***

       Якось дивно і дуже сіро сидіти в кімнаті де немає меблів. Лишень невеличке віконце з дощем назовні. Рух життя ніби зупинився в цій кімнаті. Вона дивиться на людину в одному із своїх кутів і жаліє.
       Людинка зжалася від холоду. Сидить на бетонній підлозі обнявши зігнуті ноги, синюватими руками. Напів мокре волоссячко висить перед очима і лишень іноді оживає від руху м’язів, які намагаються себе зігріти. Водяні шуми дощу пестять льодяні вушка, ніби кличуть до себе, ніби кличуть до радості, до плачу… Голова покірно підборіддям гріє коліна, напружені скули намагаються стримати цокіт зубів. Очі, о ці очі, через них видно поранену душу. Сумно…
       Обережно піднявши голову він почав спостерігати за краплинами у вікні. Останні рухи свого життя він повинен провести з ними…
З останніх сил не встаючи, він поповз як кіт до вікна. Боляче, в коліна і руки, врізаються нерівності цієї «поверхневості» бетону… Передостаннім «подихом героя» він встав і вчепився стомленими руками у підвіконня. Підвів погляд до мокрого скла і побачив її.
       Вона стояла у тогорічному дранті, мокра під розбитим мріями дірявим парасолем. Мокре волосся влипло в її щічки. Одяг щедро показував йому, що вона ідеальна жінка.
Піднявши очі, її погляд потрапив прямісінько йому в душу - вона тендітно подарувала свій шалений і гнітючий погляд його сердцю.
       Хвилини зупинились, холод відступив, вони застигли у шаленій миті кохання.
Останні сили, останні миті, в останній раз покохав він. Підняв руку і доторкнувся долонею до сухого скла. Вона, у відповідь, зробила теж саме зі своєї сторони мокрої реальності. Він і вона відчули тепло небаченої, тільки що народженої сили.
       Час відлякував секунди…
       10…
       Не йди, не залишай мене…
       9…
       Яка вона гарна…
       8…
       Йому так самотньо…
       7…
       Я стомився і не можу піти за тобою…
       6…
       5…
       4…
       Хай зупиниться час для нас…
       3…
       2…
       1…
       Я кохаю тебе…
       Я кохаю тебе…

       З шаленим криком «Ні!!!» і надією в очах, вона замахнулася парасолем на цю тонку грань…
       Посипались сльози скла, посипались грані заборон…
Тримає його за руку, стиснувши пальці, гріє своїм серцем і подихом тендітне втілення надії.
«Давай у вікно, я допоможу. Йдемо разом…»