Enough is enough

Досить.  Це коли настає кінець. Коли більше не хочеться. Коли напруга сягає найвищої точки. Коли набуваєш відчуття переповнення у грудях, від якого важко звільнитися. Коли повітря так мало, що треба дихати ротом. Коли хочеться поставити крапку. Припинити. Зупинити. Бо тягар стає дедалі важчим і не підйомним. Коли крила ріжуть шкіру. Прагнуть до неба. Коли все не те і все не так. Коли ус і не ті і всі не там. Досить це досить.
Цього не треба пояснювати. Ти відчуваєш це. Або колись відчував. Це палючий дотик чужої дороги під ногами. Це крижаний подих чужого життя. Чужої долі. Коли ти заспокоюєш себе, так ніби це просто магнітна буря туманить твій зір і розум. Але насправді ти знаєш, що це не ти. Що ти – такий, який ти там, усередині, - ти хочеш скинути, зійти, відійти убік. Сказати: «досить». Бо втома від несправжньості пригинає, пригнічує, заважчує і потроху над’їдає мозок.
Сьогодні ми кажемо один одному досить. Бо наш потяг надірвав свої вагони. Бо більше не притягує до зірок, а вільніше до землі. І хоча мені страшно зупинятися… треба летіти далі. Бути центром іншого циклону. Створювати нові торнадо.
Мені здається, що всі ці почуття та емоції, що вони живі змії. Що розриваючи їх, я вбиваю щось дихаюче і прагнуче до життя, що палахкотіло між нами. Але ж ці змії – пам’ятаєш, що вони символізують?
Тобі боляче? Мені теж. Вони кажуть скоро стане легко. Адже крила скоро полетять. Мої вже ось вони. Дивись – якби ж ти тільки хотів їх побачити. Якби ж тільки дав мені можливість розкрити їх тоді. Тоді коли, ми могли разом злетіти до стратосфери і дихати хмаринками. Але не тепер. Зараз маю сили лише на себе. І маю інший напрям.
Я відчуваю, що якщо піду далі, то глибше застрягну у цьому болоті з нашими зміями, твоїми далекими очима і моїми вкороченими крилами. У такому собі болоті непорозуміння, часткової любові, безперспективного пошуку сенсу існування. Тому далі я ні мізинчиком. Бо сьогодні мені вже досить.