Без назви

Колись ми зустрілись.
Взимку. А зима та була весняною – в слякоті, в багні, в надогнивших з осені листках. І я була чотирнадцятирічною.
І я була брунькою.
Між нами було 6 років і 3 місяці, які, коли тебе хилило до мене, давили тобі під ребра.
Між нами були твої таблетки, коноплі, молоко і маки,
окрім – рік алкоголю,
твоя самостійність,
яким я посміхалась із розпростертими обіймами…
А зараз між нами не 2 кілометри, а 200.
Зараз між нами кнопка тихо - #.
Ми саджаємо голос одне одного за цю решітку.
А ти мене випікаєш
З моєї шкіри, тіла. –
Вбивце.
Як можна так безжально промінювати любов, яку я тобі даю...?
Досить з мене, чуєш? Досить!
Тобі подаю руку в знак того, що я простила,
А ти береш все тіло.
Ти робиш мене винною,
Я прощаю тобі і це,
Я хочу повіситись,
Перерізати вени і горло,
Ти цілуєш мені руки і дивишся в очі… –
Я прощаю. Є ради чого жити.
А завтра говориш, що не хочеш зі мною спілкуватися…
…
? ? ? ? ? ? ? ? ? ?
Я плачу тобі в динамік,
Бо нічого не розумію.
А ти говориш, що поспішаєш…
І скидуєш.