Своим

Усі свої, чого ще треба,
На Україні, цій землі,
Нема ні панщини, не треба,
Вертати душі за борги.
Не треба проводів, ні співів,
По людях рідних і живих,
Вертати злидні вже не треба,
Вони і так вже поруч, тут.
Ціна копійки всі ті слова,
А як щипає і болить,
Коли обманюють і дурять,
Людей на світі, ще й живих.
Ой, не пробачать цього люди,
Душа у полум’ї горить,
Бо вже бідніше ми не будем,
Якщо самі не будем жить.
Болить, болить душа у тебе,
Коли це бачить, і кричить,
Чому на світі все, як треба,
Лиш на Вкраїні все димить.
Спасає кожен свою душу,
Як тільки може, і мовчить,
І діти дивляться на тебе,
Невже і совість не болить?
Чому коли співати треба,
Душа лиш плаче і кричить,
Та й радість зовсім не заходить,
У світ, який завжди мовчить.
Чекайте злидні, стійте люди,
Хто усе бачить і творить,
Невже і совісті не буде,
У вас в душі, чи бог простить?
Повернеш все, і те, що маєш,
На дні душі, бо заболить,
Віддати все прийдеться людям,
Що встиг накрасти і здурить.
Невже не ясно, чесне слово,
Що рай і небо на землі.
Рівняє всіх, святих і грішних,
Той, що підказує душі.
Приходять злидні, люди плачуть,
І молять його, поможи,
А ми самі, невже не здатні,
Творити долю на землі.
Прийдешнім злидні залишати,
Душа цього вже не простить.
І той, що зверху усе бачить,
Ділити буде, на двоїх.
Багатих, бідних, все як треба,
Побриє голови у мить,
І совість витягне у тебе,
І душу скривджену, за мить.
Не вже тобі казати треба,
Як треба жити на землі,
Любити ближнього, і небо,
Що ще синіє у горі.
Усім все порівну, так треба,
Ділити все в своїй душі,
Та сильно й думати не треба.
Коли все бачиш і мовчиш.
Не вже душа твоя в полоні.
Ілюзій дивних і сумних,
Вона завжди творила, боже,
А зараз в злиднях, і мовчить!
Все перевернеться, і люди,
Зрадіють знову на зорі,
І заспівають хорової,
Щоб чули люди на землі.
На цій землі, на Україні,
Що вічно жили в боротьбі,
Любили землю, труд у полі,
Творили щастя у житті.