Козацька

Колись давно, на Україні,
Жили у Волі козаки,
І землю рідну боронили,
І славу вічну, ще з дідів.
Хто був голотою, хто батьком,
У ті часи, на цій землі,
Та залишилося лиш братство,
Добуте з боєм, на війні.
Служили добре, як і треба,
Душі козацькій, і простій,
Молилися на небо, богу,
Та вірили в своїх людей.
І билось серце у козака,
І вірила душа проста,
У святість Віри, і в удачу,
І в те, що збудеться вона,
Щаслива, вільна Україна,
На відвойованій землі,
З державністю, і куполами,
Братерством вічним і живим.
Вже не повернуться ті мрії,
У правду вічну і святу,
Та й вже не має на Вкраїні,
Здобутого у тім бою…

Колись було на Україні,
Боролись люди, і жили,
В огні буремної надії,
За щастя, Волю, і себе.
Ніхто не бачив цього дива,
Як все було, в тому житті,
Зірвалось все, і тільки Віра,
Живе і досі на землі.
Достойно жити, так і треба,
Боротись, з вірою в собі,
І не забудуть тебе люди,
Бо жив, боровся у вогні.
І полихало, і жевріло,
У ті часи, на цій землі,
Селянське щастя, і надія,
Життя одвічних трударів.
Боролись всяко, як хто може,
У ріднім краї, й чужині,
За Волю й братство у народі,
За щастя й долю у житті.
Усі хотіли краще жити,
В своєму домі і землі,
Лупили всіх, і чорних, білих,
Щоб не мішали жить, тобі.
Здається, все було у полі,
Свобода, Віра і добро,
Всі вільні були у промові,
І всі стояли за село.
Воно й сьогодні єлі дише,
Непереможене в війні,
Живе і духом, і землею,
Яку засіяли в вогні.
Зерно росте, як та надія,
Чекає часу у житті,
Непереможена і Віра,
В усіх людей, на цій землі.
Спитають тебе: що ти бачив,
І що на серці, у душі,
Чи залишилась хоть Надія,
У все, засіяне людьми.
Буремні роки, хто їх знає,
Борців за Волю і людей,
Та не даремно вони пали
І вірили в своїх дітей.
Вони прийдуть, на цю землю,
Після буремних тих років,
Згадають все, і все побачать,
Збудують так, як треба всім.
Усі, хто вірив в цюю справу,
У Україну, рай земний,
Збудують знову свою долю,
Ще краще, ніж було колись.
Не перевернеться Надія,
У людях в серці, бо жива,
Не вмре ніколи Україна,
Вона й сьогодні ще жива.