Iршавський Дикарь, або Час вiдповiдi

Цікаво жити в час змін. Усе відбувається майже за Євангелієм. Хто був першим – став останнім. А хто був останнім – став першим. Нарешті багатостраждальний народ України дочекався змін, у тому числі і кадрових. Є надія, що ті, хто крали роками  завдяки  близькості до загального державного корита  і свого часу  оминули відповідальність, тепер відзвітують перед обкраденим колись народом.
а голосом  дикої совісті
У надії на це я саме і пишу вам свого листа і хочу притулити до іршавського стовпа ганьби усім відомого в Іршаві та  районі такого собі пана Михайла Дикаря, що в минулому столітті справно дер з народу по сім шкір. Так, наприклад, на прийомі документів, тобто своєму постійному місці роботи, він знаходився лише тоді, коли йому могли підказати, як правильно оформляти документи колеги і щоб оформити автівки і отримати за це „гонорар”. А весь інший час витрачав на благо власного родинного кубла – будівництво „дикої” садиби та м’ясного магазину. І все це на скромну зарплатню. Та і навіщо вона йому, якщо він  винайшов нові  методики  викачування грошей.
Так, на два автомобілі „КамАЗ”  він, керуючись голосом своєї дикої совісті, видає безплатно техогляди... забуваючи при цьому про сплату податку у 1627 гривень за кожний. При цьому виманює за це  від громадянина із с. Ільниця автомобіль польської марки н.з. 84-81 ІК, який тоді  коштував 2000 доларів  США. І сплачує йому свою дику вартість у 400 доларів США, та й те фальшивих, з умовою, що інші  з часом доплатить... Так по сьогоднішній день колишній господар з с. Ільниця все чекає грошей та дивується  дикій совісті  пана Дикуна.
І це ще далеко не всі види скромних  прибутків. Складання іспитів на право керування при ньому коштувало 100 доларів США, плюс  брошури у вигляді еротичного журналу (ну є  в людей таке хобі. – Прим. автора), що було найвищим показником із усіх районів області. Цей перелік можна було б продовжувати і продовжувати.
 Дер він з людей дуже довго та методично, поки не настав 2000 рік. Саме в цей час населення Іршавського району з радістю і майже народними гуляннями  та феєрверком сприйняло звістку, що М.Дикаря врешті-решт спровадили із служби на почесну пенсію. Так  іршавська корупція втратила у своїх лавах першого хабарника та хапугу.
 На пенсії пан М.Дикарь оформив собі інвалідність. Діагноз цілком зрозумілий і не потребує зайвих коментарів. Від постійного перевантаження  центрального калькулятора на обраховуванні та обдиранні земляків у нього почалися  збої, а іноді суцільні зависання. За методикою корупційного лікування у таких випадках допомагає тільки почесна  інвалідність із заміною пам’яті.

Іршавський термінатор

Переважна більшість людей району, які мало не щодня  стикались  з М.Дикарем, у якого вийшов з ладу центральний комп’ютер, не лише схвалили рішення про його звільнення  зі служби, але й узагалі  заявили, що таким людям  місце за гратами.  Однак врятувала  інвалідність. З такими системними збоями та провалами у  пам’яті за грати вже не беруть. Хоча  іршавчани зуміли  у вічі переконатися, що  термінатор у порівнянні з Дикарем це просто „Електронік”.
Судіть самі. Які б тривалі збої не давав його центральний комп’ютер, однак навіть без висновків „компетентних” інстанцій мимохіть напрошується питання: за які такі чесні прибутки пан М.Дикарь  зумів звести собі в м. Іршава  палац євростилю та м’ясний магазин, куди він, за його ж словами, вклав  більше  20000 доларів США? І це ще в ті часи, коли долар ще щось  значив. І це ще не все.  Щоб мати хорошу зачіску на пошкодженому калькуляторі, він купує перукарню, яка коштує не одну тисячу доларів США. Однак  на той час центральний мозок взагалі клинить. Тяга до долару  стає майже наркотичною залежністю. На нього він вже не може спокійно дивитися, і саме з цих причин уся його родина на чолі з ним вилітає в США на заробітки. На шляху до зеленої мрії не стає перешкодою навіть сама  вартість «лівих» віз у 45 000$ США, тобто  у понятті іршавчан майже моря зелені. Своїм колишнім колегам по службі він  так і каже: мушу їхати в Америку, бо доляри сняться. Навіть  за чарочкою  розповів про скажену мрію його центрального калькулятора – стати в американському м. Бруклін начальником РЕВ ДАІ, адже з таким досвідом, як у нього, там, у  капіталістичній Америці, вдень із ліхтарем не знайдеш. Не тільки себе  озолотить, а й усе американське РЕВ ДАІ.
 Але, як стверджують злі язики, що в той час були в  Америці,  пану дикуну довірили б у руки одну лопату для риття  траншей.
за місце біля корита
Перед тим як відлетіти до американських траншей, пан М. Дикарь з новими силами включився у боротьбу за місце біля корита. І полетіли в Ужгород скарги, заяви, звернення. Навіть  майора Мельниченка обігнав по кількості  записаних аудіокасет та кілометрів витраченої на  посадовців плівки. Легше в Закарпаті було порахувати тих, кого він не записав, ніж скласти список усіх,  хто мав „честь” залишити” свій голос у колекції Михайла Дикаря.
У боротьбі за інвалідне місце у корита так далеко зайшов, що навіть  сам зробив скромний підпал своєї  оселі. Як стверджують сусіди, саме того дня  вуличне освітлення на стовпі, що біля його будинку, на одну ніч чомусь  погасло. Жалюзі на вікнах, які задраювалися щовечора, як люки у танку, були напіввідкриті. А закинута пляшка із  сумішшю Молотова замість того, щоб спалити весь будинок, чомусь трішки обпалила  штори. Тобто саме тут Дикаря і спалила жадоба до свого майна, і всім стало зрозуміло, хто  перший „пожежник” у місті з хворою сірою речовиною.
От  я вам і розповів про  майже першу Дикість нашого району. Про все інше нашого героя  у подальших листах, якщо, зрозуміло,  ви  надрукуєте цей. А до речі, деякі матеріали знаходяться в прокуратурі та в інших службах і чекають на розслідування. Про результати по завершенні.
З повагою,
Юрій Михалега, м. Іршава.