Бiлявка

Мале й дурненьке хлопченя, чому тебе кохаю я?
Чому марную свої сили, а часом й плачу, плачу, милий.
Мале й дурненьке хлопченя, давно вже покохала я
Твої глибокі карі очі. Сумую з ранку та й до ночі.
Ти не чорнявий – знають люди. Ти не москаль, ти щирим будеш.
Русявий, трішки смугле личко, неначе ота грушка-дичка.
Дивакуватий трохи, так. Без оселедця, не козак.
Чи є в наш час ті козаки? Забули люди навіки.
Та ж бо які в тебе вуста! Рожеві, серцем, от краса.
І хитрий глузд, і руки сильні. Та все дарма, бо ти невільник.
Знайшов собі білявку файну, і може десь далеко в стайні
Білявку жінкою зробив. О Боже, що ти наробив.
Купився на слова ласкаві й на дівку-ляльку ту яскраву.
Забув хто сам, де маєш жить, кого кохать, кого любить.
Забув і наче під гіпнозом ти їй даруєш квіти-рожі,
І надсилаєш «Ай лав ю», та чи правдиве те «Люблю»?
На ній же безліч етикеток, ще й цінники й якийсь ярлик,
А ти даруєш їй букети, мов підкаблучник, не мужик.
Ти просто знову закохався, тобі здається, що в цей раз
Зіграєш радісне весілля і буде щастячко у вас.
Дарма надієшся, наївний. Білявки спуску не дають,
Вона подоїть та й покине, тебе ж собаки зацькують.