» за допомогою пристрою, який сам зібрав у себе вдома.
- Я бував на війні, Павло Лукичу – відповів охоронець, не відриваючи очей від дороги.
- Так, звичайно – поквапливо погодився хазяїн – Але я хотів спитати, чи зміг би ти…
Янгол з’їхав з траси та різко загальмував на тротуарі,
злякавши якусь огрядну жінку, шо несла неймовірно великі торби. По тому відстібнув ремінь безпеки та повільно повернувся до роботодавця, чиє обличчя із бурякового стало вже морквяним.
- Це не є моєю спеціальністю, шановний
Павло Лукичу - дуже, ну дуже спокійно
відповів він своєму шефові – Мене
цьому не вчили і не задля цього наймали.
- Авжеж, авжеж, я розумію – розгублено промовив колишній голова колгоспу – Я просто подумав, що, можливо, ти знаєш…
- Ні, не знаю! – твердо відрізав Янгол, знов повертаючись до нього потилицею – І не знаю нікого, хто міг би знати. Пошукайте, будь ласка, по інших каналах.
- Добре, добре, Янголе, пробач – начальник зовсім зашарівся – Давай вважати, що цієї розмови просто не було.
- Якої розмови? – здивовано запитав Янгол, повертаючи ключ в запаленні.
Охоронець казав правду. Його дійсно ніколи не вчили на килера, і він не знав, як до цієї справи підступитися. Звичайно, в Конторі Янгола готували до того, що може виникнути несподівана необхідність когось фізично усунути, а під час своєї недовгої військової кар’єри він неодноразово робив це на практиці. Але тут все було інакше. Не було ані консульства, ані товаришів з автоматами, які б прикрили його зад, коли щось піде не так.
Авжеж, Янгол міг би просто зараз застрелити цього небораку. Не з табельної зброї, само собою, а зі Стєчкіна, який він колись крадькома вивіз з Війни, та тримав тепер у бардачку (про це ніхто не знав, окрім Костика). Але ж наш герой збирався жити тут і далі, допомагати батькам, лікувати хвору матір.
Отже, треба було все обставити так, аби відвернути від себе найменшу підозру. Тут він бачив два шляхи:
1) Інсценувати замах на клієнта, для переконливості легко поранивши і себе. Звичайно, ідеальним було б ще й підкинути труп нападника, та де ж його узяти? І як все це організувати, та ще й без свідків, у досить таки людному місті, за межі якого Акімов майже не виїздить? До того ж йому дуже не хотілося потім таскатися по слідчих кабінетах та давати пояснення. Їх, звичайно ж, вчили у Школі, як триматися на допиті, але він не мав практичного досвіду й міг заплутатись чи зламатись. Ні, цей варіант доцільніше залишити на крайній випадок;
2) Забезпечити собі ідеальне алібі. Янгол вже працював у цьому напрямку і дещо намітив. Але такий сценарій вимагав очікування слушної нагоди, бо вбивати когось, окрім «об’єкту», а тим паче – симпатичного незграбу Костика чи ще когось з хлопців, що працювали на Павла Лукича, він не збирався.
Нагода знайшла його сама. Стояв дуже теплий травневий ранок, їх машина рівно та весело котилася по нещодавно відремонтованій шефовим зятем трасі на якусь там ділову зустріч. Костик вже одужав, і Янгол насолоджувався з того, що не треба стежити за дорогою, а можна просто дивитись собі навколо. На юну зелень на деревах, на смішні рекламні плакати, на свіженьких голоногих дівчат, що цокали підборами по тротуару, на блискучі дорогі іномарки.
Дорогою стався курйоз: якийсь «брателло» на новенькому Nissan-і весь час когось обганяв, підрізав, без упину сигналив на всі голоси, свистів ресорами та гальмами, залишаючи на асфальті чорні смуги, а потім за кілька секунд розвивав таку швидкість, ніби хотів злетіти понад трасою. Костик похмуро цідив крізь зуби: «Роздають за бабки права кому завгодно!». Навіть Павло Лукич відірвався на хвильку від своїх паперів, аби покепкувати: «До цвинтаря поспішає. Нічого, голубе, без тебе не почнуть!» Шофер підлесливо гикнув, Янгол промовчав.
Найкумеднішим було те, що, хоча Костик майже не перевищував допустиму швидкість, їх Toyota зустрічалась із синім Jeep-ом російського Шумахера на кожному світлофорі. На сьомий раз Янгол не витримав та показав божевільному нуворишу «fuck», і встиг побачити, як тоноване скло на обох вікнах любителя швидкості поповзло вниз. Не дожидаючи, доки з-за нього заблищать сталеві стволи, він крикнув Костику – «Лягай!», та пірнув під сидіння, бо на все інше часу було чортма: їх тачку заблокували з обох боків інші машини.
Nissan стояв трохи вище за Toyot-у, тому нападники зі свого місця могли обстріляти майже весь салон автомобіля; тож Янгол, ніби той слимак, притиснувся до дверцят та закрив руками з пістолетом вуха, лаючи себе за недбалість. Що поробиш, як немає досвіду – то вже немає досвіду.
Поганенькі броньовані шибки таки змогли витримати цілу секунду автоматного вогню впритул, але дурний Костик, замість того, аби виплигнути з машини, чи, принаймні, сховатися під руль, витратив її на те, щоб дістати з кобури ПМ та вистрелити в скло, яке відділяло його від смерті. Ідіот! У цей момент, немов по команді, обидва вікна розлетілися на сотні гострих крапель, і свинцевий град увірвався в салон, нівечачи дорогу обшивку, тонучі у м’якоті крісел, рикошетячи від броньованих вікон та шукаючи того, хто не заховався, як слід…
Янгол, немов та черепаха, щосили намагався затягти задовгі кінцівки під бронежилет, аби врятуватися від скла та свинцю, намагався не чути крізь гуркіт автоматного вогню і стукання куль по твердим поверхням крики пораненого шофера, а головне – прогнати геть нав’язливе dejavu!
На щастя, скорострільність та ємкість магазину в обох вбивць були майже однакові, отже і вогонь вони припинили десь з різницею в півсекунди. Коли другий автоматник замовк на півслові, наче базікало, якому заткнули рот, Янгол піднявся, немов на пружині, і стрелив в голову стрільцю, що сидів в Nissan-і на передньому кріслі та якраз витягав довгий магазин з рукоятки Uzi.
В цей момент охоронець краєм ока побачив, як другий найманець пересмикує затвор десантного АКС-а; його автомат мав два магазини, що були зв’язані ізолентою задля прискорення перезарядки. Якби Янгол не занервував та не пустив у ворога три кулі не цілячись, то міг би встигнути вбити і водія ворожого Jeep-у. Але той вчасно скористався секундною форою та натиснув на газ.
Янгол вийшов з Toyot-и, прикриваючись понівеченими дверцятами. Всі машини, що були навколо, вже встигли десь подітися. Синій автомобіль від’їхав метрів на сто, та й почав розгортатись на другий захід. Тоді наш герой добре прицілився і випустив по вікнах нападника усі п’ять куль, що  залишалися в його пістолеті.
Звичайно, з цієї відстані він не міг заподіяти ворогу серйозної шкоди, але, мабуть, спрацював психологічний фактор: Nissan вжикнув колесами наостанок, та й пропав за рогом.
Настала глуха тиша, тільки хрипів без п’яти хвилин мертвий Костя, та грав м’який джаз з касети, яку він поставив п’ять хвилин тому. Пахло порохом, кров’ю та йодом (кулі розтрощили автомобільну аптечку). Янгол струсив головою, і з його волосся сухим дощем посипалося на асфальт бите скло. Дуже хотілося курити. І в туалет.
- Вони вже поїхали? – почувся ззаду невпевнений голос;
Павло Лукич обережно виглядав з розбитого вікна своєї машини, незграбно стискаючи в руці маленький Walter.
«Сволота, шлях б тебе трафив! - ледь не заволав охоронець у відповідь – Ти що, не міг просто загинути, як будь-яка нормальна людина в такій ситуації, та позбавити мене цього ****ського клопоту?!»
Але замість кричати на роботодавця, Янгол якомога спокійніше замінив обойму в своєму пістолеті. Та закінчивши цю операцію він збагнув, що все це марно: Uzi стріляє патронами 9 Parabellum, і куля від Макарова в голові Павла Лукича може викликати у міліції забагато питань. А ось і вона, голубонька, не забарилася, їде збирати наші трупи. Як все ж таки добре іноді не робити дурниць!

Кров за кров

«Кров за кров!» - вагомо процитував першоджерело Павло Лукич, сидячі в спортивному костюмі на імпортній койці, у палаті для одного за сорок доларів на день в елітному шпиталі, та посьорбуючи із пластикової скляночки для ліків Martel, що крадькома від персоналу проніс для нього Янгол. Старий пройдисвіт, дякуючи своєму охоронцеві, щасливій долі та дипломату зі вшитим в нього титановим листом, відбувся переляком та легким пораненням у м’якоть правого стегна. Янгол теж мав кілька незначних подряпин. А от бідоласі Костику не допоміг французький бронежилет; хлопець помер ще до приїзду «швидкої» від численних поранень, несумісних із його молодим життям. Треба віддати належне шефові, він того ж дня переслав матусі свого шофера співчутливого листа та переказ на п’ятсот баксів. Охоронця теж не обійшов увагою.
- Косий цією акцією сам себе закопав – продовжував теревенити вже трохи сп’янілий об’єкт – Ті дурні на Nissan-і скинули трупи молодиків, яких ти завалив, у рівчак край дороги, а один із них виводить просто на нього. Тепер Косому кінець, його шукатимуть і менти, і наші. Щоправда, зараз він вже десь за бугром. Кажуть, коли по нам стріляли, Косий сидів у Внуково з мобілкою в одній руці і білетом до Франкфурту – в іншій, та чекав на звіт про результати акції. Нічого, від нас не втече! За це треба випити. Бувай здоровий!
Янгол ввічливо підняв фляжку та зробив невеличкий ковток. Він не дуже любив наркотичні речовини, з чаєм та кавою включно, і давно б покинув пити й палити, але у сучасному людському соціумі жодне спілкування не обходиться без вживання стимуляторів. Принаймні він міг (у Конторі цьому також вчили) без усіляких препаратів зберігати ясну свідомість навіть після чималої порції алкоголю.
А шеф тим часом переключився на іншу тему:
Toyot-у раніше, ніж за місяць, до тями не приведуть. Доведеться, поки що, поїздити на Cherokee. До речі, чи не важко тобі буде посидіти за кермом, доки мені не знайдуть нового драйвера? – Янгол кивнув -  Шкода Костю – Акімов спохмурнів – Добрий був хлопець, хоч і без клепки. Пом’янемо!
Охоронець слухняно зробив сумне обличчя, піднявся з крісла, перехрестився та ковтнув ще коньяку. Улюблений шефів напій був зарізким як на його смак, сам він віддавав перевагу арманьякам. Янгол ніколи не міг збагнути, чим допоможе небіжчику на тому світі, якщо ти тут нап’єшся за його здоров’я. Але в кожного – свій ритуал, а ритуали він звик поважати.
- Якби ж то ти ще тоді погодився вбити ту падлюку – клієнт, нарешті, дійшов до достатнього градусу, аби згадати про ту розмову – Нічого б цього не сталося...Костя міг би бути живий...
Тут Янгола ніби хтось у спину штовхнув:
- Павло Лукичу – сказав він упевнено – Але ж Косий – то не та людина, яку Вам насправді хочеться вбити.
- Про що ти говориш? – начальник,здається, дійсно не розумів – Косий – мій ворог, він хоче забрати мій бізнес, він намагався мене замочить, я його ненавиджу...
- Косий – Ваш конкурент, в цьому немає нічого особистого. Те, що у нас й досі прибирають суперників по ринку за допомогою зброї, а не коливання курсу акцій – пережиток недорозвиненого капіталізму і скоро минеться. А для справжньої ненависті потрібні приватні, я б навіть сказав – інтимні мотиви. І я певен, шановний Павло Лукичу, що Ви маєте об’єкт для такого почуття.
Щось сталося із обличчям шефа. Воно якось застигло, немов груба маска з неопаленої глини. Потім він дістав з-під ліжка вполовинену пляшку та зробив здоровий ковток прямо із горличка. Янгол зрозумів, що попав в десятку.
     -  Ти правий, хлопче. Є така людина - бізнесмен якимось сільським жестом витер рукавом губи; потім він підвів на охоронця зовсім тверезі очі і сказав лише одне слово – Батон.
     Тепер вже Янгол ледь не підскочив на кріслі. Батон вважався офіційним «дахом» Акімова та його зятя. Він тримав під контролем і це місто, і всю область. Його зв’язки уходили і в Москву, і в ближнє зарубіжжя, і навіть трохи далі. Батон – досить рідкий випадок – мав авторитет і у молодої торгово-кримінальної еліти, так званих «нових росіян», і у старої воровської гвардії, або «синіх» (тобто – татуйованих). Він навіть носив титул Вора В Законі, чи просто – Законника, і носив цілком заслужено: три «ходки», одна втеча та майже п'ятнадцять років загального стажу – не аби що. Косий був, власне, саме його конкурентом, але Батон до останнього часу не мав формального приводу з ним розібратись через якісь «юридичні» тонкощі.
     Історія була досить проста та неоригінальна: коли пан Акімов, завдяки вдалому шлюбу своєї доньки, зміг таки перебратися до міста, не маючи за душею нічого, окрім горщику грошей та нахабної сільської пики, Батон дав йому необхідну підтримку.
Розумієш – виправдовувався колишній голова – Тоді всі так робили. Інакше було просто неможливо… - Янгол співчутливо кивав.
       Проте з часом, коли новоспеченому бізнесменові вдалося піднятися на повний зріст, ця підтримка перетворилася на важкий тягар, що не давав йому сплисти вище обласного рівня.
     - Я задихаюся в цьому клятому містечку! – Павло Лукич забувався і сходив на крик, охоронцеві доводилося його заспокоювати – Мені п’ятдесят, це – молодість для ділової людини, самий пік. Я міг би вже в губернській, а то і в державній Думі, чи то навіть в Уряді оксамит дупою протирати. Я міг би мільярдні справи крутити на міжнародному рівні! Але куди я пролізу, тягнучи за собою це опудало? Це ж динозавр, він застарів, неначе музейний самопал. В нього ж на пиці великими чорними літерами написано: «УРКА»!
Але найгіршим, звичайно, було не це. «Це», як і казав Янгол, було дуже особистим. Хазяїн навіть заспокоївся, налив собі ще коньяку, та продовжив розповідь гучним шепотом.
Якось ділок вирішив поговорити зі «своїм бандитом» відверто. Ні, він був дуже чемним, подякував за вдале співробітництво, м’яко нагадав про отримані від себе суми та інші послуги, запропонував пристойного «відступного»...
Що тут почалося! Навіть у дитинстві, коли сусідські хлопці дражнили малого Павлика за низький зріст та огрядність (а хіба він винен, що матуся, налякана голодними роками, відгодовувала сина, немов кабанця на Різдво), його так не принижували. Акімов одразу дуже ясно відчув себе на нарах біля параші, і що його зараз заріжуть, чи то опустять, або зроблять щось й гірше, якщо це тільки можливо.
     Та він б усе пережив та забув – і лайку, і погрози... Образа на бороді не висне, як то кажуть. Але коли ця наволоч натякнула, що вона може зробити з його старенькою матусею, дружиною, коханкою, дочкою та онукою, він відчув холодний, тваринний жах, від якого не оговтався й досі.
- До смерті цього не подарую поганцю! – репетував
бізнесмен – Вмиратиму – не прощу!! На тому світі не забуду!!! – він відчайдушно вдарив по подушці – Своїми руками задавив би нелюда! – обличчя пана Акімова почервоніло від люті, в руці хруснув пластиковий келишок, пахуча рідина залила підлогу.
Навіщо ж «своїми руками», Павло Лукичу?
проникливо спитав Янгол – Ви ж бо – людина не бідна. От скільки б ви дали за Батонову смерть? Суто теоретично, звичайно.
- Скільки чого? – не зрозумів начальник.
- Ну, не дірявих калош, само собою – терпляче пояснив охоронець – Капусти. Убитих Єнотів. Уругвайських Ескудо. Гроші – то найкращий еквівалент бажання, чи не так?
Ну-у, не знаю – потягнув роботодавець – Суто теоретично, звичайно ж… Просте «замовлення» зараз коштує, якщо не помиляюсь, штук п’ять, якщо ціль важка – десь десять, якщо «товар» – велике цабе та добре охороняється – ще вдвоє...
Павло Лукичу, Павло Лукичу – зупинив його Янгол – Ви ж не на біржі! Ми тут з’ясовуємо справжню ціну Вашої ненависті до того, хто принизив Вашу гідність та погрожував життю ваших рідних. Отже скільки?
- П’ятдесят? – із сумнівом сказав Акімов.
- Мало! – жорстко відрізав охоронець – Не скупіться, Павло Лукичу, коли річ заходить про справжні, потаємні бажання, бо тоді вони не матимуть енергії для здійснення. П’ятдесят тисяч – раз, п’ятдесят тисяч – два...
- Двісті! – поспішно вигукнув клієнт (здається, він втягнувся у цю гру).
- Оце вже занадто! – похитав головою Янгол – Нам потрібна справжня, точна ціна, бо цю Ви не віддасте, а якщо й віддасте – потім шкодуватимете, і це завадить виконанню Вашої мрії. Отже, двісті тисяч доларів США, джентльмен у спортивному костюмі в першому ряду – раз, двісті тисяч доларів США – два, і двісті тиися-а-ч...
- Сто! – майже крикнув комерсант – Сто, точно.
- Продано! – охоронець з тріском опустив металеву фляжку на маленький столик із фруктами, так що «об’єкт» нервово здригнувся – Лот уходить до пана Акімова Павла Лукича, місто N-ськ за сто тисяч доларів США. Поздоровляю, сер! -  він гаряче потис руку очманілому роботодавцю – Ви виграли гарну річ за гарну ціну. Отже, після того, як Ви внесете оплату – готівкою, наперед, у купюрах не більших за п’ятдесят доларів США, ви зможете отримати те, що Вам треба, у будь-який зручний для Вас час...
Стій, стій, стій – «сер» затряс головою, ніби колгоспна коняка – Янголе, ти що, все це – серйозно?
Павло Лукичу, а хіба такими речами жартують? – суворо сказав Янгол – З Вами поводяться, немов з шістьоркою на зоні, Ваш чесний бізнес використовують для відмивання брудних коштів, наражаючи Вас на небезпеку, Ваших дочку та секретарку загрожують поставити «на хор», Вашу маму, дружину та онуку...
Ну, добре, добре, добре! Не тисни на мене – Акімов піднявся з ліжка та став, шкутильгаючи, ходити по палаті – Невже ти думаєш, що я... якби... коли ж... Слухай, а ти впораєшся?
Я воював, Павло Лукичу – з легкою посмішкою нагадав охоронець.
Так, звичайно, але це – різні речі. В Батона – охорони, наче в президента, він навіть у місто виїздить на двох машинах, а ще в нього є гелікоптер...
От тому-то я прошу не п’ять тисяч, а сто.
Ти не розумієш... Він же – законник! Вони ж усі за нього... А якщо тебе вб’ють, чи захватять... Та ні – якщо тебе просто хтось побачить, вони ж усе це одразу пов’яжуть зі мною! Ні, ні, не можна...
Павло Лукичу! – Янгол намагався надати своєму голосу якнайбільше впевненості та переконливості – Я обіцяю Вам, що вбивство Батона ніхто не пов’яже ані із Вашим ім’ям, ані, навіть, з моїм. І в Вас, і в мене буде настільки бездоганне алібі, що ні у ментів, ні у мафії не виникне жодних підозр.
Так, так, але – ризик...
Ризик – то благородна справа, хто не ризикує, той не п’є шампанське, сміливі города беруть, бла, бла, бла… Павле Лукичу, довіртеся мені. Я все продумав, комар носу не підточить. Я даю Вам ЧЕСНЕ СЛОВО! – ой, не хотілося йому цього казати, та наш герой розумів, що без цього останнього доводу ваги не зрушаться на його користь.
Ну, якщо ти так певен... ну, добре... А як?
Деякий час вони обговорювали подробиці майбутньої операції, потім хазяїн, знесилений коньяком та розмовою, ліг спати, а Янгол мав ще з дві години очікувати, доки його замінить на варті Семен.

Комар носу…

Десь за два тижні вони почали перетворювати план у життя: Акімов офіційно дав Янголові позачергову оплачену відпустку в подяку за порятунок, а також – аби його охоронець відновив нервову систему після пережитого стресу.
О пів на сьому вечора хлопець приперся на вокзал з валізою та великою сумкою, знайшов свій м’який вагон, закинув багаж у купе, де мав квитки на обидва місця, вийшов у коридор, трохи похитуючись, та підманив пальцем тарганоподібного провідника з крилатим колесом на грудях. Потім переклав папірець в двадцять баксів зі своєї нагрудної кишені в його, схопив залізничника за ґудзик, та, дивлячись впритул червоними від недосипу очима (щойно закапав Vizin в туалеті), і дихаючи йому просто в обличчя дводенним перегаром (за чверть години у вокзальному буфеті – стопка дешевої горілки, зубчик часнику, горнятко кави expresso-sovyetiko, біломорина та м’ятна жуйка), промовив:
- Чуваче, розумієш, я втомлений, немов та сільська коняка. Я вже другу добу розміняв. Отож я збираюся спати до самого моря, а тому наказую ні в якому, повторюю, ні в якому випадку мене не будити! Попереджаю, я сплю із пістолетом під подушкою, і з просоння можу ненароком відкрити вогонь!
Провідник зробив перелякане обличчя (про подвиг Янгола вже весь город знав), та пообіцяв, що все буде «в ажурі».
Хвилин за сорок після відправлення поїзд зупинився на якомусь полустанку. Стоянка була коротка, тож Янгол мав поспішати. Він виліз крізь вікно на гравій та обережно причинив за собою шибку, зарання заблокувавши їй замок (старий трюк – жуйка з монетою). Озирнувся – здається, ніхто не бачив. Сезон ще не розпочався, поїзд їхав напівпорожній, а тубільці зі своїми пиріжками ходили з іншого боку колії.
Потім наш герой легким підтюпцем попростував крізь лісосмугу. Навіть якби хтось і помітив його у сутінках – ну, біжить собі якийсь дачник середнього віку в темному спортивному костюмі та чорних кедах, з чорною ж в’язаною шапочкою – нацюцюрником на голові, намагається втекти від інфаркту, що ж тут такого? Позаду почувся гуркіт – потяг від’їжджав. Якщо до цієї хвилини все ще можна було повернути назад, то тепер… Янгол струсив головою, відганяючи зайві думки.
Згодом доріжка привела до лісу. Янгол вмів орієнтуватись у темряви, до того ж добре запам’ятав це місце минулого разу, отож впевнено біг до своєї цілі, навіть не засвічуючи ліхтарика. Ось! Він відгорнув камуфляжну сітку разом із брезентом і зітхнув з полегшенням: на місці!
Янгол витяг за роги із заростей акації старенький, але надійний «Мінськ» з коляскою, що він поцупив місяців зо два тому біля міського базару. Його, мабуть, вже й шукати покинули. Номери були заздалегідь заліплені грязюкою (тобто – коричневою фарбою), бензин, вода та мастило – залиті, куди треба, усі деталі – добре змазані, акумулятор – нещодавно замінено на новий.
Янгол дістав з коляски куплені напередодні на міській барахолці дощовик, мотоциклетну каску та окуляри, одягнувся, застібнувшись на всі ґудзики (ночі ще стояли холодні), вивів машину на дорогу та, з’єднавши проводки, завів мотор.
Ґрунтова однорядка йшла де полем, де – лісом, де – крізь село. Коли хтось і визирнув з вікна на гуркіт мотора – то й що? Їде сільський чолов’яга по своїх фермерських справах, думає собі про курей та картоплю. Метрів за двісті до виїзду на трасу, біля таблички «Не копати – кабель!» він зупинив машину та вимкнув фари.
Озирнувся навкруги – нікого. Подивився на годинник – півгодини ще було в запасі. Янгол зарання добре змазав усі гайки мастилом, тому на те, аби при світлі ліхтарика від’єднати коляску від мотоциклу, пішло хвилин двадцять, не більше. Потім він дістав із неї невеличкий рюкзак, запхав на його місце дощовик та інструменти і зіштовхнув люльку в яму, наповнену темною дощовою водою. Рюкзак поклав на сідло та відкотив мотоцикл за дерева.
Майже водночас ліс пронизало холодне біло-голубе світло фар.  Янгол трохи зачекав, ховаючись за сосною. Так, це був він, шефів червоний Cherokee. Охоронець вийшов на дорогу та схрестив руки над головою.
- Янгол? Ну ти й вирядився! – сказав шеф замість привітання, вилазячи з машини.
Так треба, Павло Лукичу. Гроші привезли?
А тхне ж від тебе! Зачекай – він відкрив заднє сидіння та дістав звідти кейс – Але ж він напевно мертвий?
Янгол завмер з простягнутою правицею. Ну от, говорили-балакали…
Павло Лукичу, ми ж з Вами, здається, все обговорили. Батона буде вбито протягом місяця, максимум – двох. Але гроші мені потрібні зараз. По-перше, частину доведеться витратити на підготовку до операції. А по-друге, якщо Ви віддасте мені гроші після виконання, це може викликати підозри, бо за нами, напевно, стежитимуть. Про день «Ікс» я Вас повідомлю окремо, аби Ви могли забезпечити собі стовідсоткове алібі і підтвердити моє.
Так, але ж усю суму зразу… Так багато… Може – половину?..
Павло Лукичу, ми ж з Вами домовились, пам’ятаєте? Ви хочете, аби він помер? – клієнт кивнув – Тоді довіртеся мені та нічого не бійтесь. Все буде зроблено, як слід. Я ж дав вам Чесне Слово!
Об’єкт з явною неохотою віддав кейс своєму охоронцеві. Той клацнув замками, швидко глянув на квадратики з обличчями Грантів, кивнув та й зачинив кайса.
Тебе підкинути? – спитав роботодавець.
Дякую, я пішки – хлопець ледве стримав посмішку.
Ну, добре. Тоді я поїхав. Коли буде нагода…
Ви перший про це дізнаєтесь, Павло Лукичу. Не хвилюйтесь.
А… Ну, тоді – бувай.
Янгол відійшов на кілька кроків, потім, ніби щось згадавши, повернувся, водночас витягуючи з розстібнутого ворота спортивного джемпера Стєчкін.
Акімов повернувся вже біля самої машини, немов відчув небезпеку. Задні дверцята Cherokee не були щільно прикриті, і світло з салону чітко окреслювало його кремезну фігуру.
Не треба – сказав екс-охоронець, побачивши, як його  колишній шеф потягнувся за лівий борт піджаку, і той слухняно відвів руку; запанувала ніякова мовчанка.
Помолитесь? – спитав Янгол, аби щось сказати. Клієнт мовчав. По його обличчю було видко, що він все зрозумів. Загалом, об’єкт добре тримався.
Хто? – спитав він нарешті.
Олег – відповіла  людина зі зброєю, бо приховувати правду вже не було сенсу.
Карташов? – щиро здивувався колишній голова - Та він же – небіжчик!
Ти – теж – відповів Янгол та м’яко натиснув на гачок.
Пострілу з-за дерев було майже не чутно на трасі. А якщо хто й почув – прийняв за автомобільний вихлоп. Акімов Павло Лукич лежав горілиць на траві, в кущах надривався соловейко, понад соснами миготіли зорі, а вбивця  стояв у світлі фар біля трупу, стискаючи пістолет в руці, невідомо навіщо гаючи дорогоцінний час. То був не перший його труп і не десятий. Два тижні тому він міг би зробити на прикладі свого умовного автомату ще дві зарубки. Але це було щось нове… щось інше. Він, поки що, не розумів, що саме.
Ну от – промовив Янгол, бозна до кого звертаючись – Я ж казав – комар носу не підточить!
Ці слова, як не дивно, привели нашого героя до тями. Він поставив зброю на запобіжник та сховав її в кобуру під фуфайкою. По тому подивився на годинник зі стрілками та цифрами, що зеленувато світилися в темряві, свиснув, підійшов до машини, витяг з запалення ключі та відкрив багажник. Посвітив ліхтариком, щось шукаючи, знайшов домкрат, поклав його під переднє сидіння.
Далі Янгол трохи заглибився до лісу, прикотив свого ровера, титанічним зусиллям закинув його до багажника Jeep-у, склавши перед тим два задні сидіння та постеливши брезент, який запобігливо прихопив із собою. Туди ж поклав каску, окуляри, рюкзак та кейс із грошима.
Закрив п’яті дверцята, по тому схопив під піхви небіжчика, обережно, аби не вимазатися в крові (власне, її майже не було – куля влучила просто в серце), та затягнув його до місця біля водія. Зробити це було ненабагато легше, ніж виконати попередню операцію! Тоді Янгол відкотив крісло трохи назад, посадив труп на підлогу та, відійшовши на кілька кроків, подивився, чи його зовні не видко.
Вочевидь задоволений, вбивця сів за кермо, але в останній момент ще про щось згадав. Запаливши ліхтарик, він кілька хвилин шукав це щось у траві, а знайшовши, поклав у кишеню штанів та повернувся до машини.
Янгол виїхав на трасу та й попрямував у напрямку, який був відомий лише йому. Хвилин за тридцять він знайшов те, що шукав – крутий поворот, та й завів машину на узбіччя. З цієї точки дорога добре проглядалася в обох напрямках, а той, хто у цій точці знаходився, з’являвся перед очі водія лише в останню мить.
Янгол узяв домкрат, вийшов на дорогу, подивився, чи не їде хто, і розбив Jeep-у по черзі всі фари та підфарники, і передні, і задні, так, щоб загасити лампочки. Тоді кинув інструмент на траву, а сам перетяг тіло вбитого комерсанта на крісло водія, примовляючи пошепки: «Давай, Павло Лукич, посунься!» Пристигнув небіжчика ременем безпеки, увімкнув запалення та захлопнув дверцята. По тому, ставши спиною до траси, вийняв Стєчкін, зняв його з запобіжника, пересмикнув затвор пістолета, змінив обойму на свіжу та прикрутив до стволу глушника.
У цей нічний час по цій ділянці траси майже ніхто не їздив, та Янгол знову уважно придивився та прислухався. Ні, все спокійно. Тоді він переставив запобіжник на «АВТ» та випустив усі двадцять та один патрон у бокову шибку на дверцятах з боку водія із метрової відстані, після кожної черги зміщуючись відносно вікна по часовій стрілці. Броньоване скло було досить слабеньке і скоро, не витримавши тиску вогню, розлетілося на друзки.
Янгол посвітив ліхтариком усередину салону – труп його колишнього роботодавця отримав «поранення, несумісні з життям» в голову, шию та плече. Вбивця ще раз озирнувся, відкрив багажник Cherokee, не без клопоту витяг звідти мотоцикл та обережно поставив на трасу. Після цього закрив багажник, уперся руками в лакований зад Jeep-у та відкотив його трохи далі з дороги, доки той не уперся в якийсь пригорок. 
Тоді килер - дебютант ще раз замінив обойму, перевів запобіжник на «ОД», став ближче до капоту автомобіля, ще раз глянув в усі боки, просунув ствол Стєчкіна крізь розбите вікно, намагаючись не порізати руки, та ще два рази стрелив покійнику в груди. По тому Янгол відкрутив глушник, поставив пістолет на запобіжник та сховав ще теплу зброю в кобуру. Тоді дістав з кишені стріляну гільзу, яку нещодавно підібрав у лісі, та й кинув її в салон.
Поблизу не було населених пунктів, тож почути чи побачити постріли було б нікому. Дві-три машини, котрі проїхали повз них за весь  час Янголових маніпуляцій (він тоді неквапливо ховався), не звернули на Jeep, який стояв на узбіччі, жодної уваги: мало що на трасі трапляється, може, водій по нужді відійшов, може – з машиною якійсь негаразд, а то – втомився та й спить собі автолюбитель, аби не спричинити аварії ненароком.
Янгол вийняв з рюкзака та натягнув на себе терту косуху, яку купив нещодавно на «секонді», кейс з грошима поклав у сідельний підсумок. Надягнув на голову каскетку, закрив очі окулярами, кинув до багажника домкрат. Привів задні крісла Jeep-у в нормальне положення, захлопнув п’яті дверцята, склав брезент у рюкзак, рюкзак надягнув собі на плечі. Озирнувся ще раз навколо, чи чого бува не забув, та й повів залізного друга за рога по трасі. Відійшовши метрів на п’ятдесят від автомобілю з трупом, він завів мотор тим самим способом, що й попереднього разу, подивився на годинник, сів в сідло, шарпонув педаль і полетів по асфальту.
Часу було обмаль, отож наостанок Янгол намагався вижати з бідної двоколесої машини все, на що вона була здатна. Навряд чи фігура одинокого пізнього мотоцикліста когось могла зацікавити; ну, гасає собі якийсь підліток на ровері, залишки тестостерону скидає (в свої майже тридцять років наш герой мав статуру десятикласника). ДАІ, на щастя, дорогою не трапилося; втім, він спеціально обирав такий маршрут.
Біля потрібного полустанку мотоцикліст зупинився, поклав на гарячу спинну втомленої сталевої коняки рюкзак, косуху, каскетку та окуляри (от комусь пощастить), прихопив кейса та побіг вздовж залізничної колії, знов удаючи з себе  нічного фізкультурника. В нього залишалися лічені хвилини.
Він таки встиг. Поїзд, як і кожної поїздки, стояв на тому самому місці посеред поля, пропускаючи поперед себе якийсь товарняк. Тільки но Янгол знайшов своє вікно та закинув кейс Акімова всередину купе, потяг м’яко рушив з місця. Довелося залазити на ходу, немов у якомусь ковбойському фільмі.
Янгол вийняв з-під ковдри й поклав назад до валізи одяг, що мав імітувати фігуру сплячого на канапі чоловіка, відключив поставлений на reveres диктофон, на касеті якого був записаний минулої ночі його власний храп. Старий прийом, але ж діє. Він з насолодою зняв просочений потом остогидлий спортивний костюм, особливо – кеди, які він навмисне придбав меншими на цілий розмір. Пішов до туалету та трохи привів себе в порядок. Виявив на гомілці гематому – одна з куль невдало зрикошетила. Потім ліг у ліжко та й заснув, наче вбитий. Серед ночі прокинувся з думкою, що забувся здвигнути переднє сидіння Jeep-у у нормальне положення. Трохи подумав, вирішив, що це нічого, і знову закуняв.
Устав Янгол рано вранці від тихого, але прискіпливого писку годинника. За двадцять хвилин потяг прогуркотав по мосту через якусь широку воду. Десь на середині річки Янгол кинув далеко вперед целофановий пакунок. В ньому лежав Стєчкін, обойми до нього, глушник, кобура та кишеньковий ліхтарик. Шкода було розлучатися зі старим бойовим товаришем. Яких зусиль коштувало йому нещодавно винести його із розстріляної Toyot-и покійного шефа з-під носу у ментів! Але залишати проти себе такий речовий доказ було немислимо.
За півгодини до станції призначення у замкнені на замок та блок двері ввічливо постукав Тарган, поцікавився, чи добре спалося пасажиру, запропонував кави або пива. Янгол почував себе бадьорим та здоровим, ніби й дійсно спокійно проспав всю дорогу. Виходячи з поїзду, він подарував вдячному провідникові ще одну двадцятку.
Потім, замість ловити таксі, попрямував до пансіонату пішки, хоча йти було чималенько. Дорогою Янгол завернув в  безлюдний провулок, розстібнув сумку і, не зупиняючись, кинув до сміттєвого контейнеру непрозорий кульок. У кульку лежав спортивний костюм, кеди, шапочка та рукавички, що він надягав минулої ночі. Або все це спалять на звалищі, або – якийсь бомж збагатіє. Операцію було завершено. Дивно, але він не відчував ані найменших докорів сумління.
До пансіонату подзвонили лише на третій день ввечері, Янгол вже навіть почав трохи хвилюватись. Розмова була коротка і, фактично, формальна. Імідж рейнджера та безсумнівне алібі одразу ж поставили охоронця постраждалого поза підозрою. Він навіть відчув щось на кшталт розчарування. «Узнавши» про те, що трапилось з шефом, Янгол висловив готовність виїхати в N-ськ першим ж потягом.
Навіщо? - здивувався слідчий – Нам ви нічим не допоможете, та й на похорон не встигнете. Як повернетесь в місто, то зайдіть до відділку, підпишете протокол, а тоді вже, коли схочете, покладіть квіти на могилу Акімова. Відпочивайте! -  голос в капітана був утомлений, відчувалося, що ця справа у нього вже в печінках сидить.
Це не був ідеальний злочин. Мабуть, таких взагалі не буває. Якби хтось повторив весь шлях Янгола з хронометром у руці чи добре пошукав свідків та доказів, екс-охоронця, можливо, й вдалося б приперти до стінки. Але Янгол вже мав справу з ментами і добре розумів їхню психологію. Якщо слідчому ненав’язливо підкинути просту та логічну версію, котра дозволить йому швиденько закрити діло, він, зазвичай, буде схильний заплющити очі на те, що не всі деталі ладно складаються у мозаїку.
Колись в дитинстві Янгол довго не міг збагнути, як нахабному бандиту Фоксу вдалося так легко провести розумного та досвідченого Гліба Жиглова. Здавалося б, вже самий той факт, що Груздів був такий розумний, що не залишив ані відбитків, ані жодного іншого сліду на місці злочину, та при цьому настільки дурний, що не забезпечив собі жодного алібі й ховав знаряддя вбивства у власному домі, мав би навести слідчого на роздум. Та й навіщо йому вбивати дружину з пістолета (з власного пістолета!), він же лікар, мав знатися на отрутах мав до них доступ, в тому числі, мабуть, і до тих, які тогочасна експертиза могла б і не виявити.
Але хитрий злочинець добре знав, як менти думають: герой Висоцького бачив лише підозрюваного, і цей підозрюваний йому не подобався, до того ж мав чіткий мотив та не мав алібі. А коли проти бідолахи ще й з’явилися «вагомі» докази, капітан вже не хотів і не міг помічати нічого та нікого іншого, до останньої можливості відкидаючи все, що не вкладалося в зручну для нього версію, як зайві деталі. Шарапов тому-то й зміг засумніватися в провині доктора, бо був ще не зовсім ментом.
Так сталося і зараз. Слідча група, що виїхала на місце злочину десь опівдні наступного дня, коли на труп в машині нарешті хтось звернув увагу, одразу ж вхопилась за ту версію, яка сама напрошувалася: вбивство, безумовно, замовне, і замовити його міг тільки Косий, або зарання, коли ще був в країні, або – з-за кордону, через довірену особу по телефону чи через Інтернет.
Виникало, щоправда, питання, куди то небіжчика так пізно понесло та ще й без охорони. Дружина думала, що він знаходиться на терміновій нараді, новий водій-охоронець, якого потерпілий відпустив ще в місті – що шеф, як завжди, поїхав ночувати до своєї секретарки. Але Катя сказала, що на цей день вони з коханцем навіть не планували ніякої зустрічі, тож вона весь вечір просиділа у подруги. Ніякої наради, звичайно, теж не передбачалося. До того ж Акімов їхав у зовсім іншому напрямку.
Проте всі сумніви розвіялися, коли в бардачку червоного Jeep-у Cherokee знайшлися роздруковані таблиці таблоїдів із позначками загиблого, які Янгол напередодні поцупив зі стола шефа,  та п’ять банківських упаковок по тисячі доларів США у кожній, в купюрах по п’ятдесят баксів. Траса, на який знайшли вбитого бізнесмена, вела до заміського ресторану «Калинка», де був розміщений добре відомий у місті напівлегальний тоталізатор. Коли головного «чорного» букмекера Хруща прижали до стіни, він зізнався: покійник і дійсно іноді без попередження з’являвся в його конторі та робив досить таки великі ставки. А оскільки за тиждень мав відбутися Кубок Кубків з футболу, то немає нічого дивного, що бідолашний Павло Лукич вирішив знову спокусити Фортуну.
Менти, щоправда, ще хотіли повісити на когось зі співробітників Акімова співучасть, але, оскільки ніхто не коловся, слідство прийшло до такого висновку: вбивць було двоє, один з них «вів» потерпілого від самого дому. З’ясувавши, якою дорогою поїде майбутня жертва, «хвіст» попередив про це свого співучасника за допомогою мобільного телефону. Килер очікував Акімова на трасі, вдаючи з себе автостопщика, і, коли «клієнт» порівнявся із ним, скинувши швидкість на повороті, розстріляв його впритул зі Стєчкіна, який не вдалося ідентифікувати.
Після того, як машина зупинилась, втративши керування, вбивця замінив обойму та добив бідолаху трьома пострілами в груди. По тому побив якимсь твердим предметом (можливо – рукояткою того ж пістолета) фари, аби Jeep не привертав уваги проїжджаючих, сів в машину співучасника, яка під’їхала слідом, та й зник у невідомому напрямку.
Отже, Акімова поховали, Косого об’явили в міжнародний розшук, справу поклали на полицю. Лишалися ще, правда, невідомі найманці, але вони, судячи з усього, були «профі», а на таких майже ніколи не вдається вийти. Лишалося тільки сподіватись, що їх приберуть самі невідомі «работодавці», аби не залишати зайвих свідків.               
Та відпочити, мабуть, Янголові не судилося. За два дні йому подзвонив тато й сказав, що матері несподівано погіршало і її поклали в лікарню. Наступного вечора Янгол під’їжджав до рідного міста, дошкуляючи собі, що так і не наважився переказати батькам хоч пару тисяч, бо боявся засвітитися, і вже на пероні від якоїсь двоюрідної тітки узнав все та й одразу.
Цього ранку в його мами несподівано зупинилось серце. Батько, що сидів в палаті майже безвилазно, гримнув на медсестру, аби та негайно покликала реаніматорів. Дівчина не змогла опиратися командним ноткам в голосі полковника у відставці, відпрацьованим за тридцять років бездоганної служби, і побігла виконувати наказ, та вже у кінці коридору почула постріл. Батько, який на пам’яті Янгола жодного разу не мовив до матусі ласкавого слова, застрелився на її ще теплому тілі з іменного Steyr-а, котрим його колись було нагороджено чи то за Корею, чи то за Єгипет.
Наступні кілька днів пройшли в якомусь тумані. Навкруги проходили одягнуті в чорне далекі родичі з обох сторін, батькові колеги в одностроях, сусіди, друзі, свояки. Майже нікого із них він не пам’ятав, якщо й знав взагалі. Потім з’явилися розпорядники похорону, працівники агентств ритуальних послуг, невідомі нікому голодні дворові бабусі та інша наволоч, що злітається звідусіль, ледь почувши запах стерва. Під кінець навіть матеріалізувався його знайомий отець Веніамін з хором стареньких клірошанок у     білих хусточках. Янгол не заперечував, панахида так панахида, хоч батько все життя сповідував залізний атеїзм і навряд чи був колись охрещеним (про погляди матері на релігію син взагалі нічого не знав, вони просто ніколи про це не говорили).
Всі вони підходили, казали щось офіційне та сухе, або – щире та недоречне, плескали по плечу, занадто міцно потискали правицю, обіймали, цілували в лоба, немов це він був головним винуватцем події, час від часу ввічливо просили грошей. До речі, ніхто так і не поцікавився, звідки в простого охоронця взялося кілька тисяч баксів на шикарний похорон та на дорогий мармуровий пам’ятник з золотими літерами.
Янгол майже весь час мовчав, на прискіпливі запитання відповідав дуже коротко, робив все, що йому казали, й не пролив і сльози. Гості трохи дивувались, поведінці сиротини, але списували це на шоковий стан. Насправді хлопець просто намагався поставити самому собі одне запитання, яке весь час крутилося в пустій голові, та ніяк не хотіло чітко формулюватись. Загальними словами його можна було б висловити так: «Що все це має означати і що зі мною буде тепер?»
Похорон, панахида, поминальний банкет пронеслися перед очима, немов якийсь калейдоскоп чи стереокіно. Лише під час прощального салюту, влаштованого курсантами найближчого військового  авіаційного училища, він здригнувся і ледь стримався, аби, за старою звичкою, не сховатися за найближчу домовину. А як хлопці покрокували до свого автобусу, і вже трохи захмелілий оркестр вирішив підіграти їм радянсько-фашистський марш «Всё выше и выше и выше» саме тоді, коли його нещасних батьків опускали в землю, Янгол ледь стримався, аби не вирвати з рук керівника м’яту мідну трубу та не дати музикантам добрячого прочухана.
Прокинувшись вранці після всього у батьківській квартирі, з головним болем але в рішучому настрої, він сунув здивованій тітці, що опікала його весь цей час, кількасот доларів на подальші витрати, та сказав, що має терміново відвідати N-ськ, аби забрати там деякі особисті речі та дати свідчення в міліції. Насправді Янгол не знав, навіщо йому туди треба, але його ніби несло. Під’їжджаючи до вокзалу на тролейбусі він раптом спіймав себе на думці, що і своє місто, і всіх цих людей бачить востаннє.
Очікуючи на потяг, наш герой просто сидів собі на лаві, пив пиво та дивився на голубів. Він розплакався лише в купе, коли поїзд покидав міську смугу. Якось налягло все одразу: втома, сп’яніння (він автоматично пив усе, що йому наливали), усвідомлення втрати. Янгол так не рюмсав, здається, із самого дитинства. Сусідка по купе – огрядна сільська жіночка років під сорок, що до того моменту легковажно теревенила про якісь свої діла, довідавшись, в чому справа, стала раптом дуже серйозною, тоном, що не передбачає заперечень, запропонувала двом подорожнім парубкам піти чогось скоштувати до вагон-ресторану, зачинила за ними двері та притисла солоне обличчя бідолашного хлопця до великих теплих грудей…
Коли Янгол прокинувся, вона вже зійшла з потягу, понятливі чоловіки – теж. То й слава Богу! Як не дивно, національна сільська «секс-терапія» подіяла, йому стало значно легше. До того ж – Гордіїв вузол, міцно затягнутий кимось в його голові, за ніч якось сам собою розв’язався, і все поступово стало на свої місця. І коли на пероні міста N-ська до нашого героя підійшли два стрижені молодики, одягнені, не зважаючи на спеку, в однакові шкіряні куртки, схожі одне на одного, неначе однояйцеві близнюки, та ввічливо й погрозливо водночас спитали: «Друже, чи то не тебе кличуть Янголом? Тут одна дуже шанована людина конче хоче з тобою познайомитись», він навіть не здивувався.

Охоронець диявола

Янгол не очікував ніякої провокації від своїх несподіваних провідників, до того ж він цілком міг постояти за себе. Та й навряд чи його повезли б через усе місто, аби вбити чи піддати тортурам, не така вже він велика птиця. Проте про всяк випадок наш герой запам’ятовував шлях до резиденції «дуже шанованої людини». Його охоронці-конвоїри мовчали всю дорогу, лише одного разу той з двійнят, що сидів поруч із водієм, повернувся до пасажира:
Вибач, брателло, якщо не в падло, скажи, звідкіля в тебе таке дивне поганяло?
Просто я – дуже добра людина – відповів Янгол та знов повернувся до споглядання індустріального пейзажу за вікном.
Нарешті вони приїхали. Пункт призначення виявився традиційною «сирітською хатинкою», яка була облицьована свіжою вагонкою та обнесена по периметру дебелим бетонним парканом, оповитим з гори такою гострою «колючкою», що на неї було боляче навіть дивитися. Резиденція була укріплена, немов невеличкий форт; за дві сотні метрів від забору не впадало в око жодного деревця, та й висока готична башточка з вузькими бійницями була прироблена до будівлі явно не лише задля декору.
За великими кованими ворітьми гуляли вівчарки та кілька людей в камуфляжі з гвинтівками. Ця фазенда все більш нагадувала зону. Близнюки залишили Янгола на дворі та пішли всередину щось з’ясовувати.
Слухай, брате, а за що в тебе така клікуха? – спитав раптом якийсь засмаглий хлопець з СКС-ом, придивляючись до янголового татуювання на лівому плечі із літерами «ВДВ», яке виглядало з-під сірої теніски.
За те, що я – красивий мужчина – різко відповів Янгол молодому ветерану.
Він вже давно втомився від усіх цих військових спогадів-сповідей. Невже, парубче, тобі так добре було на тій клятій війні, що ти весь час її згадуєш? На щастя, тут його запросили до замку. Всередині всі співробітники були вдягнені у чорні штани та сорочки й озброєні пістолетами, а на вікнах Янгол помітив ажурні, але досить міцні грати. «Цікаво, а «бацилу» тут також розносять в олов’яних полумисках?» - посміхнувся молодий чоловік подумки.
Господар мешкав на третьому поверсі, куди зі сходів вели одні-єдині, проте дуже солідні сталеві двері. Одразу ж пригадався дитячий анекдот про Вовочку в божевільні. Щоправда, за дверима виявилась невеличка приймальня, де за комп’ютером замість секретарки сидів ще один охоронець в бронежилеті, а звідти гостя вже крізь нормальні двері направили до кабінету Самого.
Якби Янгол надумав зняти фільм про «нових росіян» і запросив Батона на головну роль, критики сказали б, що це вже «перебір». «Їжак» на голові, що більш нагадував підстрижену нутрію, пика, об яку хоч голоблю ламай, великий ажурний золотий хрест на дебелій «цепурі», і навіть традиційний малиновий піджак (щоправда, він висів на спинці крісла) – все було на місці. З образу вибивалася лише дорога смугаста сорочка та вигнута біло-срібляста рукоятка Smith-&-Wesson-а, що стирчала з-під лівої пахви та робила хазяїна кабінету дещо схожим на начальника поліцейського відділку зі старих американських фільмів, або, якщо виходити із тутешнього контексту – на директора в’язниці.
За кілька хвилин бандитській авторитет, нарешті, відірвався від демонстративного вивчення паперів.
Чув про твої сімейні обставини, Янголе. Співчуваю – почав Батон без натяку на співчуття в голосі, і навіть не подумавши подати візитерові руку чи запропонувати крісло – Але всі ми смертні, що поробиш. Треба жити далі. «Мертві – у землю, живії – за стіл». Що, не чекав? – посміхнувся бандит, побачивши неудаваний подив Янгола – Ти думав, тут такий собі сибірський валянок сидить? Я, між іншим, свого часу ледь не закінчив московський літературний інститут імені Пєшкова – й дійсно, мова і вимова в господаря дому різко відрізнялась від гундосої  блатної говірки його підлеглих, рясно пересипаної арго та ненормативною лексикою – Щоправда, аспірантуру мені довелося проходити вже на зоні. Теж, знаєш, було чому повчитися і в кого… Але про це – іншим разом. Ти ж, хлопче, здається, працював на Хряка, мого протеже, Царство йому Небесне, телепню?
На Акімова? Так, пане…
Зви мене Кирилом Мефодійовичем, або просто – босом. Я не стидаюся свого прізвиська, проте Батоном мене можуть звати лише Законники, що рівні мені за статусом, зрозуміло?
Так точно, бос.
І оці армійські штучки облиш! Я їх в таборі наслухався. До речі, знаєш, чому мене так назвали?
Ні, Кирило Мефодійовичу.
О, таке прізвисько ще заслужити треба – хазяїн мрійливо подивився крізь стелю – Коли я тікав з другої відсидки, я пустив, щоб відволікти вертухаїв, моторку з припасами на всю групу вниз за течією, а сам перейшов річку вбрід (ой, і холодна ж була!), піднявся на сто метрів вгору, аби збити зі сліду собак, та й попростував собі крізь тайгу. Мені пощастило: я думав лише відволікти гонитву, але охоронці, знайшовши човна, який перекинувся на порогах, вирішили, що в’язень потонув, і припинили пошук, навіть гелікоптеру не викликали. То був добрий час для втечі: наприкінці серпня у тайзі вже значно менше комарів, сліпнів та іншої кусючої гидоти, проте повно і чорниці, і морошки, і різних грибів, і корінців там усіляких… Можна було б навіть риби наловити чи якусь птицю підстерегти, та я поспішав. А от хлібу не було. Не знаю чому, але в лісі найбільше хочеться саме хлібу, цукру, чаю – звичайної людської їжі, розумієш?
Я поцупив мапу в начальника караулу, та все одно проплутав десь із місяць. На щастя, мені зустрівся старий єгер, дай йому Бог здоров’я, коли ще живий! Він, немов та Баба Яга у казці, лазню мені розтопив, нагодував, дав трохи грошей та цивільний одяг, на дорогу до села вивів. Ще й пораду дав наостанок – покинути красти, от свята людина! А вже в містечку, чекаючи на потяг, я зайшов до якоїсь кав’ярні і натріскався там різних пирогів із чаєм донесхочу (на півночі добру здобу печуть)…
Потім, вже переховуючись по «хазах», я ще з пів року не міг стриматись: сиджу собі у кутку і весь час хлібину хрумаю. Тоді-то й нагуляв – бос любовно погладив охайне черевце – От після того мене й почали кликати: «Де такий-то?» - «А он, з батоном», а потім – просто, Батон.
За рік мене знову взяли, проте незабаром звільнили по амністії, тож тепер – він вишкірився, неначе алігатор, золотими коронками (мабуть, це в нього мало означати посмішку) – Я чистий та незайманий, немов те немовля. До речі, юначе, звідки в тебе таке цікаве прізвисько?
Янгол аж зубами скрипнув – і далося тут усім його наймення! – але раптом зрозумів, що для цих людей прізвисько людини – то не пустий звук. Вони дійсно вважають, що це в нього – така само заслужена «клікуха», як і в них, і вона  має відображати суттєву частину його біографії та особистості.
Справа в тому, Кириле Мефодійовичу, що я вмію літати.
Чого? – обличчя боса, що й так не вражало вродою, скривилося, ніби він щойно перекусив горішок перцю в супі – Це що, в тебе такі жарти?
Тоді Янгол виконав пірует, японську назву якого було б годі й згадувати, але він включав у себе розворот та три удари в стрибку. Зробив досконало, навіть Євген Васильович, інструктор з рукопашного бою, від якого хлопець за всі  роки навчання в Школі не спромігся почути нічого, хоч трохи схожого на похвалу, навряд чи знайшов би, до чого тут прискіпатися. Та Батон дивився на нього так, ніби він щойно зіпсував повітря, або зробив ще якусь дурню.
- Добре – буркнув він нарешті – Не хочеш казати – то й не кажи. Перейдемо вже до справи, не будемо розмазувати білу кашу по чистому столу. Скільки тобі платив Хряк? – Янгол сказав – Я платитиму тобі вдвічі, будеш начальником моєї охорони на виїзді. Тільки це, не бійся, для інших справ в мене є інші люди. Ну як, згода?
- В мене замало досвіду.
- Та облиш! Хто нещодавно двох людей Косого завалив? Кажуть, ти тоді повівся героєм…
- Я повівся тоді, як йолоп! Я одразу мав здогадатись, навіщо ті недоноски на Jeep-і до нас причепилися…
- Ну, не переймайся, ніхто не досконалий, й на старуху буває проруха, за битого двох небитих дають, бла, бла, бла… Покинемо цей єврейський футбол. То як тобі, все ж таки, вдалося впоратись із двома автоматниками одразу?
- А мені ще інструктор в училищі казав: «Не варто стояти під кулями, краще – пригнися та почекай, доки у ворога закінчаться набої».
- Гарний принцип! – засміявся Кирило Мефодійович, якщо дубова колода може сміятись – Треба буде й моїм хлопцям перейняти.
- Так, гарний, коли у ворога немає кулемету.
- До речі, в яких військах служили?
- В гарматних.
- Ото не треба мені тут дурника клеїти – товстий короткий палець боса, зажатий великим перснем-печаткою тицьнув на його передпліччя – З тебе такий артилерист, як із мене – десантник!
- Ну то й що? – Янгол навіть образився, бо йому таки довелося якось командувати батареєю і він, казали, непогано впорався – Стріляти з особистої зброї і в нашому училищі теж навчали – якщо усі ці милі люди дізнаються, де він насправді вчився, йому не прожити тут і хвилини – А всьому іншому вчила війна. Там, між іншим, теж було чому і в кого навчатись. А татуху мені, й дійсно, десантники зробили, коли ми разом…
- Ну, добре – підвів риску новий начальник, підіймаючись, і в кімнаті одразу  стало якось замало місця – От, заповни папери, я їх відішлю до твоєї фірми, а з завтра і заступай. Сподіваюсь, ми спрацюємось.
«А він не дурний» - думав Янгол, вертаючи додому «Цікаво, якого ж біса йому від мене, насправді, треба?»

Російський джин

Янгол ніби знову повернувся до тих нещодавніх часів, коли служив охоронцем у Хряка (пардон, в Акімова Павла Лукича). Щоправда, кімнату тепер він мав знімати на іншій окраїні, в доцента тутешнього педагогічного ВУЗ-у (за Радянського Союзу цих закладів натикали по всіх усюдах, а вчителів чомусь все одно не вистачало), аби не ганяти нового водія, Сашка, через усе місто. Працювати доводилось по три доби через три, майже весь час роботи сидячи у «барлогу», як новий об’єкт називав свою хазу, у значно менш приємному товаристві, ніж на минулій посаді.
Об’єкт вибирався в зовнішній світ досить рідко, але попереджав про виїзд не раніше, ніж за годину. Інколи Батон повідомляв охорону про кінцевий пункт призначення, аби вони могли прикинути оптимальний маршрут поїздки, іноді – ні, і тоді сам керував рухом. Зазвичай він персонально обирав двійко з шести чорних автомобілів свого автопарку, на яких мав відбутися вояж, а іноді казав Янголові: «На твій розсуд», проте в яку машину сісти, в передню чи задню, завжди вирішував в останню мить, як і те, котра з них цього разу поїде першою.
Янгол завжди сідав у той автомобіль, який йшов попереду, на найнебезпечніше місце поруч із водієм. Шефові ж, із його габаритами, лишалося тільки заднє крісло, а оскільки з обох його боків мали сидіти охоронці, тож всі авто авторитету були, як мінімум, шестимісними, такими як Landrover чи Lincoln, які зазвичай обирав Янгол. Гелікоптер за весь час його служби прилітав за клієнтом лише двічі, причому перший раз Янгола з собою не взяли.
- Навіщо тобі сідати в салон? - здивувався бос – Ти ж янгол, лети попереду, розвідай обстановку – то він так кепкував.
«На Сходняк полетів!» пошепки поважливо казали потім хлопці. Другого ж разу, коли новоспеченого начальника охорони таки пустили до крилатої машини, вони без усякого попередження буквально впали із неба на якесь сільське весілля, що влаштував для свого сина один з «підопічних» Батона. Несподіваний візит, як здалося Янголові, не викликав захоплення в господарів свята, тож він весь час до відльоту ледь не тримав руку на рукоятці Макарова. Проте нічого обійшлося.
Янголу батонові «заходи безпеки» іноді здавалися просто смішними. Без сучасних електронних систем спостереження та захисту усе це оберталося на безглуздий фарс. Аби збити гвинтокрил вистачило б ракети з одного Stinger-а. А щоб нейтралізувати боса на землі – то двох з кулеметом. Цікаво, скільки вони зараз можуть коштувати?
Проте начальник охорони сумлінно продовжував виконувати свої незрозумілі обов’язки, хоч іноді доводилося по кілька діб не вмиватися та не спати, лише час від часу кімарячи одягненим в кріслі, бо Костянтин Мефодійович часто-густо зривався пізно ввечері, або і серед ночі до якогось клубу чи борделю (бос ніколи не приводив дівчат до себе), іноді – й до ресторану, коли йому вже конче набридала стряпанина, яку хлопці смажили у дворі на мангалі.
І от, нарешті, одного пречудового дня Батон знову покликав свого «начальника охорони на виїзді» до кабінету. Янгол, спокійно здавши пістолет секретареві-охоронцю (ніхто не міг потрапити у кабінет хазяїна зі зброєю), сміливо пішов під ясні очі боса. Він вже здогадувався, що можуть йому сказати, і на все те в нього була готова відповідь.
- Голубе – почав начальник, як і минулого разу кілька
хвилин симулюючи глибоку зайнятість – Хочу запропонувати тобі ну дуууже добрий заробок.  Одразу попереджаю, що ти можеш відмовитися, і навіть залишитися після цього на чинній роботі, але рот – тут він зробив досить натуральну пантоміму, ніби зашиває собі губи.
- Кирило Мефодійовичу – не витримав Янгол – Давайте
збережемо мій і Ваш час, та не будемо розмазувати білу кашу по білому столу, ОК? Ви запросили мене сюди, себто – на цю посаду, аби я виконав брудну роботу, яку, з невідомих мені причин, Ви не можете доручити своїм людям, чи не так? А по тому ви попросите їх звільнити Вас від моєї присутності на цьому світі, я Вас вірно зрозумів?
Нууу, майже – в голосі боса не відчувалося ані стурбованості, ані ніяковості – Окрім останнього пункту. Ти забагато дивився фільмів про мафію, хлопче, себто аш час, ОК? пантоміму, ніби зашиває собі губи.
відповідь.укоятці Макарова.
. Тут тобі не Чикаго і не Палермо. Труп завжди привертає зайву увагу, а з сучасним рівнем судмедекспертизи мертвяк іноді може розповісти слідчому чи не більше, аніж живий свідок. Але ми відволіклись. Отже, ти згоден?
Ні! – твердо відповів Янгол, і вперше побачив на обличчі «об’єкта» щось  на кшталт здивування – Ви ж  - освічена людина, бос, мабуть, колись читали «Пикник на обочине», чи, принаймні, дивились «Сталкера». Я виконую не просто бажання, а потаємні, заповітні бажання, ті, що йдуть з-під самого серця. Я можу вбити для Вас лише того, кого Ви насправді ненавидите усією душею.
Такі люди – клієнт вклав у наступний вислів весь сарказм, на який був здатен – Довго не живуть!
Х…ня! – різко відрізав Янгол – Годуй пишними фразами з «Хрещеного батька» своїх байстрючат у чорних сорочках. Така людина є, це по-перше, а по-друге я – єдиний, хто може допомогти тобі її спекатися.
Чому я маю тобі довіряти, фраєре самовпевнений? Ти ж ніколи нікого не вбивав, тільки на війні та на роботі. Але тут – зовсім інша справа…
Помиляєшся. Саме «тут» мені нещодавно таки довелося прибрати одного типа, якого ти добре знав.
Це було навіть трохи кумедно – спостерігати, як рухається думка по великому обличчю нового росіянина, як він «раптово» вихоплює з-під піхви свого сувенірного Smith-&-Wesson-а. Десять разів Янгол встиг би його обеззброїти! І навіть зараз, коли, як здавалося «клієнту», він тримав життя начальника охорони в своїх руках, наш герой мав у резерві ще пів секунди, потрібні босу, аби натиснути на тугий револьверний гачок – цілком достатньо для збиваючого тинка. Однак він не рушив з місця.
Хто тебе найняв? Косий? Аби ти вбив Хряка і мене? Відповідай!
Косого я й на очі не бачив, Акімова замочив, бо мене про це попросив мій товариш по зброї, і тебе міг би завалити за ці два місяці сто разів, опусти волину, Батоне! – сказав він, ретельно підбираючи слова.
Я не люблю, коли вбивають моїх підопічних. Коли всіх овець поріжуть, кого ж я стригтиму? – проте фокус прицілу вже трохи змістився.
Свято місце пусто не буває, а Павло Лукич все одно смертельно тебе ненавидів.
Батона всі ненавидять.
Мене це не дивує, але річ зараз не про те. Подумай, хто, якщо не я, допоможе тобі прибрати того, кого ти насправді ненавидиш?
Та хто ж ти такий, парубоче? – клієнт вже майже опустив пістолета.
Я? Я – російській джин з винної пляшки. Пам’ятаєте, як там у Висоцького: «Кроме мордобития – никаких чудес». Щоправда, замість биття пики в  моєму асортименті – просте вбивство, без усіляких обтяжливих.
Так – бос повернув револьвер до кобури й відійшов до вузького вікна, за мутним броньованим склом якого якраз починала мигкотіти кольорами оспівана російськими поетами золота осінь – Саме так. Не треба ані биття, ані каліцтва, ані тортур. Не треба навіть казати, від кого. Моя діамантова ненависть вища за всі ці дурниці. Най він просто покине існувати.
Історія була досить таки проста. Колись Батон був звичайним собі хлопцем Кирилом з провінційного, хоч і приморського містечка. Коли парубку виповнилося вісімнадцять, батьки за сало-ковбасу пристроїли таки нащадка до столичного ВУЗ-у. Проте вчився він добре, на совість, і мав усі перспективи зайняти колись чинне місце у радянській літературі, чи, можливо, в літературознавстві, або, на крайній випадок, в педагогіці. Але – молодість, молодість… Хочеться ж бо ще й сьогодні і одягтися по-людські, і попоїсти чогось, окрім вермішелі, і концерти-вистави відвідати, та й дівчаток туди-сюди… А де гроші?
Аж тут якось зустрівся йому друг з рідного міста, що плавав на міжнародних рейсах, та попросив «спихнути» в столичному інституті кілька пар «фірмових» джинсів, електронних годинників, панчіх… Потім «мажори» з курсу підловили Кирила в курилці та запропонували за допомогою своїх зв’язків та можливостей трохи розширити бізнес.
З того часу його приятель почав вивозити за кордон чорну та червону ікру, великі професійні фотокамери, горілку московського розливу, важкі залізні праски… Антикваріат, звичайно, також, хоча ніяких «культурних та історичних цінностей», як наполягав прокурор, там не було й не могло бути. До Батьківщини ж тягли усіляку біжутерію – галантерею – парфумерію, презервативи, сигарети, книжки білогвардійських видань, рок-касети, джаз-платівки, еротичні журнали та іншу фігню… Прибутки були, як на сьогоднішній день, фантастичними – від трьошки до червінця на кожен вложений карбованець. Щось, звичайно ж, доводилося  «відстьобувати» капітану, щось – університетському начальству, щось – таможні, щось – міліції, решту ділили поміж собою… Кому заважали?
«Но вот горком ударил в колокол», нагорі почали «закручувати гайки», прокуратура хотіла провести зразково-показовий процес над «фарцовщиками», але кого судити? Мажори за спини батьків заховалися, друг, попереджений заздалегідь, втік з корабля через ілюмінатор та попросив політичного притулку десь в Іспанії, в’язень совісті, мать його…
Та ні, Кирило ні на кого не тримає зла: ані на хлопців, ані на суддю та прокурора, що засадили таки його на повну котушку, ані на адвоката-дармоїда, який витяг з матері останні копійки, він ж бо й зарання казав, що нічого не гарантує. Але цю сволоту слідчого, який вперся рогом та відмовився брати хабара тільки тому, що хотів відігратися на беззахисному хлопцеві з провінції за розіграну по нотах справу, котра вислизала в нього з рук, він ніколи не пробачить.
А вже там – зітхнув Батон – Я міг або загинути, або – стати тим, ким став. Я був молодий, сильний і хотів жити. Ти, звичайно, скажеш – продовжував він, хоча співрозмовник мовчав – Що завдяки цій обставині я піднявся, а не став ницим очкариком в дешевому костюмі з нікому не потрібним дипломом та копійчаною зарплатнею. І, мабуть, ти будеш правий, але справа не в цьому. Я не можу пробачити, що мене позбавили вибору. Це дуже принижує людську гідність.
Янгол довго не міг збагнути, чому Батон не хоче доручити цього «клієнта» своїм людям.
- Розумієш, я – злодій в законі, а він – чесний мент!
Янгол не розумів – Ти знаєш – терпляче пояснював авторитет – Скільки хлопців, коли їх ведуть із закрученими руками, волають, немов різані: «Вб’ю, мусоре поганий! Повернуся – на клапті поріжу!» І в кожного слідчого таких справ – сотні. Та нічого, ходять собі без охорони, випадки, коли хтось виконує свої погрози настільки поодинокі, що їх навіть не вводять у статистику. Чому? Невже усі злодії – похвалки та боягузи? Ні, просто там, на зоні, вони узнають закон.
Який закон?
Ти ж, мабуть, бачив по телевізору, як у Південній Кореї чи де інде поліція стріляє по демонстрантах сльозоточивим газом та гумовими кулями, поливають їх з брансбойтів, а ті, в свою чергу, жбурляють в неї «коктейлем Молотова» й камінням, а потім б’ються арматурою проти гумових кийків. Ніколи не замислювався, чому ці протестанти не візьмуть до рук вогнепальну зброю, вільно ж бо продається? Чому самі поліцаї не відкриють вогонь, мають же з чого?  Бо існує домовленість!
Між ким і ким?
Та втому то й справа, що поміж ніким, але існує. Вона не записана ані на папері, ані – на воді, ані – на вогні, ані – на повітрі, але коли її порушити, почнеться хаос, тобто – бєспрєдєл, а кому він потрібен? Ти знаєш, наприклад, з яких причин в Росії відбулася соціалістична революція, а в Америці – ні?
Не знаю.
Тому, що в Америці після скасування сухого закону залишилася мафія, а в Росії її не було, лише жидівська в Одесі, та хіба того вистачить на всю імперію? І от Американські профспілки задля захисту від штрейкбрехерів винайняли гангстерів, а наші мали озброїти самих робітників. А мафія – дуже  консервативна установа, революція – то останнє, що їй потрібно.
Навіщо мені, скажи будь ласка, буде мільйон у банку, якщо банки грабуватимуть щодня, або їх взагалі візьмуть, та й націоналізують? Для чого заробляти гроші, ризикуючи життям, коли завтра не буде магазинів, де їх можна отоварити? Організована злочинність тому то так і зветься, що уособлює собою порядок, який виникає з хаосу. От чере це й кажуть, що мафія безсмертна, бо це не кілька хлопців з автоматами, котрих якійсь Ван-Дамм і дійсно міг би замочити, а система відносин поміж людьми, мабуть, найдавніша й найпатріархальніша в сучасному світі.
От через це й існує поміж злодіїв неписаний закон: менти свою справу роблять, ми – свою. Якби він взяв хабара, то вже інша справа: мент тоді ніби стає одним з нас і має підкорятися бандитським поняттям. Але чесний мент поза нашою юрисдикцією: сьогодні він мене посадить, завтра – захистить.
Ні, при затриманні – то святе діло: кожна жива істота має право захищати своє життя та свободу усіма доступними методами. Або коли нишпорку відловлять, він бо знав, на що йшов. А так… До того ж, в ментів теж є кругова порука: почнуться облави, обшуки, арешти, порушиться загальна рівновага, а це не потрібне ані їм, ані нам, ані, навіть, вам, лохам.
Авжеж, існують різні особливі обставини, проте аби вбити чесного мента, а тим більше – мента на пенсії, я маю отримати санкцію Сходки. І що я їм скажу? Що не можу пробачити тому, хто посадив мене перший раз чверть віку тому та зробив злодієм в законі? Що я, Злодій В Законі, задля особистої помсти готовий знехтувати Воровським Звичаєм і підставити товаришів під удар? Я ж назавжди втрачу своє обличчя!
Але ж, Кирило Мефодійовичу, погодьтеся…
Ні, не погоджусь! Ти не знаєш блатних, вони – немов бабусі на Привозі: в м’ясному ряді чхнеш, в квітковому тобі здоров’я побажають. А якщо хтось довідається, що я пішов на таку акцію не порадившись з товаришами, мене очікують ну дуууже серйозні неприємності. Тому-то я й не можу доручити цю справу нікому зі своїх. Ти – інше діло.
Звичайно. Але ми ще не обговорили ціну…
Сорок дві тисячі баксів – впевнено відрізав Батон – І ніякого торгу!
Добре – Янгол зрозумів, що ціна й дійсно остаточна, хоч така точна цифра дещо нагадувала про шість тисяч чотириста карбованців Шури Балаганова – Ви маєте мене звільнити місяця зо два до акції…
З цим проблем не буде.
До того ж, звичайно, мені потрібне повне ім’я, адреса, вік, особливі прикмети об’єкту та інші подробиці.
Самолов Ілля Миколайович – це ім’я я пам’ятатиму до смерті. Сухенький такий, в окулярах… Тепер, мабуть, ще сухіший. А от адреса та все таке інше – роботодавець знизав плечима – Звідки ж мені знати?
Янгол втомлено зітхнув – справа ускладнювалась…

Doom 

Два тижні по тому Янгол знову з’явився на роботі. Хлопці вже знали, що він скоро має піти, тож «сердечно» прощалися та втішливо плескали його по плечах та по спині. Вартовий Сеня, або Чечен, вибачаючись поглядом, забрав в нього кобуру з ПМ-мом та пройшовся спеціальним пристроєм по одежі, перевіряючи щодо іншої зброї та «жучків».
На третьому поверсі завжди похмурий мовчазний Льончик обшукав його ще раз, провівши руками вздовж тулуба, потім мигцем глянув до кейса, та кивком голови запустив до боса.
Ну? – мовив Батон, як завжди, не вітаючись.
Ілля Миколайович Самолов – відповів Янгол у тому ж дусі, дістаючи з кейсу віддруковане на принтері побільшене фото літнього чоловіка із обличчям втомленого мультиплікаційного їжака у великих потворних окулярах – П’ятдесят дев’ять років, підполковник міліції у відставці, розлучений, має дорослого сина, чверть століття тому в n-ському райвідділі міста Москви вів справи по економічним злочинам.
Так, це він – бандит повільно порвав портрет на мілкі клаптики, поклав у попільничку та клацнув золотим Ronson-ом – Як ти на нього вийшов?
В мене є свої канали – не зізнаватись ж, що «наводку» дав йому колишній однокашник, програміст, який і досі працював на Контору.
Його добре охороняють?
Та де там! Років із десять тому він пішов на заслужений відпочинок. Проводжали з пошаною, навіть присудили чергове звання й нагородили іменною зброєю, проте, вочевидь, щось там в них вийшло не теє… Потім Самолов працював викладачем у школі міліції, ще потім – юридичним консультантом в одній фірмі, по тому – охоронцем на складі, тепер вже  із двійко років як все покинув, навіть Московську квартиру залишив сім’ї сина, а сам майже безвиїзно проживає на дачі – не службовій, власній, успадкованій після смерті якогось далекого родича.
Де?
Вибачайте, Кирило Мефодійовичу, ви мене зовсім за дурня тримаєте?
Дійсно. Пробач – бос вийняв з шухляди кілька зелених пачок – Моя єдина вимога – клієнт має померти насильницькою смертю. Це може бути самогубство, нещасливий випадок, розбійний напад, пожежа – будь що. Проте, я маю бути певен на всі сто відсотків, що це дійсно зробив ти, розумієш? Самолов вже немолода людина, працював на нервовій роботі, мало що…
Тут тільки половина – швидко рахувати його також навчили в Конторі – Де решта?
Решту – після закінчення акції.
Дзуськи! – Янгол відштовхнув від себе гроші – Коли я прийду за другою половиною, ви мене знищите, як непотрібного свідка. Або – все й одразу, або – діла не буде!
Якщо ти мені не довіряєш, чому ж я маю вірити тобі?
Бо я дав вам Чесне Слово, Кириле Мефодійовичу. До того ж, у вас більше можливостей.
А ти не боїшся, що я знайду тебе після акції?
Я вмію ховатись. Та й нащо то вам? Базікати буде не в моїх інтересах.
Ну, добре – бос поклав на стіл великий конверт із написом «Магамай» – ото і вся загадка – Тримай свою вихідну допомогу, та підпишись ось тут. І диви, Янголе, не спробуй мене кинути, бо коли я тебе знайду, а в цьому можеш бути певен, тобі дуже пощастить, якщо встигнеш застрелитися. Ще одна умова – не пізніше, ніж за три місяці все має бути закінчено, бо довше я можу й не протриматися.
Про що ви, Кириле Мефодійовичу? – здивувався Янгол, швидко рахуючи купюри та ховаючи їх в кейс – В вас же здоров’я, немов у бугая!
Не про те річ – об’єкт дістав з кишені маленьку фляжку й зробив добрячий ковток – Ми вимираємо, неначе мамонти. Скоро до влади по наших кістках прийдуть менти та гебісти, і злодіїв або змусять грати за їхніми правилами, або знищать. Лохи  зустрічатимуть ментів хлібом-сіллю, як визволителів від всевладдя бандитів, немов це не вони все зорганізували. Нічого, чесні громадяни, за рік ви вже за нами ностальгуватимите! Нас знову кинули, вже третій раз за одне сторіччя, і ми знову купилися, наче дурні. Спочатку - більшовики, потім – Сталін, тепер…
Але тут Батон вимушений був припинити свою чергову історичну лекцію, бо металева авторучка, яку Янгол витяг з кейса, раптом вистрілила йому в лоба. Старий злодій навіть здивуватись не встиг. Через малий калібр ствола та незначний пороховий заряд патрона дірочка вийшла акуратна, немов у кіно. Добре, хоч це тайванське лайно таки спрацювало. Напередодні він купив десяток таких «паркерів» в якогось азербайджанця на ринку з-під поли, але після пристрілки в лісосмузі решту довелося забракувати.
Не гаючи часу, вбивця ковзнув на животі по полірованій поверхні столу, розмітаючи якісь папери, та схопився правицею за зручну рукоятку, що стирчала з-під лівої пахви в убитого боса. Ледь Янгол повернувся до дверей, як зустрівся очима зі спантеличеним поглядом Льончика. Секретар-охоронець вже тримав руку на кобурі, і якби не стара, ще з Школи, звичка зводити курок тим самим рухом, яким виймаєш зброю, наш герой міг би й не встигнути.
Все подальше було схоже на гру в Doom. Тільки він надяг скривавлений бронежилет Льончика, почулися кроки на сходах. Янгол удав з себе убитого та застрелив в спину ще двох «монстрів», пропустивши їх поперед себе. Забравши в мерців, замість спустошеного Льончикового ТТ, Walter і Berett-у, спустився вниз та крикнув, мовляв, бос сказився, закрився в кабінеті й стріляє по всіх без розбору, вже трьох поклав. Потім діждався слушного моменту та відкрив вогонь з обох рук по-македонські. І так до кінця гри…
Янгол спеціально обрав день, коли охорони було менше, ніж зазвичай: тільки чотири бійця зовні і чотири – в домі. Колишній начальник охорони на виїзді не скучатиме ні за ким з підлеглих, забагато він почув та побачив у останні місяці. Хіба що Сеню… але тут в Янгола занила на грудях гематома (добре, хоч бронежилет витримав кулю з СКС-у), і вбивця сплюнув рожеву слину у відкрите вікно чорного Kadillak-у. А що той невинний хлопчик розповідав про зачистки в Чечні?  Навіть коли половину вигадав… Сам Янгол ніколи не брав участі в такому паскудстві. Туди їм всім і дорога! Принаймні, його совість чиста: спочатку він виконував Замовлення, а потім – захищався. От тільки собачок шкода…
В дзеркало заднього огляду ще деякий час було видно палаючий барліг Батона. До дому загиблого авторитету вже почали з’їжджатися БМВ (бойові машини ворів), ментівські «бобики» та білі рафіки «швидкої», загула, нарешті, червона пожежна сирена – дарма, свіжа деревина добре горить. А от вже й почали вибухати чималі резерви алкоголю, бензин для численного автопарку та схованки зі зброєю й боєзапасом. Все це трохи нагадувало йому фінал фільму «Забрискі Пойнт», доки не сховалося після чергового повороту за зеленою стіною сосняку.
Десь за годину Янгол зупинив машину на узбіччі біля дороговказу, що сповіщав водіїв, скільки кілометрів залишилося до Москви, Таганрогу та ще кількох нікому не потрібних місць, прихопив з сусіднього сидіння кейс, відкрив усі дверцята та, не вимикнувши запалювання, попростував собі через ліс. Пройшовши двісті метрів, він помітив свіжу зарубку на старій зашкарублій берізці, витяг з кущів приховану брезентову сумку, яка у хохлів чомусь зветься «кравчучкою», дістав звідти звичайне осіннє вбрання середнього росіянина – теплу індійську ковбойку, чорні турецькі джинси, чорні вітчизняні кирзові півчобітки, чорну ж китайську шкіряну куртку та такий самий кашкет невідомого походження – і чого наш народ так полюбляє цей веселий колір?
Не відчуваючи холоду від збудження, Янгол перевдягнувся, одразу нібито ставши років на десять старшим, запхав забруднений кров’ю одяг у торбу, а кейс із грошима – у велику стареньку течку ще радянського виробництва, та й рушив собі далі. Трохи згодом він повернув на звук текучої води. Знайшов на березі досить великий камінь, поклав його на дно сумки, закрив на ній блискавку та жбурнув її на середину місцевої річки з якоюсь чудернацькою назвою.
По тому Янгол вийшов на трасу, спіймав вантажівку, доїхав до найближчого ПМТ у напрямку, який був перпендикулярним до його попереднього руху, а там вже сів на приміський автобус. Він відчував, що «хвосту» за ним немає, проте, про всяк випадок, зробив ще двійко разів «заяче коло». Тоді вже на «собаках» (тобто – на електричках) доїхав до міста, яке було найближчим до його наступного об’єкту, за кількадесят баксів заприятелював з вахтером гуртожитку місцевого текстильного інституту, і той дозволив приїжджому заробітчанину пожити декілька тижнів у порожній кімнаті. Янгол мав, як то казали на його минулій роботі, «залягти на матраци», аби перечекати «шухер» та підготуватися до нової акції.

Мисливець-рибалка

Янгол трясся в електричці, в сотий раз перечитуючи куплений у місті підручник для починаючих риболовів. Ні, як він не намагався, мистецтво гачків та спінінгів приваблювало його не більше, аніж колись балістика. Хоча, звичайно, усе це не мало жодного значення, робота є робота.
Наш герой зійшов на своїй станції та раптом подумав, що поза власним бажанням несподівано досяг рівня бадхісатви: тепер він ніхто і знаходиться він ніде.
Дійсно, знайшовши серед недопалків Батонової хази ПМ, зареєстрований на ім’я Янгола, міліція вирішила, що хлопець загинув при обороні фазенди разом із іншими охоронцями, ніхто ж бо точно не знав, скільки людей насправді працювало на Кирила Мефодійовича. Ніяких даних, окрім залишеної на дорозі машини з автопарку загиблого авторитета в них не було (система спостереження у садибі не вела запису, бо господар не хотів знімати компромат на самого себе), тож і правоохоронці, і бандити прийшли до єдиного можливого висновку. Мовляв, невідомі зловмисники, обдуривши якимось чином охорону, вдерлися на територію «барлогу», перебили усіх людей та собак, а будинок підпалили.
Вочевидь, принаймні одного з нападників було вбито чи поранено. Не маючи місця у своїй машині, де покласти постраждалого товариша, вбивці скористались автомобілем своєї жертви (Янгол спеціально ненадовго затяг на заднє сидіння Kadillak-а труп Санька, аби залишити сліди крові). Дорогою злочинці подзвонили співучасникам, аби ті зустріли їх на трасі та допомогли евакуювати пораненого, а «засвічену» тачку полишили на узбіччі дороги.
У тому, що відбулося, за старою звичкою звинуватили Косого. За кілько днів його вже розшукував Interpol та міжнародні кримінальні структури. Кажуть, через рік його таки знайшли десь в Бразилії за допомогою оптичного прицілу. Та й біс із ним, невелика втрата для людства!
Міліція послала до родичів Янгола обгоріле тіло котрогось із молодиків боса у цинковому ящику (мабуть, це був Льончик, бо в них була схожа статура, та й «Макаров» був покинутий біля нього). Нічого, нехай двоюрідні-троюрідні тітки-дядьки витратять трошки грошенят на похорон батонової «шістки», їм ж бо і так дістанеться в спадок усе рухоме та нерухоме майно небожа. А цікаво було б, між іншим, подивитись на власну домовину… Та ні, дзуськи, він, звичайно, ніколи не зробить такої дурниці.
Мабуть, Янгол зараз – найвільніша людина у світі. Захоче – купить садибу понад річкою і залишиться тут назавжди. А схоче – зробить собі фальшивий закордонний паспорт та за добу буде вже десь на іншому кінці Землі. Якби лишень не  та обіцянка… проте Слово є Слово.
Як Янгол і сподівався, клієнта він знайшов біля річки. Куца сухенька фігурка Іллі Миколайовича у поєднанні із чорними гумовими чоботами, синіми спортивними штанями, старою мисливською курткою та напівпрозорою шляпою для літа, яких вже років із двадцять ніхто ніде не носить, виглядала просто жалюгідно. Дещо, правда, вибивалися з загальної картини дорогий японський спінінг та новенький надувний човен.
Доброго дня! – сказав він рибалці, і той різко повернувся, сунувши лівицю в бокову кишеню куртки таким впевненим рухом, що не залишалося сумнівів: там лежить не якась газова чи пневматична іграшка, а той самий іменний Макаров, що був згаданий в файлі; і що то за дурна звичка підходити до людей непомітно!
Вибачте, шановний – сказав Янгол якомога привітніше – Ви не знаєте, де тут можна зняти кімнату на двійко днів?
Не знаю – сухо відповів Самолов, не виймаючи руку з кишені – Запитайте когось в селі.
Пробачте, що потурбував. А не підкажете, чи є тут десь гарне місце для риболовлі? – Янгол широко посміхався і помахував вудкою в лівій руці на підтвердження щирості своїх намірів.
Є – видавив з себе підполковник у відставці і вказав підборіддям собі під ноги – Тут.
Добре. А чи не дозволите Ви, шановний…
Ні! – нічого жалюгідного не залишилося в постаті пенсіонера, а обличчя тепер скоріше скидалося на ретельно загострений канцелярський олівець.
Вибачайте, добродію – Янгол зобразив на лиці ввічливе здивування та пішов собі далі понад річкою.
От тобі й поговорили! Непростий клієнт попався. Як, скажіть на милість, знайти підхід до цього анахорета, коли він з будь-якого приводу за зброю хапається? Мент – він і на пенсії мент, що тут поробиш. Проте, як кажуть в народі, на будь-яку хитру дупу…
Відійшовши метрів на сто, Янгол знайшов зручну прогалину серед очерету. Одразу ж почалися непередбачені труднощі: сидіти на землі не хотілося, про складний стільчик у книзі, що він полишив на станції, нічого не було сказано, тож довелося провести стоячи пів дня. Далі – гірше: хробак та гачок ніяк не хотіли вступати у інтимні стосунки, ліска весь час плуталась, уся ця система (гачок, хробак, груздок, поплавець) воліла опинитись де завгодно – в очереті, на гілці верби, що росла поруч, на комірі куртки – тільки не у воді, а якщо й у воді – то не далі, ніж за півметра від берега.
Коли ж поплавець, нарешті, опинився там, де було потрібно рибалці, він, здається, вирішив, що на цьому місці йому добре і застиг ледь не на годину, немов вода замерзла. Дивитися на це було нудно, тож Янгол мимоволі почав за звичкою впадати в медитативний транс, та саме тут вудка смикнулася, і наш починаючий рибалка витяг замість риби якісь водорості… Але навіщо я Вам все це розповідаю? Відкрийте собі Джерома - крапку - Джерома, або – Чехова, або ще когось з класики. Там усі принади та претурбації риболовлі чудово зображено.
Коли, за кілька годин самознущання остаточно переконавшись, що існують в світі речі, які даються лише практикою чи персональним навчанням, Янгол вирішив й дійсно піти собі десь влаштуватися на ніч, аби завтра почати облогу клієнта з новими силами, він почув зі сторони дороги насмішкуватий голос: «Ну, як? Багацько наловили?» Янгол обернувся і аж присвиснув.
В червоних променях звечорілого сонця Ілля Миколайович здавався ледь не Гераклом, який несе додому шкуру щойно впольованого лева. В обох руках він тримав по важкому цебру, у яких щось вагомо хлюпало, а з лівого ще й стирчала гостра пика чималенької щуки, чимось нагадуючи обличчя свого нового господаря.
Янгол винувато підняв трилітрову банку з-під солоних огірків, в якій самотньо, немов в шкільному акваріумі, плавав сумний карасик розміром з дитячу долоню.
Відпустіть його! – скривився підполковник – Ми ж – не дітовбивці. Нехай підросте спочатку… І нащо то ви, молодий чоловіче, гаєте тут свій час на те, до чого не маєте ані хисту, ані вміння?
Друзі порекомендували – збрехав Янгол, не моргнувши оком – Казали – добре стрес знімає.
Авжеж, авжеж, нерви – погодився Самолов, ніби думав щось про себе – В усіх зараз нерви. І що, така вже в вас нервова робота, пане…
Андрій. Бізнес – обережно відповів Янгол – Купуй-продай. Важкий тиждень видався, ледь не збанкрутували.  Думав – виберусь на природу, відійду трошки, заспокоюсь, розслаблюся…
Розслабитись під час роботи можна лише тоді, коли добре знаєш свою справу – повчально сказав відставний міліціонер – І то – не завжди. А вам, юначе, цьому ділу ще вчитись та вчитись. Пане Андрію, а чи не допоможете ви, коли ласка, старому пенсіонеру донести важки відра додому? До речі – Ілля. Просто Ілля, ми ж тепер всі у Європі…
А за годину господар вже смажив свій улов на пропані та суперхолестериновому маслі, що шкварчало, немов сорок гадюк, на чорному чавунному пласкому млинці сковорідки,  доки Янгол поруч варив у величезному, геть закопченому ронделі концентровану «трійну» юшку, як колись навчав його батько.
- Знаменита вийде уха! – похвалив сам себе гість, знявши пробу – Таку гріх без ста грамів вживати.
- От, чорт! – сплеснув руками клієнт та поглянув вгору на старі ходики з совиною головою – В магазин вже не встигнемо. Хіба що до баби Соні…
Замість відповідь Янгол дістав з рюкзака літрову пляшку «Фінляндії».
- Бачу, молодий чоловіче, рибалка з вас таки вийде! – сказав Самолов майже серйозно.
- До речі, пан Ілля, вже пізно, Ви не заперечуватимете…
- А хоч вік живи, як на мене, коли людина добра – Ілля Миколаєвич підморгнув, і обидва весело розсміялись.
Все подальше трохи розпливлося в пам’яті. Ні, звичайно ж, він не втратив над собою контролю й не випав зі створеного образу, проте його герой, бізнесмен середньої руки Андрій, таки добряче набрався. Він так і сипав подробицями про нелегку долю вітчизняного ділка (благо, сам Янгол був з ними добре знайомий), а колишній слідчий, хрумкаючи прожареною до стану вафлі плотвичкою, хитав головою та повторював: «Ой, хлопче, попався б ти мені років з п'ятнадцять тому…»
Прокинувся Янгол від болю в голові та до болю знайомого крику: «Рота, в ружьё!», кулею зіскочив з ліжка та почав шукати чоботи, доки не збагнув, що в них і спав. А поруч стояв господар та реготів в усе горло.
Рядовий Андрій, два наряди поза чергою! Ну ти й спиш, солдате. Де служив, до речі?
ПДВ, Афган – «комерсант» вказав на татуювання – Попав на самий кінець вистави, проте встиг отримати по шапці.
А, Рембо! Ну, то з тобою вже нічого не страшно – співрозмовник раптом спохмурнів – Вибач за вчорашнє, розумієш, ходять тут різні… нещодавно сусіда пограбували. Раніше в селі спокійно було, але коли місто розрослося…
Розумію, проїхали.
От і добре. А я на Тихоокеанському флоті служив, ходив на підводному човні. Коли повернувся на гражданку, попрацював трохи патрульним, а вже звідти мені дали рекомендацію до юрфаку. Але годі теревенити, пора на річку, а то всю рибу пропустимо.
Котра зараз година?
П’ята, самий час.
А може, я трохи пізніше…
Та ти що, Андрію, ти ж мені вчора рибу накликав, немов той Ісус апостолу Петру. В мене вже з півроку такого торку не було. Давай, ледаще, ворушися, на нас чекають соми та щуки…
Цей день виявився для пана Самолова майже таким саме вдалим, як і попередній. Щоправда, тепер йому доводилось попутно навчати свого молодого приятеля азам рибної ловлі. Але той виявився здібним учнем, тож до вечора навіть спромігся спіймати двох красноперок та пристойного вугра.
Наступного дня повторилося те саме, проте тепер вони вже сиділи мовчки – Ілля Миколайович суворо сказав, що зайвий шум пугає рибу. Янгол нібито став навіть розуміти, що за ірраціональний кайф ловлять люди в цьому занятті. Проте операцію треба було завершувати: Андрію час було повертатись на роботу, йому й так довелося «зателефонувати» в контору, аби попередити, що він ще на день затримається.
І от цього вечора за чаркою самогону («Пшенична», яку, за старою пам’яттю, Самолов взяв у сільмазі напередодні, виявилась не дуже якісною, зранку дуже сушило), Янгол обережно повів розмову у потрібне йому русло. Тут Андрію довелось розповісти майже повністю вигадану історію про товариша, з яким разом в Афгані служили, під кулями лежали, останній ковток ділили, потім разом фірму засновували через Союз ветеранів, а за рік по тому це падло його тупо кинуло заради якихось тридцяти тисяч… Він і не підозрював, як вдало обрав сюжет!
- Ой, хлопче, не знаєш ти, що таке справжня зрада! Зрада, від якої хочеться вити, хочеться вбити, хочеться вмерти, хочеться весь світ накрити ядерним вибухом разом із собою!
Його звали Максимом. Ні, вони не зростали в одному дворі, не сиділи за однією партою і не смоктали одну цицю. Вони познайомилися, коли обом вже було за тридцять, і їх перевели до відділка економічних злочинів в n-ському райвідділі міста Москви. Макс був молодшим за товариша на п’ять років та одне звання, проте це не завадило їхній бойовій дружбі.
Так, бойовій дружбі, я не боюся цих слів! – гарячкував Ілля Миколайович, хоч ніхто йому й не заперечував – Над нами не свистіли кулі, як над операми зі вбивчого відділку, проте… Ти не пам’ятаєш ті роки, хлопче, твоє щастя, а ми працювали, немов на мінному полі. З одного боку, начальство обриває телефон, вимагає підвищити рівень розкриття, з іншого – копнеш занадто глибоко, тобто – високо, і твоя  кар’єра летить шкереберть, або й гірше… Був час, коли я просто боявся їхати додому: а чи не очікує, бува, на мене в під’їзді сучасний Розкольников з сокирою, чи не викрали, бува, мою сім’ю, аби шантажувати, чи немає в машині якогось «сюрпризу». Італійське кіно, та й годі!
Законодавство тоді було не те що недосконале – пояснював гостю колишній слідчий – Воно просто, ще зі сталінських часів, було розраховано на людей, які закону не знають. Парадокс, але той самий кодекс, що колись допоміг сховати за грати тисячі невинних людей, виявлявся майже безсилим перед справжнім злодієм-рецидивістом.
Сидить, часом, такий молодик перед твоїм столом, а на обличчі – відверта нудьга, ніби він вже вкотре дивиться одну й ту саму п’єсу. Мовляв, ти бухти мені, громадянине слідчий, про те, як космічні кораблі підкорюють простори Великого Театру, бухти, знаю я всі ваші фокуси, нічого ти зі мною не зробиш. А бувало й так, що оформиш справу, як лялечку, доведеш слідство до фінальної лінії, припреш голубчиків до холодної сірої стінки, аж тут згори дзвінок: «Облиш!» І що вдієш?
Проте робота є робота, хтось має її виконувати. А тому вони з Максимом, як і інші слідчі, час від часу йшли на свідомий, проте необхідний та виправданий ризик. Так, ми порушували закон, хлопче. Ти можеш мене засуджувати і, мабуть, формально будеш правий, але хіба я робив це заради себе, заради кар’єри, заради якогось дяді? Для діла, для того ж закону, для усіх чесних людей. Та от, одного разу, ризик себе не виправдав.
І тоді Макс зрадив Іллю. Полишив самого розгрібати усю цю грьобану кашу. Ще й фразу згадав з фільму «Відчиніть, поліція!»: «Дурне діло – гинути обом, коли один може врятуватись». Брехня! Коли б вони твердо встали один за одного, навряд чи начальство наважилося б залишити відділ без слідчих. Ну, по догані б заліпили, ну – в званні понизили. А так – одного підвищили, другому ж – коліном під зад, на пенсію. Двадцять п’ять років – псу під хвіст. Сволота! Ненавиджу французьке кіно!
Службове розслідування нікому не було потрібне, отож Самолову запропонували тишком-нишком піти на заслужений відпочинок. А що будеш робити? Проти системи не попреш – розчавить. Ще й пістолет подарували – застрелься, мовляв. А дзуськи вам! Хоча спокуса, чесно кажучи, іноді виникала.
Та ні, він не слабак, він намагався почати нове життя, кілька разів намагався, та все марно. Дружина його покинула якраз напередодні срібного весілля, покинула не зваживши на майже дорослого сина та на те, що самій вже було під сорок. Ілля її не засуджує – кому цікаво жити з пустою оболонкою? Робота ж бо була для нього всім. Всім! Останні десять років підполковник не живе, а доживає.
Та я б усе це простив, чи, принаймні, постарався забути: людина – істота слабка, всяке буває. Але за два роки після цієї дурної історії той мерзотник просто взяв, і сам пішов з посади. Розумієш, взяв і пішов! Тобто, він забрав в мене те, що було для мене найдорожчим, найважливішим, побавився трохи та й викинув, наче якійсь непотріб.
Проте справа не лише в цьому. Максим пішов саме тоді, коли у слідчого його рівня відкривалися неймовірні горизонти для кар’єрного зросту. Та не тільки в кар’єрі справа… Це був той час, коли великий кримінал вже не міг ховатись під дахом компартії, проте ще не став дахом сам. Унікальний шанс, він, мабуть, вже не повториться! Не дрібну плотвичку смикати, а справжніх морських монстрів глушити! Якби ми тоді додавили цю гідру, можливо, вся сволота, що ото повилазила, неначе пацюки-мутанти, з усіх щілин та підвалів, сиділа б зараз не в офісах та парламентських кріслах, а на нарах, де їй і місце!
Але все це, звичайно, було досить таки небезпечно – хижак, загнаний у глухий кут, може добряче покусати. І Макс злякався та й втік. Тобто, він зрадив не тільки мене, але й нашу справу, нашу ідею, не радянську, біс із нею, а нашу з ним, те, задля чого ми рили носом землю двадцять років. Ідею, що справедливість таки існує на цьому світі, що людині варто боротися за неї, і що вона має реальні шанси перемогти у цій боротьбі. Невже ми помилялися? Невже все було марно? Невже він працював і боровся лише за ту ницю зарплатню, копійчану пенсмлю 20 років. ин, сиділа оризонти для карєрного отріб.
холодної сірої стінки, аж тутію та три медальки на подушці?
Проте Максим – не просто боягуз, зрадник та дезертир. Він вже років із п’ять як у великому бізнесі, а ти маєш добре знати, хлопче, який у нас зараз великий бізнес! Тобто, цей мерзотник тепер воює на боці ворога, а таких під час війни розстрілюють без суду та слідства.
І тобі ніколи не спадало на думку вбити того поліцая? – обережненько закинув Янгол привабу.
Жартуєш? Та я постійно про це думаю. Та Боже ж ти мій, я б міг зробити це просто зараз. От – господар встав зі столу і з п’яну довго рився в шухляді, доки нарешті не приніс якійсь яскравий конверт – До себе в штат кличе старого товариша, гріхи замолює, Юда! От прийду я до нього в офіс: «Пан… - тут Самолов вперше назвав Максимову фамілію, і Янгол ледь самогоном не вдавився - …Друже ти мій дорогенький! Скільки літ, скільки зим!», та й полізу обійматись - цілуватись, а сам… - він провів рукою по стегну, згадав, що зброя залишилася в куртці, тоді втомлено махнув рукою.
Ні – сказав він, сідаючи, та витираючи скатертиною окуляри – Все це – так, дитячі фантазії, щось на зразок моральної мастурбації. Один народжується сищиком, інший – розбійником, і нічого вже тут не поробиш. До того ж – син в мене, онук підростає. Най краще вважають себе нащадками невдахи, ніж – убивці. До того ж боюся не впоратись, старий я вже, та й охорона, мабуть, там в нього, різні магнітні датчики. Треба було раніше…
Та кажуть, зараз можна винайняти когось – сказав Янгол якомога недбалішим тоном – Суто теоретично, Ілля, от скільки б ти дав за голову зрадника Максима?
Господар глянув на нього з-під товстих лінз так проникливо, ніби й не пив зовсім. Потім встав, кудись пішов, щось довго шукав. Янгол спочатку трохи збентежився, проте мисливська куртка з пістолетом в кишені лишилася біля дверей, а телефону в цьому будинку явно ніколи не передбачалося. Нарешті, Самолов повернувся за стіл, тримаючи в руках шабатурку з-під черевиків, та розсипав із неї по брудному столу зелененькі папірці.
Звідки це в тебе, друже? – щиро здивувався Янгол.
Тут – цей будинок – Ілля Миколайович розвів руками на всі боки, потім трохи зніяковів – Ну, майже. Якось спінінга собі придбав, човен, собаку… Я ж майже нічого не купую, навіть в магазин ходжу рідко, тільки от млєко - яйки в однієї бабусі, в сільпо – хліб та крупи, а так – сад, город, річка. Рік тому сусідський син – теж з «нових» та ранніх – запропонував мені продати ділянку, він хоче зламати обидва будинки з усіма службами та звести великий особняк з видом на річку. За рік він повернеться з-за кордону, справи в нього там якісь, а мені тоді все це буде вже ні до чого. Сподіваюся, тут вистачить. Вбий його, Андрію, чи як там тебе насправді кличуть. Дуже тебе прошу.
Що? – Янгол ледь не впав з крісла. Ото маєш…
Я ніколи нікого не ненавидів – хазяїн (тобто – вже не хазяїн) говорив скоромовкою, дивлячись кудись в простір, ніби закляття читав – Навіть тих, кого в тюрми саджав, навіть тих, хто стріляв мені в спину. Але його я ненавиджу всім серцем, всім розумом, всією душею. Ця ненависть не дає мені дихати і спати, вона гризе мене зсередини, вона в домовину мене зведе передчасно. Я не можу думати ні про що, окрім неї. Я й від дітей поїхав, аби не отруювати їх її випарами. Вбий його, друже! Я знаю, ти зможеш. Господь прирівнює гнів до вбивства, тож хоч не дарма потім катуватимусь. Вбий, мені стане легше, я хоч перед смертю здихну на повні груди.
А от Янголу це вдалося не без зусиль, проте він опанував себе й почав повільно рахувати гроші, аби лишень не дивитись на обличчя співрозмовника.
- Я знав, що ти не просто так тут опинився – хлопець перелякано підвів очі – Тебе Бог сюди направив. Це доля схотіла, аби ми зустрілися і поклали край піднесенню цього ідола. Уяви, на що буде здатна людина, настільки схильна до зради і підлості, коли отримає ще більше грошей та влади. Ми маємо його зупинити, ми – зброя в руках Всевишнього! – бувший слідчий набожно перехрестився на репродукцію «Таємної вечері» Леонардо, бозна коли наклеєну  на старі шпалери, потім сумно посміхнувся найманцеві – Не переймайся, хлопче, ти – добрий конспіратор, але ж ти знаєш, колишніх ментів не буває, чверть віку в погонах, не аби що… До того ж, скажу по честі, з тебе такий саме бізнесмен, як із мене – скрипаль.
 «Оце вже точно!» - невесело подумав Янгол, акуратно складаючи округлену до тисяч суму в кишеню (якщо це й справді – майже всі гроші, отримані за садибу, то Іллю Миколайовича «нагріли» принаймні вдвічі), а решту відсунув назад до господаря.
Заспокойся, Ілля – він втішливо поплескав знесиленого спогадами та емоціями Самолова по плечу – Все буде добре. Даю тобі Чесне Слово!

Мелодрама на охоті 

Наступного дня Янгол простився з гостинним господарем. Той наче трохи помолодшав, немов якась хвороба раптом його відпустила. Вони щиро обнялися. «І як я тепер без тебе буду? Знову риба не фіга не клюватиме». Здавалося, старий мент зараз заплаче.
Самолов не пішов проводжати гостя до станції, бо «довгі проводи – то зайві сльози». На пошарпаній зеленій лавці усе ще лежали підручник з риболовлі та пляшка з-під пива, полишені там Янголом в день приїзду. Він сів у вагон електрички, дивлячись в вікно так, ніби залишає ці місця назавжди.
Але замість вертатися до міста, Янгол зліз з потягу на найближчій станції. Пройшовши пів кілометра по лісовій дорозі, він заглибився в хащу. Там наш герой знайшов зручне відлюдне місце, дістав з рюкзака камуфляжний костюм, на його місце запхав Андрійову шкіряну курку й джинси фірми Dolce & Gabbana та, їжачись від осіннього холоду, перевдягнувся (чоботи та зелену футболку залишив ті самі). По тому вийняв з бокової кишені на рюкзаку баночку гелю й зробив собі перед кишеньковим люстерцем нову зачіску.
Далі дивний рибалка став поводитись зовсім незрозуміло. Немов актор, що у своїй гримерці репетує наодинці із дзеркалом репліки з нової ролі, він почав робити якісь нехарактерні для себе жести та промовляти з різними інтонаціями фрази на кшталт: «Розумієш, шановний», «Так воно, звичайно, так і є, але…», «Люба, я тобі дивуюся», «Ні, то дурне діло» та інші в такому ж дусі. За пів години по дорозі до села грубою, розмашистою ходою йшов вже зовсім інший чоловік.
В селі Янгол винайняв за копійки кімнату в рубленій хаті якоїсь бабусі, та наступні два дні провів, рибалячи з рання до вечора біля місцевого ставка. Проте, прийшовши на третій до води, ледь розвиднилося, він заховав вудку в очереті, а сам крадькома пішов до лісу. Десь із півтори години наш герой топав спортивною ходою крізь хащу, обминаючи колючі зарості, аби не отримати подряпин на обличчі та одязі, час від часу звіряючи напрям руху з маленьким компасом, розташованим  на ремінці біля ручного годинника. Одного разу спереду почулися голоси, і Янгол, заховавшись у кущі, мав хвилин десять перечікувати, доки кляті туристи пройдуть повз нього. Добре, хоч собаки з ними не було!
Нарешті він дістався двору Самолова, переліз паркан зі сторони лісу, потім, перебігаючи від однієї службової будівлі до іншої та ховаючись за яблуні, аби його не помітили з сусідніх будинків, наблизився до задньої стіни садиби відставного правоохоронця. Руслан, молода німецька вівчарка, що самим своїм виглядом нагадувала про архіпелаг ГУЛАГ, було грізно загарчав, проте, пізнавши нещодавнього гостя та отримавши бутерброда з ковбасою, привітно замахав хвостом. От вона вам, собача відданість!
Кинувши гумові чоботи надворі, аби не залишати в домі слідів, Янгол проникнув  всередину крізь вікно, на якому заздалегідь зламав шпінгалета. Не вмикаючи світла, пройшовся по хаті – ні, нічого, що нагадувало б про його нещодавнє перебування в цьому помешканні, не впадало у око.
Янгол сховав в кишеню мобільника, якого напередодні навмисне «забув» на тумбочці. Пошарив по шухлядах, аби переконатись, що пістолет господар, як і завжди, узяв із собою. Натомість знайшов кілька великих «загальних» зошитів, саме таких, з якими колись і сам ходив до школи. Виявляється, Ілля Миколайович у вільний від риболовлі час бавився літературою. Це було щось середнє поміж філософською прозою, мемуарами та детективними оповіданнями.
На жаль, Янгол не мав часу, аби оцінити їхню художню вартість, його цікавило інше. Він узяв зі стопки в етажерці чистий аркуш трохи пожовтілого паперу і за кілька хвилин покрив його різноманітними словами та фразами, намагаючись перейняти почерк покійного. Коли ж результати його задовольнили, непроханий гість сховав зіпсований папірець до кишені, розкрив рукопис на останній сторінці, якусь секунду розмірковував, потім розмашисто написав на весь аркуш: «Набридло все». При цьому він тримав ручку, яку взяв з розмальованого пластикового стаканчика на столі, лівою рукою біля самого кінця, аби зберегти на ній відбитки пальців господаря. Не варто й казати, що за весь час перебування в домі об’єкту наш герой не знімав тонких шкіряних рукавичок.
Ще раз звіривши написане з іншими записами, Янгол полишив зошит на столі розкритим, виліз із дому, знову взувся, причинив вікно, та й позадкував до лісу тим самим шляхом, яким і прийшов. Натрапивши в діброві на туристське кострище, він спалив чернетку та змішав паличкою її попіл з остиглим вугіллям.
Все сталося майже як першого дня. Знову Ілля Миколайович різко повернувся на його голос, пірнаючи рукою в кишеню, але тут худе обличчя пенсіонера ще більше витягнулось від несподіванки.
Андрію? Це ти? – здивовано запитав він, пізнавши у неголеному чоловікові в камуфляжі свого нещодавнього учня з риболовлі – Ти повернувся? Навіщо? Тобто, я, звичайно, радий тебе бачити, але…
Вибач, що знову турбую, друже, проте розумієш, я, здається, залишив в тебе свою трубу, а на ній записані усі необхідні мені номери.
Так, твій телефон й дійсно лежить у моєму домі – в очах відставного слідчого ще  жевріла якась інстинктивна підозра – Проте я не розумію, я думав, ми…
Ілля, дивись, дивись, клює!
Риба, дійсно, саме в цей момент штрикнула поплавець, і, мабуть, вона була чималенька, бо на кілько секунд фанатичний рибалка забувся про все на світі, намагаючись її підсікти. І цих секунд вистачило, аби Янгол встиг непомітно підійти ззаду до об’єкта та натиснути в нього на шиї ту саму таємну точку (можете не вірити, проте вона таки дійсно існує), внаслідок чого Самолов одразу ж обм’як та, керований чуткими руками товариша, осів у свій човен.
Янгол вийшов на дорогу та подивився на різні боки. Тоді вийняв з кишені невеличкого складного бінокля й огледів протилежний берег. Нікого. Треба було поспішати.
Макаров лежав на місці. Янгол пересмикнув затвор та поклав пістолет клієнту в правицю. Потім, щось згадавши, він перемістив зброю безтямному чоловікові в ліву руку, а пальцями правої доторкнувся то сталевого кожуха. Приклав ствол до серця Самолова, потім – до скроні, нарешті наважився і сунув об’єкту дуло в рот, лівою рукою притримуючи його голову за короткого посивілого чуба. Ще раз озирнувся, прошепотів: «Ну, з Богом, пане Ілля!»…
Постріл вийшов не дуже гучним, проте затримуватись на місці злочину все одно було не варто. На щастя, прибережний ґрунт був досить твердим та сухим і на ньому не залишилося відбитків від гумових підошов Янгола. Наостанок вбивця випустив назад у річку кілька спійманих небіжчиком рибок: він подумав, що Ілля Миколайович зробив би саме так. За годину наш герой знову, немов нічого не сталося, сидів собі біля ставка. Мимо проходили сільські підлітки з вудками і невдаха-рибалка за п’ять баксів придбав їх не дуже жирний улов. Вже ввечері, чистячи рибу, яка йому за цей тиждень вже встигла остогиднути, Янгол помітив у себе на манжетах маленькі темні плями…
Замовник міг би бути задоволений – звільнений їм начальник зовнішньої охорони впорався із завданням за значно менший термін, ніж було обумовлено, до того ж ніхто аж ніяк не запідозрив би у причетності до цієї справи офіційно загиблих Батона та його найманця.
Самогубство відставного підполковника міліції ні в кого не викликало ані здивування, ані сумнівів. Усі знали про його життєву драму, а близькі родичі, коли приїхали на похорон, відкрили ще одну сумну таємницю: нещодавно в мозку Іллі Миколайовича лікарі знайшли неоперабельну злоякісну пухлину, тож жити йому залишалося щонайбільше півроку-рік.
Неприємним сюрпризом було те, що замість п’яти тисяч доларів США, отриманих небіжчиком за його халупу, в хаті знайшлося лише триста п’ятдесят п’ять м’ятих баксів та ще якийсь дриб’язок у карбованцях. Проте за рік можна легко прогуляти і не таку суму. Ну, вирішив розважитись старий перед смертю, що ж тут поробиш. Після цієї звістки син кожну копійку на похорон батька ніби від серця відривав. Добре, хоч колишні колеги чимось допомогли, а сусіди погодились взяти до себе Руслана…
А Янгола чекала попереду нова робота. Парадокс, але мішень, за яку він у своїй недовгій кар’єрі килера отримав найменшу суму, була найважчою з тих, з котрими йому досі довелось працювати. Це вам не якась кримінально-комерційна еліта з провінції, на кшталт Хряка з Батоном. Максим був новітньою зіркою, точніше – кометою, вона стрімко сходила на чорному небосхилі російської фінансової аристократії, що міцно сидить годованою дупою в штанях від Кардена на бочках із нафтою, ящиках зі зброєю та мішках з наркотою.
Здавалося неймовірним, що такий статок можна заробити (та й навіть вкрасти) у п’ятирічний термін. Напевно, за ним таки хтось стояв. І, можливо, правий був старий бандит в своїх невеселих прогнозах щодо майбутнього Росії. Якщо пан Самолов, Царство йому Небесне, ще один рік позволікав би із помстою, то аби дістати його колишнього приятеля Янголові, мабуть, довелося б висадити в повітря Кремль.
Час імпровізацій закінчився, ця справа вимагала серйозної підготовки. По-перше, Янгол відвідав кількох людей, чиї імена він почув краєм вуха, коли служив у Батона. За двійко днів килер вже мав паспорт на нове ім’я й документи на чорний Hummer та на гарну тульську дубельтівку із довгими, дамаскованими, прикрашеними тонким гравуванням рурами (машина, звичайно ж – в угоні, рушниця – крадена, номери – липові, а усі папери – підроблені).
По-друге, він подзвонив своєму приятелю-програмісту, який щиро зрадів, почувши його живий голос, бо до нього вже дійшли чутки про Янголову смерть, та за прийнятну ціну погодився надати потрібну інформацію стосовно нового об’єкта. Трошки допомогти приятелю, та ще й колишньому колезі, навіть якщо він й перекваліфікувався в приватного детектива – хіба то державна зрада чи службовий злочин?
По-третє, наш герой відвідав досить фешенебельний салон-перукарню, де пофарбував волосся й зробив модну зачіску, яка, у поєднанні із ретельно неголеним по-французьки обличчям, кардинально змінила його зовнішність, та пройшовся по дорогих магазинах, аби придбати по парі костюмів од Guссi  та Вороніна, бежеве пальто від Pradа, пристойне мисливське вбрання, годинника фірми Cartier, срібну запальничку й портсигар, «наворочений» мобільний телефон Samsung та інші необхідні для створення крутого іміджу дрібниці.
Янгол забронював на тиждень номер в найкращому готелі міста, де записався як бізнесмен з Красноярського краю. П’ять днів він провів у так званих «богемних розвагах», тобто – відвідуючи ресторани, фешенебельні клуби, сауни та інші місця, де «тусується»асноярського краюформацію одяг за кілька а на бочках з нафтою та ящиках зі зброєю поміченим з су місцева знать, знімаючи красивих довгоногих моделей, замовляючи найдорожчі блюда та коктейлі. Він щедро сипав навкруги сигарним попелом, дотепами, відомими іменами та грішми. Оскільки останні були справжнісінькі, а звичка платити за все готівкою тоді ще в Росії нікого не дивувала, то й фальшивого нувориша усі прийняли за чисту монету.
І от, настав день великого «Пі». Мисливський білет у Янгола, звичайно, теж був фальшивим, проте начальство заказнику не дуже ретельно придивлялося до паперів, їм – аби гроші платили, і самовпевнений новонароджений красноярський ділок без ускладнень отримав ліцензію на полювання за перелітною качкою.
Стояв чудовий суботній ранок, останнє осіннє сонце яскраво виблискувало на покощуваній поверхні позадоріжників, на дамаскуватій криці стволів, на рубчастому кришталі склянок, на червоному золоті перснів та Rolex-ів. Пахло вологою хвоєю, багаттям, псиною, мастилом для зброї, порохом, великими грішми, дорогим віскі та вишуканими парфумами.
Єгер Єгор мав стару пошарпану одностволку за плечима та скидався на пристаркуватого ковбоя Marlboro. Він одразу ж покрив усіх присутніх відбірним матом, сказавши, що поки «пани» піднімали із ліжок свої шляхетні зади, вони пропустили вранішню зорю, отже тепер їм усім доведеться чекати наступного ранку. На нього ніхто не образився. Мабуть, тут це, з легкої руки російського класика, вважалося однією із невід’ємних традицій національного мисливського мистецтва.
«Ну, завтра – то завтра» – вирішили мисливці, і одразу ж почали діставати спеціально задля цієї нагоди придбані похідні набори, заплескав в прозорих та срібних чарках Scotch, Martel, Gordon’s, Absolute та інші надбання західної цивілізації. Спочатку нувориші щосили намагались удавати з себе англійських джентльменів, російських дворян чи польських шляхтичів на полюванні, принаймні – як уявляли собі цей процес зі старих фільмів. Вони делікатненько посьорбували з фляжок та гранчаків благородні напої, попихкували дорогими сигарами та цигарками, поважно обговорювали ринкову та політичну ситуацію і останні течії в сучасному мистецтві, навіть складали якісь напівофіційні угоди (для багатьох це було основною метою збіговиська). Потім розповідали майже пристойні анекдоти, розмовляли з кимсь по мобільниках,  пустували з собаками, співали під гітару щось із пори своєї буремної юності, деякі навіть почали згадувати вірші про осінь зі шкільної програми.
Але потім виявилось, що поки чиїсь охоронці-абхази три години смажили «з любов’ю» шашлик із чотирьох сортів м’яса, запас віскі, коньяку та легких закусок дістав свого логічного фіналу. Тоді Єгор був відправлений на чиємусь Lаndrover-і у відповідальне відрядження до найближчого сільпо, звідки досить скоро повернувся із ящиком Радянського напівсухого шампанського, ящиком  «перевіреної» горілки «Петрович», ящиком непитної місцевої мінералки та кількома блоками вітчизняного білого Marlboro. От тут-то ситуація й вийшла з-під контролю. Майже цивілізований пікнік одразу ж став підозріло нагадувати сільське весілля чи нещодавно знятий фільм про особливості російського мисливства.
Хтось пробував танцювати при світлі фар під музику Гайдна з магнітоли, хтось намагався викликати по телефону дівок, та ніяк не міг пояснити, на яку адресу їх треба доставити, хтось, перевіряючи рекламу, намагався зварити каву по-турецькі на вогні Zippo, хтось відкрито нюхав кокаїн зі срібної табакерки. Ще двоє, посварившись через якусь дурню, хотіли влаштувати дуель, але досвідчений єгер із самого початку зібрав у мисливців усю холодну та вогнепальну зброю та запер її в одному з закритих Jeep-ів. Тож вони замість лицарського двобою організували гладіаторські змагання поміж охоронців з призовим фондом у тисячу баксів для переможця та по сто – іншим учасникам.
На прибульця з далекого Красноярська місцева еліта спочатку дивилася зверхньо та підозріло. По-перше, про нього раніше майже ніхто не чув (от саме задля цього «майже» йому й довелося витратити ледь не весь свій золотий запас), по-друге – він, безсумнівно, був найнижчім з них усіх за статусом: Янгол єдиний приїхав на полювання без охорони і навіть без шофера.
Але, в решті решт, російська гостинність та російська горілка відсунули на задній план класові розбіжності. До того ж Гоша (так прибулець себе називав) виявився «компанійським чуваком», знав безліч кумедних історій, запально, хоч і не дуже майстерно, грав на гітарі, і взагалі, хоч трохи оживив вмираючу вечірку. До того ж він запросто міг підтримати бесіду на будь-яку тему та легко знаходив спільну мову з усіма.
Нарешті, коли більшість горе-мисливців відтрубилася та рутилась по машинах, палатках, або й просто – під кущем, сталося те, задля чого він вліз у цю справу: к кострищу до нього підсів Максим. Загалом, олігарх справив на Янгола добре враження: навіть під кінець сабантую він був не такий вже й п’яний, не так сильно, порівняно з іншими товстосумами, вихвалявся нахапаними грошима, владою, кількістю іноземних авто та молодих коханок, не так вже й часто вживав ненормативну лексику.
Коли особистий контакт був вже досить налагоджений, Янгол (тобто - Гоша) став обережненько спрямовувати бесіду на приватне життя співрозмовника. Той і не помітив, як з атмосфери дружньої бесіди за чаркою перевіреного «Петровича» опинився на канапці в етціпішов, похитуючись,  вчительки але потім стало не до того...ельці квіти, дякують їй за добру наупсихоаналітика, а згодом – у напівтемряві  сповідальні. За пів години «клієнт» вже плакав на плечі у колеги з Красноярська, зізнаючись майже незнайомій людині в тому, про що не сказав би й власній дружині, найкращому другу, коханій коханці чи рідній матері. Але це все було не про те, і Гоша продовжував м’яко на нього тиснути, доки не почув потрібне ім’я: Глаголєва Любов Олександрівна, шкільна вчителька з хімії.
Невідомо із якої причини, але молода викладачка з першого дня не злюбила довготелесого вухастого хлопця. На першому ж уроці вона почала його шпетити. Не вживаючи жодного грубого, та навіть – просто ворожого слова, вона вміла так тонко і переконливо довести тобі, що ти ніхто, ніщо та й звати тебе Ніяк, що ти й сам мимоволі починав у це вірити. Поступово спокійний, упевнений в собі юнак став ізгоєм, посміховиськом класу, з майже відмінника скотився до трійок. А по хімії він взагалі балансував на межі двійки та трійки.
Максим вже не ходив на вулицю, покинув спорт, не читав белетристики, він весь свій вільний час зубрив цю ****ську хімію, вивчаючи підручник на пам’ять по абзацах, немов вірші, та нічого не допомагало: в той момент, коли хлопець чув сталевий голос Любові Олександрівни, бачив її красиве, немов у Снігової королеви, обличчя, вся інформація з його голови кудись дівалася. Найстрашніше було, коли вона голосно на весь клас казала: «Мовчіть! Всі мовчіть! Зараз він має відповісти, від цього залежить його життя. Він має довести, що він – не нікчема, а справжня людина, яка здатна мислити. Нумо, Максимку?» Ну, що можна сказати під таким пресом!
Ані батьки, яким Максим вдома з голови переказував все, що чув на уроках, ані інші викладачі не могли зрозуміти, чому здібний хлопець не може вивчити цього, не такого вже й важливого та складного предмету, чому таке саме рівняння з алгебрі він вирішує за хвилину, а варто лише до нього прив’язати хімічну формулу – сидить годинами.
Ну, що я їй зробив, цій курві з косою?! – бідкався нещасний олігарх, який раптом знову перетворився на закомплексованого прищавого підлітка – Ну, не вийшов з мене новий Менделєєв, то й що, втопити мене за це в сірчаній кислоті? Я цю кляту хімію вже майже сорок років навіть не згадую, і – нічого, живу собі. Чому ж вона зі мною так?
Мати ледь не навколішках випросила у цієї сволоти вистраждану трієчку в атестат полової зрілості. Про медаль навіть срібну, звісно, тепер було годі і мріяти. А та бісова бляшка, до речі, дуже стала б йому у пригоді, коли він ледь-ледь не дотягнув прохідного балу на вступних іспитах до Мехмату. 
Всю армію він потім мріяв про те, як відомститься ненависній хімічці. Ні, нічого кривавого, не думай. Просто, знаєш, як розповідають, мовляв, вдячні полисілі учні повертаються до школи аби посидіти за партами, приносять старій вчительці квіти, подякувати за добру науку? От так би й Максим прийшов, посміхнувся, і тоді цій Лярві Олександрівні букетом по пиці, по пиці! А потім плюнув би від усієї душі, та й розповів любій викладачці все, що він про неї думає. Нехай знає, як через неї невинні люди страждають! Ну, поскаржиться вона кудись, то й що? Дали б йому п'ятнадцять діб максимум, від цього ще ніхто не вмирав. Зате – скільки задоволення!
Та, на жаль, коли він отримав дембеля, Глаголєву вже з рік як перевели до якогось Мухосранську. Максим намагався її розшукати, та все марно: Любов Олександрівна кочувала з міста у місто, наче той невловимий Джо. Потім він ніби заспокоївся, поступив до міліцейського училища. Була, мабуть, підспудна думка, що міліціанту знайти людину простіше, але згодом почалось зовсім інше життя, стало просто не до того. Зараз, звичайно, в нього великі можливості, проте чоловікові його положення опускатися до помсти старій вчительці… Якось не comilfo.
А хочеш, Максиме, я знайду задля тебе  цю суку? Знайду та й вб’ю – просто сказав Гоша.
Об’єкт хвилин з п’ять дивився на вогонь, а по тому виплеснув перевірену горілку з блискучого сталевого келиха у кострище. Полум’я спалахнуло синім, ніби якимось шаманським чином благословляючи цю змову.
Так, знайди її для мене, Гоша. Знайди та й вбий.
Але, Максе, розумієш, це мені буде коштувати…
Клієнт клацнув пальцями, немов у ресторані. Одразу ж поряд як з-під землі з’явився один із Максимових клевретів. Олігарх прошепотів щось на вухо охоронцю, і за хвилину в його руках виник невеличкий кейс (мабуть – плата за якусь нечисту послугу).
Я – твій боржник, Гоша - Максим широким жестом кинув дорогий імпортний портфель бізнесменові з Красноярську на коліна і пішов, похитуючись, пухнути до своєї Амфібії.
Янгол відкрив течку та й присвиснув – її вміст майже вдвічі покривав його витрати на цю операцію. Шкода тільки, що решту «боргу» клієнт йому віддати не зможе.
Ранесенько вранці Єгор, свіженький, немов напередодні не пив нічого, міцнішого за яблучний сік, разом з двома  «справжніми» мисливцями, виконробом та доцентом  інституту геології (мав же хтось розтлумачити «панам» ази мисливствознавства) почав досить безцеремонно штовхати олігархів під боки, примовляючи, що коли вони знову пропустять слушний час, він більше ні за що тут не відповідає.
За чверть години усіх гостей було вишукано в лаву, лише один чортів бізнесмен ніяк не хтів прокидатись. Його вже й штовхали щосили, і батькували на всі корки, і навіть холодною водою поливали, та він лише перегортався на інший бік та мимрив час, він більше ні за що не відповідає. rjщось незрозуміле. Нарешті єгер плюнув, сказав, що ніхто не втрачатиме з-за одного йолопа ще цілого дня, і коли вже дехто не вміє культурно розважатись, то нехай потім не плаче за згаяними грошима.
По тому Єгор роздав усім ножі та рушниці й повів свою напівсонну батову звірячою тропою до річки. За ними значно більш організованою колоною рушили охоронці в камуфляжі, деякі навіть із військовими відзнаками. В половини з хлопців на обличчях жевріли свіжі синці та подряпини, всі вони були невиспані, тверезі та злі. Замикали процесію мисливські собаки різних порід.
На галявині залишилося лише кілька водіїв, що зігрівали собі каву на мангалі, снідали всухом’ятку, порались у могутніх моторах Lаndrover-ів та стиха лаяли хазяїв. І ніхто з них не звернув уваги, коли із заднього боку палатки, що був повернутий до дерев, обережненько виліз хтось у камуфляжному костюмі з кашкетом, насуненим на очі. Невідомий тихесенько підійшов до зеленого Nissan-у, непомітно витяг із багажнику та сховав під куртку футляр з рушницею (добре, що машину забули закрити – не довелося застосовувати відмичку), та потихеньку зник собі у лісі.
Дорогою, загнувши чималого гака, він вийшов до річки. Карта не збрехала, тут дійсно висів вузенький чортовий місточок. Біля води незнайомець наніс на обличчя глиною маскуючи лінії, та запив мутною водою кілька пігулок алкозельцера. На тому березі Хтось, ховаючись за деревами, пішов вгору за течією, на ходу збираючи та заряджаючи свою вірну дубельтівку.
Ну от, нарешті, ось воно, те саме місце, он і качка підсадна на воді сидить, а он, у очереті, блиснула рура чиєїсь рушниці. Добре розсадив титулованих мисливців старий єгер, він їх ледве угледів. Незнайомець в камуфляжі дістав з кишені оптичний пристрій та начепив його на рушницю, але перед тим уважно роздивився протилежний берег. Так, охорону відсунуто подалі від води, та уставлено ланцюжком, це добре. Мали б за правилами і на цьому боці когось посадити про всяк випадок… Так, он – сам Єгор, он – пан генерал, он – пан депутат… А он, на надувному човнику, і наш друг Максим у тому дурному тірольському капелюсі з пір’ячком.
Десь за півгодини в повітрі заляскали численні крила: до води спускалася чималенька зграя качок. Правду кажуть – новачкам щастить! Невідомий звів курки.
Тут сталося те, чого не статись просто не могло: якийсь горе-мисливець на тому боці не витримав та й вистрелив без команди. Яка почалася стрілянина! Хтось одразу ж пригадав Чечню. Качок били на воді, били на злеті, били у небі. Повітря настільки наповнилося свинцем, пороховим димом та пташиним пір’ям, що дивним здавалося, як хоч одна  бідолашна пташка могла ще вціліти. Кілька селезнів та качок (у тому числі й підсадна) вже відчайдушно плескали по червоній воді сірими крилами, та нікому не було до них діла: собаки благородних порід жалібно скавчали, зажавши лапами вуха, а люди дивилися лише вгору, раз у раз шалено пересмикуючи осади містких Shot-Gun-ів. 
Тепер-то Невідомий зрозумів, чому охоронці не пішли на цей берег: усі ж бо – люди, усі жити хочуть. Воду біля пристінку рясно вкрило корою та пожовклим листям, збитими з прибережних осокорів сліпим шротом. От поруч весело зацвірінькали кулі; це один банкір додумався піти на качок з напівавтоматичним карабіном (тобто – переробленим на одиночні постріли АК-74)  і тепер лупив, неначе з кулемета. Он пан генерал, коли скінчилися патрони в підствольному магазині його дробовика, зопалу вихопив пістолет. Ще б ножа кинув, йолоп! А коли просто над головою Хтосю у вербу встромилася стріла (!), йому на хвильку здалося, ніби він потрапив у старий DEFA-вський вестерн. Щоправда, Незнайомець одразу ж згадав про продюсера-оригінала, котрий притяг на полювання дорогий красивий арбалет.
А от і звір на ловця поспішає – то золотий пан Максим вигріб з заростей очерету, що закривав йому зону обстрілу, та й продовжив палити, не помічаючи, як віддача зносить його човник на відкриту воду. Нарешті набої скінчилися, олігарх поліз до патронташу, і в цей момент Невідомий вистрелив. Мисливець-невдаха змахнув руками, неначе качка крилами, упустив рушницю і впав у чорну воду. Хтось піймав в окуляр  руку, якою Максим зачепився за бортик надувного човна та стрелив удв цей момент невідомий вистреливовжив пальбу, не помічаючи, що и. руге. Рука стала червоною, плавзасіб спустив повітря й пішов на дно. Серед канонади, яка стояла навколо, два постріли з-за річки ніхто не почув, тим більше, що Незнайомець заздалегідь надів на обидві рулі гумові соски, аби приглушити звук та замаскувати спалахи. 
За кілька хвилин мисливці таки помітили тіло підбитого товариша, припинили дурну стрілянину, почали витягати олігарха з ріки. Саме час тікати. Дорогою Хтось прочистив жерла дубельтівки, розібрав її та склав у футляр. Біля чортового місточка він вимив обличчя від глини та жбурнув далеко за течією дві гільзи, які одразу ж потонули, бо були металеві: в них малий снаряд мілкого шроту (на качку) супроводжувався підсиленим зарядом пороху, розрахованим на сіканці.
Коли мисливці повернулися з полювання, всі вони були у поганому гуморі: ось тобі й маєш, поїхали розважитись та по-дурному підстрелили приятеля. Максим, звичайно, сам винен: так захопився вбивством невинних пташок, що не помітив, як втратив керування човном, поплив за течією та опинився на лінії вогню. Поранення від шроту були не дуже тяжкі, хоч і численні, проте вода в листопаді холодна, до того ж прострілений човен одразу ж потонув, та й плавець небіжчик був, як кажуть, не дуже, врахуйте ще й шок та паніку… Одним словом – не відкачали.
Ніхто не хотів зізнаватись, під чиє саме дуло спромігся потрапити невдаха-олігарх, усі ж бо були з перепою, та й експертиза навряд чи що покаже: шрот – не куля, він в усіх був стандартний, на качку. Та й справа зараз не в тому: конче необхідно терміново зв’язатись зі знайомими ментами, що зможуть розумненько закрити цю ідіотську справу якнайшвидше, класифікувавши її як нещасливий випадок. Та все одно, розголос неминучий, журналюги пронюхають, шлях би їх трафив, шкандалю не уникнути… А тут ще той дурний Гоша прокинувся в останньому акті п’єси, бігає, сонними очима блимає, питається у всіх по п’ять разів, що та як сталося, задрав уже, і так нудить з усього цього…
Нарешті пан генерал не витримав та й гримнув на приблудного іногороднього бізнесмена: «Та мотав би ти вже, Гоша, заради Бога, в свій … Красноярськ! Ти в цьому ділі все одно ні до чого, тільки іще більше заплутаєш».
Гоша послухався, забрав з Nissan-у свою дурну дубельтівку, потім довго складав палатку, і от, нарешті, поїхав, слава Богу! І ніхто не помітив, як під кінець зборів «красноярець» витяг з кущів та закинув до багажника жовті від глини гумові чоботи…
У місті Гоша затримався до наступного ранку (вже тоді взяв за правило: ніколи не зникати в день події). Щоправда, тепер він поводився значно скромніше, ніж в попередні дні: весь час робив гімнастику та медитував у своєму номері, лише одного раз спустився повечеряти в готельний ресторан.
В понеділок красноярській гість спокійно звільнив апартаменти по закінченні заброньованого часу, сів собі за кермо та направився до сусіднього міста. Там Янгол скоро спекався свого Hummer-а за пів ціни, втопив у річці рушницю (шкода, та обережного Бог береже), здав за безцінь в комісіонку дорогі костюми та поїхав на «частнику» в інший регіон: він знову мав відлежатись, дістати собі нові документи, зброю та інформацію.

«Когда уйдём со школьного двора...» 

Ніколи раніше Янгол не думав, що жінка віком під сімдесят може бути красивою. Максим, хай упокоїться він із миром, дуже вдало порівняв свою хімічку зі Сніговою королевою. Щоправда, тепер вона більше скидалася на крижану. Немов якийсь умілий майстер старанно викарбовував із льоду тонкі, шляхетні риси обличчя старої вчительки. Або, скоріше – ніби її, наче героїню Некрасова, колись заморозив Мороз-воєвода.
Любов Олександрівна довго не хотіла пізнавати свого «учня». У неї виявилась дивовижна пам'ять, як на свій вік. Боже, невже дійсно можна запам’ятати зовнішність та фамілії всіх школярів за тридцять п’ять років стажу! Добре хоч, що в Конторі було щодо неї досить ретельне досьє (Глаголєву довго і не зовсім безпідставно підозрювали у антирадянській діяльності та зв’язках в дисидентських колах), і Янгол мав змогу обрати зі шкільних альбомів хлопця схожої з ним зовнішності та приблизно свого віку. Мовляв, їхав дрібний бізнесмен Дениско Корабльов по своїх дрібних бізнесових справах, вийшло по дорозі, вирішив, чому б не відвідати колишню наставницю. Щоправда, був ризик, що вчителька якимсь чином підтримувала зв'язок із колишнім учнем, але пронесло, слава Богу.
Нарешті стара жінка відкинула останні підозри та дозволила «бовдуру з «камчатки»» заїхати на майже новій синій Ниві (вкрадена місяць тому в сусідньому районі, номери перебиті) до свого досить таки тісненького двору. Янгол заніс до хати Глаголєвої деякі гостинці з міста - «Навіщо це, Денисе, не треба було»  «Ой, та що Ви, Любов Олександрівно, то ж – такі дурниці!» та її улюблений Празький торт, який, до речі, до столиці Чехії не має жодного відношення.
Ще із годину вчителька поралась по хазяйству, а нежданий гість допомагав їй, чим міг. По тому Любов Олександрівна затопила грубу, щедро заварила чайник (чай був звичайний, дешевий, проте вміло, з любов'ю приправлений сушеними ягодами, лісовими травами та садовим листям) і почала прискіпливо випитувати, чи бува не знає він, як там ся має Аллочка, відмінниця з першої парти, та де зараз Дерьомін, староста, та що поробляє Кругович, ну той, товстенький такий, в кумедних окулярах, він ще весь час сам з тобою в шахи грався… Ой, не дарма Янгол кілька ночей зубрив цю інформацію, іспит він здав на тверду четвірку!
Нарешті господарка розслабилася, її трошки розморило від гарячого, солодкого та минулого, і Янгол зрозумів, що треба клепати залізо, поки воно тепле. Казав ж бо йому ще у Школі викладач з психології: найшвидший засіб розплавити чоловічу душу – то алкоголь, жіночу – то секс. Оскільки секс у традиційному розумінні був би в цій ситуації недоречним (принаймні, він на це щиро сподівався), а алкоголю Глаголєва ніколи не вживала, лишався тільки один шлях – вербальний секс, бо пресловута точка «g» у більшості жінок знаходиться не там, де всі думають, а десь між лівим та правим вухом.
І от Дениско, червоніючи, наче рак, кинутий в окріп, став здалеку заводити розмову про те, що він, мовляв, ще у дитинстві був в свою вчительку трошки майже закоханий, він розуміє, що це смішно звучить, але ж він був підлітком, а Ви ж були, сказати по честі, такою вродливою жінкою, шановна Любов Олександрівно, що там казати, справи пройдешні, хоча, звичайно, вона і зараз йому подобається, хоча він розуміє, хто він, а хто вона…
Стара спочатку сміялася, махала рукою: «Та що ти, Денисе, сказився? Я ж тобі у бабусі годжуся!», потім якось одразу стала серйозною, зняла вузенькі золоті окуляри, подивилась сірими далекозорими очима йому просто у вічі, та провела тонкою старечою рукою по щоці учня… На якусь хвилю Янгол злякався, що зараз доведеться доводити ситуацію до її логічного завершення, проте Глаголєва лише заплакала та впала йому на груди. І разом зі слізьми з неї полилися спогади, спогади, спогади… Йому лишалося тільки обережно направляти їх течію у потрібне русло.
Любочка мала тоді рум’яні щоки, великі сині очі, довгу русяву косу та статну фігуру. Їй щойно виповнилося двадцять три роки, вона щойно закінчила з червоним дипломом педагогічний ВУЗ, щойно влаштувалась працювати до престижної столичної школи та щойно вийшла заміж за свого колегу, вчителя фізики з того ж самого закладу. Позаду залишилися тривожні воєнні часи, голодні післявоєнні, «жить стало лучше, жить стало веселей», попереду чекали довгі роки непростої, проте улюбленої роботи, щасливого сімейного життя, а потім – спокійна забезпечена старість. Але, раптом… Завжди не виносила, коли в книгах, в театрі чи в кіно щось трапляється «раптом», несподівано, але й в житті, зазвичай, те кляте «але» приходить саме так.
Все сталося точно як описано у Солженіцина: темна ніч, чорний воронок, бадьорі люди в чоботях та одностроях, заспані ніякові поняті, напіводягнені приголомшені господарі, обшук, папери на підлозі… Те, що відбувалось, скидалося на якийсь божевільний фарс: її Микола, який у сімнадцять років пішов на фронт, хоч мав собі броню як студент, за станом здоров’я та за сімейним станом – шпигун і диверсант? Та варто було лишень подивитися на його худе й зовсім дитяче у тридцять років обличчя в заклеєних медичним пластиром окулярах, аби зрозуміти, яка все це нісенітниця! Але у світі, де жили ці люди у синіх кашкетах, мабуть, діяла якась інша логіка… 
Її чомусь не заарештували, не звільнили з роботи, навіть не позбавили доброї кімнати у комуналці майже в центрі Москви. Тільки колеги стали поводитись, ніби з чумною. Кілька місяців вона носила передачі на Луб’янку, потім – удар: двадцять п’ять років таборів за антирадянську діяльність. І на усі листи по усіх інстанціях, навіть на Височайше Ім’я – жодної відповіді. Люба була в відчаї. Зараз важко це збагнути, але ж вона дійсно думала, що буде чекати на свого Миколу цілу чверть сторіччя! Господи, невже усі вони серйозно вважали товариша Сталіна безсмертним?
А потім якось водопровідник, викликаний сусідами по квартирі, аби полагодити кран на комунальній кухні, сунув їй, не дивлячись у вічі, в руку записку. Дванадцять нерівних рядків олівцем на картонці з-під Біломору, але почерк був саме той. В листі Микола благав Любу та інших родичів не писати йому, не клопотатися щодо його звільнення, не приїздити, не слати передач, якщо вимагатимуть – відректися та змінити прізвище. Нагадував дружині, що вона відповідальна за своїх стареньких батьків та за його хору матусю-удову. А у кінці листа додав, що донос на нього написав Григорій Мироненко, директор школи, де вони разом працювали, колишній Миколаїв фронтовий товариш.
Відректися ніхто не вимагав. Вона продовжувала ходити на роботу, як і раніше, директор поводився чемно, питав, чим може допомоги, ще й згодом став потроху підбивати клиння. В Люби навіть закралася підозра, чи не через неї все сталося…
Було огидно, хотілось повіситись, або поїхати к чоловіку до Сибіру, немов та княгиня Волконська, але на ній та на її роботі й справді трималися в Москві троє старих людей (Люба була пізньою дитиною, старший брат, якого вона майже не пам’ятала, загинув ще в Фінську компанію). Ані улюблена хімія, з якої було почала писати дисертацію, ані навчання дітей, котрих колись так любила, не приносили молодій вчительці жодного задоволення.
Життя стало настільки нестерпним, що якось, майже не розуміючи, що робить, Люба прийшла до школи з невеличким, проте – гостро заточеним кухонним ножем в сумочці. Кілька днів вона чекала слушної нагоди, аж якось зрадницька зброя випала і встрягла в паркет просто посеред вчительської кімнати. Хімічка почервоніла, почала щось ніяково плести про свій кримінальний район, про те, що їй страшно повертатись ввечері одній додому…
Ситуація була вкрай небезпечною, аж тут втрутився той самий Григорій Іванович та запропонував підвозити «шановну колегу» на своєму трофейному Mercedes-і до самих дверей під’їзду. Скільки разів, дивлячись на стрижену потилицю директора, Любі хотілося вчепитися нелюду в горло десь на крутому повороті, а там вже – як буде… Проте могли постраждати невинні люди, і вона щосили стримувала себе.
Не зважаючи на застереження чоловіка, Люба таки вирішила податися до Сибіру на літні канікули, вона навіть вже спакувала речі, але тут помер Вождь та Вчитель всіх часів та народів, і Берія випустив на волю кримінальних злочинців. В Москві стало небезпечно навіть за хлібом вийти, не те, що кудись поїхати. Вночі, немов під час війни, з вулиці було чутно постріли, а у зачиненому під’їзді дорослі чоловіки по черзі несли варту із чиєюсь дубельтівкою напоготові.
Саме цього літа Миколи не стало. В таборі, що вирував у передчутті швидких змін, сталося невеличке заворушення, так, щось на зразок страйку та демонстрації разом із стихійним мітингом, і збитий з пантелику останніми подіями переляканий начлага наказав охороні відкрити вогонь. Її чоловіка, який фактично не приймав участі у цьому повстанні, вбило сліпою кулею. Немов того солдата, що загинув дев’ятого травня…
А Люба все чекала. І коли вмер Сталін, і коли оголосили першу амністію, і коли зняли та розстріляли Берію, і коли Хрущов засудив «культ особистості» на двадцятому з’їзді, і коли, нарешті, прийшло повідомлення, що її чоловіка повністю реабілітовано за повною відсутністю складу будь-якого злочину, тож тепер вона може прийти на місце його останньої служби та взяти там подвійний оклад…
Вчителька тоді довго сиділа і думала, що можна купити на ці гроші? Гроші, якими Батьківщина відкупилася від неї за безвинну смерть її чоловіка. Як можна їсти куплену на них ковбасу, носити куплену на них сукню, купити на них квиток в кіно чи на потяг? Багато людей просто пропивали цю «юдину пенсію», але у Люби організм зовсім не сприймає алкоголю, в неї це спадкове. Аж тут, нарешті, відмучилася свекруха, от вони і знадобилися.
Потім ще була Перебудова, потім – серпнева революція дев’яносто першого, потім – невдалий червоно-коричневий заколот у дев’яносто третьому (яка була гарна нагода перевішати усю цю наволоч!), а Люба все чекала. Чекала, коли ж тих гадів, нарешті, почнуть карати. Якщо не держава, то хоч люди на вулиці. Ті самі прості люди, що б’ють ледь не до смерті кишенькового злодія, котрий поцупив у них трояка в трамваї. Чекає і досі. Вже сорок років чекає. Їй кажуть, треба прощати ворогів своїх. Ні, то не прощення, то якась дурня. То просто тупа байдужість…
Вона стала нервовою, почала зриватися на учнях. Щодня писала листи в різні інстанції, просила підтвердити чи спростувати відомості про зраду Григорія, та їй відповідали, що, мовляв, інформація засекречена. Нарешті Люба не витримала, та якось на великому шкільному зібранні, в присутності вчителів, учнів та їхніх батьків, звинуватила директора навчального закладу у смерті свого чоловіка, його колеги та бойового товариша.
Вийшов грандіозний шкандаль! Григорій, звісно ж, усе заперечував, мовляв, вбита горем жінка несе незнамо що (ще й політес намагався зберегти, нелюд!). А й дійсно, які докази вона мала проти нього? Клаптик паперу, котрий невідомо хто передав їй з в’язниці і який вона тоді ж, за вказівкою самого Миколи, спалила? Навіть водогінник на цей час вже помер з перепою…
Потім її викликали до РАЙОНО та ввічливо порекомендували за власним бажанням змінити місце роботи, а можливо – і місто проживання. З працевлаштуванням на новому місці обіцяли допомогти. Люба швиденько зміняла три кімнати в різних точках Москви на маленьку двокімнатну десь на висілку, прописала туди батьків та й поїхала у перший - ліпший районний центр, де знайшлася вакансія. А що їй залишалось? Ходити кожен день на роботу, роблячи вигляд, ніби нічого не сталося?
Отак і микалась вона з тієї пори: кілька років – там, кілька років – тут. Люба ніде не могла втриматись довго, легко йшла на конфлікт з начальством та колегами, легко зривалася з нервів, з субординації та з місця. Мала кілька романів та двійко шлюбів, від яких нікому не було втіхи. Після одного в неї залишилася донька. Коли Наталя скінчила школу та поступила до столичного ВУЗ-у, Любов Олександрівна зуміла прописати її у московській квартирі батьків (добре, що мама, Царство їй Небесне, дотягнула майже до дев’яноста років). Жила небагато, бо третину зарплатні мала надсилати в Москву хворим батькам, потім – донці, а аліментів від тата Наталі було – кіт наплакав.
Врешті решт зупинилася тут, бо, як кажуть, далі фронту не пошлють, а відступати вже нема куди. Вела, окрім хімії, ще з десять предметів, до пенсії і після, аж поки школу остаточно не закрили. Ті кілька дітлахів, що залишились у присілку, тепер ходять вчитися до сусіднього села. Живе одна, мов перст, порається собі з домом, городом та курми, та не дуже виходить: все ж таки, вона – інтелігентка та міська мешканка. Іноді сусідки заходять, теревені розводять. Вони, здебільшого – добрі та чутливі жінки, але про що їй із ними балакати? Та от ще дочка онуку на літо привозить подихати повітрям, молочка попити…
А Григорій, між тим, і досі мешкає в центрі Москви, у п’ятикімнатних хоромах, в домі, що схожий на Кремль. Сини його – відомі бізнесмени, онуки – в Кембриджі вчаться. Господи, має ж бути якась справедливість на цьому світі! Ну, хоч трішечки…
- Не можна все звалювати на Бога,  шановна Любов Олександрівна –
впевнено сказав Денис – Ми маємо просити в Нього допомоги у своїх справах, проте, коли город не засієш, то, як не молись, морква не зійде. «В Бога немає рук, окрім наших» – сказав колись Лютер, і був правий. А наш народ каже: «на Бога надійся, і сам не плошай». Та наволоч має вмерти, і ми з Вами це зробимо!
Про що ти, хлопче? – Глаголєва подивилася на нього зі здивуванням, ніби побачила вперше – Чи то я маю підстерегти Мироненка з сокирою у під’їзді? Чи, може, ти за це візьмешся? Дурнику, та ти ж і комахи не вб’єш! Розкольников ти мій…
Зачекайте, Любов Олександрівно, зачекайте – він пропустив образу мимо вух, та почав «нервово» ходити по кімнаті – Існує один варіант. Є в мене знайомі бандити… Ну, мій «дах», як то зараз кажуть. Не дуже приємні громадяни, проте вони мені дещо винні… Звичайно, ці гади грошей вимагатимуть, та нічого, нашкребемо…
Щось змінилося в обличчі старої вчительки. Вона раптом стала схожою на якогось із грізних чорних янголів Врубеля. Любов Олександрівна встала, підійшла до ікони «Спас – Яре Око», широко перехрестилась, дістала з-за образу паперовий пакунок і рішуче простягнула його колишньому учню.
От, підробляла репетиторством. Думала скопити собі на пристойний похорон. Ну, та нічого, закопають вже якось. Зате вмиратиму легше. Зроби це, Денисе! Зроби те, що я мала зробити ще сорок років тому, проте не наважилася. Най одні бандити вб’ють іншого, хоч якась від них користь. Борги треба повертати! Вкладаюся, чим можу.
Янгол відкрив пакунок. Там було дуже мало грошей, менше тисячі баксів. Він, не рахуючи, поклав їх до внутрішньої кишені та поцілував руку пенсіонерки, наче імператриці.
- Все буде зроблено, як слід, Любов Олександрівно. Ми його дістанемо! Даю вам Чесне Слово. Вірте мені.
- І ще одне – очі Глаголєвої несамовито горіли, немов у святої, одержимої чи іспанської революціонерки, вона ніби помолодшала років на тридцять – Най Григорію скажуть, що це – від мене… Тобто – від нас… Ні, краще – від Миколая. Просто від Миколая. Так і скажіть. Він має зрозуміти.

Нагорода знайшла героя

Проїхавши кілометрів сто по трасі, Янгол полишив Денисову «Ниву» у лісі, знявши з неї фальшиві номери (втопив у найближчій річці) та витягши з-під сидіння Luger-а, який йому цього разу не знадобився (приховав для наступної операції), потім добирався до міста автостопом. Цього разу довелося перечікувати зо два тижні, доки у відлюдному селі забудуть приїзд «міського ферта» на машині, чи, принаймні, не пов’язуватимуть цей візит із подальшими подіями.
Навряд чи хто пізнав би охайного бізнесмена середньої руки Дениса Корабльова у бомжику в тілогрійці, валянках без колош та в ватних штанях, з три дні неголеним обличчям та довгим нечесаним волоссям під облізлою старою вушанкою із чорного кроля (весь реквізит включно з перукою придбано на місцевій барахолці), коли він знову з’явився біля того селища. Власне, з’явився – то сильно сказано: пів доби їхав на товарняках, пів доби йшов лісом, вночі грівся біля ватри, палячи біломорину за біломориною. Коли Янгол, в решті решт, дістався до пункту призначення, то мав ще й відповідний запах.
До дома Глаголєвої він підійшов рано-вранці зі сторони бору. Добре хоч, що в селі майже не тримали собак, бо не мали чим годувати та й чого берегти. «Бомж» був вимушений ще кілька годин сидіти по коліно в снігу, очікуючи, доки хазяйка кудись вийде. Нарешті біля воріт майнула червона хустка - Любов Олександрівна пішла до сільмагу, чи то – на пошту, чи то – по пенсію до ощадкаси, або – ще кудись.
Янгол знайшов у клуні сокиру та навмисне грубо зламав замок на дверях. Було соромно, але перше, що він зробив, коли ввійшов, то – відкрив холодильника та попоїв пісних пенсіонерських харчів. По тому зробив в хаті недбалу імітацію обшуку, напхавши по кишенях якогось безділля й дрібняків зі старечих схзованоку зіОлександрівно, даю В тов. Сталіна безсмертним?в. ованок (гроші залишив, все інше втопив у найближчій канаві), хотів іще поцупити ікону (початок дев’ятнадцятого сторіччя, старообрядницьке письмо, можна було б загнати за кількасот баксів), але подивився в суворі очі Христа і не наважився.
Тоді вийшов на двір та, причаївшись за дровітнею, почав виглядати жертву. Вдруге встиг змерзнути, аж ось і вона. Янгол вжався спиною у стінку з дров, намагаючись повністю злитися з особистістю вигаданого ним волоцюги, до смерті переляканого, бо його «застукали» на гарячому, і готового зі страху на будь-яке божевілля. Проте до голови мимоволі приходили асоціації з Германом, чи то з Родіоном Розкольниковим, чи ще з якимось нервовим убивцею бабусь із вітчизняної літератури...
Глаголєва не скрикнула, не озирнулась, він навіть не встиг побачити вдруге її обличчя, за що був конче вдячний старій учительці. Убивця кинув скривавлену сокиру та й побіг. Відчуття на руках було вкрай неприємне, проте смерть убогої пенсіонерки від кулі з викопаного Parabellum-а виглядала б занадто екзотично. Якщо хтось зараз його й побачить, це якнайкраще впишеться в намальовану ним картину злочину. Зайшов якийсь приблудний бурлака у сільську хату, думав чимось поживитись, аж тут – хазяйка несподівано повернулася, тут він її у паніці і… В цю версію повірять усі, бо вона все пояснює. Шкода бабусю, звичайно, та що тут поробиш? Такий вже час.
Вже в передмісті Янгол знайшов закопаний під кущем у заздалегідь приміченому місці целофановий, герметично закритий пакет. У пакеті лежали мило, зубна щітка, бритва, одеколон та свіжий пристойний одяг. Потім «бомж» підійшов до старої триповерхової будівлі, так-сяк складеної років із тридцять тому з потемнілої цегли та недбало вкритої дрібною сірою плиткою, де була розміщена якась нікому непотрібна установа. Настільки непотрібна, що в ній навіть нічного сторожа за штатом не передбачалося.
Янгол відключив елементарну сигналізацію, розбив шибку на першому поверсі та й вліз усередину. Знайшовши туалет, він десь із годину витратив на те, аби привести себе в пристойний вид. По тому прибрав сліди свого перебування в помешканні, виліз тим самим шляхом, зачинив вікно та роз’єднав потрібні проводки.
Звичайне діло – хотіли якісь хулігани потрапити до установи, аби горілки випити в теплі та комфорті, але не склалося: сигналізація спрацювала, вони й розбіглись. Проте хто зможе запідозрити в таких діях охайного чоловіка в новенькому пальто та капелюсі, з великим пакетом у руці (в пакеті лежав бомжацький одяг та перука, він його викинув на першому ж звалищі), що спокійно та впевнено прямує собі по своїх справах, хоч і не дуже зрозуміло, які справи можуть бути в нього у цьому районі та ще й після опівночі?
Стару вчительку ховали всім селом, прибуло навіть декілька колишніх учнів із різних міст, проте, на щастя, факт приїзду самозваного Деніса Корабльова так і не сплив. Дочка теж приїхала і, на подив сельчан, не стала продавати стару хатину, а переселила до неї вдового свекра, що в місті вже дістав усіх своїм пияцтвом та бешкетами. А міліція, з’ясувавши, що напередодні люди бачили біля села якогось нетутешнього пройдисвіта, провела кілька позапланових перевірок по вокзалах, затримала з десяток бомжів, та, врешті решт, позіхнувши, таки поклала чергового «глухаря» на полицю.
А Янгол тим часом їхав до столиці в новому образі, з новим ім’ям та обличчям. Білокамінна зустріла його хаосом звуків та миготінням образів. Він давно тут не гостював і був спочатку трохи приголомшений. До того ж новообраний градоначальник нещодавно ввів драконівські закони щодо реєстрації та проживання іногородніх. Проте гутаперчеве обличчя нашого героя аж ніяк не скидалося на лице кавказької національності, до того ж він швидко перейняв місцеву говірку, манеру поводитись та одягатись, а його новенькі підроблені документи були у повному порядку.
Спочатку Янгол поселився на «флету» в якихось прихіпованих митців. Жити у них було цікаво, безпечно і дешево, проте там було аж надто людяно та не дуже комфортно в побутовому сенсі. А то було – промайнула в нього думка влаштуватися у той сучасно-авангардний театр-клуню до сивого бородатого добродія із чудернацьким прізвищем… Тож скоро Янгол знайшов собі недорогу кімнату в самотньої бабусі із добрими очима. Тепер залишалося лише відшукати новий об’єкт та винайти особистий підхід до нього.
Перше було не важко, бо цього разу Янгол мав аж надлишок інформації. Десь із тиждень він ходив навколо, приглядаючись до Григорія Івановича Мироненка, вивчаючи його звички, його спосіб життя, його образ мислення. І от, нарешті, наважився.
Одного чудового, за класиком (тобто – «мороз і сонце»), лютневого дня високий, ретельно поголений, ще міцний старий чолов’яга у чорному пальто з каракулевим коміром, манжетами та папахою вийшов з дверей дому того типу, що в народі називають «пірамідою Ілліча», а ще – «кам'яною ялинкою», а ще іноді – «Кремлем для провінціалів». Аби довга чорна такса, яка щосили тягла діда за повідець, могла черговий раз відмітитись на усіх прилеглих стовпах, деревах та урнах, він мав померзнути десь із півгодини.
Тут до нього рішуче наблизився несміливий молодий чоловік з охайною чорною борідкою. Перепросивши за втручання в чужий приватний простір, він відрекомендувався як позаштатний кореспондент невеличкої районної газети, на підтвердження чого, за проханням співрозмовника, з готовністю показав відповідного документа. Валерій (так його звали) сказав, що готує матеріал до Дня Захисника Вітчизни, і йому для цього конче необхідне інтерв’ю із ветераном війни, найкраще – зі справжнім фронтовиком, а у місцевій організації ветеранів ВВВ йому порекомендували звернутися саме до товариша Мироненка.
Григорій Іванович, звісно, був дуже радий зустріти вдячного слухача, бо всім знайомим давно набридли оті його теревені. Ще годину вони плідно поспілкувалися, журналіст із цікавістю сприймав інформацію, яку виливав на нього ветеран, аж доки собака пана Григорія не змерзла та не запросилася додому. Валерій сказав, що хотів би записати цю розмову на диктофон та зробити кілька фото, проте для цього йому потрібна більш камерна обстановка. Пенсіонер запропонував зустрітися наступного дня у нього на квартирі, бо завтра о другій половині там нікого не буде і ніхто не заважатиме їх спілкуванню. Вони потисли одне одному руки й розійшлися, цілком задоволені одне одним.
Журналіст був приємним співрозмовником і, загалом, справляв добре враження, проте просто зі старої радянської звички все перевіряти, як от у Мюллера в відомому фільмі, Григорій зателефонував до редакції вищезгаданої хлопцем газети. Там йому чемно та детально відповіли, що так, дійсно, в них працює позаштатним кором Валерій Самцов, так, він дійсно носить чорну бороду та канадську зелену куртку з оленями, але на яку тему він зараз пише, вони, на жаль, сказати не можуть, бо Валерій – то вільний митець. Проте, додали вони, авжеж, їх газета готує матеріал із нагоди свята, що наближається, і, звичайно ж, якщо пан Мироненко поділиться з їх співробітником чимось цікавим, вони будуть йому конче вдячні. А коли ще й секретарка союзу ветеранів підтвердила, що той журналіст дійсно до неї приходив, старий зовсім заспокоївся. Хай жиє Інтернет!    
Наступного дня о пів на першу черговий у вестибулі дому із зірочкою зателефонував до квартири Міроненків та запитав, чи очікує Григорій Іванович в гості журналіста з чорною бородою, і за хвилину Валерій вже стояв біля дверей. Господар довго з гордістю та ностальгією показував кореспонденту свої блискучі бойові нагороди та пожовтілі фото воєнних часів, доки Самцов робив знімки на свій величезний фотоапарат зі спалахом.
Потім пішли на кухню, заварили якогось смачного пахучого чаю (невістка десь купує, вона на цьому розуміється) і старий почав розповідати. А розповідати було про що, кажучи по честі! Чотири роки від дзвінка до дзвінка, плюс до цього – Польща, плюс потім – Маньчжурія, то вам – не байки Езопа! Журналіст все дуже уважно слухав, та ще й записував на свого малюсінького диктофона (от навчилися робити, буржуї!), робив якісь помітки у блокнотику, вдало задавав навідні питання.
Наслухавшись про війну стільки, що можна було б вже, мабуть, не статтю, а цілу книгу писати, гість під кінець запитав і за мирне життя. О, тут Григорію теж було чого розказати! Тридцять років непереривного стажу вчителем географії та історії, з них майже двадцять вісім – директором школи, від дзвінка до дзвінка, то вам не байки Езопа! І грамоти є, і медалі, і інші відзнаки. Та на цій роботі іноді бувало не легше, ніж на фронті, кхе-кхе-кхе…
Шкода, зарано пішов у відставку, сил ще було – о-го-го! Чого ж пішов? Та, воно вам ні до чого, хоча… Зараз в нас нібито демократія, говорити про все можна. Ну, то й ладно, слухайте. Я, можна сказати, ледь не став в’язнем совісті, на старості літ в дисиденти записався, кхе-кхе-кхе! Дурна історія, війну пройшов, два Голоди пережив, Сталіна та Хрущова пережив, а тут, через якогось сраного шмаркача, пробачте на слові… Ой, щось мені не теє, де там мої пігулки? Та нічого, не турбуйтеся, зараз воно пройде. Ой, відпустило, слава тобі, Боже! Та ні, краще вже дорозповім, як почав, аби потім у голові не тримати.
Ну, а машинку ви вже заберіть, молодий чоловіче. Заберіть, заберіть, бо то все – не для преси. Фамілій я вам теж не скажу. Ні, не скажу, і не просіть. Повідаю вам тільки, що батько його був тоді у Москві – велике цабе. Та він і тепер непогано стоїть, щоправда, вже трохи в іншій сфері. Ви не повірите, молодий чоловіче, скільки зараз чуєш знайомих прізвищ! Розжилися, панове - товариші на наших заощадженнях та на партійному золоті, шлях би їх трафив, нема на них Сталіна… Але я відволікся.
Отже, прізвища його я вам не назву, імені – також, але звали його усі – Варений. Чому так звали? А біс його зна! Одні кажуть, що він раків варених дуже полюбляв під пиво, інші – що він одним з перших почав «варену» джинсу носити, мода така була, якщо пам’ятаєте… Отже, перевели цього легеня до нашої школи у дев’ятий  клас. Ну це – як зараз десятий, невідомо, навіщо ту дурню вигадали… Мені, звичайно ж, по телефону натякнули, мовляв, син такої людини, то ви вже, Григорію Івановичу, полегше із ним. А що я, не розумію? Ну там, п’ятірку десь поставити замість четвірки, чи трійку замість двійки, або на якісь дрібні порушення очі закрити, такі вже часи були, що поробиш. Але до того, з чим мені довелося мати справу я, чесно кажучи, був неготовий. То ж була не дитина, а просто стихійне лихо якесь! Том Сойер, Вождь Червоношкірих та Пепі Довгапанчоха нервово відпочивають в туалеті, як зараз каже молодь.
Я за тридцять років багато чого надивився. На моїх очах в післявоєнні роки два хлопці у перерві в шкільному дворі ледь на смерть не порізалися через грудасту піонервожату, що була старшою за кожного із них років на десять. Один семикласник з великого розуму просто на уроці гранату кинув у прохід поміж партами, «задля сміху», як він потім сказав, добре, хоч із запобіжника зняти забувся. А ще одного парубка старшокласники за щось відлупцювали, то він, замість директору чи вчителям поскаржитись, приніс до школи Schmeisser-а…
Та все це ще можна якось зрозуміти і виправдати: безбатьківщина, воєнне та повоєнне дитинство, голод, шпана по дворах царювала… А тому мерзотнику якого ще пташиного молока із кокосом у шоколаді не вистачало? Його ж з найніжнішого дитинства в дупу цілували та ікрою зі срібної ложечки вигодовували. Ну, то й живи собі та радуйся, навіщо кров псувати людям?
Що він у школі з’являвся раз на тиждень, то біс із ним, краще б вже зовсім не приходив. Що він замість форми надягав усіляке імпортне лахміття, носив патли нижче плечей та сергу в усі, курив, пив пиво на території школи та волав під гітару свої дурні пісні із матами, то ще пів біди. Але він зібрав собі команду з найгірших (тобто - найкращих) наших хуліганів і тероризував ними всю школу. Навіть здорові десятикласники обходили його стороною, бо Варений завжди носив із собою ніж, а подейкували, що десь ховав і пістолета, а клепки ж у голові немає.
А ще той пройдисвіт відкрив у моєму навчальному закладі спортивний тоталізатор, картярство на гроші, рекет по дрібняку, торгівлю цигарками, анашею, кондомами, якимось пігулками поганими, чорно-білими порнографічними картками, перезнятими з «Плейбою», та іншим непотребом, і досить непогано на цьому піднявся, між іншим. Зараз усім цим вже нікого не здивуєш, бо «свобода, бля, свобода, бля, свобода», але тоді в країні царювали тихі-мирні восьмидесяті. Олімпіада в Москві, люди в Космосі, танки в Кабулі, міжнародний фестиваль молоді, індійське кіно, боротьба з алкоголізмом… А тут в мене кожного разу, коли до воріт наближається отой анархіст, школа стоїть на вухах, навчальний план зривається, дисципліна, успішність та інші покажчики летять шкереберть, люди вже дітей від нас почали переводити.
Звичайно, з ним намагались поговорити, але що йому скажеш, як він упевнений у своїй недоторканості і не має в голові жодних бар’єрів? Кілька разів до мене молоді вчительки прибігали усі в сльозах, бо Варений на уроці доводив їх до істерик своїм прискіпуванням. Це він вмів – знайти у людини найболючіше місце і саме туди несподівано штиркнути. Він взагалі був не дурний хлопчик… Звичайно, я скаржився, але на офіційному рівні мені докоряли, що я не можу впоратись з якимсь хлопчиськом та навести лад у власному закладі, а неофіційно потайки благали-заклинали: «Ну, будь ласка, Григорію Івановичу, ну, потерпіть іще трішечки, дотягніть до кінця дев’ятого класу, а там його вже тишком-нишком до іншої школи переведуть, він все одно ніде більше року не затримується…» Потерпіть! Їм легко казати.
Та от якось стався випадок, що одразу перевів ситуацію в якісно нову площину. На вечірці, котру організувала їхня гоп-компанія з нагоди тимчасово вільної «хази», ця п’яна наволоч ледь не зґвалтувала дівчинку, яка мала дурість до них приєднатися, Варений бо умів слабкому полу очі замуляти. Бідолашна ледь врятувалась, стрибнувши з третього поверху та зламавши собі ногу. Оце вже було серйозно. Усі опричники Вареного сиділи тихо, як миші, от тільки сам винуватець вдавав, ніби нічого не сталося. Я, звичайно, такої нагоди його позбутися втрачати не став, попросив нашого фізрука (то була єдина людина в школі, з якою Варений хоч трохи рахувався) привести того красеня до мене в кабінет. Ой, не треба мені було фізкультурника відпускати! Та, як кажуть, знав би де саме впадеш – соломку б підстелив.
Так і так, кажу, догрався ти, хлопче, тут вже навіть твоєму сановному батечку важкенько буде синулю з лайна витягти. Ти вже не маленький, так що колонія тобі світить, а там – не байки Езопа. Отже, в мене є до тебе ділова пропозиція: переводься із нашої школи куди інде до бісу, а я умовлю батьків дівчини забрати заяву з міліції. Погоджуйся, бо кращих умов тобі все одно не запропонують.
Знаєте, як вчинив цей покидьокн упевнений в                ? Він просто розсміявся мені в обличчя! Сказав, що в мене манія величі, що в мене руки короткі до нього дотягтися, мовляв, його тату варто буде лишень трубку підняти, і менти самі приведуть до нього ту курву кульгаву, роздягнуть її, до ліжка прив’яжуть та ще й честь віддадуть. Ну, я гримнув на нього, мовляв, не забувайся, з ким говориш, шмаркачу поганий, я тобі в дідусі годжуся, я війну пройшов, в мене бойових нагород більше, ніж в тебе – вугрів на пиці, я вже не кажу про те, що ти в моїй школі навчаєшся, не байки Езопа…
Що Варений мені тоді наговорив – згадувати не хочеться. Навіть в Особливому відділі під час війни мене так не принижували, а то – не байки Езопа! Ну,  слово за слово – не стримався я, дав таки тому мерзотнику добрячого ляпаса, аби язик прикусив. Розумію, не слід було так робити, але ж серце – не камінь. Як він заверещав, як кинувся на мене, немов леопард із джунглів! С к кинувся на менерзотнику добрячого ляпаса. розумію,ам худенький, мов та жердина, ледь не в пупок мені дихає, а б’ється таки боляче (він займався десь у підпільній секції). Але куди ж йому проти мене, вагові категорії різні. Аж тут цей малий негідник руку в рукав куртки засунув, лезо блиснуло. Добре, що нас у полковій розвідці дечому навчали; вивернув я гаду передпліччя, аж кості в нього хруснули, зброю забрав, а тут і люди до кабінету забігли, він ж бо ще й волав, наче різаний.
А ввечері мені зателефонували «згори» просто додому, та такими словами батькували, які я й на фронті не чув, а ще нібито люди із вищою освітою, мовляв, що ж ти робиш, дурень старий, кажуть, ти що, з глузду з’їхав на старості літ, не знаєш, такий-сякий, що в радянських школах тілесні покарання вже шістдесят років як заборонено?! Я намагаюсь їм щось пояснити – не слухають, під суд, кажуть, підеш, тут тобі не бурса, партбілет на стіл положиш, по статті з роботи вилетиш, будеш вулиці мести… Наступного дня ситуація ще погіршилась. Варений із виглядом жертви та тріумфатора ходить по школі, рука на перев’язці, Дантес хронів, у мене в кабінеті – чистий Смольний, телефони розриваються, колеги, як побачать, другим поверхом мене обходять. Так все перекрутили, ніби то я викликав бідного хлопчика до кабінету, аби вчинити розправу, і руку ледь не зламав бідолашній дитині, аби примусити його піти зі школи, і ножем йому погрожував. Ви колись чули такі байки Езопа? Та кажуть, коли вже брехати – то з розмахом.
І взагалі, насправді то я підмовив ту дівчинку заяву написати, аби звести із Вареним особисті рахунки, а насправді вона сама з вікна випала, коли курила, бо п’яна була. Її сім’я й дійсно вже заяву забрала з міліції, сунув Варений-старший їм пару штук та залякав добряче. Потім якось випадково зустрілись на вулиці, то дівка довго плакала, просила пробачення, такий вже в нас народ, що поробиш. Тоді витяг я з рукаву останній козир – звернувся до свого старого приятеля, який сидів досить таки високо (та він і зараз непогано сидить). Той лише руками розвів – нічого, каже, вже не вдієш, вони там на принцип пішли, скоро важку артилерію задіють, хана тобі буде, ти ж знаєш наші порядки: в кого більше прав, за тим і правда. «Що ж мені робити?» – питаю засмучено, а приятель кладе переді мною чистий аркуш паперу, Паркера, наливає коньяку «Ані» повну склянку, пиши, мовляв, прохання про звільнення з роботи за власним бажанням у зв’язку із пенсійним віком та станом здоров’я.  Оформимо заднім числом, тоді вони нічого тобі не зможуть зробити: ну, розгулявся якийсь пенсіонер, мабуть вже до маразму дійшов, що з нього візьмеш? Довелося мені випити чашу…
Отак і пішов я у шістдесят років з роботи, яку любив сам і яка любила мене. Варений з батьком тоді ще трохи пошуміли, та, мабуть, на тому й заспокоїлися. Дали старому солдату копняка під зад, розумієш. Я от думаю, радянський режим рухнув не через Горбачова, не від присків масонських, чи американських, чи ще чиїхось, а тому, що начальники наші дітям своїм занадто потакали. «Детей нужно баловать, тогда из них вырастают настоящие разбойники» - то вам не байки Езопа.
Я ж не кажу, що треба їх взагалі без копійки у світ випускати і – спливай, як знаєш (розповідають, так робили колись у Німеччині). Але ж має бути десь і межа! Ви ж спадкоємців собі готуєте, що з них вийде? Василь Сталін у двадцять вісім років генералом став, Бонапарт хронів, а знав лише коней, футбол та горілку. Галина Брежнєва мала безлімітний кредит по всіх магазинах, вже не знала, куди собі ті діаманти засунути, коханців у штабеля складала, теж мені, фотомодель. Як співає улюблений артист моєї онуки, забувся його прізвище, патлатий такий: «Их дети сходят с ума оттого, что им нечего больше хотеть». Оце вже – не в брів, а в око. Звичайно, народжувалися в «тузів» і нормальні нащадки, я нічого не кажу, але то – скоріше виключення. Мені-то взагалі радянська влада, окрім того випадку, нічого поганого не зробила. Я ж народився у звичайній селянській сім’ї, а мене послали вчитися, в люди вивели, он, у столиці живу, не байки Езопа. Ні, хто заперечує, бували в комуністів різні перегини, репресії там, колективізація та дурна. Але такого бардаку, як зараз, все ж не було, що не кажіть. 
А з нашої школи Вареного таки поперли! Але він не вгамувався, та за кілька років організував у Москві одну з перших серйозних банд. Вони займалися в своєму районі рекетом, приторговували наркотою та краденим крамом, багаті квартири «бомбили», усього потроху. А потім голубчика заарештували, і якщо це й було для когось несподіванкою, то – не для мене. Та кажуть, Варений і у тюрмі непогано стоїть, тобто – сидить, тамтешні злодії з «нової хвилі», так звані «бєспрєдєльщіки», вважають його за авторитета. А коли, за рік – за два, ця наволоч вийде з в’язниці, то із батьківськими грошима та зв’язками у нинішній політичній ситуації він зможе прудко піднятися. І тоді вже Вашому покірному слузі залишиться тільки молити Господа, аби пан Варений забув про моє існування… І нащо згадали поганця?  Весь настрій зіпсував.
- Він Вам не настрій, Григорію Івановичу, той пройдисвіт Вам життя зіпсував.
- Та годі вже про нього, кажу, справа пройдешня.
- Пройдешня? Сумніваюся, ці люди так просто образи не забувають.
- Хто знає. Он, онука мого кілька разів надворі шпана підстерігала та лупцювала, ще й натякали, покидьки: мовляв, діду привіт передай. Довелося на машині дитину відвозити від дверей до дверей, а що це за життя для хлопця? Він в мене нічого собі, спортивний, але їх же було п’ятеро… Отак до Англії вчитися й відправили.
- Думаєте, Варений на цьому зупиниться? У тюрмі людині немає чого робити, лише зрощувати плани помсти.
- Твоя правда, Валерію, та що ж тут вже вдієш? У сина, правда, є якийсь «дах» та охорона в офісі…
- До чого тут це, пане Мироненко? Ви – старший чоловік в сім’ї, ви відповідаєте за життя своїх рідних, тим більше, що проблема прийшла до неї саме через Вас. Ви ж воювали, Григорію Івановичу…
- То що ти мені пропонуєш, парубоче? Купити зброю? Кажуть, тепер це нескладно, а стріляти я вмію…
- Навіщо ж самому руки паскудити об цього відморозка? Зараз багацько хто цим підробляє на хліб з ковбасою. Чи в Вас грошей чортма?
- Можливо, якісь кошти десь і знайдуться, проте як я на тих людей вийду? Ніхто ж не надрукує, наприклад, у «Московському Комсомольці» таку об’яву: «Професійний килер із широким досвідом роботи  пропонує свої послуги приватним особам та організаціям. Якість роботи гарантую, оплата відрядна…»
- Звичайно ж ні, Григорію Івановичу. Такі відомості передаються циганським, як то кажуть, телеграфом, тобто – від однієї перевіреної особи до іншої, з вуст в уста, з вуха до вуха, як ото поміж нами зараз…
- Стій, хлопче, стій, чи ти не хочеш сказати…
- Так, товаришу гвардії майор, я й дійсно володію деякою інформацією, частиною якої, як фронтовик із фронтовиком, можу поділитися з Вами – Валерій закатав рукав, демонструючи своє десантницьке татуювання; як не хотілося колись його наносити, особлива ж бо прикмета, а от – стало в пригоді.
- Афганістан, Абхазія, Чечня, Молдова? – в очах ветерана іскрилася непідроблена цікавість.
- Усього потроху – ухильно відповів журналіст – Серед хлопців нашого клубу ветеранів деякі хлопці зараз перебувають у досить скрутному становищі щодо фінансів, а тому іноді, виключно за рекомендацію одного зі «своїх», виконують деякі замовлення різного роду, звичайно, коли справа чесна та оплата гідна.
- Скільки?
- Це вже я в Вас хочу запитати, шановний Григорію Івановичу. У яку суму Ви оцінюєте спокій та добробут своєї сім’ї? Скільки, по-вашому, коштує Ваша ображена гідність та зламана кар’єра? Скільки Ви готові заплатити, аби загроза, що висить над Вашим життям та життями ваших рідних зникла раз і назавжди? То скільки ж, пане Мироненко?
Старий замислився. На його обличчі ніби разом відобразилися усі прожиті ним роки. По тому він устав, підійшов до старовинного пошарпаного секретеру та довго вовтузився, відкриваючи якусь хитру потаємну шухлядку. І от, нарешті, на стіл лягла акуратна стопочка золотих дукатів.
А невістка гадає, чого це я його не викину чи в реставрацію не віддам? – сумно посміхнувся потайливий багатій – Німецькі золоті марки, ще від кайзера, то вам не  байки Езопа. Ото привіз трофея з війни, і років із п’ять навіть не підозрював. Аж якось витирав пилюку й випадково натрапив на цю схованку. Та ні, я б усе це здав, я ж – законослухняна людина, але, за законами того часу, мені не дали б за них ані шеляга, та ще й душу б витрясли в НКВС, де взяв і чи, бува, не приховав решту. Якось намагався одну монету реалізувати в незнайомого стоматолога, але мало не погорів, то більше вже й не рипаюсь. Так от і живу із ними; толку ніякого, проте - душу гріє, ніби є щось за душею – він присунув золото до Янгола та запитав лише – Як? Ви вкорінюєте когось до його камери…
Та що ви, Григорію Івановичу, – лагідно посміхнувся колишній десантник – Не дивіться забагато шпигунських фільмів. То все – надто складно та ризиковано, до того ж – навіщо нам поспішати? Хай вже пан Варений спокійно відсидить свій борг перед суспільством – ми зачекаємо.
От коли він вийде, його приятелі зустрінуть біля воріт в’язниці та й повезуть вигулювати повже й не рипався. и не приховав чого.  ресторанах та інших місцях зеленого затишку і культурного відпочинку, тут ми на голубчиків й вийдемо. Наші хлопці до їх машини «хвоста» причеплять, а як ті добродії вже добряче наберуться, спровокують бійку десь у шинку та поміж ділом справненько насадять вашого приятеля на ніж.
Розумно придумано. А якщо твоїх приятелів злапають, вони на нас не виведуть?
Та не хвилюйтеся Григорію Івановичу, схема вже багато разів відпрацьована. Доки міліція приїде, наших вже й слід прохолоне. А менти і не стануть сильно копати: ну, зарізали когось в п’яній бійці, зараз таке трапляється мало не щодня. Та й для них що менше таких Варених, то менше і головного болю. Звичайно, ризик існує, проте наші хлопці заказників не здають. У крайньому разі – відсидять, що треба, а за це вже, звичайно, їм положено трошечки зверху. Але досі проколів не було…
Так, звичайно, ти правий, ризик – то справа благородних – сказав ветеран, ніби думаючи про щось своє – А якщо й посадять, чи мені не все одно, де вмирати? То хоч відомщуся тим фашистам…
Досить важко було переконати старого віддати одразу увесь свій скарб, проте Валерій наполягав, що «хлопці» матимуть справу лише із ним і лише від нього мають отримати замовлення, аванс та решту грошей по виконанні роботи. Проте вони хочуть зарання бачити всю суму, аби уникнути можливих непорозумінь. До того ж журналіст запропонував, за скромний відсоток, своє посередництво у продажі золота за повну ціну та ще й за нумізматичними розцінками. Але, все ж таки, йому кілька разів довелось дати своє Чесне Слово перш, ніж бувший директор наважився розлучитись зі своїм потаєним багатством та необхідною інформацією.
- Ой, тільки не підсери мене, хлопче! Не забувай: я знаю, де ти працюєш – по суворому обличчю фронтовика було видко: ті слова – не пуста загроза.
Валерій ще раз запевнив замовника, що все пройде нормально, та пішов собі з хати, аби розминутися із сином господаря. А десь за тиждень у темному кутку за масивною кам’яною колоною на Григорія Івановича очікував тип, що нібито зійшов з екрану французького кіно сімдесятих років: довгий бежевий плащ та високі підбори черевиків, схованих під сірими колошами брюк, робили його вищим та квадратовішим у плечах, світла широкопола шляпа, насунута на очі, та піднятий комір плащу майже повністю ховали ретельно поголене обличчя.
Коли, нарешті, Григорій Іванович повернувся зі свого щоденного моціону, невідомий кіношним рухом вчавив недопалок сигарети Marlboro у сніг, потім переклав «артилерійського» довгорурого Parabellum-а з кобури під лівою пахвою у нижню праву кишеню плаща (власне, саму кишеню довелося відрізати, він просто сховав там п’ясть зі зброєю), неспішно підійшов до парадного, підібрав пальцями лівої руки у чорній рукавичці нехитрий код та потягнув на себе старі масивні двері.
Ви до кого? – спитав кирпатий черговий, що сидів у своєму кутку під фікусом, освітлений песимістичним світлом лампи денного сяйва, піднявши очі від кросворду, проте чоловік у плащі ніби й не помітив його існування.
Пан Мироненко? – звернувся він до літнього мешканця дому, який щойно натиснув жовту кнопку виклику ліфта.
Так, це я. Чим можу? – люб’язно відповів пенсіонер; він, як і охоронець, явно не впізнавав людину в капелюсі. Це було не дивно: навіть мати персонажа з чорною бородою, якби вона могла у нього бути, навряд чи пізнала б  зараз свого сина.
Вам привіт від Миколая – привітно сказав незнайомець, непомітним рухом опускаючи прапорець запобіжника.
Від якого ще Ми... – почав колишній директор, проте замовк із відкритим ротом, дивлячись, немов загіпнотизований, на те, як вбивця неймовірно довгим, неначе у фільмі про Бетмена, рухом, витягує із кишені старовинного автоматичного пістолета з неправдоподібно довгим стволом.
Так само закляк і вартовий, в якого від металевого виблиску зброї одразу ж вилетіли з голови всі інструкції, що були передбачені на подібний випадок. Єдиним, хто гідно повівся у цій екстремальній ситуації, виявилась стара чорна такса. Пересмикуючись, немов якась  карикатурна гусінь, вона побігла – попластувала до нападника, широко роззявивши крокодилову пащу. А ще кажуть – собачої вірності не буває!
Її гарчання привело, нарешті, до тями чергового, і той поквапливо схопився за кобуру свого величезного пістолета. Навіть не дивлячись в його сторону, тільки трошки повернувши двохдециметрове дуло вправо, килер нажав на гачок, одночасно вдаривши носком жовтого чобота собаку по щелепі. Тварина жалібно заскавчала, охоронець слухняно пірнув під стіл, засипаний склом з розбитого «Розпорядку чергувань», що висів над його робочим місцем.
Саме в цей момент роз’їхалися двері старовинної пошарпаної вінди, і колишній фронтовик зі спритністю, якої важко було очікувати від людини його віку, заскочив в кабіну та вдарив рукою по кнопках, приклеївшись спиною до тієї стіни, яка, як йому здавалось, була найбільш захищена від обстрілу. Двері зачинилися, і ліфт неспішно поповз угору по запорошеній пилом десятиліть сітчастій шахті. Дарма! Шість куль з жерла старого Luger-а пробили кабінку здійми, наче пусту консервну бляшанку, і, судячи з зойку, що пролунав звідти, не пропали марно. Тут килер відчув боковим зором якийсь рух праворуч і, майже не цілячись, розбив черговим пострілом телефон із чорного пластику, що стояв на тому столі, мабуть, ще за сталінської доби. Рука охоронця миттєво зникла під полірованою поверхнею, немов клешня рака-самітника у мушлі. Притиску сигнальну треба розміщувати під столом, ну що то за середньовіччя!
Помаранчі з упущеної пенсіонером авоськи розкотилися на всі боки, як веселі жовтогарячі м’ячики, кефір розлився по сірій підлозі, наче пляма білої, густої крові. Вбивця відступав, водночас тримаючи в полі зору сходини, на випадок, коли там таки з’явиться хтось із мешканців дому, та стіл охоронця, який міг ще щось утнути. Несподівано позаду клацнув замок і грюкнули двері. Не обертаючись, чоловік вистрелив в стелю. Плафон денного світла луснув і згас, випустивши стовп нездорового синього диму, посипалася крейда, ззаду хтось охнув, нападник кинув зброю на підлогу, легко перестрибнув велике тіло літньої непритомної жінки, що лежало на порозі, та захлопнув за собою парадний вхід.
Коли людина в капелюсі здолала скорою ходою пів шляху до арки, яка вела до сусіднього прохідного двору, знову почувся гуркіт відчинених дверей. Швидко ж охоронець зміг отямитись! Невідомий припустився бігти, готовий у будь-якої миті стрибнути вбік. «Клац!» - сказав порожній затвор Parabellum-а. За секунду – знову «клац!» - не повірив з першого разу, от йолоп. Так би я й залишив тобі заряджену зброю! Рятівна арка була вже зовсім поруч, коли ззаду захлопали якісь тихі постріли – глушник в нього там, чи що? Дві кулі відрикошетили від стіни, третя наостанок, коли він вже пірнув під арку, боляче вдарила його в плече... але навіть не пробила одягу. Чорт! Духовушка. Який дикий непрофесіоналізм! З обох боків, якщо казати чесно. А він ще думав, що то в нього  за монстра в кобурі заховано, Стєчкін чи, може, Colt?
Менше, ніж за хвилину, крізь залізні грати старих іржавих воріт, що вели із двору сталінського «тортику» на одну з центральних вулиць, протиснувся худий молодик із довгим прямим білявим волоссям, одягнений в трохи потерту коричневу куртку, до якої не дуже пасували сірі костюмні штані, заправлені в жовті ковбойські чоботи. Що поробиш, кожен вдягається так, як дозволяє йому смак та гаманець. Немилосердно горблячи спину, аби прикритися від вітру, парубок закурив цигарку та з цікавістю й легким здивуванням в очах проводив поглядом машину, прикрашену «мигалкою», що проїхала до сусіднього двору. Знизавши  плечима, хлопець  неспішно покрокував до найближчої станції метро.
Прибувши на один із залізничних  вокзалів столиці, блондин не пішов ані до кас, ані до поїздів. Натомість він спустився у підземну печеру, де були розміщені камери схову. За п’ять хвилин молодик вийшов звідти з картатою валізою середнього розміру, та й покрокував собі по вулиці. Трохи поблукавши, довговолосий натрапив на невеличкий кінотеатр де, навіть не поцікавившись назвою фільму,  купив білета на поточний сеанс.
В залі він сів у найтемніший куточок та увесь час перегляду картини намагався поводитись  якомога непомітніше. Втім, ніхто і так не звертав на нього особливої уваги, врешті, як і на саму стрічку, бо всі відвідувачі кінотеатру були дуже зайняті чимось стороннім: якийсь огрядний добродій докладно з’ясовував по мобільному телефону вранішні ціни на нафту на світових ринках, зграйка дівчат голосно та в інтимних подробицях обговорювала вади і вартості своїх знайомих, кілька неповнолітніх хлопців віддавали належне вітчизняній алкогольній продукції, а ще одна парочка, судячи зі звуків, які долітали із задніх рядів, насолоджувалася плотським коханням. Даремно, між іншим, фільм, як білявий хлопець встиг помітити краєм ока, був не такий вже й нудний, принаймні, акторська гра йому сподобалася; здається, там йшлося про пригоди білогвардійського шпигуна у Москві тридцятих років.
Людей на денному сеансі було небагато, проте й не зовсім мало – саме те, що треба, аби ніхто не звернув уваги, коли замість білявого хіпі з залу вийшов огрядний «браток» у чорному «танкері», чорних новеньких джинсах та лакових італійських черевиках, який сміливо підставив усім вітрам каштанового їжака на голові, голосно батькуючи когось у свою велику Motorol-у. За кілька кварталів він мимохідь кинув з кишені в кимсь підпалену урну невеличкий пакунок, і у повітрі одразу ж запахло горілим волоссям. Ще трошечки покружлявши по місту різними стежками та вуличками, господар своєї та нашої долікілька хлопців оннім: якийсь добродій засов зайшов у благодійний центр і широким жестом здав там валізу з одягом на користь жертв якоїсь повені, чи то землетрусу.
Наступні кілька днів Янгол майже не висовував носа з хати, лаючи себе за халатно проведену операцію. Нарешті він наважився вийти у пошуках їжі та інформації, і скоро зітхнув із полегшенням: клієнт, врешті решт, таки спікся. Лікарі казали, що поранення не були такими, які вважаються за несумісні з життям, проте – вік, вік… Тим краще, хоча, чесно кажучи, Янгол не був на сто відсотків переконаним у тому, що Любиного Миколая заклав саме Григорій. Мало чого може прийти в голову людині за кілька місяців сидіння у камері, до того ж на допиті в’язню запросто могли показати підробленого документа, аби підштовхнути до зізнання, в Конторі таке практикується досить часто. Проте все це, звісно, не мало жодного значення: замовлення є замовлення.
Звісно ж, менти скоро знайшли і пальто зі шляпою, і бабусю, що випадково побачила з вікна, як білявий молодик у коричневій куртціенти скоро знайшли і пальто зі шляпою, і бабусю, яка бачила, як білявий молодик у еня,  кинув їх до сміттєвого контейнера. Вони навіть змогли, за допомогою собак, простежити його рух до того, як він вийшов на велику вулицю. Слідчі, як не дивно (такої спритності вбивця від них не очікував) випадково знову натрапили на його слід вже біля вокзалу, але далі розвідати не змогли, тож вирішили, що злочинець поїхав кудись поїздом чи електричкою.
Цій події навіть було присвячено кілька повідомлень у засобах мас-медіа, в тому числі, уявіть собі, – в тій самій газеті, де служив справжній Валерій Самцов. Стаття вийшла якраз на День Захисника Вітчизни, і називалася вона так: «Фашистська куля наздогнала ветерана». От тобі й маєш! Такий аспект йому навіть в голову не приходив. Але у приіть в голову не приходив. але  простежити за ним не змогли, четність до вбивства пенсіонера якихось неофашистів, звичайно ж, ніхто серйозно не вірив. Міліція більше схилялася до думки, що килер помилився й прибрав батька замість сина, досить впливового бізнесмена. Це звучало трохи дико, проте така версія мала й раціональне зерно: родичі були таки схожі між собою з лиця та за статурою і, суто теоретично, у напівтемряві вестибулю можна було б сплутати Мироненка - старшого із Мироненком - молодшим що вбивця помилився і вбив батька замість сина ()лядав серйозно. Ще слідство вважало, що до цієї справи якимось боком причетний Варений, той самий, котрий зараз сидів у в’язниці; його, виявляється, також звали Миколаєм. З цього приводу навіть трохи спливла та дурна історія… Боже, який тісний у нас світ! Просто хутір – три двори.
А щодо фашистської кулі, то все це – нахабні інсинуації. Набої калібру 9 Parabellum він купляв новенькі, бельгійського, здається, виробництва, бо викопані виявились не дуже надійними. Між іншим, Янгол мав платити за патрони по п’ять баксів за штуку, і якщо хтось хоче знати його особисту думку, то усе це – відвертий грабунок. Жодна війна в історії людства не окупилася б, якби боєприпаси і дійсно коштували б стільки!

«Голуби летят над нашей зоной…»

Як не дивно, Варений Янголу сподобався. З розповіді покійного директора школи він склав собі зовсім інший образ молодого хулігана. По-перше, Микола був красивим, тобто – по-справжньому красивим чоловіком, не зважаючи на тюремну робу, голомозу  голову і червону пляму на шиї, схожу на родову. По-друге, в’язень виявився привітним та веселим, часто та вдало кепкував і, взагалі, справляв приємне враження. Навіть вилітало з голови, що вони зараз сидять у похмурій сірій кімнаті посеред обласної в’язниці звичайного режиму, а не в затишній кав’ярні десь на Арбаті.
Хоча міліція, звичайно ж, не могла довести причетність Вареного до вбивства старого Мироненка («у мене ж – залізне алібі!» – сміявся він, киваючи на грати), проте вся ця історія могла погано сказатися на його достроковому звільненні, щодо якого була від нього нещодавно подана нова апеляція. Отже, батько, тобто – Варений старший, як жартома називав його Миколай, мусив винайняти доброго адвоката, який і мав розібратися у цій неприємній ситуації. Ой, і не легко ж було Янголу вдавати з себе метра Комарова, котрий зараз вихваляв за його кошт Бахуса на приятелевій дачі, в компанії із юною коханкою! В поїзді поміж ним та паном адвокатом відбулося щось на зразок сцени з «Дубровського», де шляхетний розбійник купує у французького гувернера його папери та їде замість нього до маєтку Троєкурова.
Але не «вкорінюватись» ж йому, дійсно, до в’язниці, як пропонував небіжчик Григорій, земля йому пухом. Та й очікувати рік чи два, доки нового клієнта нарешті звільнять з-за ґрат, він, авжеж, не збирався. Нашому герою довелося трохи набрати вагу (в Школі їх навчали як, за методикою борців Сумо, товстішати й худнути за місяць-два), вибрити собі на тім’ячку невелику тонзуру та надягти товсті окуляри із огидною оправою (скельця довелось замінити на звичайні, бо з тими він ніц не міг бачити).
Варений дуже сміявся, коли адвокат обережно поцікавився, чи й дійсно його підзахисний у цій справі був ні до чого. Що за маячня, Микола і думати забув про ту дурню. То ж сталося бозна іце ичайні, бо він у них зовсім нічого не бачив      в свого приятеля із юною коханкою ()       коли, він був тоді дурним підлітком, у покійного Мироненка, Царство йому Небесне, ідіоту, мабуть, розвилася з віком манія величі та переслідування, якщо він й дійсно вважав, нібито хтось, окрім нього самого, і досі усім цим переймається. І взагалі, діліть те, що той маразматик на мене говорив на десять. Я не кажу, що був білим, слухняним та пухнастим хлопчиком - піонерчиком, проте нічого, що було б направлено особисто проти товариша директора, я не робив. Я просто поводив себе так, як мені хотілось, а йому це було не до вподоби, як і я сам, власне.
І не заводив я в школі ніякої мафії, просто мої приятелі, котрі раніше робили свої справи тишком-нишком, коли наблизилися до мене, отримали нібито карт-бланш. Мені ж самому, зазвичай, й батьківських грошей вистачало на все необхідне. Не підсилав я нікого до директорського онука, а тих хуліганів Григорій Іванович сам зі школи вигнав за неуспішність та погану поведінку, просто забув, за те вони йому і мстилися. Що, пісні із матами? З якими матами? «Сестра, дык, ёлы палы, здравствуй, сестра» то що вам, матюки? «Мама – анархия, папа – стакан портвейна» то теж матюки? Ваш Мироненко що, ніколи в житті матірної лайки не чув?!
І не збирався ніхто ґвалтувати ту дурепу, просто хлопці мені казали, мовляв, після склянки вина Галю буде легко розкрутити на мінет, а я, дурень, і повівся. Але вони чогось забули мене попередити, що після другої чарки ця курва стає зовсім некерованою. Я багато п’яних бачив у житті, сам не без гріха, але то було просто якесь перетворення з доктора Джекіла на містера Хайда. З’ясувавши, що я не збираюсь мати з нею тривалих стосунків (я ж бо завжди притримуюсь принципу Атоса: «жінок та прислугу треба одразу ставити на те місце, на якому ти хочеш їх бачити»), вона почала лаятись, немов вантажник, бити посуд, телефонувати знайомим та незнайомим людям і верзти казна що. Потім в Галини зовсім дах поїхав, вона відчинила вікно та волала матюки на всю вулицю, загасила цигарку об ікону, налила собі повний гранчак горілки, тоді сказала: «вдома доп’ю» і вилила її собі в сумочку…
А коли ця божевільна стала ще й з кухонним ножем на всіх кидатись, ледь відібрали, тут мені вже терпець урвався: надавав їй ляпасів та й сказав, аби забиралась геть. Ні, ви не подумайте, все було культурно, я їй навіть таксі викликав. Поклав слухавку, озирнувся, бач, – а Галя вже й вийшла. Тільки от не в двері… А як наша пташка до тями прийшла у лікарні, то й почала гнати на мене полову, аби відігратись «за образу», ніби я їй щось там обіцяв. Вони ж з мамою ще кілька разів текст звинувачення змінювали. Спочатку її навіжена сімейка шила мені зґвалтування по повній, забули, ідіоти, що дочка в них ще «перлина, що не була просвердлена, та необ’їжджена ніким кобилиця», у суто фізіологічному, зрозуміло, сенсі.
Тоді сказали, буцімто це я з хлопцями її з вікна скинув, бо в трьох із нас і подряпини на  щоках залишились. Але й тут не вийшло: свідки знайшлися, що бачили, як Галя сама стала на підвіконня і зробила стрибок «солдатиком», немов у воду. От тоді батьки потерпілої вже остаточну версію вигадали. А суддя, шкапа недотрахана, ровесниця Бальзака, нібито і не помічає усього цього цирку, дуже вже їй мене посадити кортіло. Сама ж страшна, у фіолетовому костюмі з золотими зубами, волосся в іржавий колір пофарбоване, а бюст в неї п’ятого розміру, хоч склянку став. Був би не я, а хто інший – точно б засадили. Мені ще тата довелось довго переконувати, аби з ними трохи м’якіше обійшлися, він ж бо взагалі хотів усю цю веселу компанію на нари відправити, за дачу брехливих свідчень. А так і грошенят їм підкинули, і версію склали не таку вже й образливу для Галини, аби лишень без шкандалю. Мовляв, випадково дівчинка з вікна випала, а на мене наговорила, бо їй щось примарилося під наркозом.               
Щодо бійки з директором – він сам напросився. Не терплю, коли на мене тиснуть. До того ж я тоді був і справді певен, що то сам Григорій Іванович травлю проти мене організував. А коли той герой-фронтовик ще й руками почав махати, тут вже звиняйте: я нікому в цьому світі бити себе не дозволю. Я б навіть власному батьку цього не подарував. А що ніж? Мав же я якось від нього боронитись, він ж бо здоровий, немов коняка, хоч і старий…
А ще Мироненко мені старий опік зачепив. Ненавмисне, звичайно, я ж його тоді ще й гримував, ховав під «водолазкою», стидався чогось, але – неприємно. Та в обох сенсах. До речі, ви, либонь, і не знаєте, метре, через що мене Вареним кличуть? Ні, не тому, що я варену ковбасу полюбляю, хоч я її й дійсно полюбляю. Дивна річ: з дитинства ж бо міг вільно коштувати собі і балик, і салямі, і усіляку американську шинку разом із бастурмою, але перевагу завжди віддавав тільки вареній докторській ковбасці, ну тій, радянській, з нею ще Олів’є роблять. Оттакий я вже демократ і патріот. До речі, ви не знаєте, до чого тут медицина?
Але Вареним мене почали називати вже після того, як обварили. Як-як, дуже просто, водою з-під картоплі обдали. Та де там окропом, картопляний відвар має температуру більшу за сто градусів Цельсія. Звісно, боляче, а ви як думали, опіки другого ступеня, на шиї, на грудях, на животі. Я тоді від больового шоку навіть свідомість втратив. Потім два місяця із ліжка не підіймався, ледь собі пролежнів на спині не належав.
Та, дурна історія, нема чого й розповідати. Ну, якщо вам дійсно цікаво і ви нікуди не поспішаєте… Одним словом, все це відбулося саме тоді, коли я перший  раз у житті закохався. Вчився я в той час тільки у восьмому класі, але закохався по-справжньому, по-дорослому. Але хто ж сприйматиме серйозно чотирнадцятирічного хлопчика у тому дурному синьому піджачку, ну, ви їх маєте пам’ятати, тим паче, що сама Вона була вже в десятому і писана Красуня та Відмінниця?
Але я був упертий парубок, а тому  вирішив будь за що домогтися свого. Рішення прийшло само собою. Я побував разом із друзями на кількох рок - сейшенах та побачив на власні очі, яким попитом у дівчат користуються усілякі там співаки та інші музики. Отже, засів я за гітару. Кілька місяців не грався в футбол, не ходив у кіно, майже покинув навіть читати та дивитись телевізор. Один мій знайомий казав, що, аби оволодіти цим інструментом, не треба мати ані слуху, ані голосу, ані гнучкості пальців. Треба тільки мати міцну дупу, аби всидіти стільки часу на одному місці, вивчаючи акорди. І я переконався в цьому на всі сто відсотків!
Я почав потроху поспівувати по компаніях, по дружніх вечірках, на шкільних святах, в під’їздах, у дворі на лавочці. Виконував все те, що в ті часи усі слухали: Beatles, Машину Часу, Акваріум, Висоцького, Розенбаума… Грав і співав я не дуже й добре, як я зараз розумію, .к я зараз розумю.  вона сама з проте знав напам’ять слова та акорди усіх пісень, а це тоді було рідкістю. І дійсно, я став популярною особою, почав користуватись попитом у дівчат. Але Тої, що була мені потрібна, серед них не було.
І от, одного разу, врешті решт, сталося диво: мене запросили як гітариста та бек - вокаліста до шкільного ансамблю. Радості моїй не було меж! За кілька тижнів репетицій ми мали дати перший концерт у якомусь маленькому клубі (бо в шкільному актовому залі нам би виступати з таким репертуаром не дозволили). Своїх пісень ми майже не мали, здебільшого – іноземна та вітчизняна рок-класика. А напередодні я старанно надрукував за допомогою батьківської машинки (почерк в мене завжди був, немов у курки лапою) запрошення на листівці з видом Кремля, та й кинув його просто до Її поштової скриньки. Навіщо саме таку листівку? Ти ба, хай  йому грець, не пам’ятаю. Мали ж бути в мене якісь міркування… Ага, згадав, група наша так називалася: «Кремль». А біс його знає, чому! Тоді всі в політику бавилися…
Концерт пройшов на «Ура!», нас буквально носили на руках, кілька разів викликали на «біс», проте мені було не весело; ви, мабуть, вже здогадалися, саме так, Вона не прийшла. Я й досі не знаю, чому саме. З горя я хильнув зайвого гранчака, коли ми обмивали прем’єру, і через незвичку швидко захмелів, бо пив я тоді ледь не вперше. Товариші по команді почали допитуватись причин мого смутку, і я здуру та сп’яну усе їм розбовкав. Тоді наш ударник, в нього ще чомусь була клікуха Свердлов, сказав: «Та чого ти стидаєшся? Піди зараз і запроси Її погуляти. Жінки, вони люблять сміливих та упертих!»
Один дурний порадив, другий дурний послухав. Авжеж, ніхто Її до мене не покликав, бо на дворі вже стояв пізній вечір, а Дівчині, як і мені, до речі, назавтра треба було йти до школи. Я почав наполягати, аби Її визвали хоч на пару ну дуже важливих для мене слів, проте вигляд я мав рок-концертний, тобто – дуже підозрілий, від мене пахло потом та алкоголем, тож мені пригрозили міліцією та грюкнули дверима. Ще в більш сумному настрої пішов я додому, аж тут побачив Її вікно на третьому поверсі. В ньому ще горіло світло. І спіткала мене тоді рокова думка заспівати Їй серенаду. Та ні, авжеж не Моцарта, куди ж мені таке здолати, а пам’ятаєте пісеньку дон Жуана з «Маленьких трагедій» Пушкіна, її ще Лаура співає:
Я здесь, Инезилья,
Я здесь, под окном
Объята Севилья
И мраком, и сном
Исполнен отвагой
Окутан плащом
С гитарой и шпагой
Я здесь, под окном!       
Ой, якби я тоді й дійсно мав при боці шпагу! А ще ліпше – автомата з підствольним гранатометом… Коли вже мені здалося, що за червоною фіранкою проступила Її тінь, сусіднє вікно (здається, воно вело до кухні) відчинилось, і я побачив чиїсь руки в жовтих гумових рукавичках та великого синього ронделя, з якого зловісно підіймалася густа біла пара. Звісно, я хотів увернутися, проте перечепився ногою за бордюр, втратив рівновагу та впав на спину, інстинктивно рятуючи інструмент. Дійсно, я міг би ним закритися,  але мені тоді це чомусь і в голову не прийшло. І от, немов у якомусь нічному страхітті чи фільмі жахів, я бачу, як кипляча рідина наближається до мене, неначе при вповільненій зйомці, проте не можу й пальцем поворухнути. І ще я пам’ятаю Її зойк, він пролунав на хвилю раніше за мій…
Очуняв я вже у шпиталі. Отже, лежу, поворухнутися не можу, майже нічого не розумію та не пам’ятаю, знеболювальним ж накачали по самі вуха… Аж тут бачу – ну, думаю, марити почав – стоїть Вона, вся в білому, в одній руці жовті айстри тримає, а у другій – пакунок з помаранчами. І обличчя в Неї таке красиве-красиве, але сумне чомусь…Потім підійшла до мене, почала цілувати, але куди губами не торкнеться – все мені боляче, проте я терплю, а Вона все говорить, говорить. Просить про щось чи за когось, благає, аби не кривдив Її рідних, вибачається, що на концерт не прийшла, мовляв, у школі затримали, а я ніц не розумію, тільки в голові вертиться: жовтий колір – то до розлуки…
Тут бачу, дивиться Вона на мене, ніби питає чогось. Я й кивнув злегка, бо розмовляти було важко, дія наркозу ще не скінчилась. Тоді каже: «Присягаєшся?» Я знов киваю. А Дівчина – ну плакати, потім – дякувати, потім – цілувати, а тоді підперла вхідні двері стільцем, підійшла, відгорнула простирадло, нахилилась… І тут я заплакав. Та звісно ж, приємно було, тим паче, що вперше в житті, а плакав я через те, що дія знеболювального вже проходила, бо почав я розуміти, що робить це Вона не задля мене і Себе, а заради Своїх родичів, хай їм чорт, бо якось серцем відчув, що бачу і відчуваю Її востаннє. Підвелася, губи хустинкою витерла, холодно так подивилась на мене, сказала тільки: «Ти заприсягся. Пам’ятай!» і пішла собі. Та й по всьому.
Коли я, нарешті, вийшов з лікарні, Її вже батьки відіслали до родичів в Ленінград. Там вона і до інституту поступила, харчового, здається, там згодом і заміж вийшла за якогось капітана далекого плавання. Що поробиш, «Девушки любят лётчиков, девушки ждут моряков…». А рік тому отримав я листа з Пітера. Тітка її пітерська була не в курсі тутешніх подій, просто натрапила на ту дурну листівку, ну, де я свою Кохану на концерт запрошую, коли старі папери перебирала, та й надіслала мені на зворотну адресу, а мій батько – вже сюди, зустрічне запрошення… На похорон. Лейкемія, це у них в сім’ї спадкове по жіночій лінії, її мати від того ж померла. Може, і поїхав би, та звідси ж під чесне слово не відпускають.
Я дотримався своєї обіцянки, якої навіть й не вимовив. Слідчому сказав, що не бачив, з якого поверху і хто мене варом полив, мовляв, дуже темно було. Батько почав мене переконувати, аби я змінив свідчення, та глянув на ті жовті айстри, все зрозумів, подивився мені у вічі ледь не з ненавистю і вийшов. З тієї пори ми з ним майже не розмовляємо. От з того часу й став я пити, палити, усілякі пігулки вживати цікаві, іншу дурню. Спочатку – від болю, потім – так, за звичкою. От тільки в тюрмі і зміг покинути, бо тут їх діставати важко. Окрім цигарок та чифіру, звичайно, за ґратами без цього не виживеш, ну там травичку іноді…
І злий я тоді став, ой, злий! Особливо ненавидів усіх цих дорослих, «гривастих», як я їх називаю. Ну, це по аналогії із кланами левів та павіанів. Нажерлося, розляглося, розумієте, лапу поклало на самиць, на здобич, на територію, на все, саме вже жувати не може, проте й іншим не дасть. І все повчає, мовляв, ти спершу повчися, попрацюй, повоюй з моє, шмаркачу… А нащо мені буде потрібен той біфштекс, коли вже зуби повипадають? У тому, що ти народився років на двадцять раніше за мене, немає ані моєї провини, ані твоєї заслуги. Повчайте краще ваших павучат!
І не треба тут згадувати Біблію! З будь-якого приводу усі повторюють: «Діти, поважайте батьків своїх!» А про те, що поруч написано: «Батьки, не дратуйте чад своїх!» чомусь ніхто не згадує. І взагалі, ця заповідь лише значить, що діти мають про немічних батьків піклуватися і не казати їм грубощів, а не те, ніби доросла людина має слухатись їх у всьому, немов дитина мала, бо це ж – безглуздя! Вони, може, вже впали в дитинство, то що, все одно їх слухати? От тільки не кажіть мені, буцімто пан Григорій за мене воював! Як це він міг за мене кров проливати, коли тоді ще й моїх батьків на світі не було? Що я, товариш Сталін? Він з моїм іменем в атаку ходив? То що, я йому в спину з кулемета цілився? Призвали його, от він і пішов, аби не розстріляли, а тепер героя корчить…
Правду кажуть, горе дітям переможців. Он німці як після війни піднялися, а все тому, що їхні батьки, які війну програли, сиділи тихо та на дітей не давили. А от нам весь час повторюють: «Пам’ятайте, що ви в боргу! Ви нам стільки винні, що й до самої смерті не розплатитесь!» Як це, цікаво, я спромігся наробити стільки боргів ще до народження? Щось не пригадую, я в вас трояка не позичав. А вони все: «Помните! Через века, через года, помните!» Забудеш тут…
І ще я на жінок був тоді злий, особливо – на цих, молодих та вродливих. Думає, стерво, як дав їй Бог на халяву гарне личко та статну фігурку, то це дає їй право з людей знущатись? Я з дитинства був хлопчиком з гумором, мене ще у дитсадочку Нікуліним прозвали. Але в той період я з легкої іронії переключився на такий цинічний, такий залізний сарказм, що іноді й самому не по собі ставало. Розумію, я робив їм боляче, а мені, що, легше було? Я ж тоді п’ять днів на тиждень мав на процедури ходити. Я вже не кажу про моральні травми… Звичайно, я любив жінок, я їх і зараз люблю, хоч тут з ними важкенько, але красунями вважав за краще милуватися здалеку, бо ще раз я б такого шоку не пережив. Тому-то я довгий час віддавав перевагу дівчатам, так би мовити, з проблемною зовнішністю. По-перше, аби вже точно ні на кого не «запасти», а по друге – аби не забували своє місце. Та й з ними рідко щось до пуття виходило, бо я до двадцяти років визнавав лише оральний секс, а котрій таке сподобається?
Та, як кажуть, зарікався один глечик по воду ходити. Зустрів я таки кралечку, що обламала мені зуби. Та в прямому сенсі: просто переспорила, переговорила, пересаркастичила. І тоді зрозумів я, що попав та пропав… Сподівався, нарешті вже життя моє налагодиться, а дзуськи. В тому               патріархальному суспільстві, яке у нас врешті решт сформувалося, усі соціально-сексуальні пріоритети розписано чітко: чоловік жінку годує, одягає, «вигулює» та таке інше, вона з ним за це спить. Треба ж пташечці принади – шубки, чоботи, помади, а на все ж то треба гроші, а як ні – піде до Гоші. В батька просити не хотілося, проблеми в нього тоді якісь були, та й гідність шлях б її трафив…
Довелося самому викручуватись, а ви знаєте, як у нас в країні зараз більш-менш пристойні кошти заробляють? Ото ж бо й є. Таким чином тут і опинився. А моя краля навіть вироку не дочекалася, заяву з ЗАГС-у та грошики з карточки забрала, хвостиком песцевої шубки, що я їй купив, махнула та й поїхала по-англійські до іншого джентльмена на моїй BMW. Не устаю розчаровуватись в людях. Як то кажуть, вік живи, вік учись, та все одно дурнем помреш…Та ні, ні на кого я не серджуся, сам винен, проте навряд чи наважусь скоро лягти з жінкою в постіль, не з’ясувавши ціни наперед. Хоч би на побачення трохи поїздила, сучка, бо так тутешні «півні» вже задовбали…
Ні, я не знаю, хто саме з Її скажених родичів мене обварив, батько, чи мати, чи, може, бабуся стара. Та й не дуже цікаво, відверто кажучи. Але татка того я й досі пробачити не можу. І не тому, що він єдиний з усієї сім’ї ще лишився живий, не тому, що кохану від мене відіслав, що, можливо, то він... Розумієте, іноді я зустрічав Її батьків у нас на районі і завжди чемно з ними здоровкався. Тоді жінка відмовчувалась та ховала очі, а от цей… Він дивився просто на мене, і в нього був погляд переможця, тріумфатора, ніби він щойно персів розбив під Марафоном, а не Доньку свою поклав під мене.
Так, звичайно, можливо, то вона сама, а він і не знав… Але розумієте, я для нього в той момент був не хлопчиком, якого вони безвинно ледь не скалічили, а усією радянською системою, котру він здолав сам на сам у особі мого партійного тата. А мені ж варто було лише слово сказати Вареному-старшому, його б загнали туди, де й Макар телята не пас. Якби лишень не присяга! Ви так вважаєте? Дійсно, клятва була якась несправжня, я ж бо навіть не второпав тоді, за що присягаюся, та й не дивно це було в моєму стані… До того ж Її вже немає, а коли сюзерен помре, лицар може вважати себе вільним, коли він не самурай, звичайно, але ж ми, дякувати Богові, не в Японії, ха-ха-ха…
А ви знаєте, переконали, пане Комаров. От вийду з цієї богадільні і відіграюся за все. Він мені брейк танцюватиме, наче той в’юн на гарячій сковорідці, старий мерзотник! Тільки ви вже, шановний Якове Тимофійовичу, постарайтеся, аби та апеляція… А й дійсно, навіщо чекати? Коли вже я маю тут таке залізне та беззаперечне алібі, то гріх було б ще один раз ним не скористатися, чи не так? Ой, та шуткую я, шуткую. Не заказував я нікому шановного Григорія Івановича, він ще багато кому під хвіст насолив-наперчив, дорогу перейшов на червоне світло. А от щодо другої справи… Шановний метре, тут вже не до жартів, вам можна довіритися? Дивіться, бо коли що… Отже, домовились? Чесне Слово? Добре. Ну, то по руках. Гей, Степане, де ти там подівся? Степане!
Залізні двері з гуркотом відчинились і на порозі з’явилося молоде, вуграсте обличчя охоронця.
Вже, Миколаю Гнатовичу?
Та ні ще, зачекай трохи. Степанчику, прояви люб’язність, а принеси-но мені, будь добрий, мою «трубу».
Не положено, Миколаю Гнатовичу, самі знаєте.
Та знаю вже, знаю, неси.
А про голубів заспіваєте?
Та задовбали вже ці твої голуби! Тобі самому ще не набридло? Невже інших пісень немає на світі?
Ну, будь ласка, Миколаю Гнатовичу, ви ж мені обіцяли, хлопці чекають…
Та чорт із тобою і з твоїми голубами! Неси вже трубу нарешті!
От, дякую! - очі під сяючим козирком засвітилося абсолютним щастям і миттєво зникли за дверима.
Ну, люди! Цікаво, чого саме ВОХРИ так полюбляють тюремну лірику? Більше, ніж самі зеки, їй Богу! Можливо тому, що, по суті, вони – такі ж самі в’язні у цих стінах? Врешті решт, всі ми – арештанти в нашому блакитному цугундері, і різниця тільки в умовах утримання. Цікаве питання з філософської точки зору…
Але тут мудрування привілейованого зека були перервані появою Степана з великим пошарпаним мобільним телефоном фірми Philips трохи застарілої моделі в руках. Варений ввічливим поглядом попросив охоронця з захисником вийти за двері. Доки вони двоє топталися в коридорі, ніяково дивлячись в різні боки на похмурий тюремний інтер’єр, з кімнати доносилися уривки діалогу, щиро приправлені позанормативною лексикою й фразами на кшталт: «відповісиш за базар», «зажати лаве», «ти на кого батона кришиш, фраєре!» та інше в такому дусі. Нарешті Варений попросив Комарова зайти.
Я про все домовився, шановний  Якове Тимофійовичу – м’який тон та спокійний голос Миколи різко контрастували із нещодавньою телефонною розмовою - Запам’ятайте, будь ласка, таку адресу. Повторіть – той повторив – Добре. Там живе Аденоїд… Тобто – Гостюєв Адам Олегович, мій колишній однокласник, він проходив по нашій справі як свідок захисту, в ділі має бути його фото. Скажете, мовляв, я попросив передати через вас наш випускний альбом. Якщо Аденоїд відповість, що той лежить десь на антресолях, треба пошукати, ввійдіть, якщо ж скаже, що увесь сімейний архів пропав під час повені на дачі – топайте звідти і забудьте про цю справу, бо його пасуть менти. Але дев’яносто відсотків за те, що все буде добре.
Адам має віддати вам двадцять тисяч баксів, котрі він мені винен, вони будуть закладені за фотографіями. Якщо, борони Боже, вас візьмуть на виході чи на вулиці – клейте горбатого до кінця: ви тут ні до чого, вас просто попросили передати альбом. Крім того, Аденоїд має проінформувати Вас,  з ким можна зв’язатися стосовно нашого діладеноїд передасть вам, з ким можна звязатися  ви тут ні до чого, вас просто просили передати альбом.д Марафоном а не ждцьоць   … О, у вас є свої канали? Чудово! Звідки, якщо не секрет? Ну, авжеж, ви ж їх захищаєте. Але  координати таки візьміть, про всяк випадок. Половина грошей – їм, має вистачити, решта – ваша. Запросять більше – не скупіться, як вийду, то розрахуємось. І нікому ані пари з вуст, самі розумієте. Навіть Вареному-старшому. Особливо Вареному-старшому! Адвокатів у нашому бізнесі, зазвичай, не ображають, знадобиться води напитись, проте, все ж таки, – будьте конче обережні. Ну, Боже допомагай!
Коли Янгол, тобто – Комаров, йшов до пропускного пункту, із вікна кімнати для побачень понад сірими сумними стінами, оповитими колючим дротом, лунав приємний м’який баритон: «Голуби летят над нашей зоной…»

Сіпуку на  двох

За день адвокат поїхав, наостанок склавши клієнту за гроші його батька чималеньку продуктову передачу. А наступного ранку в тюремну лікарню принесли десятьох людей з симптомами ічтемось  вийдуьміть, про всяк випадок.гострого кишково-шлункового отруєння, серед них – сім ув’язнених та трьох охоронців. Висновок лікарів був невтішним: в усьому винна трупна отрута, вона зазвичай утворюється на несвіжому м’ясі. Отже, джерело отруєння було годі й шукати: саме напередодні був день отримання засудженими харчів від родичів. У зв’язку зі зменшенням державного фінансування місць позбавлення волі, ці посилки приймалися тепер майже без обмежень, і, звичайно, чи не кожна з них містила сало, ковбасу, шинку, тушонку, пиріжки із м’ясом та таке інше…
Але хто ж запідозрить у цьому гріху батон свіженької вареної докторської, з якою те м'ясо й поруч не лежало? А оскільки засуджені (і їхні конвоїри також) їдять, зазвичай, з одного загального столу, то лікарі скоро махнули рукою на діагностику і просто прописали усім постраждалим (та ще деяким особливо помисливим добровольцям) ретельне промивання шлунку та місячний карантин. Начальство закладу терописавно ж,ку зінимивне,енадовго ниці релякані родичі засуджених наступного разу не переж отримало «клізму» від свого начальства, у зв’язку з чим так посилило профілактичні засоби перевірки, що налякані родичі наступного разу не передали бідним засудженим ані граму м’ясопродуктів. Та попри всі старання тюремного медперсоналу та спеціаліста, запрошеного із районної поліклініки, одного з отруєних в’язнів так і не вдалось врятувати. Мабуть, він з’їв більше за інших. Дивну річ сказав хворий десь за годину до смерті, коли ненадовго прийшов до тями: «ну, ось тобі, Марічко, і моє  сіпуку». Що то він мав на увазі? Напевне, вже марив…
А скоро після того випадку у одну з типових московських квартир постукав вже відомий нам адвокат загиблого, Комаров. Господар довго не хотів відчиняти, мовляв, такі тут не проживають, а ті, що таки проживають, не знають ніяких варених, копчених чи смажених. Потім він, нарешті, відповів крізь зуби і ланцюжок, що фотографії загинули на дачі під час повені. Але прибулий, не зважаючи на отримані інструкції, чомусь Аденоїду не повірив, і таки настояв на своєму праві увійти в хату.
Там неприємне довготелесе створіння, дещо схоже на Горлума, повторило інформацію, що в домі ані альбому, ані фотографій немає. Адвокат запропонував пошукати разом. Гостюєв сказав, що оскільки Вари   разомомі немає ані альбому, ані того, що там маєлежати.с повені. ений помер, то й альбоми йому тепер ні до чого. Яків Тимофійович з цим тезисом рішуче не погодився, нагадавши позичальнику про право наслідування майна. Адам поцікавився, до чого тут це, а той відповів, що представляє зараз інтереси спадкоємця загиблого, тобто – Вареного старшого. Аденоїд істерично засміявся й сказав, що та позика не мала жодної законної сили, бо вона не була оформлена юридично. Адвокат запропонував йому повторити ці слова у присутності вбитого горем батька, який саме шукає, на кому б зірвати злість за дурну смерть нащадка. Горлум зблід, немов мрець, проте рішуче заволав, що він нікого в цьому світі не боїться, бо і сам має кришу, та ще й вищу й крутішу, а пан речник най забирається під три чорти, якщо не хоче порахувати дупою сходини з п’ятого поверху.
Але тут виявилось, що захисник вміє й себе самого захищати і проявляє при тому фізичні здібності, на які важко було очікувати при його зовнішності та статурі. Врешті решт гість таки зміг переконати господаря пошукати фотоальбом ретельніше. Щоправда, спочатку той переплутав, і замість книги намагався витягти з шухляди пістолет, та отримав за цю помилку дверцятами по пальцях й шафою по голові. Нарешті усі протиріччя було залагоджено, проте тут з’ясувалося, що у шкільному альбомі не вистачає аж п’яти відсотків «фотографій». Боржник покаявся  в розтраті, посилаючись на глобальний нестаток та термінову необхідність, і запропонував, задля компенсації збитків, взяти на себе виконання доручення, що малося на увазі, та ще й за дуже помірковану ціну. Йому заперечили, що на цю роботу вже є виконавець, проте як альтернативу запропонували продати і так вже в нього вилучену зброю. Аденоїд, звичайно ж, охоче погодився на таку пропозицію, бо його Bergmann коштував від сили половину суми, якої не вистачало, і то хіба як антикваріат.
Гість узяв в господаря потрібну та непотрібну йому інформацію, поклав альбом та пістолет з запасом набоїв в течку, і вони розійшлися, як то кажуть юристи, при повному задоволенні сторін. Змовлення.        цяхта  було чекати при його статурі.ть за дурну смерть нащадка.годом, гортаючи сторінки шкільного альбому, перш, аніж кинути його у вогонь, Янгол останній раз подивився на юне уперте обличчя Вареного-молодшого. Що не кажіть, а волосся людям таки пасує. Звичайно, якщо ти – не Юл Брінер.
Якби покійний Миколай знав, в якому жалюгідному становищі перебуває зараз його антагоніст, він, мабуть, поскупився би виділяти на помсту такі великі кошти, а то, може, і взагалі відмовився б від своїх кривавих намірів. Після смерті дружини та матері, які відбулися з різницею в кілька днів (це сталося років за п’ять після описаних Вареним подій), пан Куролєсов, не витримавши подвійного удару долі, почав, згідно зі своїм прізвищем, пити і колобродити, за що його, в решті решт, таки попросили з рідного інституту, де він вірно прослужив більше двадцяти років. Проте Іван Михайлович, за допомогою колишнього однокласника, що тепер став відомим юристом і консультантом поважних фірм, подав на них до суду, і, як не дивно, відсудив зарплатню, що йому заборгували за півроку, плюс – вихідну допомогу та компенсацію моральних збитків.
Отримані гроші Куролєсов пропив у двомісячний термін. По тому він працював то тут, то там, але ніде не міг довго протриматись з вищезгаданої причини. Час від часу він таки намагався взяти себе в руки та зав’язати зі згубною звичкою. Іноді його вистачало на місяць, іноді – на два. Але будь-які життєві негаразди одразу ж відтворювали статус-кво. Знайомі намагалися допомогти Івану Михайловичу позбутись алкогольної залежності, проте гіпноз на нього чомусь не подіяв, від «торпеди» він категорично відмовився, бо через це, мовляв, помер артист Олег Даль, а усілякі народні засоби, такі, як настоянка на «солдатиках», призвели лише до того, що з горілки Куролєсов перейшов на дешевий портвейн.
Потроху продавалося усе з дому. Дача в гарному місці пропилася за рік, Москвич на ходу – за місяць, порцеляновий гарнітур – за тиждень, старий, проте працюючий телевізор – за добу. Врахуйте ще, що алкоголь він послідовно купляв найдешевший, а ціну за свої речі брав добру. У Івана Михайловича якимось парадоксальним чином поєднувалась невмируща комерційна жилка і повна непристосованість до нових економічних умов. Наостанок він залишив найсвятіше – книги, проте й до них, врешті решт, дійшла черга. Місцеві бібліофіли потім ще довго згадували сумного алкоголіка в окулярах, що сидів край базару поруч із своїми повними виданнями. Слідом за книгами пішли книжкові полиці.
Коли в домі вже не було на що сісти і у що налити, пан Куролєсов прийняв фатальне рішення: здати дві суміжні кімнати, а на отримані гроші самому жити у третій, окремій. Йому ж бо було не звикати, пів життя мешкав по общагах та комуналках. Чотири місяці гості поводились чемно та платили справно, а на п’ятий просто вижили господаря з дому за допомогою якихось махінацій, як то у казці лисиця зайця з луб’яної хати. Іван Михайлович зателефонував було другові-юристу, але той сухо відповів: «Іване, я давав тобі шанс. Тож нарікай тепер на себе» і попросив більше не турбувати.
До дочки він не поїхав, бо ще під час їхньої останньої зустрічі на похороні мами, який згодом переріс у поховання бабусі, вона твердо сказала йому: «Не хочу тебе більше бачити!», а пан Куролєсов був з тих людей, які, одного разу з кимось посварившись, вже не миряться. Саме після цього, добряче перехиливши чарку на поминках, Іван вже не міг зупинитись. За кілька років колишній інженер спромігся побити горщики ледь не з усією ріднею та колишніми приятелями. Пару літ Іван Михайлович кочував по квартирах друзів, по кімнатах в гуртожитках та по спальнях самотніх дам бальзаківського віку, проте ще намагався не опускатися остаточно. Колишній інженер навіть зробив останню спробу взятися за розум: він поступив на постійну роботу в майстерню з ремонту годинників (був у нього колись такий коник), зав’язав з алкоголем, зміг навіть винайняти десь кімнатку…
Звістка про смерть дочки була останнім потрясінням, від якого він вже не зміг оговтатися. Пітерські родичі дружини аннім ударом доліазцізапрошували осиротілого свояка приїхати на похорон, проте для поїздки в нього вже не було ані сил, ані грошей. Втративши стимули для супротиву, Іван Михайлович скотився з останньої сходинки брудної соціальної драбини і перетворився на звичайного бездомного, безпаспортного, безробітного та безпритульного бомжа.
А все то він, Варений-старший! – ледь чутно волав Куролєсов хриплим тенором, сидячи на лаві біля нічного вокзалу та посьорбуючи з горла «Агдам», яким його так люб’язно пригостив цей симпатичний дембель – Він, сволота, незлюбив мене ледь не з першого дня  роботи, коли ми посварилися через якусь дурню. То він, як парторг інституту, настояв на тому, аби мене не прийняли в партію. Це через нього я, молодий перспективний вчений, п’ять років проходив у лаборантах та десять – у МНС-ах.  Як же я його ненавиджу!
Скоро Варений-старший пішов на підвищення по партійній лінії, проте,  як був переконаний Іван Михайлович, не покинув колишнього співробітника своїми «турботами». Саме він постарався, аби сім’я Куролєсова з чотирьох людей аж п'ятнадцять років не могла отримати свої законні три кімнати, а мала тулитися у тісній двокімнатній хрущобці. Це з його ініціативи перспективному молодому вченому двічі різали кандидатську та тричі – докторську. Це він їздив на курорти зі своєю партійною сім’єю замість його недужих дружини та дочки!
У хворобливій уяві Івана Михайловича підступні дії Вареного-старшого, які, можливо, і мали колись місце бути, розрослися у справжній всесвітній заколот, спрямований проти Куролєсова персонально, за участю ЦРУ, КДБ, МАСАД-у, ліги арабських держав, Папи Римського, прибульців із космосу та масонів, звичайно, куди ж без них. Але серцем і мозком цієї ворожої сили був,  безумовно, сам Варений-старший, більшовицький вилупок та буржуйський покидьок, жидівська пика та арабський прихвостень, Володар Темряви та маріонетка Ватикану…
Усе, що технічний інтелігент з середніми здібностями, маленькою зарплатнею та вищою освітою за своє життя міг почути, побачити, вигадати, прочитати, змішалося в бідній голові бомжа у вкрай неприємний булькаючий коктейль, основу якого складали портвейн та ненависть. Але зсередини ця схема виглядала логічною та послідовною, і ти не помічав, як тебе й самого затягувало у цей парадоксальний світ, доки, немов Стоунхендж посеред поля для гольфу, з неї не виростав черговий висновок космічного масштабу та космічного ж ідіотизму, і ви раптом не розуміли, що перед вами людина просто хвора.
Не обійшов пан Куролєсов увагою і ту брудну історію, коли партійно-номенклатурний боярин буквально нацькував свого хтивого синочка на його чисту й незайману дочку, аби той звабив її та ославив. Ну, нічого святого нема в того нелюда! Найгіршим було те, що й Марічці цей мерзотник чогось припав до душі. Ну, звичайно ж, гарненький, багатенький та модно прикинутий батьківській синок вміє дівчинці коників напустити. Але Іван Михайлович сказав рішуче «Ні!» підступам світового сіонізму. Ніколи його дочка не стане підстілкою для того номенклатурного панича. Дзуськи, містери комуністи, не все ще на світі продається за гроші! No pasaran!
Проте ніхто й не думав варити Вареного-молодшого в казані, що вам тут, казка про Івасика - Телесика чи Коника-Горбоконика? Просто коли той хронів Ромео завів свою арію вмираючого гостя, Іван Михайлович не стримався й крикнув: «Та полийте ж його водою, хто-небудь!» Простою водою, малося на увазі, холодною, з-під крану, як от котів у березні поливають, аби охололи трошки, та й то фігурально. А мама в цей час якраз зливали окріп з-під картоплі у окремий рондель (вона той відвар потім пила, не могла без цього, звичка з часів війни), ну й того… зрозуміла все на свій лад. А я знаю навіщо, вона ж останні років десять була трохи не при розумі. У неї всі родичі в селі померли від голоду в тридцяті роки та чоловік у Сталінських таборах загинув, тож вона тих клятих комуняк і партійних функціонерів й на дух не переносила. Ну, не поталанило хлопчику, попав під роздачу, а сам винен!
Ну ми, звичайно, «швидку» одразу викликали, першу поміч оказали, ми ж не звірі якісь. Але коли Вареного увезли, я й замислився: ото тепер його батько на нас відіграється, оформлять нам цю дурну справу як запланований колективний теракт із політичним підґрунтям та й відішлють усією сім’єю етапом кудись до Сибіру, дарма що не тридцяті на дворі, товариш Гнат вже поклопочеться. От я дочку до себе і кличу, піди, мовляв, провідай свого залицяльника у лікарні, та спробуй будь за що переконати його, аби ті кляті Монтекі проти нас не воювали. Та спочатку відмовилась навідріз, не можу, каже, мені буде соромно йому в очі дивитись. Добре, відповідаю, вільному воля, от тільки бабусі шкода: доведеться звалити усе на неї, бо не йти ж усій сім’ї по етапу через її дурість. Тим більш, що стару навіть не посадять, лише до божевільні запруть. 
А Марічка моя дуже-дуже бабусю любила. Поплакала, посперечалася, і таки пішла. Не знаю, чим і як вже вона його переконувала, а звинувачення Варені проти нас таки висувати не стали. Зв’язки зв’язками, положення положенням, а як справи немає, то з ніщо нічого й не витворишдуже-дуже бабусю любила.  поплакала  божевільні запруть. . Можна, виходить, простій людині таки перемогти радянську систему. Хоча б одного разу… Та ти що, в нього ж двадцять відсотків шкіри було у опіках, який із нього пристрасний коханець? Отак, ти кажеш? Ти диви, я й не подумав. Та ну, хіба моя дочка… Хоча – хто знає. Молодь зараз дуже розбещена, не те, що в наш час. Та він ніби їй і подобався…
Все одно, пошив я таки пана Вареного в дурні. Він бо хотів її мати собі у необмежене користування, а отримав лише жалюгідного пістончика, та ще й на лікарняному ліжку, й натомість мав заприсягтися, що дасть нам спокій. Марічка так і сказала: «Тату, він заприсягся». Шкода от тільки, замість нього під вікном нашим пан Гнат не стояв, я б для нього вже й киплячої олії не пожалів. Його батько ж бо й потім продовжував нас тероризувати, звичайно, вже через підставних осіб. То дачу нашу обкрадуть, то балони проб’ють у Москвича, то двері квартири підпалять. Нам і дочку довелося перевезти до Пітера, бо дістали її анонімними дзвінками. Марічка нічого, спокійно сприйняла, навіть не сперечалася. Але й там агенти Вареного-старшого не дали його бідній дитині спокою, все настроювали її проти батька. А потім, мабуть, найняв він якихось відьом-ворожок, аби зурочили нашу сім’ю. Втім, він і сам – адепт чорної магії, йому порчу навести – раз плюнути…
Але апофеозу своєї злочинної діяльності Гнат досяг, коли викурив Куролєсова з його власного дому. Звичайно, знов не власними руками, все через своїх наймитів поганих. Як це звідкіля я знаю? Та хто ж, як не він? До того ж, на моїй колишній жилплощі зараз розташоване агентство з продажу нерухомості, а воно належить Вареному, це я вже напевне з’ясував. Тут несподівано виявилось, що випадковий знайомець Куролєсова служив не будь де, а у спецвійськах, і неодноразово мав брати участь у спецопераціях по виконанню спецзавдань. До того ж пан гвардії єфрейтор настільки перейнявся життєвою трагедією свого співрозмовника, що вирішив відомститися за нього тому упирю. Радість бомжа, авжеж, не мала меж. Проте, сказав дембель, . cdjujІване Михайловиєвою трагедією свого співрозмовника, що вирішив відомститися за нього тому упирю. чу, ви доросла людина, маєте розуміти, що пана Вареного, напевне, дуже добре охороняють. Треба буде десь купляти зброю, довго вести спостереження, можливо – підкупати обслугу. Затрати можуть бути чималенькі. , що того гада добяче   щ. То чим ви готові поступитися заради вашої помсти, пане Куролєсов? Скільки коштує ваша ненависть?
Бомж виглядав вкрай розгубленим. Він винувато розвів руками, витряс з кишень разом з недопалками та іншим сміттям якийсь дріб’язок, що й грошима було соромно називати. Помацав кістляве тіло – нічого. Ані обручки, ані годинника, ані натільного хрестика, ані золотої коронки – усе давно пропите. Навіть в рабство себе не продаси, бо нікому не потрібен такий раб, старий та хворий, ані для роботи, ані для втіхи. Навіть тіло на органи не пустиш, бо усе геть отруєне нікотином, алкоголем та ненавистю. А той янгол у камуфляжі все сидів і чекав на відповідь. Він знав, що вона має бути, хоч і не міг точно уявити, якою саме. І тоді, у п’яній нестямі, Куролєсов розірвав фуфайку, відкривши слабке біле тіло холодному березневому вітру, та заплющив очі.ем, ненавистю та нікотином.  такий раб, старий та хорий. и  Тут спецназівець теж зробив дещо несподіване, зовсім не те, що щойно збирався. Він просто витяг з кишені великий пошарпаний пістолет, зняв його з запобіжника та приставив жерло Івану Михайловичу до лівої сторони грудей…
Коли товарний вагон, ззаду якого причепився Янгол, від’їжджав від станції, до трупа вже наближались люди у сірій формі. Най тепер хлопці посушать собі голови, звідкіля в цього ницього біча взялася музейна гармата і нащо він, замість пропити зброю чи пограбувати з її допомогою винну крамничку, обрав такий екзотичний засіб самогубства. Значно ж логічніше було б просто впасти під потяг. Та, плювати! Куролєсов, мир його праху, хоч і не був найприємнішим співрозмовником у світі, проте своїм останнім жестом заслужив на «благородну» ларьок смерть.
За кілька годин молодий чоловік у військовій формі без відзнак зайшов на одну з кінцевих станцій столичного метрополітену та поміняв на кілька жетонів той дріб’язок, який залишив йому у спадок останній клієнт. Від одягу сильно тхнуло вокзалом, в роті і досі стояв неприємний смак дешевого вина та тютюну. Янголу треба було вертатися в місто, аби відмитися, переодягтись та ретельно підготуватись до наступної операції. Щойно він отримав найбільшого гонорара в своєму житті. Проте й найважчу ціль.          

Люди гинуть за метал…

Варений старший мав усі підстави вважати себе цілісною, послідовною та цілеспрямованою людиною. У цьому житті його цікавила лише одна проста та доступна річ: гроші. І влада, і сила, і слава, і освіта та мудрість мислилися їм лише як засоби до здобуття багатства, а не навпаки. Розкіш, комфорт, дорогі костюми, будинки, автомобілі, вишукані ресторанні страви, стрункі довгоногі коханки – все це було тільки атрибутами, ознаками заможності, вони мали підтвердити та підкреслити приналежність господаря до касти товстосумів, а отже – привернути до нього нові грошові потоки, і тільки в цьому сенсі мали хоч якесь значення. 
В своє буття партапаратником Гнат років із десять поспіль проходив у одному синьому східнонімецькому костюмі та жовтих чеських чоботах, користуючись при цьому лише службовими квартирою, дачею та Волгою, бо у той час виявляти деяку показну скромність та простоту було прийнято в вищих колах, а отже – корисно для діла. Щоправда, увесь той «аскетизм» закінчувався за дверима тієї ж квартири, дачі й холодильника, проте це не мало суттєвого значення. Якби вимагалось, він і дійсно ходив б у лахмітті, спав на підлозі та їв один хліб.
При цьому його не можна було б назвати скупим чи жадібним. Просто пан Варений звик витрачати гроші лише на те, що тим або іншим чином могло згодом принести йому інші гроші. Аби заробляти кошти, потрібно мати міцне здоров’я, а отже треба час від часу щось їсти, бажано – якісні та корисні продукти. З тієї ж причини не завадить час від часу займатися спортом, іноді дихати чистим та теплим морським повітрям і мати регулярний секс. З ким за компанію його мати, Гната, власне, мало турбувало, як і те, білугова ікра лежить у нього в тарілці чи варена гречка, або – золотою ложкою її їсти чи глинцевою.
Проте красиві дівчата добре впливають на потенцію, а добра потенція необхідна чоловіку задля морального та фізичного здоров’я, а здоров’я, в свою чергу, допомагає здобувати гроші, тож він віддавав перевагу вродливим та молодим. Це не завадило йому колись, ще на початку своєї партійної кар’єри, одружитися з дочкою секретаря обкому, яка була настільки негарною, що лише молодість, а потім – звичка допомогли йому виконувати хоч раз на тиждень свій службовий… пробачте, подружній обов’язок. Потім, у перебудову, коли вже стало ясно, до чого усе йде, Варений-старший не моргнувши оком розлучився із нею, бо фамілія тестя надто нагадувала всім про Сталінсько – Брежнєвський період.
В період, коли більшість ділових угод підписувалась у саунах на спинах  оголених «масажисток», він не гребував час від часу цим користуватись. Тіло є тіло, воно свого вимагає, то нехай вже отримає і дасть хазяїну спокійно працювати далі. Проте коли посилились ділові контакти із Заходом і в моду увійшли здорова сім’я, здоровий спосіб життя та інші традиційні моралістичні протестантські штампи, Гнат одразу ж одружився на двадцятидвохрічній, до того майже незнайомій йому манекенниці. Він ще жодного разу їй не зраджував і навіть не розумів, навіщо мав би це робити. Коли в тебе є своя машина на ходу, на біса тобі брати на прокат чиюсь іншу?
Мистецтвом пан Варений ніколи не цікавився, проте за встановленими невідомо ким правилами у успішної людини має щось висіти на стінах. За порадою особистого психотерапевта він обрав кілька картин, дивлячись на які почувався комфортно. Тож в домі та в офісі Гната висіли упереміш голландські натюрморти, морські пейзажі під Айвазяна та полотна кубістів. За тим самим принципом обиралися меблі, шпалери та все інше. Навіть з домашніх улюбленців він обрав черепах: і клопоту менше, і, як дивишся на їхнє неспішне життя, то поневолі заспокоюєшся після сум’яття трудового дня.
Як взагалі людина з такими поглядами могла стати комуністом? Десь у Великобританії чи США – ніяк і ніколи. А от у країні нівроку розвиненого соціалізму, що переміг усіх навкруги із самим собою включно, це було цілком природно, бо жадобу до грошей та інших вічних цінностей в людині не вбити жодними постановами та наказами. Народився б пан Варений у нацистській Німеччині то, напевно, працював би в Гестапо, у розстріляних жидів з рота золоті коронки виколупував. А що вони йому зробили доброго? Таке вже життя…
Босоноге та голозаде дитинство, проведене в убогому селі опісля війни, з якої не повернувся майже ніхто зі ста чоловіків та хлопців, так що коли НКВС заарештував за щось однорукого, одноокого та одноногого голову колгоспу, то більшість дітей в ньому залишилось безбатченками, прищепило хлопцеві не меншу відразу до шляхетної бідності у будь-якій формі, ніж у плантаторки Скарлет-Охари. Проте, на відміну від більшості своїх однолітків, що також були одержимі жагою багатства, Варений не пішов до інституту торгівлі, не скуповував по селах за копійки старовинних ікон, аби потім продавати їх іноземцям за валюту, не «бомбував» багатих квартир та ювелірних магазинів, не поїхав працювати на далеку північ за довгим карбованцем чи за кордон за коротким чеком, не намагався стати відомим актором, співаком, футболістом або журналістом. Навіщо? Він ж бо одразу зрозумів, на яких шляхах в цій країні можна знайти справжні гроші.
Гнат вступив до комсомолу одним з перших у своєму класі і майже одразу став комсоргом школи. Це було не важко, бо на ту посаду більше ніхто не зазіхав, до того ж сама первинна організація виявилась настільки маленькою, що бували періоди, коли неявка на збори лише одного комсомольця позбавляла їх мінімального кворуму (троє). Від постійної дурної метушні нового комсорга, що мала імітувати для вищих інстанцій напружену комсомольську роботу, нудило усіх в школі, із директором включно. Та юного активіста це не обходило: він ж бо знав, що то – тільки початок. До того ж тепер він не здавав ті копійчані внески, а сам збирав їх. У цьому Вареному вбачався добрий знак.
Таку саме стрімку комсомольську кар’єру він зробив у армії, потім – в інституті. Наприкінці п’ятого курсу, нарешті, спромігся вступити й до лав Партії. Це був серйозний крок, але Гнат відчував, що щось гальмує його знесення на комуністичний Олімп, і він здогадувався, що саме: як будь-яка тоталітарна система, радянська влада поступово, але невпинно ставала спадковою. Виключення траплялись, проте – все рідше й рідше. Апофеоз цієї тенденції ми можемо спостерігати сьогодні в огрядній особі Кім Чєн Іра, що наслідував червоний трон в свого батька-довгожителя.
Висновок був однозначний – треба породичатися з кимось із партійних «шишок» і якнайшвидше, доки при ньому був його єдиний козир – молодість. Проте тут важливо було не прогадати: по-перше, можна поставити не на ту коняку й полетіти шкереберть по усіх соціальних сходинах разом із новим «родичем». Зараз, слава Богу, не сталінські часи, та все одно – неприємно. По-друге – майбутній тесть, якщо тебе не вподобає, може або зовсім заборонити шлюб, або, що не набагато краще, залишити в якості принца без права наслідування. Тобто – живи собі в обкомівських п’ятикімнатних хоромах, спи з моєю дочкою, користуйся усіма достатками розподільників, проте до влади тобі – зась! Варений чув про таких людей, вони, зазвичай, дуже швидко спивалися.
Ще одна проблема – сама «спадкоємиця престолу». Як переконати дівчину, котру, мабуть, вже до печінок дістали корисливі залицяльники, у чистоті своїх намірів, тим паче, що її підозри щодо них будуть цілком виправдані? До того ж Гнат не вважав себе красенем й ніколи не користувався славою викрадача жіночих сердець, хоч і мав вже деякий досвід спілкування з товаришами по комсомольській роботі протилежної статі. Проте така гра була варта свічок та ризику!
Коли, вже в аспірантурі, він побачив ЇЇ у коридорі, то одразу ж зрозумів: ВОНА! Аби при такій зовнішніх даних зовсім не слідкувати за собою, зате чіпляти коштовностей на кілько штук, одягатися без натяку на смак, проте – в суцільний імпорт, в три шари фарбуватися французькою косметикою, носити цілий Кремль на голові, до того ж майже не звертати уваги на навчальний та виховний процес, що йде десь поруч, й при цьому почуватися так упевнено, ніби весь світ лежить у твоїй сумочці, треба бути тільки Дочкою Своїх Батьків. Он де вона, моя Зачарована Принцеса У Кришталевій Волзі!
Зацікавити дівчину було неважко, вистачило кількох уроків, які Варений отримав від Рафіка, сусіда по кімнаті, місцевого дон Жуана, в нагороду за комсомольську характеристику, де не згадувалось про його «обліко моралє». Бідне бридке каченя не звикло до чоловічої уваги (не всі ж такі самовіддані, як Гнат) й одразу ж попливло на манок мисливця. На щастя, воно було виховане в пуританських традиціях, тож не потягло його одразу ж у ліжко. Натомість Проня кілька місяців «вигулювала» кавалера по танцмайданчиках, концертних залах, літніх парках та інших місцях суспільного відпочинку. Спочатку хлопець ніяковів, здавалося, що всі на них ледь не пальцями тикають, потім – нічого, звик не помічати косих поглядів. Добре, хоч у ресторанах та кав’ярнях догадлива дівчина зарання крадькома совала йому під столом гроші перед тим, як їм приносили рахунок. Гнату і так не вистачало стипендії на всі ці прогулянки та забаганки, він заліз у борги, з дому ж бо замість переводів присилали лишень сало та картоплю.
І от, нарешті, настав вирішальний день «Z»: Проня повела хлопця знайомитись зі своїми партійними батьками. Гнат хвилювався, неначе перед першим побаченням. З самого ранку він ретельно вимився у загальному душі під як завжди крижаною водою, поголився, причесався, прилизався, причепурився, надушився одеколоном «Саша», поцупив в Рафіка свіжу білу сорочку. Краватку в синій горошок та більш-менш пристойний сірий піджак йому позичили негри з Гани, що жили поверхом вище, польські черевики на «манній каші» він випросив в одного стиляги з першого. Вислухав чергові дотепи та непристойні поради товаришів по ув’язненню (добре, хоч вони не бачили його кралі), зірвав крадькома три айстри з клумби перед гуртожитком, тихенько перехрестився, і от…
В домі батьків нареченої з Вареним сталося щось схоже на культурологічний, гастрономічний та естетичний шок. Та квартира скидалася на невеличкі філіали Ленінської бібліотеки, Третьяковської галереї та готелю «Асторія», які чомусь опинилися під одним дахом. Тільки те, що троє людей, не рахуючи прислуги, (а в них була і прислуга!), живуть на території, де можна було б оселити пів їхнього гуртожитку, ледь не розбудило в душі бідного сільського хлопця приспану комсомольською роботою класову свідомість. Та він одразу ж узяв себе в руки і чемно поздоровкався з господарем, господинею та домробітницею. Проте найгірше (чи то найкраще) випробування чекало на нього в їдальні. Так, хочете – вірте, хочете – ні, а ці люди не їли на кухні, в спальні чи, принаймні, в вітальні, як усі звичайні смертні; ні, у них була окрема кімната, спеціально призначена та облаштована задля прийому їжі. А що була за їжа! З усіх тих страв Гнат впізнав лише двокольорову ікру, хліб та солоні маслюки (тесть, проста людина, полюбляв їх під горілочку). 
Проте бідному аспірантові ковток до горла не ліз. По-перше, під прискіпливим поглядом хазяїна дому бідолаха забув усі правила поводження в культурному товаристві, які йому напередодні розтлумачували хлопці з гуртожитку, котрим пощастило народитися в інтелігентних сім’ях. Він бідкався зі своїх поганих манер, провінційної вимови, недоладного одягу та грубих селянських рук з не доглянутими нігтями на чистій вишитій скатертині. По-друге, розмова за столом нагадувала не мирне спілкування потенційного тестя із потенційним зятем, а сувору співбесіду при влаштуванні на секретний об’єкт, чи, скоріш, прискіпливий допит десь у ГПУ.
Тільки Гнат підносив до рота виделку, з другого кінця столу доносився ведмежий бас Прокопія Геннадійовича: «Де народився? Яке походження? Я розумію, що селянське, але – кулак, середняк, незаможник? Точно? Усі ви незаможники, а якщо перевірити… А навіщо з колгоспу утік? Вчитися? Усі ви до науки тягнетесь, аби лишень із рідного села утекти, а хто потім землю оратиме – Пушкін?»
«Та навіщо ти, Прокопію, так на хлопця насідаєш? Ти ж сам весь час дочці повторюєш: «вчитися, вчитися, вчитися…» А чого то ви, Гнате, нічого не їсте?  Зіна ж так для вас старалася…»  – намагалась якось  пом’якшити ситуацію люб’язна господарка. Проте коли гість тягнувся за черговим ласим шматком, на нього знов гірською лавиною зривалося:
«В яких військах служив (товариш секретар обкому принципово звертався на «Ви» лише до вищих за рангом)? А, бог війни… У Вітчизняну, пам’ятаю, тільки на цього бога і молилися, особливо спочатку – ані танків тобі, ані літаків – тільки трьохлінієчка та тридюймовочка. Ой, нам би тоді ваші Калашникови, РПГ та гвинтокрили, ми б повоювали… Куди підеш після аспірантури? Теж непогано. Інженери завжди потрібні. Комсомолець? Як це – ні? Ти ба! Поздоровляю. І давно? В нашому полку, пам’ятаю, одного взагалі в п'ятнадцять прийняли, але ж то – на фронті. Дві «Пантери» хлопець підбив, а медаль доки привезуть… Ну, за це треба випити. Та облиш! Щоб простий сільський парубок і не пив горілочки – ніколи не повірю. Ні, повну, повну, чи ти країв не бачиш? І собі теж, не манкіруй службовим обов’язком! Ну, за Перемогу! За нашу Перемогу, хоча в мене й Волга, ха-ха-ха… Ой, і гірка ж! І як її тільки позапартійні вживають? Ми то вже – люди привичні, ха-ха-ха…»
Рівень прозорої рідини в чималій кришталевій карафці катастрофічно зменшувався, і Варений із жахом відчував, що його розвозить. Сам господар, хоча вже вжив продукту вдвічі більше за гостя, здавалося, й не п’янів зовсім, доки в кінці трапези не виявилось, що він не може піднятися зі свого крісла. Настасія Петрівна, яка весь обід просиділа над єдиною чаркою вірменського коньяку, та Проня, що пила лише якийсь імпортний яблучний сік з металевої банки, обережно, проте – рішуче взяли голову сім’ї під великі волохаті білі руки та відвели до спальні. Вочевидь, їм доводилося це робити не вперше.
Прокопій Геннадійович раптово зовсім розм’як і лише щось булькотів, неначе кран в туалеті гуртожитку, коли в ньому відключали воду. По тому хазяйка запропонувала дочці допомогти домробітниці з миттям посуду, доки вони із товаришем Гнатом куритимуть. Дівчина, не ремствуючи, зібрала тарілки та пішла на кухню. Видко було, що, не зважаючи на розкіш, яка, мабуть, оточувала її з дитинства, вона була вихована у дикобразових рукавичках.
От тут, на величезному сталінському балконі з романтичним видом на весняний захід та приватний сектор, і вирішилася його доля. Настасія Петрівна, ще досить ефектна чорноволоса жінка років сорока з копійками, запалила «Герцеговину Флор» від блискучої американської запальнички, та прищуленими, дещо східними очима, немов та пантера, впилася в залицяльника дочки, який жадібно пив холодне жовтневе повітря, ніяково виколупуючи з пачки свою жалюгідну м’яту біломорину. Жодної поблажливості не залишилось на її смаглявому обличчі, і Гнат, миттєво тверезіючи, разом зрозумів, хто тут у домі насправді штани носить.
Ну-с, молодий чоловіче – дим із кутка темно нафарбованих губ місіс Секретар Обкому підіймався повільно, неначе від рури гарячої гвинтівки – Поговоримо, нарешті, відверто, по-чоловічому, без дурників (кого це, цікаво, вона мала на увазі?) Що тобі від мене потрібно?
Від вас, шановна Настасія Петрівно?
Авжеж. Тобто – від мене і мого сановного чоловіка. Сподіваюсь, навіть в тебе не вистачить нахабства стверджувати, ніби ти приперся сюди заради неземної вроди нашої бідолашної дитини?
Я дуже поважаю вашу сім’ю – конче ну, конче обережно сказав Варений – Проня – дуже хороша дівчина…
Ти диви – вистачило! – саркастично посміхнулась Настасія Петрівна, та дуже жорстко відрізала – Моя дочка – виродок. Вона потворна, розбещена, примхлива та без царя в голові. На тому, що вона народилася донькою великого начальника, вся її щаслива доля вичерпалась. Якби це було не так, тебе б сюди й на поріг не пустили. Принаймні, вона не сука, цього я їй не дозволила, бо то – привілей вродливих та розумних, проте з усім іншим нічого вдіяти не змогла. Це їй кара за гріхи батька, за ним кривавий слід тягнеться, немов за Щорсом у пісні, ще з громадянської. Та й мені – за те, що без любові вийшла за чоловіка, який був майже на тридцять років за мене старший. Та що вже тут поробиш…
Гнат був приголомшений – ще ніколи в житті ніхто не розмовляв із ним так відверто.
Ти, звичайно, теж не Жерар Філіп – спокійним голосом продовжувала господиня – І я, можливо, могла б переконати себе, що тобі зовсім нема з ким злягатися, чи в тебе геть збочені сексуальні смаки, або що ти – просто голодний іногородній аспірантик, який мріє стати простим радянським інженером з окладом у сто вісімдесят карбованців плюс преміальні, а до нас ти пришвендяв, аби лишень трошки попоїсти делікатесів… Якби тільки ти не проговорився, що у двадцять чотири роки став членом партії, а ще раніше – комсоргом інституту. Отже, молодий чоловіче, я роблю єдиний можливий у цій ситуації висновок: ти хочеш зробити кар’єру, швидше за все – партійну кар’єру, і вважаєш, небезпідставно, до речі, що шлюб із нашою некрасивою дочкою послугує тобі за тичину для стрибка. Це ще не запитання, це – констатація очевидного факту. Питання формулюється так: навіщо тобі це? Тобто, яка в тебе кінцева ціль та головний рушійний мотив. Правду!
Гроші – просто відповів він, бо її відвертість вимагала відвертості у відповідь.
І тільки? – в голосі Настасії Петрівни Гнатові почулося неприховане здивування, навіть нібито натяк на розчарування – Це - єдине, що тебе турбує? Просто гроші та й по всьому?
Ні, не просто гроші, Настасія Петрівно, а великі гроші. Бажано б – дуже великі.
Що ж – Настасія Петрівна потисла плечима, мовляв, про смаки не сперечаються, та кинула бичок у кам’яну вазу – Будуть тобі і гроші. Не одразу, звичайно, проте, врешті решт, таки будуть. І дрібні, і великі, і дуже великі, і навіть такі, що тобі й не снилися. В тебе є напір, цілеспрямованість, залізна хватка, здоровий глузд та здоровий цинізм, а це також важливо. Тільки твердо тримайся в моєму кільватері, бо я – добрий мореплавець. Але у мене є дві дуже важливі умови. Подумай про них, бо коли ти не дотримаєш слова, я приготую твої яйця з майонезом та подам тобі ж на сніданок, а тоді викину звідси і змішаю із гноєм, з якого ти й виліз.
Варений чогось дуже реалістично побачив цю картину. У нього одразу ж пересохло в горлі, і він мовчки кивнув.
По-перше, ти станеш моєю людиною. У буквальному сенсі – моєю власністю, моїм солдатом, моїм рабом. Я скажу тобі плигнути з балкону – плигнеш. Зрозуміло? Проте ти маєш бути не просто тупим виконавцем, а  посохом, на який я спиратимусь, моїм караючим мечем, моїми очима та вухами, моєю лівицею – до правої руки ти ще не доріс. Я поки що – простий інструктор, та це – тільки початок. Головне для нас – вийти на оперативний простір, доки Прокоп нас прикриває. Його зірка вже заходить, але кілька років він ще протримається. Ми маємо використати цей час з максимальною віддачею. А як пройдемо найскладніший фарватер – пливи собі своїм курсом та постарайся, аби він не перетинався із моїм.
По-друге, я хочу бачити свою доньку щасливою, в усіх сенсах, розумієш? – в Гната навіть п’ястки почервоніли – Хочу якнайшвидше поняньчити онуків, принаймні – одного, бо згодом мені вже буде не до того. Ти молодий, здоровий, маєш впоратися. Якщо треба – зараз на Заході роблять чудодійні засоби, я можу дістати, ну і журнали там усілякі, фільми... Сам розумієш. Не зраджуй її, або дуже добре ховайся. Боже тебе борони хоч раз вдарити чи ще якось образити Проню та її дитину, проте поводься в сім’ї, як хазяїн. Це буде не важко, бо ми її виховували у патріархальних традиціях. Любити не вимагаю, я ж не ідіотка, але намагайся стати добрим, чемним та лагідним чоловіком до неї і гарним батьком до нащадка. Мінімальний строк шлюбу – двадцять років, доки малеча не підросте. Умови остаточні, обговорюванню не підлягають. Часу на роздуми не даю, забагато честі. Ну?
- Згода! - відповів він не вагаючись, і теща міцно, як чоловік, потисла його правицю.
Отже, почався марафон. За рік Варений вже захистив кандидатську, написану для нього тим самим Рафіком. Йому він теж допоміг захиститися, використовуючи свої зв’язки. Ще за рік Гнат став парторгом рідного інституту, а наступного року перевівся до обкому на місце інструктора, яке до того займала сама Настасія Петрівна, що тепер вже була там заввідділом. Через п’ятиріччя, коли Прокопій Геннадійович отримав свій другий інсульт та нарешті пішов на давно вже заслужений відпочинок (про таких, як він, тоді казали: «Від Ілліча до Ілліча і навіть без паралічу»), його дружині з боями таки вдалося пробитися на чоловіче місце. Справа в тому, що доки обкомівські клеврети насолоджувалися вседозволеністю, яка завжди неминуча при правлінні старіючого монарха, Настасія Петрівна, котру тоді ще ніхто не сприймав серйозно, потроху захоплювала плацдарм за плацдармом, вкорінюючи усюди своїх людей, таких, як Гнат. А за двійко літ вони вже були в Москві.
Гроші? О, гроші з’явилися майже одразу, і набагато більше, ніж він очікував і ніж міг витратити. Мається на увазі, звичайно ж, не обкомівська зарплатня, теж чималенька. Виникла навіть проблема, куди їх складати, бо ті кілька рахунків по ощадбанках були для нього приводом повсякчасної тривоги, замкнені шухляди стола вже не вміщували коричневих банківських пачок, а складати сотки в термос та закопувати десь у лісі Гнат вважав для себе просто  несолідним.
Та скоро вже Варений зрозумів, що все те якесь… Ну, не справжнє воно. Пам’ятаєте анекдот: Брежнєв каже на засіданні Політбюро: «Треба нову гілку БАМ-у запустити». Йому відповідають: «Леоніде Іллічу, де ж нам стільки грошей узяти?» «То надрукуємо». Та й взагалі, накопичувати купюри із написом: «Голодранці всі країв – геть до купи!»… Є у цьому якийсь нездоровий парадокс. Проте й золоті червінці, на яких викарбовано «Всея России Самодержец» з ім’ям та портретом людини, тіло якої вже пів віку гниє десь у безіменній ямі, не виглядали аж надто надійними. Гнат, звичайно, тримав невеличку кубушку «мерзенного металу» на чорний день, проте добре пам’ятав сумний приклад свого прадіда, що через усі голодомори, поховавши трьох дочок, зберіг п’ять австрійських золотих дукатів, але за півроку до смерті впав у безтяму та нікому не зміг сказати, де розміщена його схованка. Знайшли їх лише нещодавно, коли вже хату ламали…
Ні, на справжніх грошах має бути написано: «In God we trust», або «God, save the Queen!». Так, він дійсно вважає, що гроші мають бути захищені Богом, не треба мені так іронічно посміхатись, молодий чоловіче! Я трошки довше за вас живу на цьому світі і на деяких речах розуміюся. І не кажіть, будь ласка, що Ісус прогнав торгівців із храму, Він просто показав, що молитися й робити гроші треба нарізно, хто ж це заперечує? Є багато інших місць… Але до тих надійних грошей з богоугодними написами Гнатові вдалося дотягнутися вже значно пізніше…
На особистому фронті теж все йшло нормально. Ну, наскільки це може бути в таких обставинах. У медовий місяць молодята поїхали в турне – Крим, Кавказ, Прибалтика… Проня хотіла завітати й до Болгарії, проте її батько іще не довіряв зятю настільки, аби випускати його за кордон. Скоро після весілля в нареченої знайшовся хлопчик. Ніякі американські препарати, слава Богу, не знадобилися, проте – важко було. Важко.
Варений дотримав слова, даного тещі, і за вісімнадцять років подружнього життя плигнув у гречку лише одного разу… із самою Настасією Петрівною. Це сталося майже спонтанно, у той самий урочистий день, коли їх команда  досягла повної та остаточної перемоги над обкомівською братією. Прокопій Геннадійович тоді ще лежав в лікарні, Проня із сином відпочивали десь за кордоном, у Зіни був вихідний. Мабуть, далося взнаки нервове напруження останніх днів (Гнат навіть носив на роботу пістолета в течці), і новоспеченого товариша секретаря обкому розвезло від одного келиха сухого новосветівського шампанського. Залізна леді, як її поза очі називали співробітники, раптом розревілася, неначе дівчинка в фартушку, на плечі у зятя, він почав заспокоювати тещу, говорити щось ласкаве, гладити її по широкій спині, потім, сам не розуміючи, що робить, став розстьобувати ґудзики на строгій синій кофті… Та нічого, нормально, значно краще, ніж з дочкою, між іншим.
Вранці за кавою Настасія Петрівна із притаманною їй відвертістю сказала, що усе було чудово, проте більше не повториться, бо це занадто небезпечно і не потрібно ані йому, ані їй. Він не наполягав, можливо й дарма. Проте хто їх зрозуміє, цих жінок?
В них таки була близькість ще один, останній раз, багато років по тому, коли Варений прийшов до тещі просити, аби вона скасувала дію договору трохи раніше за встановлений ними термін. То була чиста формальність: вони з Пронею вже три роки як не спали разом і майже рік жили окремо. До того ж Гнат тоді й сам вже досить добре стояв на ногах, тож іще невідомо, хто б кого змішав із гноєм! Проте навіщо порушувати слово ділової людини та наживати собі ворогів без крайньої на то потреби? Тим більш, що вони з Настасією Петрівною чудово порозумілися, врешті решт, він виконав усі свої зобов’язання. Вона побажала йому успіхів у подальшій кар’єрі, сердечно обняла, а по тому попросила вимкнути світло…
За три роки по тому Проня разом із матір’ю поїхали до Ізраїлю. Так, хто б міг подумати, а? Обидві, як не дивно, скоро вийшли заміж: Настасія – за тридцятирічного жидівського хлопця (вона вже могла собі це дозволити), а її дочка – за немолодого, проте – дуже багатого араба. Проня бо пішла в батька білявкою, до того ж після народження дитини роздобріла в усі боки, для східного чоловіка – самий циміс. Тепер вона, кажуть, велике цабе у модельному бізнесі.
Прокопій Геннадійович, уявіть собі, спромігся побачити крах системи, у створенні та становленні якої приймав безпосередню участь. Власне, це його вже не дуже турбувало, бо за рік до того він прийняв постриг під ім’ям Мафусаїл. Правду, мабуть, кажуть, що Бог дає катам довге життя, аби вони  могли в усіх гріхах покаятися. Кажуть, перед смертю отець Мафусаїл встиг прийняти схиму…
Домробітниця Зінаїда відкрила власний ресторан у своєму місті. Сама вона вже старенька, тепер там порається її дочка. То був один із перших приватних закладів такого роду, проте й досі багато хто вважає, що в них найкраща кухня в області. Варений полюбляє приходити туди, коли буває проїздом.
Миколай чогось відмовився поїхати за кордон разом із мамою та бабусею. Ото вже від кого не чекав патріотизму! Син взагалі був для Вареного суцільною загадкою. По-перше, поясніть мені, як дитина двох некрасивих людей, зачата без любові та пристрасті, могла народитись красивою? При цьому нащадок дуже схожий на їх обох, проте фамільні риси батьків в нього якось змішалися особливим чином… По-друге, Микола зовсім не цінує (тобто – не цінував) ані гроші, як його батько, ані силу та владу, як дідусь із бабусею, ані ганчір’я, як мама, йому б тільки грати собі пісні на гітарі, сьорбати пиво та з друзями своїми патлатими вештатись. Ні, він іноді, звичайно, просив різні суми на те, на се, і я, зазвичай, давав, хоч і не дуже розумів, з якого то лиха маю це робити? Проте для бізнесмена мого масштабу рахувати копійки на поточні витрати, то все одно, як фермеру, через чию землю протікає річка, шкодувати за цебром води.
Якби лишень не та лярва, через яку мій хлопчик до в’язниці потрапив, а в мене, розумієте, саме в цей час наступив повний голяк. Гроші були, і чималенько, але – за кордоном, зняти їх з рахунків я не міг, бо усі канали відстежували, виїхати з країни – також, часи ж бо були не дай Боже. Власне, на ті дурні золоті дукати з кубушки я тоді і жив, а ви думаєте, легко було їх реалізовувати, та ще й не засвітитись при цьому? А як Миколу забрали, то решта золота на адвокатів і пішла. Потім, коли положення трохи виправилось, мій хлопець вже сидів. Та я б, врешті решт, все одно його б витяг, якби не та чортова ковбаса…
Ні, ви нікому не вірте, Микола був добрим хлопчиком. От тільки після тих опіків став трохи нервовим та упертим. Перестав, наприклад, шкільну форму носити і стригтися, та й по всьому. «Мені це не пасує». А ще почав на карате ходити і ножа із собою носити. Я, каже, більше нікому не дозволю себе кривдити. Оттакої. Та який там ствол, не слухайте ту дурню, не було в нього ніякого ствола! То один приятель-кооператор попросив у Миколи потримати вдома свого Ruger-а, бо на його квартирі могли зробити шмон. А коли хлопець повертався з револьвером в портфелі, то побачив, що якісь хулігани б’ють його волосатих друзів. Ну він і смальнув у небо, аби вони розбіглися, та випадково розбив вуличний ліхтар… Мені тоді довелося зробити кілька дзвінків, аби зам’яти цю історію. Зброї, звичайно ж, спекались. Авжеж, з початку дев’яностих він вже мав свою волину, в кого ж її тоді не було?
Так, ви праві, той випадок з окропом і досі мене бентежить. Перший раз в житті я відступився від своїх правил, і ось тобі маєш. Що робити, я ж – живий чоловік, не статуя Вождя на постаменті. А почалося все це дуже давно, ми тільки-но приїхали в Москву з провінції, і мене, поки обстановка не з’ясується, пристроїли керівником партійної організації до столичного ВУЗ-у, філіал якого був розміщений у нашому місті. Тільки ж ви вже, докторе, будь ласка… Клятва Гіппократа мене не цікавить, ви маєте самі заприсягтись… Та не лише в етиці діло, а й в естетиці. Бо коли ця справа матиме розголос, я можу втратити своє обличчя, а якщо я його втрачу, в вас його тим паче не буде, і це вже не алегорія, докторе, і не погроза, а констатація об’єктивного факту. Ну, от і добре, мій любий, що ви самі усе розумієте.
Так от, запросили мене однієї чудової суботи на дружню вечірку до одного з керівників нашого інституту. День народження там в них був, чи заохочення їм прислали «згори», чи ще якась дурня трапилась, зараз не пригадаю. Не піти я не міг, мене б невірно зрозуміли, проте Проня чомусь завередувала цього разу та навідріз відмовилась виконувати роль першої леді. Можливо, через те, що салат Олів’є, Пошехонський сир та оселедець під шубою після шляхетних Зіниних страв не лізли мені до горла, а може – алкоголь, що стояв на директорському столі, був гіршої якості, ніж той, до якого я звик, а може – то я просто втомився за тиждень… Словом, під кінець вечора мене трохи розібрало.
На кухні було вже надто накурено, до того ж не хотілося псувати інтелігенції їхньої дисидентської бесіди та дегустувати те, що вони називали бразилійською кавою. Тому я пішов палити на сходи. А там вже стояла дружина одного нашого МНС-а. В той день я її побачив вперше, так вже склалося. Вона мені ще при знайомстві сподобалася, а тут, на фоні цього запльованого під’їзду, здалась, не зважаючи на не дуже вишукане вбрання та недолугу зачіску, просто красунею. Стрельнула вона в мене очима та смачненьку імпортну сигаретку (в ті часи звичайним громадянам їх було не дістати), розговорилися про те, про се.
А мені тоді зовсім сеча чи, може, сперма, чи то горілка в голову вдарили: якийсь там Куролєсов, думаю, ниций, плюгавий, у тому дурному светрі, має кожної ночі таку принцесу, а я, мужчина в повному розквіті сил, що заробляє більше за увесь той грьобаний інститут разом узятий, без п’яти хвилин генсек, вимушений топтати ту підтоптану квочку! Геть дах поїхав в людини. Нічого не вдієш, нерви ж не залізні, та й випив... Тож не встиг я опам’ятатись, зрозуміти, що роблю і навіщо, а вже стискаю її у обіймах, за цяцьки лапаю. Ой, і гарні ж! Вона, звичайно, одразу ж виривалася, ляпасів мені надавала, аж тут, як у поганому театрі, «входить муж».
Ой, як він на мене кинувся! Сам худий, очкастий, у чому душа, а завзяття… Я потім з’ясовував, його батько в ГУЛАГ-у загинув, тож в нього особиста лють із класовою змішалася. Нічого так побилися, треба сказати, вже років з десять не доводилось. Обидва потім пішли на роботу загримовані та в темних окулярах. Шкода, що нас розтягли, можливо, якби ми довели справу до кінця, образа й вийшла б із паром, а так… Ні, на людях ми нібито і помирилися, і руки одне одному потисли, і поцілувалися, і навіть «мирову» випили, але ж – ніхто не забутий, ніщо не забуто...
Ну ми, як справжні джентльмени, звичайно ж, нікому правди не сказали: мовляв, погризлися по п’яні, і з інтелігентними людьми така фігня іноді трапляється. З тещею було важче порозумітись, ледь витримав її прискіпливий погляд, коли видавав на-гора свою версію. Мовляв, Куролєсов почав лаяти при мені нашу улюблену радянську владу, кохану комуністичну партію і дорогого товариша Брежнєва особисто, не міг же я промовчати, статус не дозволяє, ну, слово за слово і так далі… Та нічого, ніби повірила.
Ситуація в нас вийшла патова: він не може правди розбовкати, бо знає, що закопаю, і я не можу його з інституту поперти, бо він усе розповість, як не матиме, чого втрачати, а коли це все до тещі дійде... Але я йому весь час якісь дрібні капості роблю, і він мене не забуває: у приватних розмовах лайном полива. Потім, нарешті, перевели мене звідти, я й думати про все це покинув. А він, бач, запам’ятав. Як кажуть, я не злопам’ятний, просто злий, і склерозом не страждаю.
І треба ж було так лягти картам та стати зіркам, аби наш син з дочкою Куролєсових в одну школу потрапили. Ой, як узнав я, що мій малий на їхню Марічку запав, ані сну мені, ані покою: шкурою відчуваю, добром це все не скінчиться. Ну, я даю Миколі обережненько зрозуміти, що не схвалюю його вибір, хоч яке там насправді: писана красуня зросла, вся в маму, тільки молодша, сам би, якби не те та інше…
А хлопець замість сказати: «Слухаюсь, татку», як у дев’ятнадцятому сторіччі було прийнято, отак прямо в лоба мене й питає: «А чому, власне кажучи?» Ну, не буду ж я йому усе пояснювати, як воно є, самі розумієте. Куролєсови, кажу йому м’яко, люди не зовсім з нашого кола. А Микола мені на те: в нас, у Радянському Союзі, мовляв, позакласове суспільство, усі громадяни рівні. От нахаба малий! Я пояснюю: «Усі рівні, а ми – рівніші». А він стоїть, ледь не плаче: «Я кохаю її, ти можеш зрозуміти?» і біжить з кімнати. Що тут поробиш? Якби ж то я дійсно не розумів…
Коли уся ця халепа з окропом сталася, я аж зубами заскрипів. Ну, думаю, голубе, відлітався, тепер вже ти слізьми кривавими вмиєшся… Та от приходжу я провідати сина до відомчої лікарні, йду собі коридором, аби поговорити зі знайомим лікарем про його стан, аж тут мені назустріч – Вона. Ми ніколи не бачились з дочкою Куролєсова, та я її одразу впізнав, бо – викапана мати.
Тут в мені кров скипіла, хапаю за дівчину руку: «Ти що тут робиш? Як крізь охорону пройшла? Що задумала? Та я тебе зараз…» Тут Марічка верещати, я їй рота закриваю, тягну у якусь підсобку, громадське ж місце, тихіше ти, шепочу, дурепа, ніхто тебе не скривдить. Скажи тільки, навіщо тебе батько підіслав, а вона не слухає, пручається, як матуся тоді, потім я ненароком її за цяцьки схопив, ой ж гарні, краще, ніж в матері, а потім… Сам не знаю, як воно сталося, запаморочення якесь на мене найшло. Проте таки сталося.
Вона встала, спідницю поправила, ну от, каже, товаришу начальник, тепер це вже я на вас до суду подам за зґвалтування. Та яке ж там зґвалтування, кажу, ти сама на мене повісилася, наче шльондра. Та хто вам повірить, відповідає, коли я просто тут зараз в лікарні експертизу зроблю, бо ще й була незайманою. Дивлюся – і справді, кров. Я їй – ти, комаха, подумай, хто ви, а хто Ми, я ж тебе з’їм на сніданок разом із батьком твоїм та іншими родичами, а сам думаю – ой, лишенько, все одно розголос буде, шкандаль неминучий, теща довідається… А Марічка стоїть, красивіша за матір, а в очах лють і ненависть, немов у чілійської революціонерки, ні, мовить, ви мені отут зараз же заприсягніться, що нас не чіпатимете, бо інакше вже точно сядете,  мені ж бо тільки п'ятнадцять.
Брешеш, кажу, я знаю, ти в десятому класі вчишся, а та німфетка – ні, можете перевірити, я ж у шість років до школи пішла. А мій-то дурень все переймався, бо вона старша за нього на двоє літ! Ну заприсягся я, що робити, а сам себе ледь стримую, хочу сказати: «Покиньмо усе це, кралечка моя, втечемо за кордон, в мене там рахунки – на сто літ вистачить, довіку тебе на руках носитиму…» А та акселератка переможно так посміхнулась і розчинилася в повітрі. Принаймні, мені так здалося.
Ну, привів я себе до ладу, йду до лікаря, мене зустрічають: «Та де ж Ви ходите? Там до Миколи слідчий прийшов, Ви маєте бути присутні на допиті, бо він неповнолітній». Ну, думаю, обіцянки-цяцянки, але зараз я вас, дорогенькі, таки притисну. Та як зайшов я в палату, бачу – спізнився. Стоять у вазі ті огидні жовті айстри, ніхто з наших знайомих не приніс би до хворого таку гидоту. Чую – і правда, відрікається мій хлопець від усього, ніц, каже, не знаю, не пам’ятаю, нічого не бачив.
Знаєте, до речі, як Марічка попала усередину відомчої лікарні? Та просто сказала черговому на вході, нібито вона – Миколина наречена, і пройшла собі. От хитрунка мала, земля їй пухом! Що поробиш, миша поборола слона, і не таке трапляється в зоології. Я тещу тоді ледь заспокоїв, бо вона вже хотіла на ту сімейку килерів з ГДБ нацькувати. Довелося, як завжди, обмежитись дрібними капостями. Та хай їм вже грець, їх і так потім Бог покарав.
Ой, і не щастило ж моєму бідному хлопчику із жінками, та й взагалі… Ото кажуть, поталанило народитись сином начальника та багатія, а скільки заздрощів, скільки ненависті за це на невинну дитячу голову падає. Не встиг він оговтатись від опіків, ще в одну халепу скочив. От тобі і «мажор», і «блатний». Ну, я про історію з тією п’яною курвою, що ногу зламала, та із тим скаженим директором школи, як там його... Микола тоді ще й заступався за них, золоте серце, а то б я їм такої!
Та ні, докторе, усе то було та й загуло. Миколу все одно не повернеш. Та ні, ні на кого я серця не тримаю. Я сам обрав собі шлях у житті, сам погодився на всі умови. Я знав, чого хочу і яку ціну за це маю дати. За все ж бо треба платити в цьому житті, і якби ж то завжди тільки грошима!
А гроші я люблю, бо вони – найдемократичніша річ у цьому світі: то не врода, не сила, не здоров’я, не шляхетне ім’я. Хто їх взяв, той їх і має, а хто їх має, тому вони допомагають, і того за них люди поважають. Гроші – універсальна мова, бо то єдине, що можна поділити. Якби не було грошей, люди б давно порізали одне одного, бо єдиними засобами спілкування поміж ними залишаться насильство та секс. І не через метал вони гинуть, а лише через дурість, фанатизм та нездатність домовитися, порозумітися поміж собою, як то личить розумним істотам.
Любов то, звичайно, теж добре, проте вона – річ непевна й небезпечна: Ісус, Магомет, Робесп’єр, Ленін приходили, аби змінити цей світ на краще, та кров’ю його залили по самі вуха, а все то – через вашу Любов. Такі, як я, тільки уламки на руїні підбирали після чергового вибуху, і чому, не розумію, нас усі так ненавидять, а їх – люблять?
А що, скажете, кохання за гроші не продається? Ну, так просто, можливо, й ні, життя – то вам не супермаркет, але коли поводити вродливу жіночку по гарних місцях, познайомити з цікавими людьми, подарувати їй красивих речей, вона і розм’якне… А все то – гроші. Людська повага? Виступити спонсором у кількох гучних проектах, побудувати музей, театр, лікарню, дитячий притулок – і готово. Та що там, я от нещодавно трошечки грошенят відстібнув на будівництво нової церкви у спальному районі, так мені сам єпископ персонально усі гріхи відпустив навіть без сповіді. А ви кажете…
Так, дещо мене таки турбує в цьому житті. Так, є така людина. Так, дуже ненавиджу, зубами б загриз. Як хто? Та отой самий Рафік, про якого я вам розповідав, мій колишній сусіда по кімнаті. Я ж його, гада, за собою з нашого  Мухосранська в Москву вивіз, двадцять років тягнув цього плейбоя, тобто - плебея по усіх сходинах соціальної піраміди Хеопса, а той юда дочекався слушного моменту, кинув мене на велику суму та й втік під крило до моїх конкурентів.
Як це  - нічого особистого? Гроші – то дуже особисте! Може – найособистіше в нашому житті. Кримінальники, з якими мені, як усім діловим людям в цій країні, доводилося мати справу, вважають «розвід на бабки», не меншою образою, аніж коли хтось звабить твою дружину, або навіть намагатиметься це зробити із тобою самим. І вони праві! Вкравши мої гроші той покидьок виставив мене дурнем, лохом, що не може постояти за власні інтереси. А як він зміг це зробити й залишився безкарним, то спробують і інші.
Психоаналітик був вкрай приголомшений. Він, відверто кажучи, вже розраховував, що кільце закриється і доля його відпустить, аж тут… Але для пана Гната, вочевидь, не існувало різниці поміж професійними та особистими інтересами.
- Найогидніше у цій ситуації те, що я нічого, ну, зовсім нічого не можу вдіяти – продовжував бідкатися бідолашний бізнесмен – Не можу виставити проти Рафіка офіційні звинувачення, бо тоді спливе забагато зайвих подробиць про мою фінансову активність, а це – останнє, чого може побажати собі будь-який бізнесмен в світі, тим паче – у нас. Не можу «наїхати» на зрадника іншим чином, бо мої конкуренти його оберігатимуть, як зіницю ока, він для них – козирний туз, абсолютна зброя супроти мене. Не можу, в решті решт, навіть винайняти килера, бо коли у моїх партнерів з-за кордону виникне лише підозра щодо моєї причетності до якоїсь брудної справи, а вона неодмінно в них виникне, вони одразу ж розірвуть зі мною усілякі стосунки.
- Є, можливо, один варіант – задумливо сказав лікар, дивлячись у протилежний куток та покусуючи кінець жовтого олівця – Ходив тут до мене один на реабілітацію… Він колись працював у КДБ, у відділі, що організовував індивідуальні теракти проти людей, ну, знаєте, тих, що якимсь чином заважали Кремлю. Подробиць я вам не казатиму, але той чоловік сам просив підшукати йому клієнтів, бо в нього зараз великі  проблеми та жодної фінансової підтримки…
- Хто?! – пацієнт аж підскочив на своїй фрейдистській канапі, очі його запалали хижим і навіть дещо хтивим вогнем – Де його знайти? Що він може? Скільки це коштуватиме?
- Заспокойтеся, шановний – психотерапевт із зусиллям повернув збудженого бізнесмена на місце – Я не можу Вам усього розповісти, таємниця сповіді, самі розумієте, проте його коник – маскувати свої акції під природні та технологічні катаклізми, побутові чи виробничі нещасливі випадки й таке інше. Але, пане Гнате, ви маєте усвідомлювати: вашого колишнього друга, як я розумію, дуже ретельно охороняють. Отже, аби не викликати зайвих підозр, треба буде організувати щось масштабне, на кшталт витоку газу, великої транспортної аварії, вибуху у будинку, де він ховатиметься, що можна буде потім списати на чеченських  сепаратистів… Може загинути багато невинних людей. Чи готові Ви на це піти?
- Так! – твердо відповів Варений – Покарання без вини не буває, і невинних людей – також, почитайте Біблію, навіть несвідоме немовля вже завинило перед Богом за гріх праотців. Коли генерал під час війни віддає накази, він не може думати про те, що на кожного солдата, свого та чужого, дома чекають дружини, коханки, батьки чи діти, що снаряди з його гармат можуть влучити в цивільні будинки, де мирні громадяни мирно сидять собі за скромною вечерею після мирного трудового дня…
- А бізнес – то війна, мій друже, і на цій війні цивільних не буває. Проте не треба думати, що я веду цю війну лише заради себе. Біля мого бізнесу годуються сотні, тисячі людей. Мої гроші – то не просто статок в старому розумінні, бо вони ніколи не стоять. Вони рухаються, ростуть, купують, продають, будують, ламають, цілують, стріляють, сіють, збирають, створюють нові робочі місця, поліпшують добробут усієї країни. Бо добре налагоджена фінансова система, то – як фонтан: якщо вода піднімається вгору, вона неодмінно потрапить і донизу…
Бізнесмен іще з півгодини просторікував на цю тему, по тому вони простились до наступного тижня і пацієнт пішов собі. Коли Янгол запалював сигарету, його пальці трохи трусилися від нервового збудження. Невже нарешті? Майже рік і всі заощадження пішли на те, аби прописатися в Москві по підробленим документам, заснувати там свою практику та зробити її популярною в високих колах. Наш герой навіть почав думати, чи не змінити йому, бува, спеціалізацію… Він не міг прямо вийти на свого клієнта, не викликаючи підозр, тож залишалося сподіватись на щасливий випадок.
І цей випадок таки нарешті привів пана Вареного до молодого модного психіатра, біженця з Грузії. Ніхто ж не залізний, адже гроші потребують жертв, як і все інше, до того ж – смерть сина, зрада колишнього партнера та деякі інші неприємності трохи вибили олігарха із налагодженої колії. Але це ще пів діла: треба було конче делікатно, непомітно повести розмову у потрібну сторону. І от сьогодні, здається, все з’ясувалося… Немає невинних, кажете? Що ж, пане Варений, Ви, либонь, також не святий!
Проте була ще чимала проблема: як? Янгол, звичайно ж, міг би вбити клієнта голіруч просто тут, на канапі, якби не ті двоє, що чергували в передпокої, та ще один, на вулиці біля машини. Так, у Вареного було лише три охоронця, проте кожен із них був вартий десяти. Отже, треба буде йти на ризик…
Під час наступного сеансу вони з паном Гнатом з’ясовували подробиці майбутньої операції, а після цього лікарю вдалося ненадовго ввести пацієнта у гіпнотичний сон. Користуючись нагодою, Янгол витяг з кишені Вареного невеличкий нотатник, проштудіювавши який спереду назад та з кінця до начала, він, нарешті, таки знайшов для себе дещо цікаве: виявляється, наступної середи у пана Гната заплановано неофіційну зустріч з таким собі Рашидом в одному зі столичних казино. Поступово в голові нашого героя почали складатися загальні обриси нового плану…
Чималеньку суму за голову свого колишнього друга пан Варений перевів по безготівковому каналу на підставний рахунок, який назвав йому психотерапевт. Це означало для Янгола трохи зайвого клопоту та порушувало один з основних принципів його роботи – брати оплату лише готівкою, – проте такі люди, як цей добродій, мабуть давно забули, які на вигляд бувають звичайні, невіртуальні гроші. У замовника навіть не виникло підозр, що лікар захоче його провести, мабуть, він вже вважав себе напівбогом.
В середу десь біля сьомої години, теплого березневого московського вечора, до казино «Еврика» під’їхав чорний, добре броньований Cadillac. З нього вийшов пан Варений в шикарному чорному смокінгу та у супроводі двох так само одягнених бодігардів, пройшов всередину, не помічаючи охорону закладу, яка запобігливо розступалася перед ним разом із автоматичними дверима, та попростував на другий поверх, в ігорний зал.
Але за півгодини йому подзвонила на мобільний телефон секретарка Рашида та винуватим ламаним голосом із сильним східним акцентом сказала, що, мовляв, її шеф дико вибачається, проте він був вимушений дуже, ну, дуже терміново вилетіти по невідкладній справі на батьківщину, тож їхню зустріч, на жаль, доведеться перекласти на невизначений термін. Пан Рашид дуже хотів зв’язатися з паном Вареним особисто, проте не зміг цього зробити з дуже, ну, дуже поважних причин, а зараз тим більш не зможе – він вже в літаку.
Коротко та енергійно висловивши все, що він думає про людей, які не дотримуються домовленостей та відволікають ділових людей від невідкладних справ, сердитий бізнесмен у декілька заходів програв всі фішки, які залишалися в нього на руках, жорстко облаяв ні в чому не винну дівчину - круп’є, втопив щойно розкурену гаванську сигару за двадцять баксів у келиху Martel-я за п’ятдесят та й пішов до виходу.
Коли ж ноги пана Гната в лакових чоботях з’явилися в напівкруглому вікні поміж поверхами, у молодого підприємця, який заробляв на життя організацією феєрверків та ілюмінацій під час різних свят, задзвонив мобільний. «Давай» – почув він в слухавці умовне слово. За кілька секунд, саме коли Варений зі своїм ескортом виходив із дверей казино, у вечірньому небі розірвалася різнокольорова шрапнель. Постріли були дуже гучними, бо ракетна установка знаходилася на спортивному майданчику просто за найближчим домом. Руки в охоронців рефлекторно потягнулися до зброї, проте за хвилю вони зрозуміли, що небезпеки немає.
«Чорт забирай усю цю піротехніку й тих, хто роздає її за безцінь кому попало! Коли в нас на вулицях почнеться справжня стрільба, ніхто цього навіть не помітить» - подумав шофер чорного Cadillac-у, який саме під’їхав, аби підхопити шефа. Проте коли він перевів погляд від засіяного зеленими, білими та червоними зірочками неба до правої бокової шибки автомобілю, то побачив, що яскраво освітлений вхід до розважального закладу закритий від нього чиїмось темним силуетом… Коротко вилаявшись, водій натиснув на кнопку, котра опускала броньоване скло на дверцятах, та схопився за пістолет.
Охоронці Вареного таки були професіоналами екстра класу. Не зважаючи на ретельно підготовлену провокацію з салютом, за якихось пів секунди один із них встиг затулити собою об’єкт, а в руках другого біло виблиснув короткий нікельований ствол. Чорному мотоциклісту, котрий несподівано матеріалізувався поміж об’єктом та його автомобілем, довелося відкрити вогонь не цілячись, з руки, з машини, яка ще рухалася. Якби в нього була менш потужна та, водночас, компактна зброя, ніж чехословацькій Scorpion, загальна довжина двадцять сім, ствол - одинадцять сантиметрів, двадцять патронів в магазині, один – у стволі, скорострільність – чотирнадцять куль калібру дев’ять міліметрів за секунду, він був би приречений.
Довга широка черга вжарила, неначе батогом, збивши з ніг обох бодігардів, легко зачепивши охоронця в камуфляжі, що охороняв вхід до закладу і таки встиг схопитися за кобуру, розтрощила на друзки скляні двері казино, піднявши хмарку жовтого пилу, відрикошетила від цегли. Проте того, кому призначалася, вона таки не дістала, і бізнесмен прожогом кинувся усередину будівлі, під надійний захист товстих старовинних стін. Майже ні на що вже не сподіваючись, вбивця натиснув на гачок, і дві чи три кулі, що якимсь дивом залишалися в магазині, полетіли у незахищену легким бронежилетом спину об’єкта.
В цей момент килер відчув, як відчиняється вікно в нього за спиною, й натиснув на газ. І вчасно: щойно він від’їхав, за спиною пролунав гучний постріл та свиснула куля. Мотоцикліст направив залізного коня поміж машин, яких було припарковано на тротуарі та біля бруківки. По блискучим різнокольоровим дахам дорогих іномарок весело задзеленькали важкі шматочки свинцю. По всьому району весело заголосили сигналізації, собаки та жінки.
У тонованому склі довгого білого лімузину, що стояв попереду та перекривав йому рух, утікач побачив, як переслідувач цілить в нього, стоячи на даху свого Cadillac-у. Ото вже завзятий хлопець! На щастя, магазин в пістолеті охоронця загиблого олігарха був не дуже місткий, і за три секунди, що знадобилися бодігарду, аби замінити обойму, його здобич встигла пірнути у напівкруглу кам’яну арку.
Обминувши бетонний стовп, що перекривав пров’їзд небажаним гостям, і проминувши темне підворіття, стрілець, замість поїхати навпростець крізь двір, завернув наліво до стіни, вимкнув запалювання й швиденько замінив магазин в автоматі. Коли він потягнув назад затвор, то почув шум мотору, свист гальм та звук різкого удару. Не дарма попередньої ночі хтось ретельно замазував охоронний камінь чорною фарбою! За хвилю під яскраве світло дворового ліхтаря вискочив розпарений чоловік у новому смокінгу з розхристаним волоссям, що стискав великий чорний пістолет у правиці. Він навіть встиг озирнутися…
Проїжджаючи на малій швидкості повз понівечений Cadillac, Янгол легким копняком зачинив його передні дверцята. Вибач, хлопче, але, як казав твій покійний бос, «безвинних не буває». Проминув ще раз вхід до казино, де вже з десяток людей поралися біля вбитих та поранених. Хтось там вже викликав по мобільному «швидку» чи міліцію, проте на самотнього мотоцикліста ніхто навіть не озирнувся, колишній психоаналітик поїхав найближчою дорогою до траси, що вела за місто. Там, як завжди в цей час, було повно машин, проте коли під тобою два колеса, а не чотири, пробки тобі не страшні.
За містом вбивця вже розігнався на повну швидкість. Так він і гнав, доки лишалося пального в баці, тільки кілька разів об’їхав пости ДАІ, та одного разу, проминаючи невеличкий місток, кинув, не спиняючись, а лише трохи збавивши швидкість, у безіменну річку дорогу та небезпечну імпортну іграшку.
Коли машина вже остаточно зупинилась, знесилена шаленим перегоном, Янгол завів сталевого коника у хащу, на прощання поплескав його по шкіряній спині, зняв та сховав у невеличкий рюкзак мотоциклетний шолом та «берци» разом із косухою, замазані, як і його мотоцикл, чорною гуашшю, аби не виблискували, замість них одягнув сірий плащ, ношені штиблети, в’язаний малиновий берет та старомодні окуляри.
В останній момент Янгол побачив на чорній поверхні шолома риску від сліпої кулі, перехрестив каску та сховав рюкзак разом із ровером в густих вербових заростях. По тому він виламав собі тростину й одразу ж перетворився з молодого байкера на літнього грібника. Новонароджений пенсіонер важко позіхнув і втомленою старечою ходою неспішно пошвендяв крізь хащі у напрямку найближчого населеного пункту, до якого, коли не брехав дороговказ, який він щойно проїхав, залишалося близько десяти кілометрів.

Каруселя 

За двійко місяців він «розібрався» і з Рафіком. Ніякої «глобальної катастрофи», звичайно ж, ніхто заради колишнього компаньйона пана Вареного влаштовувати не став, обмежилися снарядом зі Stinger-а. Янгол пів дня носив по місту смертельну установу у футлярі від гобою, вистежуючи жертву, а тоді зробив точний постріл з підворіття старого пітерського дому у дверцята броньованого, неначе легкий танк, лімузину. Ракета вибила шибку та  вибухнула всередині салону, тож зовні ніхто не постраждав. Потім, кинувши порожню трубу, килер довго утікав дворами та провулками. Груба робота, проте – що поробиш, клієнта й справді дуже ретельно охороняли. Цікаво, що у цьому вбивстві дехто і справді побачив слід «чеченського синдрому». Але на світлу пам'ять загиблого нещодавно олігарха, звичайно ж, не лягло і тіні підозри у зв’язку з цим «безпрецедентним» інцидентом.
А за тиждень до смерті кавказький гість встиг на якомусь світському рауті поскаржитись незнайомому бізнесменові на друга-білобілетника з далекого гірського селища, який років із тридцять тому підло відбив у Рафіка наречену, поки той відважно захищав вітчизну в танкових частинах, та щедро оплатити майбутню помсту.
За зрадливим товаришем клієнта Янгол мав поїхати аж на східний південь колишньої великої країни. У своєму місті Рустам стояв досить непогано, проте й досі не міг пробачити колишню дружину, ту саму, через яку багато років тому на смерть посварився із давнім приятелем. За два роки по весіллі він застукав її в ліжку разом із сусідом, лисим жалюгідним чоловічком із величезним огидним носом, що був старшим за коханку років на двадцять, мав неохайну огрядну дружину та трійко дітей-хуліганів. Жінку відвезли до шпиталю, сусіда – на цвинтар,  ревнивого чоловіка – на Колиму.
Кавказька леді Макбет була вже вшосте одружена, проте дуже сердилася на свого екс коханця, котрий нещодавно зміняв її на її ж вісімнадцятирічну дочку. Власне, саме вона і одружила їх, аби тримати любчика поближче до себе, а молодий  узяв, та й поїхав разом із нареченою аж до самого Пітера, покинувши невтішну тещу на нелюбого, хоч і багатого та багато молодшого за неї чоловіка. Довелося Янголові брати квиток у зворотному напрямку.
Отак і завертілася ця каруселя. Янголові доводилось весь час переїздити з міста в місто, з області в область, з країни в країну по всій території імперії, що розпалася. Іноді було важкувато знайти та знешкодити чергову жертву, іноді – не дуже. Деякі клієнти легко йшли на контакт, з іншими доводилося багато попрацювати, аби отримати нове замовлення. Іноді на операцію витрачався майже рік, як із Вареним старшим, іноді – кілька днів. Іноді йому платили сотні тисяч, іноді – якісь жалюгідні копійки.
Проте жодного разу не знайшлося людини, в якої не було б на прикметі смертельного ворога, жодного разу ніхто з клієнтів не відмовився від помсти, жодного разу не виявилося, що чергова жертва померла або знаходиться поза зоною досяжності (у далеке зарубіжжя йому довелося виїжджати лише двічі, раз до Польщі і другий раз – до Туреччини), і жодного разу не вийшло так, що об’єкти замовили одне одного. В цьому Яноголові вбачався знак долі, як і в тому, що на нього й досі не вийшли ані менти, ані бандити, ані спецслужби.
Щоправда, він таки був досить обережним, наскільки можна бути обачним, постійно виконуючи таку роботу. Принаймні, він намагався притримуватись кількох простих правил:
1) Не шкодувати ані сил, ані часу, ані коштів на засоби маскування та створення легенди;
2) Коли десь живеш, не залишати про себе в сусідів враження ані гультяя, ані анахорета (якщо цього, звичайно ж, не вимагає твоя легенда). Краще за все – вдавати з себе середню, ординарну, звичайну людину, на яку ніхто не зверне уваги, що виходить з дома вранці, а повертається ближче до вечора. Такі персонажі, зазвичай, ні в кого не закарбовуються в пам’яті. Проте й тут не треба перегинати палицю;
3) Безжально звільнятись від речових доказів, особливо – від знаряддя вбивства. Зброю Янгол найчастіше викидав у різноманітні водойми, для одягу та інших аксесуарів використовував сміттєві контейнери, відділення Червоного Хреста, барахолки, секондхенди, комісійні магазини, де завжди трошки торгувався, проте – не дуже,  бо надмірна скупість, як і надмірна щедрість, запам’ятовуються. Годинники, мобільні телефони, коштовності та інший дріб’язок він залишав на милість тих, хто не може пройти мимо того, що погано лежить. Транспортні засоби також, зазвичай, залишав там, де їх легко буде вкрасти, або – навпаки, важко знайти, чи продавав за півціни приватним особам. Навіть якщо щось десь і спливе, це тільки заплутає слідчого та примусить його робити зайві круги. А коли слід прохолов, ніякому хитрому хорту вже не знайти звіра. Вогнем Янгол користувався рідко – клопоту забагато та й зайву увагу привертає;
4) Не покидати місто в день вбивства, це може залишитись у когось в пам’яті та викликати непотрібні асоціації. Краще за все або зникнути за кілька днів до акції, аби потім повернутись для виконання роботи вже у другому образі, або після ліквідації об’єкта, перечекати день чи два на місці, не зважаючи на деякий ризик;
5) Не зловживати гримом, перуками, накладними вусами та іншою театральщиною. Шпигун – то не Фантамас і не людина-Невидимка. Нове обличчя треба не ліпити, а вигадувати, як поему. Іноді достатньо буває трохи прилизаного волосся та окулярів, аби хуліган перетворився на інтелектуала, або зайвого светра під пальтом, випнутого живота, поважної ходи та надутих щік, аби всі подумали: от іде товстун. Головне – добре вживатися в образ і пам’ятати слова Станіславського: прохідних ролей не буває. Навіть якщо його герою треба було лише перейти вулицю, Янгол мав вигадати йому ім’я, історію, звички, уподобання. На той короткий проміжок часу він дійсно перетворювався на інженера Іванова з його куцою зарплатою, із мігренню та простатою, його захопленням філателією, трьома дітьми-двієчниками та жінкою-буркотухою. Він мав ходити, говорити, думати, їсти та справляти нужду як цей персонаж;
6) Ніколи не халтурити, але й не перегинати палицю з обережністю та обачливістю, завжди залишати собі трохи простору для імпровізацій, слухати свою інтуїцію;
7) Не повторюватись.
Але Янгол чудово розумів, що усього цього зовсім не достатньо задля справжньої конспірації. Якби ж то він був Джеймсом Бондом, якого перед кожним новим завданням оснащували усім необхідним, від документів та зброї до різних технічних див, на зразок ракетної установки в Паркері чи портативного магнітофону в фотоапараті, якби цілий відділок десь у Лондоні вигадував для нього «легенду» та розробляв прикриття… Проте Янгол був один, зовсім один, і мав сам про все турбуватися. Скоро він вже добре знав, де і як у незнайомому місті знайти людей, що допоможуть йому (авжеж, не безкоштовно) придбати ствол, автотранспорт, зробити підроблений паспорт та інші папери, знав, як із ними говорити та як себе поводити. Часто-густо, попавши у велике місто з сильним кримінальним прошарком, він заздалегідь запасався на кілька операцій уперед.
Спілкування із цим типом людей було досить таки небезпечним заняттям: серед них траплялися міліцейські інформатори, та й самі бандити могли спробувати його здати, кинути, пограбувати, або просто вбити. Та досі Янгола беріг Господь (чи хто там насправді про нього опікувався), до того ж наш герой вважав себе непоганим психологом, і читав в обличчях цих примітивних створінь, немов у відкритій книзі. На крайній випадок він і сам міг за себе постояти. Проте досі йому вдавалося уникати збройних конфліктів зі своїми «постачальниками».
Але поспіхом куплена зброя іноді виявляла серйозні вади в бойових умовах (Янгол опікся одного разу, був легко поранений в руку, і з того часу ніколи не виходив на операцію, не пристрілявши «волину» у найближчій лісосмузі). З документами було легше, та наш герой добре розумів, що і найкращі з них не витримають ретельної перевірки. Тому наш герой узяв собі за правило: ніколи не йти з ментами до відділку. В діло йшло усі можливі засоби: умовляння, підкуп, психологічний вплив, погрози с посиланням на неіснуючі зв’язки в вищих державних, фінансових, інформаційних чи правоохоронних колах. Якби була необхідність, він застосував би й силу та зброю, але досі, дякувати Богові чи ще кому, в тому не було необхідності. Проте до «першого та головного прийому будь-якого військового мистецтва» (втеча з місця подій) нашому герою час від часу таки доводилося удаватись.
Янгол ніколи не опускався до такої дурні, як прибирання свідків. Його смішили книги та фільми, де злочинець, немов якийсь божевільний Термінатор, знищує на своєму шляху всіх, хто його бачив. Навіщо? Як казав покійний Батон, труп завжди привертає забагато уваги. Свідок може й не розколотися, а от залишити мертвяка, це – немов написати великими літерами: «слідчий, тут щось не чисто, перевір!» Навіть коли розчинити небіжчика в сірчаній кислоті, зникнення людини – то теж значимий факт для цікавого сищика. Ідеалом у мистецтві замітання слідів був для Янгола не безжальний Прибиральник з «Нікіти», а привітний, елегантний та пунктуальний містер Вульф із «Кримінального Чтива», котрий вмів вирішувати усі проблеми, не виймаючи зброї.
До того ж в більшості представників роду людського дуже погана пам'ять на обличчя, а якщо їм ще й направити величезного пістолета просто поміж очі, вони потім у подробицях розкажуть, яке було гравірування на чорноблисковому стволі твоєї зброї, та навряд чи зможуть згадати, блондином ти був чи брюнетом. А якщо й згадають – що з того, не дарма ж він весь час змінює свою зовнішність. Значно більше Янгола бентежили німі свідки, усі ці приховані камери, камери зовнішнього спостереження, камери телевізійників, приватні фото та відеокамери, що зараз в руках ледь не в кожного другого. Вони не піддаються психологічному впливу і, як не маскуйся, таки зафіксують твій зріст, статуру, широкі вилиці, форму носа та черепа.
Коли треба було черговий раз провести обряд перевтілення, Янгол, зазвичай, починав із зачіски. Неймовірно, як змінюється людське обличчя (точніше – те, як його сприймають оточуючі) від стану волосяного покрову. Зазвичай він стриг, розчісував та фарбував собі голову сам, але у деяких випадках звертався до послуг парикмахерських салонів. Ніхто не зможе переконати його, що майстер пригадає одного з клієнтів, адже за день крізь його руки вони проходять десятками, якщо, звичайно, під час сеансу не станеться чогось екстраординарного! Втім, про всяк випадок наш боєць незримого фронту не стригся в тому місті, де мав провести чергову  операцію.
Складніше було з особистими прикметами. Легкої кульгавості, що залишилася після тієї контузії, Янгол довго намагався позбутись, і тепер трохи волочив ногу лише тоді, коли зовсім розслаблявся. Десантне татуювання на руці він забив білою фарбою, чим досить здивував салонного «кольщика»: такі відзнаки нечасто намагаються замаскувати, то вам не зонова наколка півня чи стукача. А от численні бойові шрами таки були проблемою. Нашому герою вдалося зробити їх менш помітними за допомогою різних кремів, особисто їм розробленої системи масажу та японської голчатої акупунктури, проте зникати зовсім вони ніяк не хотіли.
Ще одним головним болем були для Янгола відбитки пальців. Не може ж бо звичайна людина, не викликаючи зайвих підозр, зимою і літом, на вулиці та в помешканні ходити, не знімаючи рукавичок. Є, звичайно, і інші методи. Можна заліплювати подушечки пальців воском чи стеарином, або просто добре запам’ятати, до чого торкався, та по закінченні операції ретельно витерти все хусткою. Але, як кажуть, відсутність інформації – то теж інформація, вже те, що людина не залишила за собою жодного відбитка, іноді може викликати в допитливого слідчого зайві запитання. А про накладні прозорі відбитки, що можна наклеїти на пальці, як у агента «нуль нуль сім» в одній із серій, Янгол у своєму положенні міг тільки мріяти.
Та й взагалі, він – жива істота, а не фантом. Варто міліції десь знайти його волос, відстрижений кінчик нігтя, клаптик старої шкіри, краплю слини, поту, крові, сечі, сперми, і його, при сучасних методиках криміналістики, про які наш герой тепер міг тільки здогадуватись, зможуть ледь не клонувати. Отже Янгол вирішив поки що усім цим занадто не перейматись, а покластися на долю та на силу, що його веде, як віндсерфера, котрий осідлав гребінь хвилі. Коли ця сила його покине, то, за словами Бонапарта, «мікроба вистачить, аби вбити мене». Що ж, нічого не вдієш, таке вже життя, усі смертні. Але, як кажуть, коли битимуть – тоді і плакатимемо.
Це зовсім не означає, що Янгол розслабився та зовсім забув про обережність. Наш герой по можливості намагався замести та заплутати сліди, а при нагоді – замаскувати злочин під самогубство, нещасливий випадок, випадкове вбивство з метою пограбування та таке інше. Одного разу йому навіть довелось зімітувати зґвалтування. Невелике було задоволення, маю вам сказати, враховуючи, що все це відбувалося зимою десь у темному провулку, жінці було добре за сорок і на той момент вона вже була задушена! А тут ще й презерватив…
Проте час від часу Янгол забував про усі свої правила та перестороги і діяв під впливом хвилини, покладаючись лишень на інтуїцію. Зазвичай, ця практика себе виправдовувала. Принаймні, так ментам буде важче простежити його «почерк».
Янгол вмів використовувати отруту, вибухівку та різноманітну холодну зброю. До того ж він вважав, і не безпідставно, що дев’ять з десяти дорослих чоловіків зможе вбити, чи, принаймні, «вирубити» просто голіруч. Та понад усе наш герой полюбляв особисту вогнепальну зброю, віддаючи перевагу пістолетам та револьверам, якими досконально володів. Він вважав, що пістолет в умілих руках – то найчистіший, найчесніший та найгуманніший засіб для вбивства. Найбільше задоволення Янгол відчував, коли міг реалізувати принцип військових снайперів: один постріл – один труп. Бажано – наповал.
Найістотнішою своєю  перевагою «невловимий килер» чи «громадський месник», як він сам себе напівжартома називав, вважав свою мобільність. Проте вона породжувала й деякі проблеми. Головна з них – де жити? Зараз, дякувати Богові, не радянські часи, можна спокійно винайняти і номер в готелі, і кімнату чи квартиру десь у місті, і дім в приватному секторі, і ліжко у гуртожитку. До безпаспортної Америки з її мотелями на кожному кроці, куди можна вселитися під вигаданим ім’ям та без подання жодних документів, країнам СНД, на жаль, ще далеко, проте і в нас, трохи переплативши, можна отримати дах над головою ніде не реєструючись. Але, в будь якому разі, кожне помешкання з чотирма стінами – то готова закрита пастка.
Тому-то при першій-ліпшій нагоді, особливо – коли треба було десь відсидітись після чергової операції, Янгол намагався виїхати на природу, у ліс, бажано – на берег річки чи іншої водойми. Погода його не турбувала, роки навчання та військові мандри привчили нашого героя почуватися  комфортно в будь-яких умовах. Дякувати прогресу, зараз можна дістати і компактного нагрівача, і спального мішка з підігрівом, і надійного примуса – зварити юшку. Він рибалив, медитував, вдосконалював своє бойове мистецтво, готувався до наступної акції, іноді читав зарання закуплені книги, зазвичай – філософію та белетристику. Коли ж наставав час, Янгол, якою б холодною не була вода, ретельно мився та голився, витягав з найдальшого кутку палатки охайно випрасуваний та складений костюм, діставав його з целофану, одягався та й виходив у великий світ.
Гроші, окрім необхідних на поточні витрати, він зберігав на кількох рахунках, що були зареєстровані на підставних осіб. Такі речі, як змінний одяг, Янгол тримав у вокзальних камерах схову та в інших імпровізованих схованках. Проте зброю волів або ховати «на хазі», або (перед самою операцією) носити із собою, аби була напохваті. Це, звичайно, було досить таки небезпечно, але, зваживши усі «за» та «проти», він прийшов до висновку, що то – найоптимальніший варіант і найменший допустимий ризик.
Аби не викликати зайвих питань в оточуючих, щодо свого марноїдського життя, Янгол час від часу наймався кудись працювати, хоч це і розширяло коло можливих свідків. Так він виявив, що має хист ледь не до усякої роботи і зможе вижити майже будь-де. Якого цінного кадра втратила вітчизняна розвідка в його особі!
Свою фізичну форму Янгол, зазвичай, підтримував самостійно, за допомогою спеціально виробленої ним системи, складеної з йоги, японської акупунктури, звичайних атлетичних навантажень та синтези зі східних єдиноборств. Це займало до години в день – на «завданні», та три чи більше – на відпочинку. Втім, іноді, коли це не суперечило його новообраній легенді, він відвідував місцеві секції та спортивні зали, намагаючись, однак, ніде занадто не «засвічуватись».
Згодом Янгол навчився сам здобувати потрібні йому відомості щодо майбутніх жертв за допомогою Інтернету та інших джерел інформації, і тепер звертався до свого приятеля, який й досі працював на Контору, лише у найскладніших випадках.
Так минуло майже десятиліття. Він вже не пам’ятав, скільки в нього було «клієнтів», як нежонатий чоловік після тридцяти років перестає рахувати жінок та дівчат, з якими спав. Янгол не знав, скільки часу ще триватиме його Одисея та до чого все це призведе, він просто жив від акції до акції. Наш герой розумів, що ніщо під цим місяцем не буває вічним, що скільки б не вилась мотузка, кінець неминучий, бла - бла - бла, проте місцевій міліції він був явно не по зубах, а прокуратура, МВС чи Контора навряд чи скоро зацікавляться його скромною особою: надто вже розбіжні були усі ті випадки в часі та просторі. До того ж Янгол робив усе можливе, аби його «подвиги» не складалися в якусь чітку систему.
Звичайно, завжди залишався ризик напоротися на якогось Порфирія Петровича…

Порфирій Петрович

- Порфирий Петрович, Вам пришёл факс из Украины.
- Спасибо, Санёк, положи на стол.
- Вам ещё что-нибудь нужно?
- Нет, можешь идти.
- Есть!            
Коли за сержантом грюкнули двері, майор Пронін ще кілька секунд посидів, дивлячись у стелю, та трохи поворушив пальцями, немов дитина в передчутті солодкого. Невже нарешті? Те, що до недавна він звик сприймати ледь не як хобі, за останні два місяця, після того, як майор майже випадково зв’язався з київськими колегами (хай живе  Інтернет!), на очах ставало його реальним шансом на фінальний зліт кар’єри, всеросійську славу та почесну пенсію у генеральських погонах. Якщо хоч половина  справ, що захаращують зараз службовий кабінет Порфирія Петровича, дійсно мають якесь відношення до Янгола, це діло має всі шанси отримати не менший суспільний резонанс, ніж арешт Щикотила. .
Стоп, стоп, голубе, притримай коней. Не будемо смакувати пташок, які ще літають у небі, а краще перевіримо рушницю та набої. Навіть, якщо нам і вдасться на нього вийти (а це ще не факт), що я маю проти Янгола, якщо чесно собі зізнатись? Купу паперів п’яти-десятирічної давнини, більшість з яких не містять прямих доказів його провини, а свідки або померли, або роз’їхалися, або давно про все це забули і навряд чи зможуть когось упізнати, тим паче – такого майстра перевтілення, як наш підопічний. Досвідчений адвокат не залишить від усього цього каменю на камені.
Інше діло – Україна. За розрахунками Проніна Янгол перебрався туди не більш, як років зо два, тож київські колеги, з якими слідчий вже півроку вів жваве електронне листування, йдуть, що називається, по гарячих слідах. А коли і якщо вони притиснуть цього птаха до стіни, тут їм вже дуже знадобиться майор зі своїм архівом: саме він має надати майже заурядній справі все-СНД-овський, а то і всесвітній  масштаб та резонанс.
І Янгол, врешті решт, таки розколеться, нікуди він від нас не подінеться.  Коли підслідний збагне, що йому немає, чого втрачати, бо на «довічне» вже собі настріляв, то ще навіть вихвалятиметься  вдалими операціями. Не одразу, звичайно ж, потрошечку, по ложці в день, ну то і ми не дуже поспішаємо. Згодом усе розповість, навіть про те, про що ми зараз й не здогадуємось, може, ще й зайвого на себе візьме. Потім, як засмакує, інтерв’ю буде давати різним масмедіа, можливо, і книжку напише, сидячи на нарах, назве її якось на кшталт «Сповідь Янгола смерті» або «Чому я вбивав», а гонорари віддасть у фонд боротьби зі СНІД-ом, Порфирій вже цю публіку добре знає. Та й нудно так просто сидіти усе життя, а тут – хоч якась розвага. До того ж умови утримання можуть трошки пом’якшити за поміч слідству. Правильно, все ж таки, смертну кару відмінили, що не кажіть, дарма деякі колеги жалкують з цього приводу.
Майор більше не міг витримати, він квапливо розгорнув білий сувій, що лежав край столу. Так і є, капітан Голота офіційно запрошує майора Проніна до Києва, оказати посильну поміч у розслідуванні кількох вбивств. Ой, і цікаво було б подивитися, що ж вони там вже встигли нарити? Та ні, полковник ніколи його не відпустить. Скаже, не той час, мовляв, аврал, кінець кварталу, а справ нерозкритих забагато, можливо, наступного місяця… Нібито в їх роботі колись буває інакша ситуація!
Порфирій Петрович раптом впав у лють та так гримнув кулаком по столу,  аж скляна карафка жалібно дзенькнула о гранчак. А дзуськи вам! Він не сидітиме у цьому остогидлому кабінеті, немов старий тарган, порсаючись в дрібних, нікому не потрібних справах, втрачаючи свій останній шанс вибитись в люди. Коли не відпустять добром, майор поїде як приватна особа, он, вже два роки відпуску не брав, та ще й відгули накопичилися, най лише спробують йому перешкодити, Пронін закони добре знає.
А в крайньому випадку він взагалі гримне дверима та піде на пенсію, вік дозволяє, працюватиме приватним детективом чи начальником охорони десь на фірмі, зароблятиме втричі більше, ніж тут, і хай вже тоді пан начальник сам викручується, як знає, без кращого (чого вже там скромничати) слідчого у відділку. Але Порфирій Петрович не стоятиме осторонь, коли вирішується справа, на яку він витратив більше п’ятиріччя свого вже немолодого життя, мабуть, найскладніша та найцікавіша з усіх в його більш як тридцятирічній кар’єрі.       
Майор заспокоївся, витер обличчя хусткою, випив склянку несвіжої жовтої води. По тому рішуче зняв зламану під гострим кутом слухавку зі старого сірого телефону, та кілька разів повернув тугий диск, трохи схожий на барабан револьвера, набираючи короткий внутрішній номер. Ну-с…

Ну?

- Ну?
- Ну, ти й здоровий спати, друже! Ти хоч уявляєш собі, котра зараз година?
Ні, Янгол не мав ані найменшого уявлення, котра тепер година якого дня та якого року. Він навіть не міг пригадати, як його зараз звуть і що він робить у цій незнайомій квартирі в невідомому місті, та хто цей прискіпливий парубок.
- Ну?
- В моєму холодильнику, здається, залишилося трохи абсенту, а також – тонік та лід – життєрадісно базікав чорнявий хлопець, судячи з усього – господар дому – Коктейль будеш?
- Ну? – здається, то була єдина фраза, на яку він сьогодні спроможний.
- Зачекай.
Господар вийшов, а Янгол тим часом намагався потроху склеїти уламки своєї розбитої свідомості. Деяку інформацію, як не дивно, таки вдалося відновити. Здається, у цій реінкарнації його ім’я – Семен, а у цього представника золотої молоді – Арсен. За легендою йому зараз тридцять років, а чорнявому – десь із двадцять п’ять. Так, так, щось пригадую. Арсена мені замовив нещодавно якийсь Олексій, чи то – Олександр, з Києва, чи то – з Канева, бо він над ним знущався у школі… А може – в армії?
Так, стоп, не треба нам подробиць, краще вже пригадай, що відбувалося з тобою вчора ввечері… Чи то позавчора, біс його зна. Здається, від Марини вони поїхали до Наталі, від Наталі – до Христини, потім з усіма трьома дівчатами завітали на чиюсь дачу із сауною, там влаштували невеличку оргію…
Та ні, то було напередодні, а наступного дня, тобто вже напевно вчора чи позавчора, Арсен розвіз дівчат, куди їм було треба (чомусь його ніколи не зупиняє ДАІ, як він не гасає, напевно, батько – якесь велике  цабе в цьому місті), на своєму біленькому новенькому Porch-і, а потім ми з ним поснідали, чи, точніше – повечеряли, бо було вже по п’ятій, в якомусь підвалі (там дуже смачно годували, до речі, шкода, що його потім вирвало, а не треба було напої мішати) звідти пошвендяли на інший кінець міста, аби придбати в якогось Артема якісного коксу. Після того ми ще завітали у кілька місць, та, врешті решт, опинилися в тому клятому клубі…
Так, ось із цього місця, будь ласка, трошки детальніше. Отже, в клубі грала музика Техно (ненавиджу її, та що поробиш – робота), в клітках танцювали дівчата з голими грудьми, одна з них, здається, була чорна, всі довкола пили Текілу… Так, чомусь саме тільки Текілу. А тоді хтось запропонував йому щось лизнути, чи то нюхнути. Він був у образі, а його герой ніколи не зміг би відмовитися від халявного кайфу…
По тому – порожнеча, немов ножицями відрізало, жодного біту інформації. Давно з ним такого не траплялося. Господи, сподіваюся, я не натворив якоїсь дурні? Принаймні, не наговорив зайвого…
- Ти хоч пам’ятаєш, чого ти наговорив учора? – Арсен заходив до кімнати з двома високими склянками мутної, немов міфічний самогон в радянських фільмах, рідини – Що тобі зараз не тридцять років, а під сорок, і що звуть тебе не Семен, а Янгол, і що тебе готували, як розвідника, але по тому ти чомусь служив спецназівцем у Чечні, а тепер працюєш килером екстра класу, їздиш з міста у місто, вбиваєш різними способами незнайомих людей…
Янгол у відчаї обхопив голову руками. Ніколи ще Штірліц не був такий близький до провалу! Казали ж йому, повторювали в Школі, на факультативі «Використання наркотичних речовин у сучасній розвідці та контррозвідці», про три золотих правила професійного шпигуна: 1) ніколи не вживати неперевірених наркотиків; 2) ніколи в житті не вживати неперевірених наркотиків; 3) взагалі ніколи не вживати неперевірених наркотиків…
Ну?
Ну то й по всьому. По тому ми поїхали до мене, я – з хазяйкою клубу, а ти – з тією шоколадкою… он, до речі, її рожевий бюстгальтер лежить, вона усе розшукувала, треба буде повернути. Вранці вони пішли, а ти ще поспав із пів доби… Постривай, а що, все це – правда?
Ну? – по честі, треба було б сперечатися, виправдовуватись, спробувати з’їхати зі слизької теми, але просто забракло моральних сил. Все одно Арсену не довго залишилося…
Тобто, коли я, ну, припустимо, суто теоретично, звичайно, замовлю тобі якусь людину, то ти її вб’єш? 
Ну? – сподіваюсь, я хоч користувався сьогодні вночі нацюцюрником.
Ну, а якщо я, знов таки, суто теоретично, доручу тобі прибрати… ну, одну жінку, це мені багато коштуватиме?
Ну? – Янгол через силу, мов сто кілограмову штангу, підняв на співрозмовника уважний погляд.
Той замислився на секунду, потім дістав з кишені ключі від свого Porch-а зі срібним брелоком у вигляді мавпочки, того самого Porch-а, яким весь час вихвалявся, з якого порошинки здував, якого купив лишень місяць тому, на свої, як він неодноразово підкреслював, а не на батьківські гроші, і дещо театрально кинув їх на стіл. Зазвичай Янгол не приймав оплату речами, але він, як актор, вмів цінувати красиві жести.
Янгол одним духом випив коктейль, проігнорувавши трубочку зі скибочкою лайму. Питво виявилось на диво приємним на смак, воно дещо нагадувало якісь ліки з дитинства. Як не дивно, його таки дещо попустило. Але рух, котрим він незграбно згріб оті ключі до кишені, аж ніяк витонченим не назвеш.
- Ну?

«Любов зла...»

На перший вигляд Олена була звичайною, досить симпатичною, хоч і дещо занадто сором’язливою та замкненою дівчиною. Вони познайомилися на курсах англійської, і Арсен одразу ж поклав на неї око. Попри свій, чесно кажучи, досить таки скромний на той час сексуальний досвід, хлопець, який щойно повернувся з армії, був дуже упевненим в собі, а тому не сумнівався в швидкій перемозі. Та краля й сама одразу ж дала йому зрозуміти, що він їй теж не зовсім байдужий. Тож Арсен почав залицяння за усіма правилами, в міру ввічливо, в міру наполегливо, не форсуючи подій, проте і не надаючи приводів сумніватися в несерйозності своїх намірів.
Оскільки тусовка, до якої вони обидва належали, дещо претендувала на богемність, то замість квітів та цукерок він приносив Олені фрукти та вино, замість кіно водив її по авангардних виставках і виставах, замість танців – на рок концерти, замість ресторанів – у затишні кав’ярні, де грали джаз та подавали гарне домашнє вино та варену каву.
Все йшло добре, дівчина була милою, привітною, легко йшла на контакт. Вже на другому побаченні вона, вітаючись та прощаючись, підставила для поцілунку щоку, на третьому – губи. Коли вони сиділи у театрі, він часто тримав її за руку, а іноді насмілювався й гладити коліно, і його долоню не відштовхували. А одного разу, на дні народження їх спільного знайомого, Арсену вдалося ненадовго усамітнитися зі своєю пасією у маленькій, переробленій з комори кімнатці. Олена була трошки напідпитку і дозволила кавалеру досить таки багато, до того ж дала йому зрозуміти, що лише люди, які вештались поруч і могли зайти кожної-ліпшої хвилини, завадили їм дійти до логічного фіналу.
Проте пройшов місяць, другий, третій, а відносини Арсена та Олени ніяк не виходили у якісно нову площину. Це почало трохи бентежити хлопця. Все, нібито, йшло як слід, але завжди, коли йому вдавалося знайти вільний час та помешкання (а це, звичайно ж, траплялося не щодня), дівчина хворіла, в неї траплялися якісь невідкладні справи, або не було настрою, або вона просто кудись зникала, і не було жодної можливості із нею зв’язатися...
Нарешті одного вечора він таки спромігся затягти Олену на цілу ніч у однокімнатну квартиру на краю міста та в одномісне ліжко, тим більше, що іншого там й не було передбачено. Якщо ви вважаєте, ніби це було так вже легко, то ви помиляєтесь: ключі в друга Арсен випросив ледь не навколішках, а дівчину довелося запитати відкритим текстом та в ультимативній формі, чи бажає вона взагалі далі із ним зустрічатись? 
Вечір починався, як годиться: молоді люди побували на концерті «Акваріуму», що не так вже й часто балував відвідинами їх провінційне містечко, потім трошки посиділи у кав’ярні, а тоді взяли таксі до любовно облаштованого гніздечка. Там на них вже очікували свічки, шампанське, гарне грузинське вино, легка смачна вечеря (сам готував!), тиха красива музика, поцілунки та легкі обжимання під час танцю, свіжі накрохмалені простирадла…
І от, в той самий момент, коли мало трапитися найголовніше, хлопець почув різке і безапеляційне «Ні!» Це було не те «ні», що у більшості жінок, як кажуть, означає «може бути», або навіть «так, звичайно, але ж я – жінка, дайте мені трошки повередувати». Оленине «НІ!» було цілком тверде, конкретне, і значило воно «Ніколи!».
Арсен був приголомшений. Він нічого не міг зрозуміти: навіщо ж ця дівчина подавала йому надію, нащо вона взагалі зустрічалася з ним чверть року, коли він викликає у неї таку стійку відразу? Можливо, Олені здавалося, що опісля відмови Арсен більше її поважатиме, що він через це закохається в неї чи навіть захоче одружитись? Але хлопець, здається, давно вже дав зрозуміти своїй пасії, що не належить до породи коней, що полюбляють моркву на паличці…
Арсен ще сподівався, що все це не серйозно, що Олена іще передумає, але все марно. Цю фортецю не можна було взяти ані грубістю, ані – ласкою, ані штурмом, ані приступом, ані облогою, ані змором, ані натиском, ані підкопом. Дарма він штрикався своїм залізним тараном в стіни та ворота – усі підступи до твердині були заміновані та добре прострілювались. Врешті решт дівчина сказала, що як він не покине свої осадні роботи, то вона просто встане, одягнеться та поїде серед ночі додому. По її інтонації хлопець зрозумів – вона не шуткує, тож, звичайно, пообіцяв, що більше не буде.
Він ще планував зробити таємну вилазку, коли нічна варта посне, та воїни Олени стійко пильнували усі підходи та виходи. Тож обидві сторони до ранку не стуляли очей, а на Арсена, між іншим, наступного дня чекали лекції. До інституту він прийшов злий, наче чорт, та спалий з лиця, немов усю ніч шпали клав, друзі навіть турбувалися, чи він, бува, не захворів.
- І чого я тоді не зґвалтував цю ****ьську принцесу? – бідкався Янголові бідолашний хлопець – Все було б легше. До того ж, в тій ситуації мене би виправдав навіть такий суд присяжних, що складався б з самих феміністок!
Виховання не дозволило Арсену розповісти дівчині все, що він думає про її поведінку у особистій бесіді, проте Олені, мабуть, довго ікалося, коли на одинці із собою він дав, нарешті, вихід емоціям, що його переповнювали. Наостанок невдаха-залицяльник твердо вирішив: ніколи в житті він її не пробачить, ніколи більш він не подзвонить до неї, ніколи…
Але на другий день Олена подзвонила сама, довго вибачалася за «невдалий вечір», жалілась на погане самопочуття, на якісь особисті проблеми, запропонувала зустрітися ще раз і навіть туманно натякнула що… Ну, що таможня, врешті решт, дає «добро». Звичайно ж, він погодився, стільки бо вже часу й сил на неї витратив, а чоловік – істота слабка. Але минуло ще довгих півроку, перш ніж йому вдалося, нарешті, поставити тверду жирну крапку у цій безглуздій грі.
І ця крапка навіть не була червоною. Так, уявіть собі, Олена виявилася не незаймана. Навпаки, вона здалась Арсену досить таки досвідченою у ліжку. Дівчина не боялася йти на експеримент, не стидалася обговорювати подробиці та без комплексів називала речі своїми іменами. Проте в хлопця склалося враження, що він так само міг попросити її разом пробігти стометрівку чи поплавати у басейні. Їх подальші відносини, що тривали ще із два роки, можна було б умовно розділити на періоди: перший - «прилипала», другий – «стерва», та третій – «крижинка». І важко сказати, який із них був найгіршим.
Перші півроку Олена дзвонила йому ледь не щодня, постійно наполягала на зустрічах, а при зустрічі майже весь вільний від сексу час з’ясовувала взаємини. Власне, тоді ще не було чого з’ясовувати, але цій дівчині, мабуть, здавалося, що відносини поміж чоловіком та жінкою здебільше складаються саме з цього процесу. А ще вона постійно складала плани на майбутнє. На їх спільне майбутнє. Формально Арсена запрошували до обговорення, проте поправки та корективи сприймалися дуже неохоче, а кожна різка відмова була чревата черговою істерикою. Та погодитись на її вимоги, аби лишень відчепилася, було б непоправимою помилкою: склавши плани на завтра, вона одразу ж починала складати їх на післязавтра, потім – на місяць уперед та так далі, і ти не встигав оговтатись, як твій наступний рік був вже розписаний по секундах без твоєї згоди та участі.
А ще Олена конче цікавилася його минулим, особливо – в сексуальному плані. Коли вона починала випитувати в нього подробиці його статевого життя з колишніми партнерками, то казала, що робить це з чистої цікавості та не прийматиме усе близько до серця. Дзуськи! Подруга так часто докоряла його тими кількома випадками, що Арсену й самому почало здаватись, нібито він дійсно тоді її зраджував. Варто йому було зустріти на вулиці якусь знайому дівчину, або згадати у розмові жіноче ім’я, дівчина вважала, що вже має серйозний привід для ревнощів. А от про свою біографію дівчина відмовлялася говорити навідріз, сприймала усі його спроби щось з’ясувати як втручання у її приватність (!), дуже ображалась та на кілька днів відлучала його від ліжка.
Здавалося, що теперішній час, сьогодення, цей дурний проміжок посеред спогадів про минуле та планів на майбутнє, коли ось він, Арсен, з плоті та крові, стоїть (або лежить) поруч із нею увесь готовий до її послуг, цю кралю зовсім не цікавив. Але у перервах, точніше – в рідких просвітах у «обов’язковій програмі», Олена виявлялась милою дівчиною та цікавим, ерудованим співрозмовником. З нею приємно було поговорити про мистецтво, про філософію, та й так, про життя. Шкода, що траплялося це не дуже часто…
А потім наступив другий період. Наступив якось майже непомітно, проте – водночас і без усіляких видимих причин. Нібито Олена одного чудового ранку прокинулась і одразу ж вирішила: «з сьогоднішнього дня я маю стати сукою». І стала.
До Арсена вона почала ставитися просто як до своєї приватної власності. Правила гри тепер звучали так: «я нікому нічого не винна, а мені винні всі і усе». Хлопець одразу відчув, що стоїть в кінці усіх списків. Коли вони зустрічатимуться та що робитимуть тепер залежало тільки від її останньої примхи. Олена легко могла зателефонувати та призначити зустріч на наступний день, проте попередити, що про те, чи зможуть вони таки зустрітися, він узнає лише за годину. Що цей варіант був зручним лише для неї, а для усіх інших – навпаки, що в Арсена теж бути можуть якісь плани та справи в житті, її не обходило.
Тільки-но в хлопця заводилася якась копійка, вони одразу йшли купувати для Олени якесь чергове ганчір’я. Чи є її коханцю самому у що одягатись, та навіть чи снідав він сьогодні, нікого не турбувало. Коли, боронь Боже, його грошей бракувало на якусь чергову забаганку, дівчина сприймала це як особисту образу і не розмовляла із ним тиждень. Ще вона ображалася, коли хлопець не подавав їй руки, виходячи з транспорту, навіть коли в обох руках він тримав пакунки (її пакунки, між іншим!), ніби він – восьмирукий Шива. Запізнитися хоч на п’ять хвилин на побачення також було неприпустимим за будь-яких обставин, хоча сама Олена часто-густо примушувала його чекати годину і більше, стоячи на холодному вітрі. Якщо в Арсена вривався терпець, і він висловлював якісь претензії, вона дивилася на нього здивовано і приводила незаперечний, з її точки зору, аргумент: «ну ти ж – джентльмен!» Немов джентльмен та раб це – одно й те саме…
Чому хлопець одразу ж не припинив цього знущання над собою? Важко сказати. Спочатку не хотілося одразу ж кидати те, задля чого витратив стільки зусиль та часу. Потім боявся шкандалю. Батько та мати колись багато сварилися, тож тепер Арсен не виносив і натяку на нервову напругу. До того ж ще нікому невідомо, якою буде наступна пасія, можливо, вони зараз усі такі.
Потім він якось звик, призвичаївся. Та й не вмів він ніколи правильно рвати відносини. Не навчили його цьому ані в школі, ані дома, ані в інституті. Зважте, п'ятнадцять років молодості витрачаєш, штудуючи якусь дурню, але усе, що тобі справді потрібно в цьому житті, доводиться вивчати на власній шкірі. А може, то хлопець вже почав, непомітно для себе, потроху закохуватись…
А ще за шість місяців наступив крижаний період. За рік, що він тривав, в них з Оленою було десь із десять побачень, а кохалися вони лише рази три, не більше. При тому і в розмовах, і у ліжку Олена обдавала його таким холодом, що Арсен одразу ж ніяковів, не знав, як із нею поводитися, що робити та про що говорити, аби не залишитися знову винним. Телефонні бесіди також траплялися все рідше. Зазвичай він дзвонив, а вона відповідала, що не зможе зустрітись, мляво вигадуючи якесь непереконливе виправдання. А потім якось Олена сама зателефонувала (на той момент вони вже не бачилися і не розмовляли зо два місяці), та дуже ввічливо пояснила, що і для нього, і для неї краще буде, коли вони розірвуть стосунки.
Це було боляче. Він намагався розпитати, з’ясувати причини. Та ніяких особливих причин, просто все це втратило сенс, їх відносини зайшли у глухий кут, вони лише мучитимуть одне одного. Так, вона його колись кохала. Ні, тепер вже – ні, Арсене, не сприймай особисто. Так, звичайно, в неї зараз хтось є. Ні, він його не знає. Так, можливо, вони колись поберуться, проте – не зараз. Вона іще нічого остаточно не вирішила. Ні, її новий хлопець тут ні до чого, справа навіть не в якихось вадах Арсена, проблема в ній. Ні, дуже прошу, не треба більше ні дзвонити, ні приходити, ні писати, не буде ані останньої зустрічі, ані прощального пересипу, це тільки все погіршить (а хіба буває гірше!). Так, їм було добре разом, вона зичить йому усілякого щастя, проте все минає у цьому світі, що вже поробиш, так вже тут все налаштовано, тож давай хоч залишимо добрі спогади одне про одного. Вона шкодує, якщо зробила йому боляче. Вона радить йому якнайшвидше знайти собі іншу дівчину та втішитись із нею. Краще все відрізати разом…
Ой, відрізала, ще й як відрізала! Пилкою відпиляла, зубами відгризла, сокирою відтяла. Ото вже була ампутація так ампутація, Маресьєву й не снилося! І без всякого наркозу, що характерно. Наркоз довелося шукати самостійно. Чого тільки Арсен не випробував за рік після того, від склянки до голки! А як починає «лікуватись», то вже зупинитися не може, дна під собою не відчуває. Немає ж бо в нього зараз ніякого стримуючого мотиву…
- Два роки пройшло, а я все ніяк не оговтаюсь – хлопець ковтав вже третій коктейль, немов це був розчин цикути, який чомусь ніяк не хотів діяти – Я навіть батька попросив квартиру мені придбати в іншому місті, бо кожен раз, як випадково зустрічаю Олену на вулиці – немов бритвою по оголеному нерву… А маю ж ще й привітно привітатись. Сказати, що в мене все добре, спитати, які у неї справи, побажати подальших успіхів.
Ні, час, звичайно,  лікує, там вже не дуже болить, от тільки ниє, проте іноді відчуваєш порожнечу всередині, немов одну нирку тобі відтяли, чи то легеню. І нічим, розумієш, нічим той вакуум не заповнити, ані Мар’янами та Христинами, ані феном та коксом. В мене замість серця – випалена земля, розумієш? Не знаю, чи наважуся я ще когось полюбити у найближче десятиліття…
Та ні, нічого, живуть же люди і з однією ніркою. Але заспокоїтися не можу, як подумаю, що вона й досі реально існує в цій реальності, що її тіло займає своє місце в часі та просторі, і, можливо, зараз це місце – в чиїхось обіймах… Та не в ревнощах діло, але знати, що достатньо просто набрати номер, аби почути її живий голос, сказати їй «повернись!», достатньо сісти в машину, і за кілька годин зможеш її побачити, доторкнутися... Знаю, знаю, потім буде соромно, буде ще гірше, але іноді так важко стриматись, що хоч до крісла себе прив’язуй.
Найгірше те, що розумом я розумію, що дурно поводжуся, проте – до чого тут мій бідний замучений розум? Хочеться, звичайно, спокійно, по-благородному, піти по-аглійські, як там у Пушкіна: «Я Вас любил так искренно, так нежно \ Как дай Вам Бог любимой быть другим!» Але аби забути, треба пробачити, а щоб пробачити, треба зрозуміти, а так він не може зробити ані першого, ані другого, ані третього!
Якби ж то вона й дійсно вийшла заміж, народила дитину, або поїхала десь у Америку, або захворіла раком чи то СНІД-ом та померла, йому, можливо, стало б легше, але ні! Вона і досі живе в тому самому домі незаміжня, навіть постійного хлопця в неї немає, він перевіряв. Але – дарма це усе. Якби навіть Олена зараз і повернулася, він вже ніколи не зможе пробачити її за той біль, що вона йому спричинила.
Одного не розумію – ледь не плакав п’яний від горя Арсен – За що та клята курва так знущалася наді мною? Чого домагалась? Навіщо гралася, мов кицька з мишею? За що мстилася? Чим я їй завинив? Я ж просто хотів із нею переспати, невже це такий вже великий та страшний злочин? Вбий її, Семене, чи Янголе, чи як там тебе. Ліпші ліки від любові – то смерть, а я ще пожити хочу, то нехай піде вона. Най її не буде, тоді мене, може, й відпустить трошки. Краще все відрізати разом…

Краще все відрізати разом…

Скільки Янгол себе пам’ятав, він ще ніколи не закохувався по-справжньому, так, як про це пишуть у книгах та показують в кіно. Якщо, звичайно, не зважати на те підліткове захоплення відмінницею з першої парти, як же її звали… В неї ще була блискучо-чорна коса та великі, як для школярки, округлі груди. Її батько був військовослужбовець, втім, як і у більшості учнів їхньої школи. Ця дівчина здавалася йому трохи схожою на іспанку (здається, вона походила родом з Кубані), особливо у тій червоній сукні з корсажем, в якій прийшла на випускний бал. От на цьому балі, під час повільного танцю, наш герой їй, нарешті, і освідчився. Красуня на те відповіла, що він йолоп, що він їй подобається ще з сьомого класу, і що через його дурну нерішучість вони змарнували стільки дорогоцінного часу.
Потім молоді люди гуляли, вона – накинувши на плечі його піджака, він – обійнявши її за міцну талію, по вранішньому місту та будували грандіозні плани на майбутнє. Далі поцілунків, на жаль, в них справи не пішли, проте закохані твердо домовились зустрічатися в перервах поміж навчанням, а по закінченні ВУЗ-ів неодмінно одружитися. А буквально наступного дня його відвезли у забутий Богом хутір на недобудовану дачу, готуватися до вступних іспитів в артилерійське училище…
Потім завертілося все, і Янголу стало просто не до того. Ні, по приїзді на місячні літні канікули додому к батькам хлопець обов’язково телефонував своїй пасії (робити дзвінки зі школи було суворо заборонено). Але чогось завжди виходило так, що дівчини саме в цей час не було в місті. Тож на четвертий рік заклопотаний курсант просто забувся це зробити. А за три роки по тому, коли закінчилася Янголова Одисея по горячих точках, він майже забув й про саму Галину… От, от, Галиною її звали, або Галею. Чи то Валею… Потім йому хтось сказав, між іншим, що вона покинула інститут, вийшла заміж за якогось військового льотчика та поїхала до нього в Сизрань. «Девушки любят лётчиков…». Власне, в нього з Галиною все одно не було жодного шансу.
В Школі Янгол мав досить таки тривалий роман зі стрункою та веселою курсанткою Світланою, яка вчилася у паралельній, жіночій групі (сумісне навчання хлопців та дівчат також було частиною експерименту). Випадково дізнавшись, що симпатичний парубок у свої дев’ятнадцять років ще й досить залишається незайманим (таке вже в нього було виховання), співчутливі дівчата приготували бідоласі сюрприз на двадцятиліття (Свєта потім зізналася, що вона з подругами розіграла його в карти). У секретному навчальному закладі на зв’язки поміж курсантами різної статі, як і на інші дрібні порушення, дивилися поблажливо, по-спартанськи, тобто, виходячи з принципу: робіть, що хочете, але вмійте добре ховатись. Коротко кажучи, як не спійманий, то й не злодій.
Їх перша романтична близькість відбулася на матах в шкільному спортзалі. Це було незабутньо! Навряд чи на двоспальному ліжку у королівському номері Хілтону  Янгол зміг би отримати більше задоволення. Надалі їм доводилося кохатись у не менш екзотичних та романтичних місцях: в роздягальні, на сходах, в коморі, на горищі, в туалеті на підвіконні, в ленінській кімнаті, на канапі у медпункті (стара фельдшериця співчувала молодим коханцям), на парті в аудиторії, що на той час пустувала. І все це – поспіхом, обертаючись, практично не знімаючи одягу, користуючись першою-ліпшою нагодою для зустрічі, проявляючи чудеса винахідливості та еквілібристики…
Його спілкування зі Свєтою, практично, обмежувалось статевим контактом, в них просто не було часу на все інше. Навряд чи це можна назвати коханням, скоріше то було, за термінологією Мілана Кундери, «сексуальним товариством». Проте оті екстремальні зустрічі таки допомогли Янголу викинути з голови нав’язливий образ Галини (Галина її звали, точно) у шкільній формі, що не могла скрасти її пишні форми, яких він ледь встиг торкнутися, та які, попри щоденну втому, довгий час не давали хлопцеві заснути на жорсткій курсантській койці. Коли Янгол перший раз повернувся зі своєї першої війни, Світлана вже десь поділася, та він не дуже й шукав.
У дворічний проміжок поміж військовими походами в Янгола було ще кілька нічого не значущих зв’язків із молодими співробітницями Контори та одноразових «пересипів» з випадковими знайомками та незнайомками. Під час своєї недовгої кар’єри бізнесмена Янгол мав «діловий» роман із власною секретаркою Настею, трохи цинічною довгоногою білявкою, що якось сам собою завершився після їх банкрутства. Потім йому подобалася Катруся, менеджер з контори Акімова, маленька та шустра чорнявочка. Здається, його симпатія була обопільною, проте ні до чого серйозного, чи, навіть, несерйозного в них, на жаль, справи так і не встигли дійти.
На війні, як і в кожного солдата, в Янгола, звичайно ж, час від часу траплявся секс із повіями, медсестрами, полковими «нареченими», з місцевими жінками, готовими віддатися ворожому солдатові за банку тушонки, аби прогодувати своїх дітей. Проте до зґвалтування, як деякі, він ніколи не опускався.
Колись давно, у минулому житті, знайомі та родичі часто-густо запитували нашого героя, чому він і досі не одружений, ніби шлюб – така сама ознака віку, як отримання паспорта, купівля машини чи перше гоління. Нібито люди мають одружуватися лише тому, що «час прийшов». Як взагалі сучасне суспільство сміє вимагати від молоді якоїсь сексуальної моралі, коли воно не створює жодних умов для створення молодих сімей? Навпаки, робить усе можливе, аби зробити саме їх існування неможливим! Сьогодні люди дуже спокійно сприймають, коли якийсь шістдесятирічний «метр» одружується на дівчині, що ледь-ледь встигла стати повнолітньою. А от коли молоді люди двадцяти – двадцяти п’яти років, не маючи під сідницями твердої матеріальної бази, наважуються оженитися та ще й завести дитину, усі оточуючи цілком резонно засуджують їх та вважають за божевільних. Чого ж це Янгол, не будучи божевільним (тобто - закоханим), має приректи себе на таку каторгу лише задля того, аби отримати похвалу від якоїсь двоюрідної тітки Федори, яку він і бачить-то раз у п’ятиліття?
Коли ж розпочалася його подорож у ролі Янгола помсти, йому було вже не до жінок. Природа, звичайно, вимагає свого, проте на більш-менш серйозні відносини в нього не залишалося ані часу, ані натхнення, ані моральних сил. До того ж у сексі, а тим паче – в коханні, людина мимоволі максимально розкривається, а такої розкоші чоловік, що живе на нелегальному положенні, дозволити собі не може. Скільки відомих шпигунів та гангстерів погоріли через своїх любасок!
З професіоналками мати справу теж було ризиковано: Янгол добре знав, що більшість повій та сутенерів працюють інформаторами на міліцію чи на Контору. Тож він користувався послугами жриць кохання та дівчат не дуже важкої поведінки лише тоді, коли цього вимагала легенда, або якщо його «пригощав» черговий клієнт. Решту часу наш герой втілював у життя принцип МСМ Федора Михайловича (він викладав майбутнім розвідникам мистецтво володіння собою): «медитація, сублімація, а як не допоможе – то мастурбація». Не дуже весело, проте – робота є робота.
Тому-то Янгол старався не упускати можливості завести собі інтрижку з клієнтами жіночої статі (вони траплялися в його практиці не так вже й часто, приблизно у співвідношенні один до трьох), навіть якщо вони були не дуже молоді та привабливі (окрім, звичайно, таких клінічних випадків, як із пані Глаголєвою). Подумки він дещо цинічно називав це «найбезпечнішим сексом». Тут вже наш герой-коханець не боявся відкритися, бо міг бути певен, що далі воно не піде. А от те, що клієнтка виказує у ліжку свої емоції та найпотаємніші бажання, могло, в свою чергу, дуже допомогти у виявленні наступної жертви.
Зазвичай жінки замовляли своїх зрадливих чоловіків чи коханців, рідше – колишніх найближчих подруг, до яких ці чоловіки й пішли, як виняток – начальник - жеребець, котрий примусив співробітницю до співжиття, а по тому все одно звільнив без вихідної допомоги. Часто-густо додавалися побажання щодо вихолощення, зґвалтування чи зувічення об’єкту помсти, проте Янгол одразу ж давав зрозуміти замовниці, що подібні послуги до прейскуранту його фірми не входять.
Янгол також категорично заперечував усілякі намагання розрахуватися з ним «натурою». Робота – то робота, а розвага – то вже розвага. Та й з якої то радості він має вважати оплатою те, що приносить обом сторонам обопільне задоволення? Щоправда, був таки один випадок у Красноярську… Але з тієї жінки й дійсно не було, чого взяти, окрім неї самої. До того ж вона в вісімнадцять років вийшла заміж незайманою і за десять років подружнього життя жодного разу не зрадила свого зрадливого чоловіка, навіть після його підлої втечі. Варте це чогось чи не варте? Та й сама замовниця була нічого собі, якби лишень не її характер… Мужа, земля йому пухом, таки можна в дечому зрозуміти.
Але в Арсеновій Олені було щось нове… щось інше. Коли Янгол вперше побачив цю дівчину, йому ніби на хвильку забракло повітря. Можливо, вона й не була найвродливішою та найсексуальнішою з усіх жінок, що він бачив та лапав на своєму віку, проте ця дівчина належала саме до того типу, який йому найбільше подобався: чорнява, смаглява, чорноброва, дещо іспанського типу (в Закарпатті таких багато), чіткі, правильні риси обличчя, досить висока та струнка, але – все на місті. Вона трохи нагадувала Галину, якби вона могла мати Свєтину тонку талію, Аніні круті стегна та Настусині довгі ноги…
Стоп, стоп, стоп, чи не починаю я, бува, закохуватись у об’єкт? Оце вже зайве! Ні, дзуськи, він ніколи не поводитиметься настільки непрофесійно. Отже, починаємо операцію по пунктах, як завжди: спостереження, контакт, знайомство, залицяння, ліжко… Ой, а тут у нас несподівано виникли складнощі. Янгол, відмінник Школи з предмету «залицяння та зваблення», чий найкращий результат на стометрівці поміж візуальним та статевим контактом становив три години, а найгірший – тиждень, цього разу товкся на передфінішній десятиметрівці майже місяць! Добре, хоч не дев’ять, як у бідолахи Арсена, Царство йому Небесне. Подумайте, дев’ять місяців в наш час! Вже дитину можна народити…
Ну то нічого, ми зачекаємо, в нас не горить, нам вже не двадцять років, в нас є вдосталь і такту, і терпіння, і вміння, і досвіду, а головне – часу. Аж тут матеріалізувалася інша проблема: Янгол вважав, що як дістанеться свого, труднощі скінчаться, але вони тільки-но розпочалися. Настрій, вимоги та манера поведінки цієї кралі змінювались мало не щодня: сьогодні вона – шльондра, завтра – монашка, сьогодні – королева, завтра – служниця, сьогодні – загадкова дама, завтра – маленька розбійниця… Важкий випадок. Таке враження, що маєш справу не з однією жінкою, а з цілим гаремом. Може, кому це і до вподоби, але Янголу ще треба визначитись з наступним об’єктом. Чорт! А він іще вважав, що Арсен дещо перебільшує.
Ну, то нічого, і не такі фортеці брали. Аби не проходити по слідах минулого клієнта усі стадії відносин, що невблаганно вели до розриву, треба знайти першопричину проблеми. «Зри в корень», як казав Козьма Прутков, або, як жартував їх викладач із психології: «дев’яносто відсотків проблем дорослої людини походить від голови, а дев’яносто відсотків проблем голови – від того місця, що поміж ногами». Дещо брутально, але вірно по суті. Отже, спробуємо проаналізувати поведінку нашої пацієнтки.
Якщо Олена не поводиться так спеціально, аби мене заінтригувати (а на це не скидається), то, можливо, вона просто не може вибрати «правильну» лінію поведінки у відносинах з протилежною статтю. А не може вона цього зробити тому, що суспільство в особі батьків, вчителів, подруг, шанувальників, проповідників, книжок, фільмів та популярних пісень, пропонує сучасній жінці забагато варіантів поводження із сексуальним партнером, що часто-густо виключають один одного. Зазвичай дівчина знаходить свій шлях у цій плутанині інстинктивно, за допомогою досвіду, власних бажань та того, що зазвичай звуть шостим відчуттям чи інтуїцією, бо ніхто не знає, що це таке, та треба ж якось його назвати.
Але в нашому випадку інстинкти задавлені, шосте відчуття нерозвинене, або йому не довіряють, з власними бажаннями піддослідний розібратися не може, бо й сам не знає, чого хоче. Лишається ще досвід, але яка від нього може бути користь, коли він геть увесь негативний? Виникає законне питання, звідки узявся такий внутрішній розлад в свідомості молодої жінки? Відповідаємо: вочевидь, тут ми маємо справу із наслідками давньої, проте – дуже сильної психологічної травми статевого, швидше за все, характеру.
І що ви думаєте? За кілька сеансів м’якого психоаналізу (а це, я вам скажу, було зробити не легше, аніж рапана з мушлі виколупати) усі Янголові припущення блискавично підтвердилися. Справа в тому, що в шістнадцять років Олена стала жертвою зґвалтування.
- Власне, то не було зґвалтуванням у прямому розумінні – казала дівчина, чи то намагаючись виправдати свого ґвалтівника, чи то сама виправдовуючись – Він мені подобався, такий був розумний, ласкавий, ввічливий… Я ж бо сама запросила його додому, коли батьки поїхали у відрядження, сама дала йому надію, сама дозволила себе цілувати і мацати. А він ж був такий, як і я, молодий, недосвідчений, нестриманий…
- Недосвідчений, недосвідчений, а як зняти трусики з дівчині, що ще й пручається, таки знайшов!
- Та не дуже й пручалася я, я спочатку сама цього хтіла, проте не так… Не того я чекала…  Розумієш…
- Не так грубо, не так швидко?
- Та він і не знав, як не грубо, і я не знала, потім я сказала йому «Ні!», але він вже не міг зупинитись… Є у вашого брата така річ, як у літаків – точка неповернення. Він вже собою не володів, наче на звіра перетворився… Правду, мабуть, кажуть, що позбавлятись цноти треба із досвідченим коханцем.
- А інші ще говорять, що це краще робити із тим, кого кохаєш.
- От якби ще й можна було поєднати ці дві поради… Але ж має хтось дати хлопцеві вперше, аби він зміг набути досвіду.
- А що було потім? Він зібрався собі та й пішов?
- Та що ти, він був такий розгублений, такий нещасний. Все плакав, ставав на коліна, цілував мені руки, ноги, піхву, просив пробачення. Казав, що ожениться на мені, або піде здаватись в міліцію, або накладе на себе руки, якщо я лише попрошу… Я, звичайно, сказала, що сама у всьому винна, хай не бере дурного в голову. Потім ми довго відмивали простирадло та софу. Потім допили вино, послухали музику, мені стало трохи легше. Потім він запропонував спробувати ще раз, можливо, вийде краще. Я погодилась.
- Ну, і як?
- То було жахливо! Значно гірше, ніж першого разу. Немов мене зґвалтували з мого ж дозволу. Я ледь стрималася, аби у весь голос не закричати від болю…
- Навіщо ж ти стримувалась?
- Не знаю… не хотіла його ще більше травмувати. Тоді він запитав, чи було мені добре, я сказала – так. Потім ми поснули. Вранці він захотів мене ще раз, але я вже не змогла. Потім він пішов.
- А потім?
- Ми більше не бачились – тільки в школі. Проходили повз одне одного, наче незнайомі. Ніби то така гра в конспірацію… А за кілька місяців мені стало якось зле. Я пожалілася мамі, вона послала мене до знайомої врачихи. Мені й на думку не спадало…
- Ви що, навіть нічим не користувались?!
- Та куди ж там! Я ж тобі кажу – ми були дурні пілітки. Можливо, якби все пішло нормально з самого початку, хтось би про щось і згадав, а так…
- І що тоді?
- Батько вимагав сказати, від кого дитина, я ж мовчала, немов партизанка з УПА.
- Навіщо? Його б примусили оженитись, він, здається, був і не проти…
- Ти не знаєш мого батька. Він б того хлопця точно забив насмерть. Потім сів би до в’язниці, та коли в нього кров кипить, йому на все начхати! Він і мене замордував би до смерті, якби я не була його єдиною дитиною. Проте так відлупцював, що я через синці не змогла піти до школи…
- Бідолашна моя дівчинка! А потім…
- А що потім? Батьки подзвонили до директора і сказали, нібито я попала в аварію і пару місяців не буду відвідувати заняття. Тоді відвезли до знайомого лікаря, та ще й грошей переплатили за мовчання, бо усі строки пройшли… Я не хотіла, проте на мене так тиснули… Це було жахливо! Не тільки сама операція, а усі ці люди, стіни… Краще б мене ще раз зґвалтували! По тому мені ще із місяць вважалося, що усі на вулиці думають про мене: «Ось, іде шльондра та вбивця своєї дитини!»
Після цього випадку ми з батьком більше взагалі не розмовляли. Та й з матусею теж не дуже... Мене перевели в школу на іншому кінці міста. Невдовзі батьки розійшлися, мама зі мною переїхала до Львова, до квартири вітчима. За два роки вони з ним придбали собі помешкання в столиці, а мене залишили тут. Щомісяця переводять трошки грошей. Та ще від батька… Потім я поступила до інституту, потім влаштувалася працювати в музичну школу. Якось викручуюсь…
- А він?
- Не знаю. Не хочу знати. Та хай вже йому, нарешті, грець!
- Ти й досі не можеш йому пробачити?
- Ні!
- Чому? Він ж пропонував тобі…
- То мав робити, а не говорити, не питаючи дівчину! Про такі речі не питають. Треба було вже або здаватись, або вішатись, або йти просити в батька моєї руки! Він мав прийти і захистити мене, або, принаймні, стати поруч, коли мене били, мучили й принижували! Мав поводитись, як чоловік, а не як якась сльота!
- Постій, а хіба він знав…
- Мав відчути, якщо й дійсно любив мене, як говорив! Або хоч поцікавитись, чому це я не прийшла до школи, прийти провідати, коли йому сказали, ніби його дівчина попала в аварію.
- Він був просто хлопчик…
- То не треба було на мене лізти! Спочатку стань мужчиною, аби жінку мати, а не навпаки! А як не під силу – то терпи собі в кулачок…
- Ти так його ненавидиш?
- Ненавиджу! Він спаскудив моє життя, пацюк кволий! Це через нього в мене нічого ніде не клеїться, ані на роботі, ані в особистому… Через нього я не можу ні з ким із хлопців нормально зійтися, через нього я в двадцять п’ять років не знаю, що таке оргазм! Я б воліла, аби він не жив!
- Ти це серйозно?
- Авжеж! Сама б вбила, якби могла…
- А якщо я зараз скажу тобі, що знаю одного добродія, котрий за певну платню береться за такі справи…
- Ти це серйозно?
- А ми тут що, пробач, жарти шуткуємо? Частушки співаємо? Анекдоти травимо?
Дівчина встала, накинула махровий халат та пішла у сусідню кімнату. Янгол не рухався; чомусь він був певен, що вона вийшла не подзвонити в міліцію та не по пістолет. Хвилин за десять Олена повернулася із невеличкою скринькою чорного дерева в руках, вкритою тонким різьбленням. Відчинила його маленьким золотим ключиком, дістала звідти ще меншу, бронзову, з античним барельєфом шкатулку, а із неї – бархатну синю коробочку, а вже з коробочки – срібну брошку, виконану в стилі Модерн у вигляді невмирущого Фенікса. Пір’я птаха було інкрустоване невеличкими алмазами та рубінами, з двома маленькими ізумрудами замість очей та золотою короною на красивій жіночій голівці. Щось було в ній невловимо Врубелівське, тривожне… Янгол б датував цей витвір ювелірного мистецтва кінцем дев’ятнадцятого сторіччя та оцінив приблизно в п’ять тисяч баксів. Мабуть, від бабусі залишилося…
- Ось, від бабусі залишилося. Їй дідусь колись подарував на заручини. Я її дуже любила. Нехай він помре – сказала вона дуже спокійно – З нього усе моє горе почалось, то нехай вже із ним і закінчиться. Краще все відрізати разом…

«Из древнего Киева, из логова Змиева...»

Майор Пронін курив у тамбурі свій Parliament, невідривно спостерігаючи за панорамою міста, що розгорталася з залізничного мосту через оспівану Гоголем річку. Він споглядав рясно вкриті деревами, що, не зважаючи на календарний початок осені, ще не встигли пожовкнути, круті дніпровські схили, одиноку, ніби довгий сухий палець панотця в золотому наперстку, що суворо вказує на небо, лаврську дзвіницю, блискучу розсип бань менших церков (якщо вірити старовинним літографіям, колись їх тут було вчетверо більше). Він дивився на невідомо чому ще не знесену «райдугу», яка значно більше нагадувала ярмо, аніж арку дружби народів, на потворний місцевий варіант статуї Свободи, що з часом таки зміг вписатися в благородний пейзаж і навіть став чимось нагадувати новий національний символ…
Скільки Проніна тут не було? Мабуть, років із двадцять минуло з тієї пори, коли вони із Катрусею останнього разу приїздили до тестя та тещі, аби онуків старим показати. Більше він сюди не навідувався, бо рідня жінки чогось не злюбила «московського» зятя. А от йому подобалося це місто. Нібито і не так вже й багато в ньому залишилося після Леніна, Сталіна, Гітлера, Брежнєва та Омельченка старовинної архітектури, у Пітері її значно більше. І люди в Росії (не в центрі, звичайно, а десь у глибинці) здебільшого більш привітні та щирі. Але сама атмосфера, те, що зараз називають дурним словом «енергетика»… Хоча – слово, як слово, так само далеке від того, що намагається виразити, як визначення «магнетизм», котре вживали у вісімнадцятому сторіччі, чи «електрицизм» – у дев’ятнадцятому. Ну, ще й зелені тут повно: вздовж кожної, самої задрипаної вулиці ростуть дерева, а ще є парки, сквери, бульвари, якісь самосійні ліски на схилах просто посеред міста…
Колись колеги любили покепкувати з Порфирія Петровича, пригадуючи йому відомі строчки з класиків та сучасників: «Може, десь у лісах \ Ти чар-зілля шукала \ Сонце-руту знайшла \ І мене зчарувала…», «У нас, в Киеве, все бабы, что торгуют на базаре, все ведьмы», «Из города Киева, из логова Змиева \ Я взял не жену, а колдунью…» Ерудити, блін! Ну, то й що з того, що Ольга на картах та на кофейній гущі ворожила, мало які бувають дивацтва в жіноцтва. А що руками могла зняти біль з зубів чи з голови – погано вам від того? Зараз кожен другий вихваляється екстрасенсорними здібностями. А вже на травах знатись їй сам Бог повелів – медична освіта, все ж таки. А що саме вона наполягла, аби вони дітей похрестили, хоч на дворі стояв ще глухий «совок», та й чоловіка в церкву чи не силою затягла, це вам як? А що сама останні п’ять років, доки остаточно не злягла, ходила ледь не на кожну службу, всіх постів додержувала та причащалася регулярно? Відьму знайшли собі…
Ну, от, нарешті, і ж\дівський-вокзал. На пероні майора виглядав привітний молодик з обличчям Мальчиша - Кібальчиша, який щойно закінчив школу червоних офіцерів. Він був у цивільному, проте люди обходили його за метр, немов прокаженого. І що то за дурна манера в наших правоохоронців козиряти в сірому костюмі, якому красна ціна п’ятдесят доларів, та дурній краватці з затискачем поміж третім та четвертим ґудзиком, коли навкруги усі іще ходять в футболках та топіках? Краще вже одразу написати в себе на спині крейдою: «МЕНТ». Я розумію, що під піджаком зручніше зброю ховати, але ж є зараз усілякі кейси, барсетки… Тільки про це подумавши, Пронін згадав, що й сам виглядає так само, проте одразу ж заперечив самому собі: для чоловіка в п’ятдесят три роки так одягатися цілком природно, а от для хлопця, якому ще й тридцяти немає…
Молодий чоловік відрекомендувався як «Саша», Проніна називав виключно Порфирієм Петровичем, та дорогою від вагону до автомобілю вів підкреслено цивільну бесіду на тему «Як доїхали?». А посеред стоянки, на найкозирнішому місці, на них очікував яскравий міліцейський BMW з орлом на дверцятах. Конспіратори! Майор було здивувався, звідки на машині української міліції з’явився російський герб, але, придивившись ретельніше, побачив, що в того орла лише одна голова, а зветься він чомусь беркутом. Цікаво, що сказав би про цю картинку орнітолог?
«Летим, птичка, там столько вкусного!» – привітався Саша з шофером, вусатим кремезним добродієм у чудернацькому головному уборі з тризубом, що трохи нагадував кашкети кіношних поліцаїв. Це був якийсь жарт, взятий, здається, з мультика про грифа та страуса. Чудернацьке арго у сучасної молоді, якась дурна суміш блатних висловів, хакерських термінів, англіцизмів та цитат зі старих радянських фільмів.
В машині Саша представився другий раз як «молодший лейтенант Хмелько до Ваших послуг», став значно серйознішим та офіційнішим і одразу ж повів розмову по ділу. Так, майора теж дуже зацікавила переписка з українськими колегами. Так, він привіз їм для ознайомлення деякі матеріали стосовно цієї справи, хоча більша частина паперів, звичайно ж, знаходиться по місцю його роботи. Ні, на жаль, його начальство не приділяє належної уваги його розслідуванню, тож він приїхав, практично, як приватна особа.
- Справді? – щиро здивувався «младшина» - Як же Вам вдалося провезти зброю крізь кордон?
«Спостережливий» - схвально подумав Пронін – «Коли ж це хлопець встиг помітити мою «гармату»? А, мабуть, коли він приймав від мене чемодан, в мене піджак розкрився…»
Ваші митники та погранці, на щастя, ще й досі поважають наші міліцейські «корочки», хоч ми тепер і проживаємо в різних державах – поважно відповів Порфирій Петрович – В мене навіть нічого не запитали…
Це добре – кивнув головою зустрічаючий – Може знадобитись. Проте треба буде оформити для Вас тимчасовий дозвіл. У зв’язку з кримінальною ситуацію, задля самооборони, та таке інше… 
«Невже все так серйозно?» - схвильовано подумав російський гість. Мабуть, що таки так.
У вас ПМ? – Пронін кивнув – Я маю переписати дані – майор слухняно передав на переднє сидіння пістолет та книжечку – Добре – сказав Саша за хвилину, повертаючи іноземному міліціонерові його власність – У нас в відділку теж багато хто зі старих з восьмизарядниками ходять.
Порфирій Петрович хотів вже образитись, але раптом зрозумів, що це знову була цитата, можливо – трохи змінена, з якогось американського фільму. Ой вже ця молодь! Слова в простоті не скажуть. Між іншим, патронів в Макарові насправді дев’ять, враховуючи той, що в стволі. А його таки треба враховувати, принаймні, коли йдеш на справу, бо самовзвод у цього пістолета, правду казати, занадто тугий.
Зараз, якщо не заперечуєте, ми поїдемо просто до відділку, а тоді вже влаштуємо Вас десь на ніч – продовжував Хмелько діловим тоном – Можна до готелю, там Вам зроблять суттєву знижку, не Либідь, вибачайте, проте чисто і розв’язка поруч. Або, коли в Вас погано з грішми, можна безкоштовно переночувати в гуртожитку школи міліції, чи на квартирі в когось із співробітників…
Не треба, дякую – замахав руками Пронін – У мене тут син мешкає. Як закінчив навчання в Канаді (родичі з боку дружини допомогли, вони там живуть вже сто років), то твердо сказав: «Я – українець, моє місце – на Україні». Уявляєте? А міг би зробити кар’єру і там, і в Москві…
Наш хлопець! – шанобливо погодився молодший лейтенант.
В нього тут сумісне україно-канадське підприємство – продовжував майор вихвалятися нащадком – Власне, зараз він у відряджені, проте невістка має надати мені притулок. От заїдемо, речі закину, і…
Пробачте, товаришу майор – безапеляційно заперечив молодий чоловік – Проте Богун наказав одразу ж везти вас до себе, аби познайомитись особисто та обговорити оперативну ситуацію. Як шеф дізнається, що я…
Вибачте, лейтенант – перебив його Порфирій Петрович – Але хіба вашого начальника звуть не капітан Голота?
Саме так, Голота Іван Валер’янович, капітан міліції, старший слідчий – радісно закивав головою Саша  - «Богун» – то прізвисько, а не прізвище,  у нас весь відділок його так називає.
Просто в очі? – не повірив Пронін –І він не забороняє?
Та Ви що? – хлопець ніби навіть образився – Іван Богун – то наш національний герой, козацький полковник, соратник Хмельницького, видатний полководець. Таке прізвисько ще заслужити треба! У вас би хто заперечував, якби його Єрмаком називали?
Так, дійсно, пригадую – кивнув Пронін – Дружина, покійниця – він перехрестився на дорожній триптих, прикріплений до лобового скла - Щось мені розповідала. Та й в кіно бачив…
Ви про «Вогнем і мечем»? Ой, та там ж – суцільна брехня! – скривився Хмелько – Що поробиш, як поляки знімали. Та все одно, я сам бачив, як після перегляду цієї картини в людей на вулицях обличчя змінювались, спини розпрямлялись. Так, ми були дикі, голі й розхристані, а поляки – красиві, горді, усі в пір’ях та кірасах, але ж ми їх побили!
А от наші кінематьїхграфісти ніяк нам нормального, яскравого, костюмного патріотично-історичного фільму не зварять. Я нещодавно «Мазепу» переглядав – то така нудота…
Нарешті вони під’їхали до відділку – непоказної, похмурої сірої будівлі, такої самої, як більшість подібних споруд у різних місцях нашої планети. Ще за кілька кварталів майор відчув, що вони наближаються. Покійна Катруся трохи навчила його відчувати ауру, це неодноразово допомагало йому в роботі. А темну атмосферу таких місць, в якій змішалися біль постраждалих, страх і ненависть злочинців, розгубленість свідків та злу втому співробітників, ні з чим не сплутаєш. Всередині також мало що відрізнялося від його місця служби – такі самі дерматинові двері та сірі фарбовані стіни, так само тулилися до них незручно мостячись на складних стільцях затуркані свідки, пойняті, потерпілі та затримані, яких майже неможливо було відрізнити одне від одного, і лише менти в одностроях чи в цивільному, з течками та папками в руках, проносилися по коридорах, почуваючись наче риби в воді у в’язкому гліцерині цього повітря.
Кабінет капітана Голоти теж дуже нагадував його власний. Щоправда, в українського слідчого вже встигли зробити єврейський ремонт, який полковник обіцяє Проніну вже третій рік, а замість Дзержинського на стіні висіла фотографія діючого президента, знята, звичайно ж, тоді, коли його ще не отруїли рибою і він виглядав по-божеськи. А от оргтехніка тут була трохи застаріла. Мабуть, місцевому сісадміну доводиться на вухах стояти, аби вона так-сяк працювала.
Богун, здоровий чолов’яга років під сорок, із чорним, стриженим в кружок волоссям, чимось невловимо схожий на Кашпіровського, дещо занадто міцно потиснув руку іноземному колезі, знайомлячись, та чогось дуже пильно подивився в вічі. Зусиллям волі майор примусив себе витримати його погляд та твердо відповісти на потискання. З’ясувавши, мабуть, за ці кілька секунд все, що хотів знати про гостя, хазяїн кімнати ввічливо запропонував йому офісне крісло та розчинну каву, та й взагалі, почав ставитись до нього, як до одного з членів команди. Як до одного з рядових членів.
Команда, загалом, дещо нагадувала героїв вітчизняних та зарубіжних фільмів і телесеріалів. От тількі обличчя, здебільшого, не такі інтелігентні, не такі молоді, чисті та вродливі. Що поробиш, будь-яка профессія накладає свій відбиток. Так, тут цією справою офіційно займалася ціла слідча група, а не один мент-ентузіаст. Тож немає чого дивуватись, що киянам за рік із копійками вдалося просунутися в розслідуванні значно далі, аніж Проніну за п’ять. Порфирій Петрович думав, що їде на конференцію з обміну досвідом, а попав на полювання у тій хвилюючій стадії, коли собаки вже вийшли на слід вовка, мисливці заправили рушниці, ось-ось заволають «ату» та одведуть курки…
Учасників «облави» навіть очікував надворі мікроавтобус цивільного вигляду з наповненим баком, аби слідчі могли терміново виїхати в тому напрямку, де буде помічено підозрюваного. На здивоване запитання Проніна, чи не швидше буде на літаку, на поїзді чи на міжміському автобусі, українські міліціянти по-доброму розсміялися:
Та Бог із вами, Порфирію Петровичу! Доки того громадського транспорту дочекаєшся, ми вже й доїхати встигнемо. В нас тепер Сибіру немає, тож у кожну точку країни з Києва, коли зі знаючим водієм та без обмеження швидкості, можна дібратися за вісім годин, максимум – за пів доби. Україна – не Росія!
Останні слова потонули в суцільному реготі. Мабуть, у присутніх із ними були пов’язані якісь невідомі московському гостю асоціації.
Панове товариство! – розпочав нарешті нараду капітан Голота, і одразу ж запанувала мертва тиша,  ніби він і дійсно стояв, як його тезка, перед шумним натовпом напівголих козаків із шаблями та мушкетами; щоправда, замість полковничого пернача в його руках була звичайна жовта пластикова указка – Підведемо деякі підсумки. У період, що минув, ми з вами зробили чималу роботу. Якщо ще кілька місяців тому ми тиркалися, неначе сліпі кутята, і безсило очікували, де ворог вдарить наступного разу, то тепер ми маємо тверду надію спіймати злочинця на гарячому, а можливо, і запобігти черговому вбивству. Це – великий крок уперед, хлопці.
Сам старший слідчий говорив досить чистою російською мовою, або задля Проніна, або – як завжди. Інші спілкувалися поміж собою російською, українською, так званим суржиком, чудернацькою западенською говіркою, ламаною російською з українським акцентом, і всі, як не дивно, один одного розуміли. Покійна дружина трошки навчила майора  мові своїх предків, інакше б він не второпав і половини реплік.
За допомогою даних, люб’язно наданих нам паном Проніним – тут капітан зробив ввічливий легкий кивок у бік гостя та тицьнув указкою в приколотий до стіни портрет симпатичного молодого чоловіка з широкими вилицями – Нам вдалося скласти найбільш вірогідний фоторобот Артиста, чи, як його охрестив наш російський колега – ще один дякуючий кивок – Янгола. Ми переслали цей портрет по факсу в усі відділення великих та середніх міст України. Тепер на нашого приятеля очікуватимуть на вокзалах, в аеропортах, в великих магазинах, в готелях. Коло навколо нього поступово стискається, і скоро він лежатиме перед нами, немов на тарелі. Головне, аби він не відчув цього зарано, не запанікував та не наробив дурниць. Або, ще гірше, не утнув чого розумного…
Артист – не невидимка, не демон і не примара, він просто людина, як і я з вами. А людина, яким би вона не була великим конспіратором, має десь спати, щось їсти, у щось одягатись та справляти десь природні потреби. Має якось пересуватись в просторі за допомогою громадського чи приватного транспорту. Нами залучено більше сотні працівників міліції, кілька сот добровільних та не дуже добровільних цивільних помічників…
Міліція з народом! – похмуро сказав передчасно полисілий брюнет років тридцяти, що говорив із легким, проте – помітним кавказьким акцентом, і усі знову розсміялися якійсь незрозумілій Проніну місцевій алегорії.
Однак – керівник підняв вістря указки вгору і знову запанувала  мовчанка – Нам ще зарано відкорковувати шампанське. Ось – він штирхнув указкою в невеличку мапу на стіні, розкреслену так, що вона трохи нагадувала схему Московського метрополітену – Траєкторія  імовірних переміщень Артиста по Україні. А ось – тут він показав на другу мапу, яка займала ледь не пів стіни – Та сама схема – черговий кивок – Але вже в масштабах Росії та ще трьох країн СНД, побудована на основі матеріалів, знову ж таки люб’язно наданих нам вельмишановним Порфирієм Петровичем. Червоним на обох схемах позначені місця злочинів, щодо участі в яких Артиста ми впевнені майже на сто відсотків, синім - п’ятдесят на п’ятдесят і зеленим – десь процентів на десть - двадцять. Якщо щось і зрозуміло з цієї схеми, то це те, що ми не можемо скласти з неї жодної системи. Що ж, негативний результат – то також результат.
Пронін помітив, що Богун уникає називати його звання та взагалі, усіляко підкреслює неофіційний характер участі московіта в розслідуванні. Тобто – це вдома ти – майор, а тут – навіть не рядовий, знай своє місце, сиди та не висовуйся зайвого разу. Капітана можна зрозуміти, зітхнув майор, він сам у такій ситуації одразу б показав чужинцю, хто тут командир, а хто – самохотник. Красно дякую Вам, пане полковнику, за таке положення. Добре, хоч взагалі відпустили…
А чому ми такі певні – встряв в розмову дуже молодий білявий хлопець в потертих джинсах, явно стажер – Що він не пірнув на дно і не випірне завтра десь у Польщі, чи то – в Прибалтиці, чи – ще інде, або не повернеться в Росію?
Така імовірність, безумовно, існує, і її не треба скидати з розрахунків. В цьому випадку ми майже нічого не зможемо вдіяти: Артист – майстер змінювати зовнішність, і якщо йому вдасться дістати якісно зроблений закордонний паспорт, він, скоріш за все, вислизне зі сфери нашого впливу, а для того, абиб об’явити його в міжнародний розшук, у нас замало даних та доказів. До того ж, будь-який кордон – то не залізна завіса, а, скоріш, грати, і людина з делікатною статурою завжди може знайти пролазку.
«Разве до Литвы иного пути нет, чем столбовая дорога» – чогось згадався Проніну рядок із класики.
Однак – продовжував старший слідчий – В нас є серйозні підстави сподіватись, що злочинець усе ще знаходиться на території України і найближчим часом звідси не поїде. Останній раз нашого підопічного бачили два місяці тому в Івано-Франківську. З того часу ані в цьому місті, ані в регіоні не зафіксовано жодного вбивства, схожого за почерком на ті, які ми приписуємо Янголові. Попередню акцію він провернув більше трьох місяців тому у Кам’янець - Подільському. Там, за нашими даними, він придбав собі револьвер системи Nagant радянського виробництва сорокового року випуску, який і досі не використав. Що ж, будемо очікувати, коли дельфін знову винирне ковтнути повітря.
Та ми не повинні просто уп’ястися в поплавець і дурно гаяти час, немов якийсь тупий рибалка. Ми маємо вже зараз прикинути, як будемо брати Артиста та що йому закидатимемо при затриманні. Ви, звичайно, можете сказати, що я чищу щуку, яка ще плаває в річці. Проте знали б ви, скільки я бачив блискучих справ, які розсипалися, неначе хатинки картяра, а все через те, що слідчі думали: «спочатку ми спіймаємо цього голубчика, а вже тоді думатимемо, що з ним робити». В результаті часто-густо злодій-рецидивіст, якого розшукували більше року та брали зі стріляниною та вибиванням дверей, отримував лише невеличкий строк за зберігання зброї у колонії звичайного режиму, звідки тікав наступного ж місяця. Тож ми маємо ретельно підготуватися, аби потім не кусати собі лікті.
Що ми маємо проти Янгола просто зараз, я маю на увазі – з    стовідсотковою гарантією? Будемо відвертими самі до себе – нічого, або – майже нічого. Кожне звинувачення нам доведеться довго та ретельно доводити. Отже, на першому етапі для нас головне – затягти Янгола до камери попереднього утримання та протримати там якнайдовше. Його документи, напевно, фальшиві, до того ж вдома чи при ньому може знайтися зброя чи ще якийсь компромат. А це вже – зачіпка. Коли Артист остаточно зрозуміє, що відсидки йому не уникнути, почнемо обережненько чіпляти на нього справу за справою. Спочатку – найвірніші, тобто – червоні, по тому – сині, тоді – зелені. А як спечемо хлопчику гарненький строк – залучаємо до діла російську сторону та архів пана Порфирія…
Вибачте, панове – встряв тут сивий парубок із неприродно довгими чорними вусами – Але що ми будемо робити, коли Артист просто не захоче йти до відділку та й по всьому? Нашому другу довічне світить, чого йому втрачати?
Як що втрачати? Життя! – резонно зауважив Саша зі свого кутка – Жити усім хочеться.
Яке то життя – довічне в нашій тюрмі, та ще й без жодної надії на звілльнення…
Яке не є, а життя. А надія завжди існує. Не було ще в світі в’язниці, з якої б хоч раз не втікали. Он навіть із Соловків…
Бийся по губі!
Питання доречне – обірвав суперечки капітан – Ми ж майже нічого не знаємо про характер Янгола. Як він  поводитиметься при затриманні? Підніме руки вгору та заплаче? Тікатиме та відстрілюватиметься до останнього патрона? Прокусить ампулу з ціанідом? Захопить заручників? Почне стріляти в натовп? Кине гранату? Підірве пояс шахіда?
То що він, супермен якійсь? – невдоволено буркнув лисий.
Може і супермен, Петре, я не знаю. Врахуйте, нам відомо про нього далеко не все. Ми ж бо аналізували, здебільшого, нерозкриті діла. А хто скаже, скільки справ ледачий провінційний дільничній списав на нещасливий випадок, аби не вовтузитись? Скільки їх наші не дуже совісні «колеги» повісили на випадкових людей, відбивши їм перед тим нірки?
Хтось поруч із Проніним скрипнув зубами.
Та покиньте вже нас лякати, невже ми з одним леґенем не зможемо впоратись, був би він хоч Довбуш чи Котигорошко? – знову озвався сивий – Підключимо спецназ, коли треба…
Спецназівці тільки те й зможуть зробити, що наробити в ньому дірок. Ти цього прагнеш, Йосипе? Це задля цього ми рік носами землю рили? Аби з’явився ще один неопізнаний труп, вбитий при затриманні?
Всі похмуро замовкли. Пронін теж мовчав, добре розуміючи,  що Голота має на думі. «Служити та захищати» – воно, звичайно, добре, проте не запросто ж так цілий відділок витрачав робочий час, необхідний для розв’язання поточних справ, яких завжди вистачає. Хлопцям теж хочеться відкритих злочинів та закритих «вісяків», хочеться підвищення по службі, хочеться прибавки платні, хочеться кар’єрного зросту, зірочку там на погони і взагалі, хочеться подяки від начальства. А що ви думали? Менти – теж люди! Слави хочеться, врешті решт, хоча в гучних ділах головну популярність, зазвичай, отримує злочинець, та й по заслузі.
- Тож я і кажу – знову взяв слово капітан – Брати його будемо тихесенько-легесенько, за якимось дурним дрібним поводом. Свідчення там дати, чи тимчасову прописку оформити… Артист має бути певен, що він – у  цілковитій безпеці, що його затримали на п’ять  хвилин, і що значно краще буде для нього не піднімати дурно стрілянину, привертаючи до себе зайву увагу, а спокійно піти за добрими дядями-міліціантами аби залагодити ту дрібну формальність.
- І Янгол нічого не запідозрить? Він ж бо не дурний…
- Тож треба і нам дурнями не бути! Маємо зробити все так чисто, аби в нього і думка недобра не закралася!
- А чи не простіше буде схопити клієнта в натовпі, руки за спину… – вставив Хмелько свої п’ять копійок.
- Вхопив один такий!
- Ну, тоді – ніяк не вгамовувався стажер – Дати йому кийком по голові, або хлороформом усипити, чи електрошоком, чи ще чимось. А вже тут, у відділку, за допомогою мотузки та палиці…
- Боже, ти бачиш, з ким мені доводиться працювати! – Богун, неначе диригент у відчаї, зламав в руках указку – Використання «допиту з упередженням» свідчить, перш за все, про непрофесіоналізм слідчого. Професіонал і без цього впорається, а дилетанту воно не допоможе. До того ж дарма ти думаєш, що цей хлопець так легко зламається…
- Всі ламаються, рано чи пізно – ніби про щось розмірковуючи, пробуркотів грузин – Незламних не буває, все це – казки про піонерів-героїв. Залежить, як ламати і в якому місці…
- Добре, припустимо, що ми таки змусимо Янгола на допиті підписати зізнання. А на суді він встане та від усього відмовиться, звинувативши нас в застосуванні тортур та вимагаючи незалежної медичної експертизи. І тоді вже нам, а не йому доведеться доводити, що ми не верблюди, не плюємося і не маємо горбів. Зараз тобі не тридцяті роки на дворі…
- Звідки той Артист взагалі впав на нашу голову?
- Хто зна. Скоріш за все, він або й дійсно – артист-невдаха, або – колишній працівник КДБ, ГРУ чи іншої радянської спецслужби. А можливо – те й те разом, і таке бувало. У першому випадку в нас ще є шанс відшукати його сліди по архівах театральних училищ, у другому та третьому – забудьте. Розвідники своїх не здають, навіть колишніх.
- Так. Коли їм це не вигідно.
- Було б вигідно – давно б самі йому шию скрутили.
- Цікаво, який ж у нього, все ж таки, мотив? Має ж він в нього бути. Адвокат на суді цим питанням неодмінно поцікавиться…
Розумник знайшовся! Знав би прикуп – мешкав б в Сочі.
Наші аналітики схиляються до двох основних версій – знову взяв слово командир загону – Янгол або геть схиблений маніяк, або – професійний килер. Проте і в діях маніяка має бути якась система. Тобто один навіжений ґвалтує саме вагітних жінок, другий – калічить лише білявих дівчат, третій – стріляє тільки у велосипедистів. Один вбиває тільки на повну луну, інший – лише по суботах. Один душить жертви мотузкою, другий – ріже медицинським ланцетом, один голить їм волосся, другий малює на грудях православний хрест. Тут ми ніякої системи не бачимо. Або – не можемо її зрозуміти.
А килери?
В них теж є своя спеціалізація. Той, що полює на «важкі» цілі, котрі добре охороняються, зазвичай погребує «брудною» роботою (беззахисні жінки та діти, наприклад). Той, що бере по п’ятдесят штук зелені за замовлення, не візьметься за справу, за яку дадуть не більше тисячі. А от наш Артист береться за все і не гребує нічим…
А що Ви самі думаєте з цього приводу, Іван Валер’янович? У Вас є своя версія? Хто він?
Я гадаю – Богун трохи помовчав, потім заговорив повільно, роняючи кожне слово, наче невеличку гирку – Що ми маємо діло з унікальним випадком в історії криміналістики: вбивця-професіонал з якоїсь причини трохи поїхав дахом та почав мочити усіх поспіль. Професійні навики в Артиста діють так, як і раніше, відключилися лише критерії відбору «клієнтів».
Хто ж йому їх замовляє?
А ніхто! Можливо, Янгол сам і вигадує собі замовників. Пам’ятаєте фільм «Псіхо»?
На що ж він тоді живе?
Хто зна. Чи то з колишніх замовлень кошти накопичилися, чи то спадок від бабусі отримав і вирішив попрацювати, так би мовити, «для душі»…
В цей момент неймовірно голосно задзвонив телефон, і в кімнаті всі одночасно замовкали, немов вимерли. Виклик, поза сумнівів, був міжміським. Перечекавши якусь строго відмірену кількість сигналів, Голота рішуче підняв слухавку.
- Так! Так, це я. Так… Так… Он воно що? Цікаво… Цікаво… Базу забезпечите? Звичайно. Якнайшвидше. Чекайте. Все.
Капітан відкрив старенький, проте надійний радянський сейф, вийняв звідти шістнадцятизарядну Berett-у в спецкобурі, натягнув “постромки” на плечі, поверх накинув легку куртку, підняв за ремінець спортивну сумку… І лише тоді підняв очі на всіх присутніх, немов питаючи: «А що, хіба ви ще тут?» По тому вимовив лише три слова:
- Він у Львові.
Почувши ці слова, правоохоронці, немов герої якогось старого вестерну, швидко та впорядковано розійшлися по своїх кабінетах, аби вже за чверть години стояти біля машини надворі. У кожного була з собою зброя, течка із документами та зміна білизни, вочевидь, заздалегідь заготовлені. Тільки Пронін поїхав, як дурень, з цілим чемоданом. Так і не завітав майор до невістки, не поласував українським домашнім борщем із пампушками, не піднявся на Володимірську гірку та не спустився в святі Лаврські печери. Виходить, не судилося, що поробиш.
Полювання на Янгола вступило в свою заключну фазу!

Оргазм

Мабуть, планування цієї будівлі було найзаплутанішим з усіх, які Янголу довелося відвідати в своєму житті. Кажуть, колись такі споруди виходили, коли намагались реалізувати дипломні роботи випускників архітектурних        інститутів. Просторі холи з високими стелями, прикрашеними барочним ліпленням, зі старовинними портретами невідомих добродіїв у масивних рамах по стінам, змінювалися на напівтемні вузькі  коридорі, що якось непомітно переходили в «повітряні мости» поміж корпусами зі скла та бетону в стилі радянської архітектури сімдесятих років. Під ногами був то лаковий, неначе в театрі, інкрустований різними породами дерева паркет, то проста фарбована дошка, то червона килимкова доріжка, то потріскана плітка, то старий лінолеум, то голий бетон. За вікнами поперемінно з’являлися то траса зі жвавим рухом напрочуд яскравих машин, то тиха вулиця, по якій повільно дефілювали пенсіонери в старомодному вбранні, вигулюючи мопсів та болонок з блакитними чи рожевими бантами на шиях, то двір-колодязь, по вікна другого поверху засипаний снігом…
Стоп, а хіба в нас зараз зима? Чому ж  він тоді так легко одягнений? І номерка в кишенях немає. Та й чи був тут взагалі гардероб? Може, Янгол залишив верхній одяг та інші речі у кабінеті в якогось приятеля, котрий тут працює? Не пам’ятаю… Ой, якби ж то було єдиним, чого він не міг пригадати! Наш герой раптом усвідомив, що не має ані найменшого уявлення, що це за установа, навіщо він сюди зайшов і чого шукає. Дивно, а нібито щойно когось розпитував, з’ясовував як пройти… Куди?
Принаймні, тепер в нього з’явилася конкретна ціль: вибратись звідси. Янгол прискорив ходу, але лабіринт ніяк не хотів його відпускати. Власне, ця система коридорів не була лабіринтом у строгому розумінні, бо тут ніщо не повторювалось. Тільки сірі камяні сходи закінчувались глухими кутами та заплутані коридори вели до наступних коридорів, а підказки поодиноких перехожих та мальованих вказівників ще більше його заплутували. Можна було б постукати у один із безкінечних та різноманітних дверей, але він чомусь дуже добре усвідомлював,  що цього не варто робити, бо там сидять дуже зайняті та заклопотані люди, яким зовсім не слід заважати, тим більше з такого дрібного приводу…
Янгол навіть наважився було виплигнути з вікна, проте раптом з’ясувалось, що він знаходиться на висоті не менше п’яти поверхів понад землею. Дивно, а нібито весь час намагався спускатись. Добре, хоч на дворі тепер зеленіли дерева та світило сонце – буде не так зимно, коли він, нарешті, звідси викараскається. Якщо викараскається, звичайно…
Раптом блукач побачив попереду фігуру чоловіка у камуфляжі, що сидів на широкому підвіконні високого старовинного вікна та дивився у двір. Янгол подумав: «Це – охоронець, він має знати, де тут вихід», і побіг до нього, вигукуючи на ходу:
Гей, друже, не підкажеш, як мені вийти звідси? – «охоронець» повернув голову.
Якби ж то я знав, Янголе – сказав він невесело – Якби ж то я знав…
Янгол так і закляк, де стояв. Просто на нього дивився, сумно посміхаючись, Олег Карташов, його фронтовий друг, той самий, через якого і почалася уся ця катавасія. Він виглядав так само, як одинадцять років тому, коли вони бачились востаннє, от тільки без бронежилету та боєкомплекту. Та й отворів від куль в його тілі, слава Богу, на цей раз не було. Лише застаріла темна пляма на гімнастерці нагадувала про той невдалий бій…
Ну, чого витріщився, не впізнаєш? – спитав Олег у звичайній своїй манері – Добре, хоч не репетуєш та не втікаєш, заплющивши очі, наче божевільний, як минулого разу. Нібито я – якась потвора, вампір, вовкулака, а не твій бойовий товариш…
Але ж ти… Ти мертвий! – видавив з себе, нарешті, Янгол.
Ну, мертвий, мертвий – в голосі вбитого солдата чулося вже навіть  не роздратування, а якась нелюдська утома – Ти думаєш, я сам ще цього не помітив?
А я? – спитав він, все більше відчуваючи себе ідіотом.
Ти? Ні – небіжчик якось не по-доброму посміхнувся – Поки що…
Я… Я сплю? – прозрів нарешті Янгол.
Спиш, спиш – заспокійливо сказав Олег – Ти все життя своє спиш та мариш. Пора б вже, нарешті, прокинутись, друже…
Тобто?
Пусте! – хлопець безнадійно махнув рукою – Нема часу на теревені. Треба ще передати тобі усе, що мені наказано, а в нас не так вже й багато…
Стій, стій, стій! – наш герой помотав головою, немов струшуючи з себе бризки невидимої води – Я за тобою не встигаю. Хто наказав, кому, навіщо…
Та чого ж тут незрозумілого! – спалахнув пришелець із Того Світу, але одразу опанував себе, і став пояснювати, неначе тупому школяру – Ти – сплячий, я – мертвий, я прийшов до тебе уві сні, бо так зручніше, до того ж наяву ти б мене іще більше злякався. Прийшов, звичайно ж, не за власним бажанням, а аби сказати тобі…
Стоп! – зупинив його Янгол – З цього місця, будь ласка, трохи докладніше. Хто саме тебе послав? Бог, Диявол, Будда…
Як у вас тут все прямолінійно сприймають – скривився Олег – Ну, скажемо так: мене послали Сили, що керують цим Всесвітом.
А хіба це – не одне й те саме, що Аллах або Шива?
Аж ніяк. Є Той, хто створює світи та закони, за якими вони існують, а є ті, хто за виконанням цих самих законів стежить. Ну, це як законодавча та виконавча влада в державі. Саме через нерозуміння цього аспекту у вашому богослов’ї царює така плутанина… Слухай, дай-но закурити, будь ласка, своєму фронтовому другу, бо немає вже сили на такі розмови без цигарок!
А хіба тут можна палити? – здивувався сплячий, дістаючи з бокової кишені пачку Captain Black-у, яку зазвичай курив в своїй нинішній «реінкарнації».
Саме тут і можна, дурнику – повчально сказав солдат – Сон – то пограничний стан поміж буттям та небуттям, але закони, за якими він існує, ще дещо схожі на земні. Ой ні, сам смокчи ці шоколадні палички, а мені дай справжню цигарку, таку, від якої горло дере…. Ліпше за все – простий «Петро I» зеленогорського розсипу.
Та де ж я її для тебе візьму?
Ти що, Янголе, зовсім… Це ж – твій сон, ти тут – цар і бог! Пошукай-но по кишенях.
Янгол слухняно поліз в нагрудний карман свого сірого піджака і, дійсно, знайшов там чорну м’яку пачку із золотими літерами. Простягаючи її товаришу, він не утримався від шпильки:
А я думав, ти віддаєш перевагу Havan-і у металевому футлярі.
Знущаєшся? Ну-ну – майже не образився Олег, даючи товаришу прикурити; той хотів спитати, звідки в нього взялася запальничка, аж тут раптово закашлявся: відчуття тютюнового диму в роті та у легенях виявилось неправдоподібно реальним!
Що? Подобається? – дуже щиро засміявся Олег, підкурюючи й собі.
Чому…Але ж… Зазвичай уві сні…
Все через мене – не без гордості сказав небіжчик, з насолодою роблячи глибоку затяжку – Це важко пояснити, проте саме санкціонована Силами присутність у твоєму сні моєї справжньої, хоч і мертвої, з вашої точки зору, особистості, робить його значно більш схожим на дійсність… О, який кайф! Ви тут, дурні, не розумієте радість від таких дрібниць, як відчуття смаку, дотику, запаху, сексу…навіть болю…
Тобто, ти маєш на увазі, що я можу, наприклад, замовити просто сюди просто зараз банкет із дівчатами, циганами, ведмедями та шампанським?
Можеш.
Стій, а можу я звести собі палац з гірського кришталю чи перенестися кудись на Гаваї?
Можеш. Можеш навіть, коли фантазії вистачить, побудувати цілий власний світ і заселити його казковими монстрами та цяцькастими сексопільними русалками – в голосі Олега відчувалася якась глобальна нетутешня нудьга – Але який сенс? Все – Майя… Там, звідки я прийшов, це дуже скоро розумієш.
А як там, взагалі? – обережненько спитав Янгол.
«Когда б не тайна моей темницы, я бы мог поведать… От слов легчайших повести моей зашлась б душа твоя и кровь застыла, глаза, как звезды, вышли из орбит, смертельный ужас разъял б твои заплетшиеся кудри и каждый волос водрузил стоймя, как иглы на взъяренном дикобразе; но вечность - звук не для земных ушей…» - натхненно продекламував Карташов, а по тому цинічно сплюнув – Немає там нічого, друже. Тільки темрява, пустота та нудьга. Іноді зустрінеш такого небораку, як і сам, але це – те ще задоволення. Добре хоч, що час від часу на землю відпускають, проте й там – як на похмілля чужому банкеті…
То де ж ти зараз насправді? Рай, Пекло, Чистилище, Нірвана, Вальгала?
Ти що російської мови не розумієш? – раптом розлютився на Янгола його дивний співрозмовник та варварські розчавив недопалок о білу штукатурку – Я – Ніде, розумієш, Ніде, вже десять років, як Ніде, і все це – через тебе!
Чому через мене? – не зрозумів Янгол.
Ну, добре, добре, через нас обох – так само несподівано заспокоївся Олег й запалив чергову цигарку – Через твою слухняність і мою ненависть, якщо вже бути точним.
Все одно – не розумію. Поясни.
Авжеж. Задля чого мене сюди прислали, як ти думаєш – горілку пити? До речі, щось занадто тверезі ми з тобою задля цієї розмови…
Добре, візьми… пошукай там, за шторою.
Посланець, анітрохи не здивувавшись, простягнув руку за зелений оксамит і одразу ж знайшов невеличку «натовську» фляжку, але, перш ніж відкрутити ковпачок, попросив:
Тільки, будь ласка, най це буде звичайна горілочка, ніяких там коньяків, віскі, рому та іншої фарбованої фігні, добре? У крайньому випадку – самогон чи медичний спирт… Ой, пішла, пішла голубонька – крякнув Олег із непідробним задоволенням, передаючи другові ємкість з алкоголем – Ключниця робила? – Янгол кивнув, посміхаючись про себе; він загадав «Абсолют», бо де ще пити напій із такою «екзистенціальною» назвою, як не в цьому «дуже дивному місці»?
Закусити б… - прохрипів він за хвильку.
Знову ж таки, благаю, без різних витребеньок. Краще за все – стара добра московська ковбаска. Тобто, не дуже стара…
Добре, принеси, он, на сусідньому підвіконні – Янголу почало подобатися робити ці дрібні фокуси.
Я тобі що, гарсон? – пробурчав колишній однополчанин, але таки сходив за вказаною адресою та приніс звичайну мілку тарелю із блакитним обідком, яку прикрашала нарізка твердої, наче гума, чорно-коричневої речовини з білими вкрапленнями, та два бутерброди червоної ікри, прикрашені зеленими листиками петрушки; все це нібито зійшло із вітрини якогось радянського театрального буфету.
Ікра для мене – попередив Янгол  співтрапезника.
А я хіба проти? – пожав плечима Олег – Будь! – він ще раз приложився до фляжки та схопив один із сандвічів; наш герой посміхнувся та пішов за його прикладом.
Отже – розпочав нарешті Карташов свою промову – Давай трошки пригадаємо шкільний курс із фізики. Пам’ятаєш, закон збереження енергії, принцип сполучених сосудів, сила дії дорівнює силі протидії, перехід кількісних змін у якісні… хоча це вже, здається, з іншої області – Янгол кивнув – Так ось, на тонкому, так би мовити, рівні, теж діють подібні закони.
Та невже? – щиро здивувався сновидець.
Та авжеж – не без задоволення блиснув  ерудицією його співрозмовник – Усе подібне всьому, те, що згори, те й внизу, що зовні, те й всередині. Смарагдова Скрижаль Гермеса Трисмегіста.
Який ти, одначе, став нині обізнаний!
А ти думав. Вже чого-чого, а інформації там до біса, як і часу на її вивчення, наче у тюремній бібліотеці. Все, що хтось колись писав, казав чи думав… Та зараз ми не про це. Отже, візьмемо таку цікаву річ, точніше – речовину, як ненависть. Неприємна субстанція, з якого боку на неї не глянути, та в людському світі без цього не обійтися. Сеча, наприклад, теж неприємна на смак та на запах, але куди ж ми, тобто – ви без неї? Проте сентенції на кшталт «шляхетна ненависть» чи «гнів праведний» – така саме нісенітниця, як вислів «святе лайно».
Та одна справа – ненависть, що реалізує себе у дії, чи, скажімо, в лайці. Само по собі це не дуже добре і може призвести до вкрай негативних наслідків, включно із каліцтвом та душогубством. З іншого боку, насилля, породжене ненавистю, зазвичай породжує нову ненависть у відповідь. Навіть коли хтось дає вихід емоціям наодинці із собою, на словах чи на малоцінних неживих предметах, це все одно забруднює світову екосистему, наче спалена гумова покришка.
Але буває ще скрита ненависть, вона не така помітна, проте її наслідки можуть бути не менш згубними. Як кажуть на Україні: «Не долаялася, в грудях стоїть!» Коли ця нереалізована злоба селиться в душі людини, вона поступово накопичується, та ще й розмножується, наче злоякісна пухлина, виїдаючи все зсередини та займаючи все більше й більше місяце. Все це, звичайно, дуже погано відображається на здоров’ї особистості, душевному та й фізичному. До того ж, коли накоплена лють таки виривається назовні (іноді жертвою може стати зовсім випадковий об’єкт), то різниця може бути приблизно така, як замість того, щоб плеснути в когось водою з кухля, ти обдаєш його бочкою киплячого окропу. Найгірше те, що людина може навіть не помічати того фурункулу, доки з нею не трапиться нервовий зрив і гній не піде назовні. Саме задля вчасного виявлення таких накопичень і була придумана християнами сповідь, а  матеріалістами – психоаналіз.
Янгол слухав та мовчки кивав, лише раз скривився, коли згадали про окріп (щось це йому нагадало). Досі колишній однополчанин ще не сказав йому нічого принципово нового, до чого він сам не зміг би додуматись. Нічого такого, задля чого було б варто повертатись із Царства Мертвих.
…Однак є в цієї проблеми ще один аспект, не такий очевидний для пересічних громадян – захоплено продовжував Олег, посьорбуючи із фляжки та тягаючи з тарелі кружечки ковбаси – Накоплені в суспільстві «безсила» злоба й «безособова» ненависть з одного боку, та жорстокість й несправедливість – з іншого, врешті решт досягають критичної маси, що спричиняє чималий вибух, який може серйозно порушити встановлену світову рівновагу. І необов’язково до соціального вибуху, між іншим. Кордони поміж «тонким» та «грубим» світом досить таки ефемерні. Це може бути землетрус, цунамі, повінь – будь що.
Навіть коли раби на плантації й не повстануть проти господарів і наглядачів, не спалять хазяйський дім та не повісять на дубі плантатора разом із сім’єю, їхня лють за непосильний труд й несправедливий батіг врешті решт може призвати на маєток блискавку. При тому у вогні, зазвичай, гинуть і самі раби – ненависть сліпа, як будь-яка стихія. Іноді, досить рідко, безконтрольний паводок ненависті може викликати катаклізми глобального масштабу. В історії таких прикладів багато: згадай Великий Потоп, загибель Помпеї, Садом та Гоморру…
Вибач, що перебиваю, Олежику, але хіба Садом загинув не через…
То усе фігня, звичайно ж – Олег презирливо махнув рукою – Ніколи не чув, аби це явище раптом набувало характеру епідемії. Процент «голубих» в суспільстві завжди становив п’ять-десять відсотків, і збільшувався він, зазвичай, не через розбещеність громадян, а навпаки – через пуританізм, окреме виховання хлопців та дівчат і таке інше. Якби мужеложество було таким вже великим гріхом, то чому Господь не спалить на попіл казарми, тюрми, монастирі та інші його розсадники? Просто переписувач вважав цю проблему актуальною для сучасної йому Іудеї, от і прив’язав її до спогадів про реальні події. Та й що то за добрий Бог, який вбиває своїх дітей через такі дурниці?
Але, як я вже казав, існують у всесвіті Сили, що турбуються про загальну безпеку землян, охороняють нерозумне людство від самого себе. По перше, вони посилають на землю пророків, які навчають людей, як боротися із власною ненавистю. Власне, не посилають в прямому сенсі, а просто наділяють звичайну людину екстраординарними здібностями та доручають їй місію…
Зрозуміло. Христос терпів та й нам велів…
Маячня якась. Нічого подібного Ісус ніколи не казав. Спаситель велів не терпіти, а прощати, це – конче різні речі. Терпіння без прощення взагалі не має ніякого сенсу: терплячка ж бо ні в кого не залізна, навіть у Бога, якщо вірити Старому Заповіту. Тільки любов та прощення, подібно до того, як луги нейтралізують кислоту, вбивають ненависть у серці людини, а отже – зменшують присутність ненависті і в навколишньому світі. Не ненавидіти злого, а пожаліти його, наче убогого. Хіба нормальна людина ненавидітиме каліку за те, що в нього одна нога, навіть якщо їй неприємно на нього дивитися і його присутність створює для неї певні незручності? Прощаючи ворогам своїм, ти допомагаєш Вищим Силам впорядковувати Всесвіт, а вони, повір мені, вміють бути вдячними за допомогу.
Йой, хлопче, тобі б проповідником працювати!
Якби ж то я був такий розумний спочатку, як моя жінка потім! – сумно посміхнувся Олег, зробив добрячий ковток і смачно закусив ковбаскою – Та повернемося до наших баранів. На жаль, досі далеко не всі люди спроможні на прощення. Але на цей випадок у вищезгаданих мною Сил існують різні запобіжні заходи, щось на зразок відвідних каналів та електричних запобіжників. Наприклад, викличе якийсь п’яний офіцер жорстокого плантатора на дуель та застрелить, або найбільш ненависний наглядач впаде з коня та шию собі зламає, ненависть в серцях рабів і заспокоїться, пожежа обмине плантацію, ситуація буде розв’язана за допомогою малої крові. Але задля таких операцій вищезгаданим мною Силам (можеш, якщо хочеш, називати їх янголами - хранителями людства) іноді доводиться використовувати людей певного типу… Не найкращих людей, прямо скажемо, але й не найгірших… Легенди про благородних розбійників та невловимих месників беруться не на пустому місці. Робін Гуд, Боні і Клайд, Кармелюк, Дубровський… Самим фактом свого існування вони пом’якшують соціальну напругу, дають альтернативний вихід бажанню помсти, підмочують порох у замкненій бочці, і замість потужного вибуху лунає легкий «пшик». Це ще можна порівняти із тим, як випускають пару зі скороварки, аби не луснула…
Вибач, що перебиваю, Олежику, але яке все це має відношення до нас з тобою?
На жаль, Янголе, найбезпосередніше. Почнемо із мене. Ну, тут усе просто: я був занадто злий на пана Акімова, і моя лють порушила загальну рівновагу.
Невже ти ненавидів його так сильно, що це могло серйозно вплинути на світову гармонію?
Ще б пак! Я ж дійсно спромігся узяти цю ненависть навіть в могилу. Я й там не міг деякий час заспокоїтися, все очікував на душу Павла Лукича, аби задати їй перцю. Через це і опинився Ніде, або – у Нульовому Колі, місці, де накопичуються душі тих, хто на ментальному рівні занадто прив’язаний до Землі, аби рухатись далі; смішно, що деякі індивідууми так б’ються, аби залишити слід, добрий чи поганий, в пам’яті людей. Бачили б вони, куди потраплять, якщо їм це справді  вдасться… Згодом, щоправда, я трохи охолонув, дійшов, що до чого. Я навіть хотів тебе зупинити, попередити, але ти тоді був такий переляканий…
Пробач.
Та не в цьому справа. Крапля, після якої рідина витікає з сосуду, не обов’язково має бути найбільшою чи найгіркішою, вона просто остання: кількість ненависті в цій частині світу досягла критичної відмітки, і Охоронцям довелося терміново вжити невідкладних заходів, аби пом’якшити загальну напругу.
І задля цього…
Так, друже, вони використали тебе.
Але чому саме я?!
По-перше, ти оказався під рукою. По-друге, ти найкраще підходив для цієї місії.
Хіба я найгірший на світі?
Ні, ти – ніякий. Ні чорний, ні білий, ні холодний, ні гарячий. Можливо, в тебе, як у багатьох акторів, що звиклі вживатися в чужі образи, погано розвинена власна особистість. А може, ти просто не розумієш різниці між злом та добром. Ідеальний сірий янгол помсти…
Як це я не розумію різниці?
А так. Ти ж – Янгол. Думаєш, янголи усі білі та пухнасті, із лебединими крилами за плечима та блакитним німбом над головою? Янгол у буквальному перекладі значить – «посланець», що не має власної особистості, він – сліпий виконавець чужої волі. Саме можливість вибору поміж добром та злом робить людину вищою за янголів та інших сил небесних, хоча ваші богослови чомусь пов’язують її з актом гріхопадіння та називають прокляттям. Проте це і є та сама «свобода волі», про яку вони так люблять теревенити…
Але ж я – людина, а не янгол.
Так, Янголе, ти народився людиною, проте сам відмовився від права та обов’язку обирати…
З чого ти це взяв?
Ну, наприклад, скажи, хіба ти ніколи не чув про заповідь «не убий»?
Чув, звичайно.
То що ж ти робиш, в такому випадку?
Ці люди й самі прирікали інших на смерть. До того ж, якщо вони були здатні образити когось, аби викликати таку ненависть, що й через багато років за їхню смерть платили чималі гроші, іноді – все, що мають, мабуть, вони таки заслуговували на те, що отримували.
«Не судіть, да не судимі будете…»
От цього мені казати не треба! Я нікого не судив, судили вони, я, як ти сказав, лише виконавець.
Однак своєю пропозицією ти спокушав їх на вбивство, а сказано: «Не введи нас во искушение…»
По-перше, це було сказано не до мене, а до Бога. А по-друге, прибрати з життя всі спокуси, то все одно, як зі смуги перешкод знести усі бар’єри та закопати рівчаки. Залишиться голе поле без усякого сенсу…
«Спокуси мають прийти у світ, але горе тому, через кого вони приходять…»
А ти думаєш, мені дуже весело працювати катом? Проте всі мої роботодавці – свідомі дорослі люди. Вони знали, про що просять, а отже – прийняли на себе весь гріх…
Нічого, гріх – то така річ, якої цілком вистачає на двох. А то і на трьох, і більше.
Але ж так сталося…
Сталося, склалося! Так вже сталося, так случилося, піді мною твоя жінка опинилася… Ти ж нібито християнин, мать твою! Ти хоч на сповіді давно був?
Та що я, з глузду з’їхав? Кожен другий піп працює на Контору, я вже це добре знаю.
І думаєш, то тебе виправдовує? Є ж Біблія, відкрий, почитай…
Та читав я твою Біблію! В ній зараз можна знайти цитати на будь-який випадок і на підтвердження будь-якої думки. Пам’ятаєш, коли нас з тобою везли вбивати чеченців лише за те, що вони живуть на власній землі, нас батюшка благословляв, з цієї книги щось зачитував, та ще й сказав наостанок, що ми йдемо на «святе діло».
Ми їхали на війну…
То що, на території Росії Божі заповіді діють, а у республіці Ічкерія – вже ні?
Ну, можливо, той піп був не зовсім правий…
А який був правий? Протягом усієї історії священики всіх конфесій благословляли війни, тортури та смертні кари, а я що, маю бути святішим за Папу Римського?
Але ти міг зробити інший висновок. Не те, що коли можна вбивати на війні, то можна і усюди, а навпаки.
І взяти на себе відповідальність за всіх, кого вбив за чиїмсь наказом? Так?
Так он воно у чому справа! Ти в нас відповідальності не любиш. Тобі спокійніше думати, що ти виконуєш чиїсь накази і тому ні в чому не винен. Але коли ти пливеш за течією, то все одно приймаєш рішення – попасти туди, куди вона тебе принесе…
Не треба мене заплутувати! За все життя мені жодного разу не дали свободи вибору, а тепер я ще й маю відповідати за все на світі! Дякую!
Вибір завжди є, просто іноді за нього доводиться платити або боротися. Як, наприклад, за своє бажання стати актором, а не військовим офіцером чи таємним агентом.
Хто б казав! Хіба то не ти вплутав мене в усю цю історію?
Яке я мав право тобі наказувати? Я ж був молодшим за тебе і за званням, і за віком.
Ти був мій бойовий товариш…
Ну то й що? Я був мертвий, ти вже нічого не міг для мене зробити.
Ти загинув, прикриваючи мене від куль своїм тілом, я відчував провину…
Та покинь, я був без п’яти хвилин трупом, і ти це добре розумів! Ти міг так само сховатись за каменем.
То була твоя остання воля перед смертю…
Я просив тебе найняти килера, а не робити все самому.
А я знав, де ті килери пасуться?
Ну, то й не робив би нічого!
Я ж дав тобі  Чесне Слово!
А ти в нас такий чесний?
Так, я дуже чесний.
Цікава в тебе мораль, молодий чоловіче: «у дверей нельзя подслушивать, а старушонок можно лупить, чем попало, в своё удовольствие».
Це ти з якого приводу? – Янгола аж пересмикнуло: він згадав про Глаголєву.
Та ти що? То ж «Злочин і кара» Достоєвського. Шкільна програма, між іншим…
Не знаю. Я пам’ятаю на пам'ять тільки драматургію. Можливо, я б не вбив Акімова, якби твої шановані Сили не направили мене просто до нього…
То могло бути і просто збігом обставин.
Чи не забагато збігів?
Той збіг можна було б витлумачити і інакше: ти не міг вбити Павла Лукича, бо тепер був забов’язаний його захищати.
А я й захистив його одного разу, тож тепер ми квити.
На все в тебе відповідь є! А навіщо ж ти пішов далі?
Я дав Акімову Слово. Так вже вийшло…
Ти бач? Знову! І Батону теж? І усім іншим дав Слово, бо був вимушений? Жодного разу не міг відкараскатись й припинити той кривавий марафон? Мовчиш? От бачиш… Добре, покинемо цю дурну розмову. Не мені тебе судити, тим більше, що тебе використовували Охоронці, отже, врешті решт… Але яка ж ти, все ж таки, сволота!
Ти про що? – не зрозумів Янгол і озирнувся.
Просто по коридору до співрозмовників сексуальною ходою «від стегна» прямувала молода симпатична білявка в білому светрі та чорній шкіряній міні спідниці. Тільки тут наш герой збагнув, що за весь час бесіди мимо них не пройшло жодної живої чи мертвої душі. Десь він раніше бачив її… Коли дівчина підійшла ближче, він згадав, де саме.
Ну, ти й сволота – повторив посланець від Сил, що охороняють Всесвіт, обіймаючи красуню за талію – Дякую, звичайно, але… Ну, нічого немає святого в людини! Оксано, серце моє – вони злилися в пристрасному поцілунку, Олег почав пестити її маленькі груди – Ой, прости Господи, не можу опиратись! – дівчина, не кажучи ані слова, зробила добрячий ковток із  фляжки, немов там не горілка була, а якесь Amaretto, потім встала навколішки…
Янгол ніяково відвернувся. Він був радий за друга, проте одна обставина збивала його з пантелику: він не замовляв  для нього ніякої дівчини, тим більше – Оксани, яку бачив дуже давно і тільки на фото.
Янголе – почув він з-за спини – Часу залишилося мало, тож я коротко… Ой, мамо моя!.. Тобі наказано переказати, аби ти скоро закруглявся, бо все зайшло занадто далеко… О, Боже, як мені цього не вистачало!.. Принцип доміно, розумієш? Твої дії можуть викликати новий сплеск ненависті та насильства… Так, серденько моє, так!.. Коли ти не зупинишся сам, тебе зупинять…
Як? – спитав Янгол не обертаючись.
Цього ще ніхто не знає. Ну, майже ніхто… Оксаночко… вони вже знайдуть – як. Але я певен – тобі це не сподобається. Охоронці – не менти, від них не втечеш… Ой, як добре... Жодного шансу. Але ти ще  можеш розпочати нове життя, замолити старі гріхи… Так, так, так… Сонечко моє ясне…
Янгол повернувся. Його друг вже застібнув камуфляжні брюки, Оксана, анітрохи не стидаючись, чепурилася, потім взяла в нашого героя з рук сигарету, затягнулася, подарувавши йому якийсь занадто відвертий погляд... Олег одним ковтком допив горілку, з’їв останню скибочку своєї улюбленої ковбаски та, позіхнувши, подивився на годинник.
Ну, все, піду я, хорошого не назавжди. Дякую, що пригостив. Я попередив тебе, далі – роби як знаєш. Сподіваюся, ти приймеш вірне рішення, бо від цього також залежить, чи вийду я на інший рівень, а чи й дали крутитимусь по тому дурному Нульовому Колу. Залишаю тебе у приємному товаристві. Бувай! – Олег потиснув руку приголомшеному приятелю, поплескав по сідницях дівчину, що навіть не повернулася в його бік, бо була надто зайнята вивченням змісту янголових штанів, сховав не добиту пачку цигарок в нагрудну кишеню та й попростував по коридору у напрямку, звідки щойно прибула Оксана.
Олежко, постій, пробач, а як же?.. – наш герой зовсім змішався.
Та ти що, Янголе, з глузду з’їхав? – озирнувся небіжчик – То ж не вона. Зовсім не вона, мені вже можеш повірити! Моїй Оксані зараз має бути за тридцять років, а цій – сам бачиш, ледь-ледь виповнилося вісімнадцять. До того ж, справжня Оксана зараз жива-здорова, закохана, мов та кицька, в свого чоловіка-дебіла та заклопотана по самі вуха свома двома дітьми. А це – якась сексуально стурбована лярва, що пролітала поруч, почула твій поклик, та й прийняла її подобу, їм це запросто – незнайомка на визначення «лярва» лише лукаво посміхнулася – Я сам спочатку ледь не сплутав, але є деякі речі... Сам розумієш. Тож не стидайся, Янголе, бо усе це – тільки сон. Бажаю плідно провести час. «Прощай, прощай, и помни обо мне!» – засміявся  він і зник собі за рогом.
Але я ж нікого… – ніяково пробуркотів Янгол, але в цей час почали відбуватися події, що потребували його цілковитої уваги. «А й справді» - подумав він – «Чого це я комплексую? Дійсно – тільки сон…»
Оксана, чи хто там вона була насправді, добре зналася на своїй справі. Вона віддавалася незнайомцеві мовчки, проте із явною охотою. Щось у її поведінці було водночас від шльондри й від пустуючої дівчинки. Сама поза (дівчина оперлася руками о підвіконня, відставила зад та задерла коротку спідницю) і цей коридор нагадали йому те, як вони розважалися у Школі з курсанткою Свєтою. Незнайомка мала вузькі пружні стегна, як в його секретарки Насті, та великі м’які перси, немов у однокласниці Галини…
Раптом Янгол зрозумів, що Олежчину пасію ця особа жіночої статі тепер вже нагадує лише одягом та білявим волоссям. У відображенні в темному склі (за вікном чомусь вже звечоріло і горіли поодинокі ліхтарі) на нього по черзі дивилися скривлені насолодою обличчя всіх жінок, з якими він колись був, чи яких просто бажав. Он вона стала жінкою з Красноярська, яку покинув чоловік, он – тією селянкою з поїзду, що втішала його по дорозі з похорону, он вже вона – Катруся, симпатична менеджер Акімова, котра іноді йому посміхалася, он – юна уродженка Кавказу, мати трьох дітей, що віддалася йому у байраку біля аулу за дві банки тушонки, а потім відмовилася їх брати, бо вони були зі свининою…
Мабуть, з підліткового віку наш герой не відчував такого збудження. Він забув про все і, ледь не вперше в житті віддавався коханню без усілякої задньої думки. Ніколи йому ще не було так добре. Коли ж він почав доходити кінця, то ще крізь сон почув жіночий стогін: «Ой, вже не можу! Ні! Так! Ще!.. О…» Здається, Олена теж нарешті змогла досягти свого оргазму…

Майор Пронін

Майор Пронін прокинувся в холодному поту та з такою ерекцією, якої в нього не було вже давно. Сон усе ще стояв перед очима. Порфирій Петрович перехрестився, вилаявся, увімкнув нічник та пішов до душу, змивати з себе піт та інше неподобство. Вода трохи заспокоїла його, та збудження все ще не проходило. Навіть промайнула недоречно-грайлива думка, а чи не подзвонити бува по номеру, який вчора ввечері надиктував йому в трубку ввічливий та лагідний жіночій голос…
Пронін посміхнувся своїм міркуванням і подивився на годинник. Бог ти мій, лишень пів на п’яту! Може, вдасться ще трошки поспати… Та ні, простирадло й досі мокре, наче цебро води вилили на постіль. Незручно якось, покоївка може подумати, ніби він обмочився… Хоча, коли вірити нічному пророцтву, то це – останнє, що має його зараз турбувати. Та хай йому грець усьому!
Майор неспіхом одягнувся, відкрив вікно у холодний рожевий ранок та, всупереч готельним правилам, закурив цигарку. Дивно, Ольга вже більше року до нього уві сні не прихдила. Після смерті дружина, звичайно, снилася чоловікові, спочатку – раз на тиждень, потім – десь раз на місяць, проте у значно більш… спокійному варіанті. До того ж вона ніколи не фарбувала волосся у білий колір. І ніколи не носила ці жахливі шкіряні міні… Та він й за життя не пам’ятає в неї подібної пристрасті. Років за п’ять до того, як Олена пішла, їх особисті відносини стали досить таки прохолодними. А останні півроку вони взагалі…
От хіба, у перші медові місяці знайомства… Пронін посміхнувся, згадуючи події чвертьвікової давнини. Йому ще не було й тридцяти, він був лише молодшеньким лейтенантиком міліції. Через ту дурну кулю його відправили у позачергову відпустку поправляти здоров’я до кримської санаторії, як там вона називалася… Ну, там ще фігури робітників та селян стояли на даху, немов кумири римських богів в «Останньому дні Помпеї»… Ні, не згадаю.
Стояв жовтень місяць, відпочиваючих було мало, в морі купалися лише принципові «моржі», ходити на танці з перев’язаною рукою було безглуздо, в ресторані на міліцейські відпускні не дуже посидиш, тож із культурної програми йому залишалися тільки прогулянки великим санаторським парком, зачитані до дір книжки у місцевій бібліотеці та старі фільми в літньому кінотеатрі. Чи то від нудьги, чи то з голоду, молодий мент почав залицятися до гарненької практикантки з Києва. Власне, залицятися – то сильно сказано. Просто, коли медсестра робила йому щоденну перев’язку, він, користуючись тим, що її обидві руки  в неї були зайняті, лівицею пестив витончені дівочі литки.
Що то ви там робите, хворий? – зазвичай питалася вона з удаваною строгістю.
Я? Здається, в даний момент я зайнятий виключно тим, що гладжу ваші красиві ніжки, шановний лікарю.
Навіщо ж ви цім займаєтесь, хворий?
Бо вони в вас такі чудові, що я не в силі стриматися.
А хіба я вам дозволяла це робити, хворий?
Вибачте, але це мені – замість анестезії, дорогоцінний мій лікарю.
Товаришу лейтенант, якби ви не були пораненим героєм, отримали б  зараз добрячого ляпаса!
От бачите, чарівна Олю, як іноді добре бути пораненим героєм.
Он як? А коли я пожаліюсь на вашу поведінку головному лікарю?
А я скажу йому, що без пам’яті закохався і нічого не міг з собою вдіяти. Має ж він мене зрозуміти як чоловік чоловіка?
Навряд чи Вікторія Федорівна вас зрозуміє, тим більше, що їй щойно виповнилося шістдесят дев’ять.
Справді? Тоді я скажу, що втратив над собою контроль через побічну дію медикаментів…
І все в такому дусі. Це було свого роду грою: вона, звичайно ж, і не збиралася нікому скаржитись, він не шукав із нею зустрічей поза палатою, а випадково зустрівши в парку чи то в коридорі – чемно здоровкався. Проте за кілька днів сестричка замість спідниці стала одягати джинси, а хворий у відповідь підвищив зону впливу та трохи посилив тиск. Та от одного разу Пронін, мабуть, занадто захопився своїм заняттям, і дівчина, закінчивши перев’язку, якось різко відсунулася та сказала суворим спокійним тоном:
Ну, все, товаришу лейтенант. Ви самі напросилися, тож тепер і кивайте на себе! – та пішла до дверей.
«От тобі й маєш! – злякався Порфирій – Тепер вже точно накапає!» Але красуня, замість вийти, зачинила двері на замок, потім рішуче наблизилась до вікна, різким рухом зашторила скло, повернулася й почала розстьобувати ґудзики на халаті… Все вийшло настільки несподівано, що дещо нагадувало зґвалтування. Проте йому сподобалось, їй, здається, теж. Їх дивний роман, якщо його можна так назвати, продовжувався до кінця відпустки. Вони були конче обережні і зустрічались тільки під час «процедур», проте в передостанній день їх таки застукали.
Власне, самому Проніну це майже нічим не загрожувало. Що можна зробити холостому младшині? Ну, написали б «на виробництво», викликав би його до себе товариш полковник, та й сказав би: «Ах ти, жеребець! Бачу, ти вже одужав, енергія б’є через край? Ну то ми її зараз у конструктивне русло…» і завантажив Порфирія оперативною роботою, та й по всьому.
Неприємності очікували лише дівчину, й вони могли бути досить таки серйозними: ганьба, не зарахування практики, лист до інституту і в комсомольську організацію, та, цілком можливо, відчислення за «аморалку» з п’ятого курсу, не кажучи вже про моральну травлю, часи ж бо були не дай Боже. І тут лейтенант наважився… Пронін не вважав себе боягузом, колись він свідомо обрав собі долю, сповнену небезпекою. Доводилося неодноразово стояти й під бандитськими кулями, й на килимі у високого начальства. Але той свій вчинок Порфирій Петрович і досі вважав найсміливішим та найшляхетнішим у своєму житті.
Він відкрив з ноги суворі білі двері, повз які усі, і пацієнти, і медперсонал, мимоволі проходили навшпиньках. Він відчайдушно вийшов перед ясні окуляри маленької та горбатої Вікторії Федорівни, від погляду якої замерзали вікна у травні, а молоденькі практикантки оберталися на гіпсові статуї. Він тис на стару врачиху, немов Гліб Жиглов на ту Маньку – Облігацію. Він потрясав уявними нагородами та заслугами і погрожував напівміфічними зв’язками в Москві. Він сказав, що вони з Ольгою кохають одне одного, що вона – його наречена, що як тільки дівчина закінчить інститут, молоді поберуться і поїдуть до його міста, де вона буде рятувати здоров’я трудящих від усіляких хвороб та інфекцій, а він – героїчно охороняти соціалістичний закон та порядок. А що почали трошки раніше за весілля – то вже вибачте, зараз не дев’ятнадцяте сторіччя, врешті решт. Невже товариш головний лікар збирається знищити в корні майбутню міцну та зразкову радянську сім’ю? 
І сталося диво. Крига скресла, Вікторія Федорівна просльозилася  та офіційно благословила закоханих, честь практикантки було врятовано, практику – зараховано, ганебний лист залишився в чорнильниці. Але цей виступ, що мав на меті лише врятувати дівчину від неприємностей, мав ще деякі, позапланові наслідки. Порфирій Петрович так переконливо говорив тоді, що молоді люди, не змовляючись, почали поводитися так, ніби все це вже відбулося: і освідчення, і згода, і сумісне обговорювання планів на майбутнє.
Він подзвонив собі на роботу, сказав, що ще нездужає, та попросив зайві двійко тижнів за власний рахунок. Водночас довелося порвати по телефону з постійною пасією, із якою, нібито, вже намічалося щось майже серйозне. Ой, не найприємніша то була розмова у його житті! Але навіщо так лаятись? Сама винна, не треба мужика самого відпускати. Він ж їй пропонував поїхати разом, а вона все: «робота, робота»…
Оля теж щось збрехала для свого інституту, вони зняли кімнату біля самого узбережжя, благо не сезон. Проте моря молоді майже не бачили, бо тепер, слава Богу, вже ніхто не міг їх «спіймати на гарячому». Власне, ці два тижні і були їхнім медовим місяцем; під час випускних іспитів Олена була вже на шостому… Старшого назвали Олегом на честь матері, молодшу – Порфіра (прости, доню) на честь батька. Син тепер живе в Києві (тобто, здебільшого в Канаді), а дочка вийшла заміж до Америки. Такі часи, що поробиш…
Жили по всякому. Раптом виявилось, в Росії не дуже цінують новоспечених медиків з сусідньої республіки, своїх бо до біса. Тож кар’єра лікаря в бідолашної Оленьки не склалася, здебільшого доводилося працювати фельдшером, медичним консультантом при різних установах, сестрою, фармацевтом… Втім, вона не переймалася, навіть казала, що так краще – менше відповідальності, більше свободи та вільного часу, до того ж є доступ до різних ліків та трав. До Олі часто приходили якісь люди, здебільшого – жінки, знайомі та не дуже, він намагався не звертати уваги, вочевидь, це було не зовсім легально. Мабуть, щось вони таки платили, принаймні, натурпродуктом, бо, попри їхню з дружиною не куцу зарплатню, вона завжди добре одягалася, а в домі не переводилися різні там цукерки, коньяки, квіти, помаранчі...
Так, здається, Оля ворожила, а ще й надавала медичні консультації, не дуже традиційні, виписувала ліки, заварювала якісь трави, можливо, робила ще дещо. Вона любила повторювати, що в її роду усі жінки були знахарками. Бог зна, чи допомагало це клієнтам, але в їх домі за більш, ніж за двадцять років, ніхто жодного разу серйозно не захворів! А потім якось злягла вона…
Лікарі не знали, що це, але його дружина танула неприродно швидко, просто якось висихала на очах. Втім, Ольга не дуже полюбляла офіційних лікарів, лікарні та ліки, тож врачувалася здебільшого власними методами. Про свою недугу казала, що її намагається звести зі світу «суперниця» з міста Саратова (конкурентка, чи що?). За тиждень до смерті попросила Проніна привести священика, він її сповідував, причастив, соборував, а перед цим іще це… повінчав їх. На жодних поминках йому так не хотілося плакати, як на цьому дивному весіллі. Найсумніше виглядала наречена, що напівлежала у ліжку з короною на голові та тихою урочистою печаллю на сухому старечому обличчі, а їй ж було лишень сорок шість років!
А в той день відбувалося щось взагалі неможливе. Хоча Оля вже із місяць, як не вставала з канапи, в Проніна було повне враження, ніби вона, наче той птах, мечеться по квартирі, і не може знайти виходу. Відчуття безпорадності було таким сильним, що хотілося застрелитись. Пів дня жінка забороняла йому викликати «швидку», потім він не витримав, зателефонував, але вони добиралися просто неправдоподібно, навіть із поправкою на російські машини, дороги, пробки та нехлюйство, довго. Останню годину Ольга зовсім була не при собі, все просила: «розбери дах, Порфирію, розбери, будь ласка, душу випусти!» Та біс із ним, із дахом, давно розібрав би, але як він це зробить, коли згори понад ними ще три поверхи?   
Врешті решт, не витримавши, Пронін, по якомусь секундному натхненню, схопив зі стола пляшку з мікстурою та жбурнув просто в віконне скло. Оглушливий дзвін, знизу почулися автомобільна сигналізація та відчайдушний мат, потім усі звуки перекрила сирена «швидкої» (нарешті під’їхали!), а на обличчі дружини відобразилось таке полегшення, що майор автоматично перехрестився, і подумав: «відлетіла!» Лікар потім казав, мовляв, Олена померла від серцевого нападу. Чорта з два! Так від серцевих нападів не вмирають! На поминки приїхало повно українських родичів, а з його сторони був присутній тільки він сам, і то почувався непроханим гостем у власному домі. Син з дочкою довго плакали в слухавку, проте не мали жодної можливості переплигнути через океан.
Кілька днів в його хаті, майже не консультуючись із господарем, царював десяток моцних малоросійських жінок. Кілька днів вони смажили, варили, парили, різали, сервірували, потім – мили, прибирали, підмітали, ставили все по місцях. Оскільки серед них лише одна двоюрідна тітка з Луганська розмовляла російською, під кінець хохляцької навали Пронін ледь не розучився говорити рідною мовою. На поминках, як водиться, дуже багато їли, пили, плакали, згадували минуле, цілувалися, потім – співали, лаялися, знову цілувалися, побили посуду, як за три роки нормального життя. Українські чоловіки під кінець ледь не влаштували п’яну бійку на сходах, хазяїну довелося навіть нагадати їм про своє місце роботи. Порфирій Петрович нарешті замирився із тещею, хоч, здається, формально й не сварився ніколи, проте в їх подальшому спілкуванні тепер вже не було жодного сенсу.
Потім раптом все це якось водночас скінчилося, і він залишився один у пустій та чистій квартирі, один, зовсім один… Єдиним, що полишили українські родичі йому на пам'ять, був учнівський зошит, котрий всучила йому якась пра-пра-бабця з-за Карпат, років за дев’яносто, і нащо вони таку стару поважну жіночку тягли в таку далечінь? Але сама пані Марія, здається, була твердо упевнена: без її участі тут ніяк не обійдеться.
Буковинську говірку з шамкаючого рота пращурки було майже неможливо розібрати, але із нотаток, виконаних старанним почерком її доброї онуки з-під Львова, майор зрозумів, що, аби допомогти старій врятувати Олину душу, захистити його дім від ворожих підступів та покарати врагиню з-під Саратова, він мав на протязі року зо дня смерті дружини у певні дні, у певні часи, заходити у певні московські та пітерські церкви (і як вона могла знати про них все так докладно?), ставити свічки певного розміру (!) до певних ікон та читати певні молитви. Там навіть було сказано, в якій сорочці – білій, чорній, червоній чи вишиваній – Пронін має бути в цей день та що їсти на сніданок. Маячня якась!
Та це ще не все. Вдома за допомогою іконок, засушених трав, голок, ножиць, освячених писанок, невеличких люстерець та інших легкодоступних, проте – несподіваних предметів, Порфирій Петрович мав створити Кольчугу Архістратига, Щит Всіх Святих, Підкову Григорія Переможця, Скіпетр Бориса і Гліба, Перо Серафіма, Хрест Іоанна Хрестителя, Меч Апостола Павла, Ріг Єдинорогу, Колесо Іллі  Пророка, Перстень Богородиці, Ключ Апостола Петра та Пластир Пантелеймона Цілителя, й розмістити усі ці захисні споруди в певному порядку по своїй квартирі, здебільшого біля вікон, дверей та у кутках. Творити амулети треба було у певні дні тижня біля опівночі, й при цьому він мав палити свічки і пахощі та читати молитви, іноді більш схожі на закляття. До того ж рекомендувалося завести домашню тварину, краще за все – просто безпородну собаку чи кішку, з попередженням, що через рік вона, скоріше за все, помре.
Він ніколи не став би виконувати усіх цих безглуздих рекомендацій, але після того, як Оля прийшла до нього уві сні третій раз поспіль майор не зміг опиратись. Почуваючись повним йолопом, Пронін вигадував правдоподібні приводи, щоб відпроситися з роботи, а потім трясся в плацкартному вагоні, аби поставити свічку у Казанському соборі що в Пітері. Того ж вечора він при світлі п’яти свічок обмотував бичачій ріг червоною ниткою на підвіконні, наспівуючи пісню Гребєнщикова «Полювання на Єдинорога», а наступного дня їхав до пташиного ринку за щеням німецької вівчарки…
Дня за три до Ольжиних роковин майору подзвонили з Закарпаття та сказали скрипучим старечим голосом, що, мовляв, він усе зробив добре, тож може заспокоїтися, тепер йому та його дітям ніщо не загрожуватиме. Принаймні, він так це зрозумів. Наступного дня пса Рустама, до якого Пронін встиг вже трохи прив’язатись, під час вранішньої прогулянки просто у дворі їхнього дому переїхав сусідський мерседес. А ще за день Порфирію Петровичу в поштову скриньку хтось кинув свіжу газету «Саратовський Вісник». Як вона могла там опинитись? Знічев’я її переглянувши, він помітив маленьку статтю на останній сторінці, поруч із фотографією старої огрядної жінки в якомусь фольклорному вбранні, з блискучим від поту обличчям та  страшними очима. Стаття називалась: «В останню п’ятницю місяця народна цілителька Параскева згоріла у власному домі»…
А в ніч на річницю смерті дружина наснилася йому останнього разу, аби ще раз заспокоїти та попрощатись… Майор вхопив голову долонями за скроні. О, Боже мій! Як він міг забути! Зовсім усе з голови повилітало із цим клятим розслідуванням. Сьогодні ж виповнюється рівно два роки…
Забібікав таймер на мобільному телефоні. Пронін, зітхнувши, відключив будило та пішов втомленою старечою ходою до ванної кімнати. Сни снами, пророцтва пророцтвами, але сьогодні буде новий день, треба зустріти його з честю. Він умив обличчя, почистив зуби, що ще залишалися, разом із домінуючими в роті пластиком та металокерамікою. По тому він покрив дещо пом’яте обличчя кремом із тюбика й почав неспішно та ретельно, як завжди, скребти його німецькою небезпечною бритвою… Раптом різкий гострий біль голкою проколов його серце. Що за чортівня? Він голиться цим лезом вже скоро двадцять років, і ще ніколи…
Порфирій Петрович, немов заворожений, дивився у дзеркало, як по рясній піні, що білою бородою вкривала щоки розгубленої утомленої немолодої людини, стікала красива червона цівка. Раптом майор відчув ірраціональну, проте – беззаперечну упевненість, що жінка в його сні, котра нагадувала Олю тільки голосом, сказала, коли вискакувала на ньому, немов та скіфська вершниця, чисту правду: він не переживе наступного дня, якщо залишиться в цьому місті. Можливо, зараз літній міліціонер дивиться на своє віддзеркалення в останній раз. Десь по старовинних затишних вулицях Львова зараз ходить людина, що й не підозрює про існування на світі майора Проніна, але у обоймі чи барабані її пістолета міститься патрон, куля якого призначена саме йому. Як там написано у Гумельова: «Всё он занят отливаньем пули \ Той, которою меня убьют». Напророчив собі поручик, між іншим.
Майор так-сяк привів себе в порядок та повернувся до кімнати. Він почувався таким розбитим, що вимушений був ще раз грубо порушити готельні порядки та зігріти за допомогою кип’ятильника воду у склянці і зробити собі міцної кави з двох пакетиків. От дурня – в місті, де стільки кав’ярень, пити цю бурду… Подивився на годинник – пів на сьому. В нього ще є із тридцять хвилин, аби трохи подумати.
Власне, про що тут розмірковувати? Скаже Богуну, мовляв, нездужає, той тільки зрадіє, а сам сяде на вранішній поїзд та за десять годин вже буде в Києві. А ще за день, коли захоче – в рідному місті. Врешті решт, він тут знаходиться, як приватна особа. Та й чим, чесно кажучи, Пронін зможе допомогти при затриманні Янгола? Він же не оперативник, він – просто слідчий. І не такий вже молодий та жвавий, якщо чесно. Як все пройде нормально, з ним зв’яжуться. А як ні…
Дурня це все. Не треба дурити себе нікуди він звідси не поїде. І не тільки тому, що соромно буде перед Голотою, котрого вчора, ледь не притиснувши до стіни, примусив дати згоду на свою участь у вранішній операції. І не через те, що не зможе дивитися в очі полковнику, від якого нещодавно в ультимативній формі, після майже годинної суперечки, вимагав відпустити «ведучого слідчого» у позачергову відпуску. І навіть не тому, що йому так вже хочеться, аби його ім’я фігурувало в списках пошани. Просто Пронін фізично не зможе бездіяльно сидіти і очікувати відомостей. Не зможе ані дома, ані в Києві, ані навіть тут, у затишному номері готелю з оригінальною назвою «Львів». Він просто має взяти безпосередню участь в затриманні того, кого безрезультатно шукав майже п’ять років. А коли що… Що поробиш? Він мент, це – його робота. Порфірій знав, на що йшов, коли тридцять п’ять років тому подавав документи до юрфаку. До речі, нічого образливого в найменні «мент» він не бачив. В перекладі з їдишу це слово значить тільки: «людина зі зброєю».
Порфирій Петрович одягнув спецкобуру, перевірив зброю, потягнув затвор, поставив ПМ на запобіжник. Тоді вийняв з внутрішньої кишені патрон із заговореною кулею (колись дружина дала «на крайній випадок»), витяг із пістолета обойму, поклав новий набій на місце того, який залишився в стволі, повернув обойму назад в рукоять та поклав Макаров до кобури під лівою пахвою. Тоді дістав з чемодану маленький складень, похідну свічку та паличку - вонялочку, приладнав їх на готельній тумбочці. За ними вийняв маленький мішечок із оберегом на шкіряному шнурку, який йому подарувала пані Марія, та сама пра-пра з Закарпаття, перехрестився, повісив ладанку на шию під сорочку. По тому запалив свічку та благовоння, прочитав поминальну молитву по загиблій дружині, молитву янголу-охоронцю, «Отче наш». Хотів ще помолитися Георгію – Переможцю, покровителю воїнів, але доки він шукав молитовничок у валізі, різко задзвонив готельний телефон.
- Порфирій Петрович?
- Я.
- Ви вже прокинулись?
- Так.
- Наш друг знайшовся.
- Це добре.
- Він ночував на одній квартирі в старому місті. Думаю, нам не варто відвідувати його там, бо ще почне нервувати у замкненому просторі. Краще зустрінемось із ним, коли він буде на вулиці, зробимо йому сюрприз…
Зрозуміло.
Підійдемо до нашого знайомого лише втрьох, аби не викликати зайвих підозр. Ярослав, досвідчений місцевий оперативник, я та Ви… Коли Ви не передумали, звичайно. Це зовсім не обов’язково, Порфирію Петровичу, у нас достатньо людей, в оточенні ви теж зможете…
Ні.
Ну, як знаєте. Чекаю вас на виході за п’ять хвилин. Прихопіть…
Добре.
Майор поклав слухавку, перехрестився, надягнув піджак та пішов до дверей, залишивши свічку та паличку горіти перед іконкою. Подивився в останній раз на свій номер, подумавши, розстібнув кобуру. Він зробив усе, що міг, задля своєї безпеки, все інше – в Божій волі. Отже…

Капітан Янгол $

«Отже, Олена сказала «Ні»» – розмірковував Янгол, затягуючись довгою солодкою цигаркою за столиком на літній терасі – «Давай тепер спокійненько, без істерик, подумаємо, що це може для нас значити…»
Та все! Все його життя, налагоджене за десять років, втрачає сенс та летить шкереберть через одне слово якогось дурного дівчиська. «Порвалась дней связующая нить \ Как мне обрывки их соединить?»
І найдурніше з усього було те, що Олена вже  дала згоду на виконання операції. Коли б Янгол, як і було, до речі, заплановано, доставив вчора клієнтці відомості про її невдаху - хахаля та пішов собі, все мало б відбуватись, як завжди: він виїжджає до сусіднього міста, збуває там за пів ціни автомобіль, переховується десь днів із десять. По тому, кардинально змінивши зовнішність, таємно повертається до Львова, підстерігає дівчину по дорозі з музичної школи, є там одна темна арка, вбиває її, краще за все – ножем, імітуючи спробу пограбування чи зґвалтування (не дуже хочеться, розумію, проте – робота є робота). Тоді повертається, перечікує іще трохи, і береться за нового клієнта…
Треба ж було йому, ідіоту, залишатися на ніч! Навіщо? Потрахатись раз захотілося? Або – будь чесним хоч перед самим собою – довести, що ти таки спроможний довести цю затуркану та закомплексовану кралю до оргазму? І довів, між іншим. І собі, і їй. От тільки якою ціною? Можливо, через це вона й відмовилась від замовлення?
Янгол залпом випив гранчак густого терпко-солодкого лікеру та знаком попросив в гарсона ще одну порцію. Що зроблено, те зроблено, після бійки шаблями не машуть. Чого він так переймається, врешті решт? Ну, змінилося його життя корінним чином, хіба йому вперше. Просто останній період був трохи довшим за інші, то й що з того? Треба просто перегорнути сторінку…
«Налагоджене життя втрачає сенс» – ото вже сказав, так сказав! Нібито він не безпритульний волоцюга, що живе поза законом і якого, мабуть, вже давно розшукують правоохоронні органи. Нібито в нього, як у нормальних людей, є сім’я, робота, дім, плани на майбутнє, легальний банківський рахунок. До речі, скільки в нього накопичилося на тих кількох засекречених? Точної суми Янгол не пам’ятав, проте, напевно, пів лимона убитих ондатр набереться. Небагато, проте для скромного життя вистачить. А скінчаться – то й що? Слава Богу, руки-ноги-голова та все інше на місці. Він, слава Богу, вміє тепер не тільки вбивати та ховатися. В перервах поміж акціями йому таки доводилося десь підробляти, і нічого, непогано виходило, не дев’яності роки на дворі. А як чого не знає – то навчиться, вже навчатися він добре навчився за ці роки.
Та й взагалі, навіщо комплексувати? Він – ще молодий, здоровий, красивий, можна сказати,  мужчина, знайде собі і роботу по душі, і місце в суспільстві, і жіночку по серцю… Янгол автоматично провів по голові молодцюватим жестом, проте одразу ж з огидою відсмикнув руку: до чого він довів своє волосся усіма цими хімічними обробками, стрижками та фарбуванням! Хоч наголо голись. А яке воно було раніше, біляве та кучеряве! Ніхто не вірив, що у нього патли в’ються від природи, вчительки просто казилися від заздрощів, до школи не хотіли пускати, постійно посилали до перукаря, сучки. Через те волосся його іще в школі прозвали Янголом. Але тільки з четвертого класу, до цього називали Володею Ульяновим…
Але зараз головне питання не «Що?», а «Де?» Де він буде будувати собі нове життя? Може, залишитись тут? Купити собі квартиру десь на Вірменській… А що, це ідея. Місцевою говіркою Янгол вже володів так, неначе й народився в Карпатах. Втім, це не так вже й важко для людини, яка колись за два місяці могла вивчити будь-яку європейську мову! А може, корені сказалися: його справжнє прізвище, котре він вже намагався й не згадувати, мало українське закінчення. Пригадувалася навіть сімейна легенда про козацького сотника, що нібито був короткий час фаворитом Катерини Другої…
Янголу подобалася і ця країна, і це старовинне місто. Люди тут не такі багаті, як в Росії (точніше – в її центрі), проте не такі забиті, більш вільнолюбні та незалежні, вони це довели у дві тисячі четвертому, що не кажіть. А дівчата тут які! На батьківщині, звичайно, більше перспектив в бізнесі, проте й тут, здається, ситуація має тенденцію до покращення. Та і менти разом з Конторою поки що не мають тієї сили та впливу, як у сусідній державі…
Ні, дурня це все. Янгол має терміново покинути територію СНД, він тут занадто наслідив. Та й країни колишнього Варшавського договору, мабуть, місце для нього надто небезпечне. Треба зробити гарні документи  та поїхати далі – у Західну Європу, в Америку. Ой, непросто це буде! І не дешево. Паспорти та інші папери підробляти все важче і важче, комп’ютери дозволяють поліцаям та митникам перевірити будь-яку інформацію за лічені хвилини. До того ж зараз на Заході усі налякані примарою міжнародного тероризму, міграційні закони стали жорсткими, як ніколи, кожного прибульця ретельно перевіряють. А Янголові знання щодо технологій розшуку та шпіонажу, на жаль, залишилися на рівні майже двадцятирічної давнини.
Ну то нічого, є ще країни третього світу, серед них – й досить таки багаті та розвинені, де зараз дуже цінують іноземних білошкірих спеціалістів у будь-якій області. І нехай рідні органи спробують його там відкопати! Навіть якщо хто і вийде на слід, в них ніколи не буде на руках достатньо доказів, аби подати в міжнародний розшук.
Але до цього в нього є тут ще одна справа, неприємна, проте – невідкладна. І не треба на мене так дивитись, Янголе, я тільки твоє відображення в вітрині. Справа є справа. Можливо, в цієї дівчини гарні стегна, груди та личко, можливо, в неї навіть добра душа, бо вона таки знайшла в собі сили відмовитись від помсти, проте замовлення Арсена ніхто не відміняв, тож ти маєш його виконати.
Так, знаю, розумію. Чому ж мені так важко не тільки зробити цю річ, а навіть про неї подумати? Невже я, нарешті, закохався, Янголе?
Можливо. Все може бути. Кажуть, всі люди колись закохуються, чому ж ти маєш бути винятком? Проте то ніц не змінює, друже мій, і ти це чудово розумієш. Змирись. У вас би все одно нічого не вийшло. Вона забагато про тебе знає…
Вона мене не здасть.
Мабуть, твоя правда, та й навряд чи ти дуже боїшся за своє життя та свободу. Але сам подумай: хіба Олена погодиться жити з убивцею, навіть коли він на пенсії?
Я не вбивця, я…
Знаю. Ти – кат. А хіба кат вирішує, кому жити, а кому – вмерти? Кат – не суддя. Тому-то він і не знає жалості, бо, пожалівши одного, признає принципову можливість пожаліти й інших, а отже – візьме на себе відповідальність за всіх убитих.
Навіщо мені було б їх вбивати? Вони самі засуджували та вбивали одне одного, я був лише зброєю в їхніх руках...
Вірю, вірю, мене вже можеш не переконувати. Хіба ти ненавидів когось із них?
Та ні. Мабуть, я взагалі не знаю, що це за почуття таке. До своїх жертв я відчував іноді – легку відразу, іноді – симпатію, але найчастіше – просто жалість. Не тому, що вони мали вмерти, а тому, що я вважаю помсту безглуздим заняттям. І не тільки через те, що месник намагається втрутитись у Божественне правосуддя, а тому, що  він не розуміє простої речі: злочин вже містить покарання сам в собі. Караючи злочинця, ми робимо парадоксальне припущення, що, зробивши комусь зло, він зробив собі добро, і тепер ми зробимо добро собі, зробивши зло йому, аби компенсувати те добро, яке він придбав собі, зробивши зло нам. Але ж це – нісенітниця! Мінус плюс мінус дає ще більший мінус. Я ніколи не розумів Шарло де Лакло, котрий, неначе ветхозавітний Бог, наслав на свою порочну маркізу віспу, ганьбу та каліцтво. Що за дурість! Ця жінка вбила чоловіка, якого кохала. Хто покарає людину більше, ніж вона сама це зробить?
От бачиш. А хіба ти любиш вбивати? Цей процес доставляє тобі задоволення сам по собі?
Ні, звичайно. Іноді буває почуття гідності за добре зроблену роботу, але це – інше… Так само я міг би бути задоволений, якісно покривши дах черепицею. Просто я вмію це робити.
А може, ти робив це через гроші?
Та ні, я не так вже й люблю багатство, я – не Варений-старший. Звичайно, добре, коли щось є у кишені, але у всю цю історію я вліз не через гроші. Іноді мені платили так мало, що гонорар навіть не покривав поточних витрат, та я все одно мав виконати замовлення. Як там сказано у Євангелії про лепту бідної вдовиці… Просто так вже все склалося. Так, мабуть, спланували Хранителі, про яких казав Олег.
Я ж тобі і кажу. Ти не можеш залишити Олену в живих, бо тоді усе втратить останній сенс. Ти ж дав Арсенові Чесне Слово!
«Слово, чому ти не тверде, як криця!» Господи, що мені робити? Підкажи, будь ласка, і я більше до Тебе не звертатимусь…
Не турбуй Його даремно, Янголе, в Нього повно своїх справ. Ніхто за тебе твоїх проблем не вирішить. Ти пів життя чув від них: «Дядя Ленин говорит – старших надо слушаться», а другу половину – «Слухайте начальників своїх». А тепер вони тобі кажуть, що ти, виявляється, був занадто слухняним… Тож вбий її, Янголе, вбий, і ти будеш вільний.
Я не хочу…
Я знаю. Тим паче ти маєш це зробити. Легко було вбивати тих, хто тобі байдужий, а тепер… Проте – у вогні броду немає, що б там не казали Хранителі. Краще за все – зроби це просто зараз, бо потім тобі забракне рішучості. Краще все відрізати разом…
Янгол сунув руку в кишеню, аби розплатитися по рахунку і нащупав маленьку оксамитову коробочку. Ось тобі й привід зайти: піднімусь до Олени, скажу, що забувся повернути їй брошку, потім попрошуся в туалет чи подзвонити, дочекаюся слушного моменту і…
Извините, это не ваш белый Porch стоит припаркованный возле Оперного Театра?

Епілог

Перед ним стояли троє – пошарпаний добродій років п’ятдесяти одягнений в старий дешевий костюм та краватку, з пом’ятим, але рішучим обличчям, кремезний чолов’яга у чорній шкіряній куртці, чимось трохи схожий на Кашпіровського, та молодий коротко стрижений хлопець в джинсах та спортивному джемпері. Їх професія була написана в кожного просто на лобі. І як він не помітив, коли вони підійшли? Старіємо, старіємо…
А хіба там заборонено паркувати машини?
Справа не в тому, пане. Ярослав Миколайчик, старший лейтенант міліції, львівській кримінальний розшук – молодий мент професійним жестом однієї руки за якусь пару секунд встиг дістати з кишені посвідчення, розкрити, скласти та сховати назад – Семен Григорович Даниленко, якщо не помиляюсь?
Саме так.
Дозвольте поцікавитися вашими документами, пане Семен.
Будь ласка – ой, як напряглися кам’яні обличчя правоохоронців, коли він лазив до внутрішньої кишені за паспортом! – А в чому, власне, справа?
Вам знайомий громадянин Кримчак Арсен Вікторович, двадцять шість років, музичний продюсер з Івано-Франківська? – спитав старлей, ігноруючи Янголову репліку.
Арсен? Що з ним сталося? – в голосі Семена звучала непідробна… тобто, дуже добре підроблена тривога.
А чому ви вирішили, що з ним щось мало статися? – раптом втрутився у бесіду «Кашпіровський».
В книжечці у пана лейтенанта було написано «відділ з розслідування убивств» – так, панове менти, я встиг це прочитати, не треба робити таких здивованих облич; якщо злочинці «клюють» на такі дешеві фокуси, вони, мабуть, і дійсно є неповноцінними особистостями – То що трапилось з Арсеном? Він мертвий?
На жаль, це так – Миколайчик нарешті, з явною неохотою, повернув Янголові його документ – Він разом із кількома друзями та подругами обідав у ресторані «Колібрі», всі були вже трохи «підігріті». Через якусь дурню вони посварилися із кавказцями, що сиділи за сусіднім столиком. Здається, громадяни Грузії запросили їхніх дівчат на танець у не дуже ввічливій формі… Зав’язалась бійка, в яку згодом включилося пів ресторану. Коли прибув наряд міліції, аби усіх розтягти та відвезти до відділку, вашого друга знайшли під столом з ножем поміж ребер. Його відвезли до лікарні якнайшвидше, але…
Повірити не можу. В голову не вкладається. Боже мій! – Янгол перехрестився на церковний хрест, що стирчав з-за найближчого даху, і старий мент, на його подив, повторив цей жест – Подумати – такий молодий, такий життєрадісний, такий талановитий… Загинути через дурню…
От щодо «дурні», пане Семене, в нас є деякі сумніви – чому, цікаво говорить лише лейтенант, хоч він тут явно наймолодший за званням та за віком? – Була, звичайно, велика спокуса списати інцидент як ненавмисне вбивство, проте не все тут ладно сходиться…
А чим іще це може бути? – а все дуже просто, бо тільки в Миколайчика посвідчення львівське; ой, попросити б в цих двох добродіїв показати документи! Навряд чи «корочки» їм видали в Івано-Франківську.
Розумієте, сама чубанина була досить таки спокійною, хоч і шумною. Ніхто не отримав серйозних травм, ніхто нікому не розбивав об голови пляшки та стільці. Мало того, в одного з кавказців був вилучений при обшуку незареєстрований Walter P. 38, заряджений, між іншим, бойовими патронами. Але він навіть не спробував пустити його в хід!
Ну, знаєте, у бійці по-всякому буває – таки скористався Тарантул запропонованим йому сценарієм; Янгол не любив довіряти найманцям власну роботу, проте іноді доводилось це робити. Що ж він там зумів напартачити, йому ж усе було розписане по нотах…
Та ні, усе це аж ніяк не скидається на випадкове вбивство в п’яній бійці. По-перше, викликає підозри саме знаряддя злочину. Фактично, то був не ніж, а заточка. Таку зброю не носять з собою для самозахисту, її беруть на конкретні заплановані акції: обернули ручку в папір чи ганчірку, непомітно встромили, проходячи мимо, та й пішли собі. Ніж залишився тілі жертви, обгортку потім десь знищили; ані слідів тобі, ані відбитків. Чиста робота.
Ви підозрюєте когось із затриманих? – перестарався Тарантул, перестрахувався; правду кажуть люди: хочеш, аби щось було зроблено добре, – зроби це сам.
Та ні, шановний, ми певні, що на момент приїзду міліції злочинців вже не було в ресторані. Один з затриманих громадян Грузії, через якого все і почалося, зізнався, що перед бійкою до нього в туалеті підійшов місцевий парубок та конфіденційно сказав, мовляв, подруга одного із друзів покійного Кримчака дуже хоче з ним познайомитись та потанцювати. Ну, а він, гарячий кавказький хлопець, самі розумієте, зрозумів все по-своєму…
А може, той грузин бреше? Може, ті кавказці вбили Арсена, а тепер розводять теревені, аби відвернути від себе увагу… – ой, не про те ми говоримо, не про те, не цього їм від мене треба. Чого ж, насправді?
Навряд чи. Удар було зроблено не дуже акуратно, у постраждалого була сильна зовнішня кровотеча, а отже убивця неодмінно мав забруднити собі рукав. Ми перевірили всіх затриманих, деякі  й дійсно мали на одязі плями крові з розбитих носів чи брів, але у вбитого досить рідка група крові, четверта з мінусом, тож, самі розумієте…
Розумію. А той хлопець, ви казали, що підходив до грузина в туалеті – ой, не подобається мені ця розмова, ой, як не подобається!
Так, робітники ресторану підтвердили, що троє спортивних парубків тихенько сиділи у кутку, пили собі своє пиво, їх майже ніхто не запам’ятав. Проте, коли почалася сварка з кавказцями, саме з їхнього столику хтось вигукнув: «Бий хачей!» Поруч гуляли молодики із ультраправого угруповання, тож почалося… А ті троє одразу десь поділися. Вони зарання заплатили по рахунку, тож до приїзду міліції їх столик вже протерли, а кухлі – помили. Одна дівчина нібито встигла побачити через вікно, як вони сідають в зелені Жигулі. Однак, у нашій картотеці свідки їх не опізнали. Одразу видко, що працювали професіонали.
Тобто, ви натякаєте, що то було замовне вбивство? – та яке вже тут «натякаєте» – Неймовірно! Кому могла знадобитись смерть Арсена? В нього ж, здається, взагалі не було ворогів.
Тут я з вами не можу погодитись – огидно посміхнувся молодий чоловік – По-перше, покійний Кримчак займався шоу-бізнесом, а це – гроші, і чималенькі. По-друге, він був музичним продюсером, а це – амбіції, мало того – амбіції творчі. По-третє, постраждалий, як кажуть, був великий «ходок», а це – можливі ревнощі. І, нарешті, не будемо скидати з важелів його сановного батька, а то вже – політика. В крові загиблого були виявлені сліди нещодавнього вживання  наркотиків, а це…
Але мені, все ж таки, не зрозуміло, до чого тут я у цій трагічній історії? – цікаво, чи давно вони мене пасуть? Втрачаю хватку, пора вже на пенсію – Якщо вас цікавить моє алібі, то на момент убивства я… До речі, а коли це сталося?
Сьогодні вночі – на ментів було боляче дивитися; вони вже думали, що я розколовся, аж тут - такий облом – До речі, ми встановили, що минулої ночі ви не ночували в номері, заброньованому на Ваше ім’я у готелі «Львів».    
Але я таки був на території міста Львів, і в мене навіть є свідок – Янгол старанно зобразив ніяковість – Маю зізнатись, сьогодні я ночував у однієї місцевої пані… Вона – гарна дівчина, не хочеться ставити її в незручне становище, але, якщо ви наполягаєте…
Що ви, в цьому немає жодної необхідності – заспокійливо виставив вперед долоні лейтенант, але одразу додав – До того ж, при розслідуванні замовного вбивства алібі замовника не грає жодної ролі.
То ви таки мене підозрюєте – що поробиш, колись воно мало статися – Але ж усе це – якесь безглуздя! Ну скажіть, навіщо мені вбивати Арсена? Ми з ним були ледь знайомі. Тобто, десь із два місяці тому ми провели разом кілька днів, але з того часу навіть не зв’язувалися по телефону!
А чим ви займалися разом із постраждалим, якщо не таємниця?
Та нічим особливим, просто погуляли, яка там таємниця. Тобто, трошки випили, попоїли, він познайомив мене з гарними дівчатами та цікавими людьми свого міста, ми відвідали декілька закладів…
Курнули, нюхнули, лизнули… – в тон продовжив «Кашпіровський».
Ви офіційно звинувачуєте мене у вживанні наркотиків? В такому випадку я не відповідатиму на ваші запитання до приїзду мого адвоката…
Ні, ну що ви, пане Семен! – стурбовано затараторив Миколайчик – Це взагалі не наша парафія, най наркотиками займаються ті, кому за це гроші платять – good cop – bad cop, кіно якесь – Вас ніхто ні в чому не звинувачує, просто ми маємо перевірити усі, розумієте, усі зв’язки покійного, аби знайти хоч якусь зачіпку…
Але я вам повторюю, що з Арсеном, мир його праху, я не мав жодних ділових стосунків!
От тут ви трошки погрішили проти істини – в лейтенанта було таке задоволене обличчя, ніби він щойно, нарешті, спіймав убивцю Кірова – Я маю на увазі білий Porch, той самий, з якого ми розпочали нашу розмову. За нашими відомостями, ця машина ще два місяці тому належала покійному пану Кримчаку, а тепер…
Так, а тепер вона належить мені – упевнено посміхнувся Янгол, а про себе подумав: «ну що, догрався, Шумахере?» – До того ж – на цілком законних заставах. У вас є якісь заперечення щодо цього?
Та ні, звичайно ж, в нашій країні право людини на особисту власність гарантована конституцією, просто якось дивно. За свідченнями друзів небіжчика, Арсен дуже любив свій автомобіль, сам із ним порався, порошинки здував, клявся-божився, ніби вб’є кожного, хто його хоч подряпає, що не продасть свого дорогоцінного Porch-а ні за які гроші. І дійсно, як кажуть, відхилив декілька дуже спокусливих пропозицій. Аж тут він не продає, а просто дарує його людині, з якою, як ви самі щойно сказали, був знайомий лише кілька днів…
Арсен був чоловіком широкої душі – йолоп, захотілося хлопчику на білій машинці покататися, не ховаючись від ДАІ, усі власні правила порушив, в друге місто приїхав у тому ж образі. Ось тепер і поїздиш… – До того ж – великим диваком, прости його Боже!
Авжеж, звичайно, але… Пане Семен, тільки, благаю, зрозумійте мене правильно! Коли б то ви були фотомоделлю років вісімнадцяти, або коли… Не ображайтесь…
Добре, офіцере, я зрозумів ваш натяк – та ні, справа тут не в Porch-і; все значно, значно гірше – Ані небіжчик, наскільки я його знаю, ані я сам не мали гомосексуального досвіду. А тачку свою він мені подарував… власне – подарунок, то не зовсім точне слово. Справа в тому, що він мені її програв.
Справді? – здається, нарешті йому таки вдалося здивувати міліціантів – В карти, в шахи, в пінг-понг? Але азартні ігри в Україні поза стінами офіціально зареєстрованих казино заборонені…
Та ні, панове офіцери, все значно простіше – а діло в тому старому менті, котрий вже чверть години мовчить, як короп, ніби бовкнув щось зайве, точніше, в тих словах, якими було розпочато цю кляту розмову, хай їй чорт – Ми билися об заклад і я виграв.
Он як? – в голосі Кашпіровського була відкрита недовіра – Цікаво, про що ж ви закладалися?
Так, дурня, смішно й згадувати. Ми сиділи якось у квярні, снідали, і розмова, не пам’ятаю чому, торкнулася тропічної фауни. Так от, Кримчак стверджував, ніби тигри живуть в Африці, а я це заперечував, бо ще у школі трохи захоплювався зоологією та географією – тобто, навіть не самі слова, а те як він це сказав – Арсен гарячкував, лаявся, а тоді сказав, що ставить свого автомобіля проти пляшки текіли, що вони там таки є. Ну, ми і вдарили по руках.
Але хіба тигри…
Та ні, лейтенанте, вас, як і більшість населення СНД, ввели в оману радянські дитячі книжки та мультики. Забороняти треба розповсюджувати таку дезінформацію для  підростаючого покоління, якщо хочете знати мою особисту думку – бо тут вам не Київ, де іноді здається, що державною мовою говорить тільки зовнішня реклама, дороговкази та матюгальники в метро чи на вокзалі; вірогідність зустріти на вулицях Львова російськомовного мента не більша, аніж побачити там живого лева – В Африці живуть такі великі хижаки з роду кошачих, як леви, леопарди та гепарди, в Південній Америці – пуми та ягуари, а от тигри водяться лише в Індії та в деяких країнах Азії, в Китаї, наприклад. Зустрічаються вони також на російському Далекому Сході. Існують ще азіатські леви, але вони…
Зрозуміло! – здається, Янголу таки добряче роздратував співрозмовників – Чи є у вас свідки того, як ви укладали парі з покійним Кримчаком?
Звичайно. Ми тоді ще поїхали до одного з присутніх, Левченко, здається, імені не пам’ятаю, в його батька вдома була Велика Радянська Енциклопедія – а ще цей «масковский гаварок», або, як його тут називають «кацапська говірка», хоча до чого тут старовіри? Вони, зазвичай, «окають», як на Півночі Росії – Ніхто з нас на сприймав це дурне парі серйозно, проте Арсен так затявся…
Ви може дати нам їх координати?
Так, звичайно – а як на старого тоді зиркнув «Кашпіровський», от «москаль» тепер ані пари з вуст – Зараз пошукаю у мобільному чи в записнику…
До того ж ми би хотіли подивитись на дарчий лист та інші документи щодо вашого Porch-а – знову втрутився кремезний, і в його голосі не було ані натяку на прохання – І оглянути сам автомобіль, якщо ви не проти.
Навіщо? – в нього ще є невеличка перевага, доки менти не зрозуміли, що він їх розкусив, але вона ось-ось лусне – Ви й досі підозрюєте мене у чомусь? В чому? Ви вважаєте, що покійний заплатив мені машиною за власне вбивство? Та це ж якесь безглуздя! Тут вам не французьке кіно, шановні.
Повторюю, вас ніхто ні в чому не звинувачує, пане Семен – молодий знову перехопив ініціативу – принаймні, поки що. Але в даних обставинах уся ця історія виглядає дещо підозріло. Тож, якщо ви й насправді тут ні до чого, в ваших же інтересах буде допомогти слідству  з’ясувати все якнайшвидше.
Чи маю я право відмовитись? – він, звичайно,  може спробувати втекти дорогою, проте район напевно оточено; він непогано знає тутешні провулки, але ж менти тут живуть…
Авжеж, маєте – «Кашпіровський» продовжував свою дурну гру у доброго-злого копа – Проте завтра ми повернемось із ордером на обшук та підпискою про невиїзд.
То навіщо вам всі ці неприємності? – підключився лейтенант – А нам – зайвий клопіт. До того ж, доки ми тут з вами вовтузимось, справжній злочинець гуляє на волі. Допоможіть вже рідній міліції, проявіть соціальну свідомість…
Брешеш, мусоре поганий, ордер вже лежить у тебе в кишені. І ти покажеш його мені, немов суддя на полі – жовту картку, коли ми підійдемо до дверей мого номеру. Тоді залишаться два сценарія: або я почну психувати, й ви мене скрутите за допомогою архаровців, що ховаються у сусідніх номерах, або, незалежно від результатів обшуку, мене затримають на двадцять чотири години, мають бо право, я ж – не депутат Верховної Ради. А вже там мені покажуть червону картку та викладуть на стіл інших козирів. Як кажуть, ласкаве теля двох маток ссе. І я ледь не купився, поздоровляю, панове лягаві, гарна робота, подумки знімаю капелюх. Якби лишень не акцент вашого московського гостя… Однак чим йому допоможе ця інформація? Навіть якщо Янголу і вдасться вирватись з оточення, за годину його шукатиме кожна собака в Україні, Росії та іще в кількох країнах. Шанси втекти через кордон за таких умов наближаються до нуля та уходять далеко в мінус. «Прятаться поздно, не прятаться поздно…»
Обіграли його Хранителі, що не кажи: при будь-якому розкладі, чи вб’ють його при затриманні, чи здасться він на милість правосуддя, чи вдасться йому втекти, він буде вимушений порушити дане Арсенові, Царство йому Небесне, Чесне Слово, і дати Олені спокій. Нічого не вдієш, проти долі не попреш. Принаймі, будемо битись до кінця. «Что ж, если суждено мне умереть, Смерть, как невесту, встречу я…» Хоча…
Я – «ніякий», кажете? Що ж, панове, перевіримо… Яких дій від мене зараз чекають менти та Хранителі? Звичайно, що я тікатиму, аби врятувати свою шкуру. Але у цій безнадійній ситуації ми вчинимо так, як учив Євген Васильович, наш сенсей з бойових мистецтв. Включаємо тактику загнаного у глухий кут пацюка: як ніц не можеш вдіяти, роби все, що заманеться. Я не піду туди, де на мене чекають. Я добіжу до того дома, підіймусь на третій поверх, подзвоню у двері і… Прощавай, кохана. «Роби те, що маєш робити, і най буде, що буде», як колись казали.
Отже, тут їх троє. Вони дечого варті, проте – я впораюсь. За рогом мають ховатися ще один чи двоє, але це – також не проблема. А тоді вже, шановні Сили, Що Керують Цим Світом, вам залишиться тільки кинути мені на голову старовинну стелю, або сховати під килимок гримучу змію, або підселити в сусідню квартиру старого, проте пильного партизана УПА з автоматом. Та хоч насилайте на мене несподіваний серцевий напад, та ніхто вже не скаже, ані на землі, ані на небі, що Янгол із власної волі порушив дане собою Слово! Бо його Чесне Слово – то останнє, за що йому залишилось триматися… Я іду, нікого не жду, хто не заховався – я не винуватий. Вибачте, панове, але ви самі заварили усю цю кашу!
Добре – сказав Янгол, загасив недопалок в зеленій скляній попільничці, допив одним ковтком каву та накрив рюмкою новенький папірець в двадцять «франків» – Тож пішли, покінчимо  з цією дурною справою.
Напруження на обличчях міліціантів не встигло ще змінитися на полегшення, коли все це сталося. Сталося так швидко, що випадкові свідки не встигли навіть збагнути, що відбувається, а воно вже все почалось і закінчилось. Молодий чоловік, який тільки-но встав з пластикового крісла та покрокував було у бік провулку, несподівано зробив різкий рух, нібито хоче повернутись та підняти легку спортивну сумку, що весь час його розмови з трьома в цивільному лежала під столом. Витримка нарешті відмовила правоохоронцям: наймолодший раптом вчепився за торбу обома руками, кремезний заступив підозрюваному дорогу та спробував схопити його за правицю, найстарішій в сірому піджаку пірнув долонею під пахву, нібито йому приспічило почухатись.
У цій метушні ніхто не помітив, звідки в лівій долоні Янгола з’явився маленькій дамській Browning…
Но здесь происшествие совершенно закрывается туманом, и что далее произошло, решительно ничего не известно *

* Пряма цитата з повісті Миколи Гоголя «Нос».