***

51 Опитування — метод збору соціальної інформації про досліджуваний об'єкт під час безпосереднього (інтерв'ю) чи опосередкованого (анкетування) соціально-психологічного спілкування соціолога і респондента шляхом реєстрації відповідей респондентів на сформульовані запитання.
До опитування вдаються, коли необхідним, а часто і єдиним, джерелом інформації є людина — безпосередній учасник, представник, носій досліджуваних явища чи процесу. Вербальна (словесна) інформація, одержана завдяки цьому методу, значно багатша, ніж невербальна. Вона легше піддається кількісному опрацюванню та аналізу, що дає змогу широко використовувати для цього обчислювальну техніку. На користь цьому методу служить і його універсальність, оскільки під час опитування реєструють мотиви діяльності індивідів, результати цієї діяльності. Усе це забезпечує опитуванню переваги щодо методу спостереження або методу аналізу документів.При опитуванні надто важливою є взаємодія соціолога та опитуваного. Плануючи збір інформації методом опитування, слід брати до уваги й умови, які можуть впливати на її якість. Для підвищення надійності інформації слід дбати про незмінність якомога більшої кількості умов збору інформації: місцевих обставин опитування, порядку формулювання запитань і відповідей на них, впливів дослідників на респондентів у процесі спілкування.
Якість первинної соціологічної інформації значною мірою залежить від вимірювального інструменту — соціологічного питальника (бланк інтерв'ю, анкета). Критеріями їх оцінки є стійкість і обґрунтованість.
Кожне опитування починається з фази адаптації, під час якої у респондента створюють мотивацію до відповіді на запитання і готують його до дослідження. Фаза адаптації складається із звернення і декількох перших запитань. Звернення є зав'язкою, початком опитування. Щоб респондент зміг надати потрібну інформацію, необхідно підготувати його до цього: пояснити зміст питальника, мету опитування, при роботі з анкетою — правила її заповнення, і, поступово ставлячи запитання, підвести його до теми дослідження. Основне завдання — встановити контакт з респондентом, «зав'язати розмову». Тому нерідко соціолог формулює спершу запитання, відповіді на які не дають пов'язаної з темою дослідження інформації, але залучають опитуваного до розмови.
52 Анкетування (від фр. enquete) — процес збору первісних матеріалів у соціологічних, економічних, демографічних, маркетингових та інших дослідженнях. Анкетування організовується спеціальними службами, лабораторіями, науководослідними підрозділами.
Розрізняють легальне анкетування у вигляді інтерв'ю з опитуванням респондентів та анонімне (без зазначення особи опитуваного). Анкетування може проводиться за місцем проживання опитуваного (перепис населення), за місцем роботи, у місцях придбання товарів чи послуг, у транспорті, а також за допомогою поштового зв'язку, інтернету, засобів масової інформації. Шляхом узагальнення заповнених анкет одержується об’єктивна інформація про ставлення населення, окремих соціальних груп, регіону споживачів до певних товарів, послуг чи до окремих явищ, подій тощо. Ця інформація може використовуватись при розробці програм впливу на певні соціально-політичні події, розвиток ринку, формування попиту населення, при здійсненні заходів щодо вдосконалення виробництва товарів та розширення послуг.
53 Телефонне опитування - один з різновидів опитування у соціологічному дослідженні, заочне (опосередковане, дистантне) інтерв'ю. Позитивними якостями цього методу є його оперативність, низька собівартість та простота контролю за якістю роботи. Як недоліки можна зазначити неможливість отримання репрезентативної інформації за низької щільності телефонної мережі, вимога стислості опитувальника, змушене спрощення у формулюванні та конструюванні запитань, складнощі, пов'язані з необхідністю рівноцінної заміни респондента у разі його відмови від участі в опитуванні.
Особливостями телефонного опитування є побудова вибірки, формулювання запитань та конструювання опитувальника.
Головна особливість телефонного опитування пов'язана з особливостями комунікативного процесу. В телефонному опитуванні запитання, спрямовані на підтримання інтересу до теми дослідження (контактні запитання), мають бути в усіх частинах анкети на відміну від особистих інтерв'ю, де їх місце - на початку опитувальника.
Телефонне інтерв'ю в ідеалі наближається до розмовної мови. Запитання мають бути лаконічними, слід уникати складних граматичних конструкцій. Якщо в очному інтерв'ю використовуються шкали, де може бути до 11 позицій, то в телефонному інтерв'ю кількість градацій не повинна перевищувати чотирьох. А в шкалах інтенсивності - п'яти, та й то за умови граничної простоти формулювань.
Телефонне опитування доцільно проводити централізовано. Це дозволяє здійснювати постійний контроль за роботою інтерв'юерів, своєчасно виявляти та виправляти помилки, що трапляються в ході бесіди, неточності в заповненні кодувального бланку і в результаті отримати високу якість інформації, що збирається. Також проведення опитування із одного центру дозволяє збільшити навантаження інтерв'юерів.Основними методичними документами телефонного опитування є бланк пошуку респондента, кодувальний бланк, опитувальник. Бланк пошуку респондента слугує для фіксації результатів попереднього контакту з сім'єю і відбору респондента. Інформацію на бланку представлено у вигляді послідовності процедур, що виконуються інтерв'юером в процесі пошуку респондента: час дзвінків, причини нездійснившихся контактів, час назначеного респондентом дзвінка, контактні та інші запитання.
54 Поштовому опитуванню протягом останнього десятиліття соціологи-практики приділяли підвищену увагу, оскільки воно вважалося, по-перше, найекономічнішим методом збирання первинної соціологічної інформації, а по-друге, у процесі поштового опитування люди могли відвертіше відповідати на сформульовані в анкеті запитання — позначалася відсутність інтерв’юера. Однак ситуація, що склалася нині, багато що змінила. Подорожчання послуг підприємств поліграфії та зв’язку, зрослі ціни на папір суттєво позначилися на економічності поштового опитування. Так, якщо наприкінці 80-х років співвідношення вартості однієї анкети поштового опитування і вартості інтерв’ю було приблизно 1 до 10, то у 90-ті роки це співвідношення, за нашими підрахунками, становить лише 1 до 3.
Проте є одна обставина, яка заважає використовувати поштове опитування в оперативних дослідженнях і тим паче в експрес-опитуваннях. Це — час збирання первинної інформації. Як свідчить практика проведення подібних опитувань, на двохвильове поштове опитування (з двома розсиланнями анкет) витрачається 32—34 дні. Після першого розсилання анкет через 2 тижні відбувається повторне розсилання з нагадуванням респондентам про повернення анкети дослідникам. Протягом приблизно 20 днів після другого розсилання заповнені респондентами анкети продовжують надходити на адресу дослідників. Такий тривалий період збирання інформації неприйнятний для оперативних досліджень.
56Соціометричний метод опитування — один із різновидів опитування, який використовують для вивчення внутріколективних зв'язків шляхом виявлення стосунків між членами колективу. Цей метод застосовують для дослідження міжособистісних стосунків і міжгрупових відносин з метою їх поліпшення. Він дає змогу соціологові вивчити склад малих соціальних груп, особливо неофіційних стосунків, одержуючи соціологічну інформацію, яку іншим шляхом дістати майже неможливо. експертних опитувань враховуються при прогнозуванні, розробці управлінських рішень та проектів, груповій оцінці особистості. Експертні опитування виконують такі прикладні функції: діагностичну, оцінювальну, прогностичну.
58 Метод фокус - груп відноситься до якісних методів збору інформації і базується на використанні ефекту групової динаміки. Застосування даного методу припускає групову дискусію під керівництвом фахівця (модератора). Основним достоїнством даного методу є можливість оперативного одержання так називаної глибинної інформації в невеликій групі респондентів. Суть методу полягає в тім , що увага учасників фокусируется на досліджуваній проблемі (темі), з метою визначити відношення до поставленої проблеми, з'ясувати мотивацію тих або інших дій. Крім цього, даний метод дозволяє замовникові спостерігати за ходом проведення дослідження і робити відповідні висновки . Вартість фокус - групи відносно низька (наприклад, у порівнянні з глибинними інтерв'ю). Фокус - група може застосовуватися в сполученні з іншими методами (як кількісними, так і якісними) і як самостійний метод збору інформації. Відмінні риси фокус - груп На відміну від кількісних методів дослідження (наприклад, соціологічне опитування), що дає відповідь на питання 'Хто..?' і 'Скільки ..?', фокус - група дає відповіді на питання 'Як саме..?' і 'Чому..?' Другою особливістю є спосіб формування вибірки і методи збору інформації. У соціологічному (кількісному ) дослідженні базовим методом є опитування (особистий , телефонний), при якому респондентів, що представляють визначену категорію споживачів, опитують за єдиною схемою (анкеті). У фокус групі (якісному дослідженні ) застосовуються методи глибинного групового інтерв'ю, що дозволяють "витягти" з респондента інформацію, що не лежить на поверхні, що показує широкий спектр відносини до проблеми. Фокус - група є суб'єктивним методом дослідження (на відміну від соціологічного дослідження, що є об'єктивним методом збору й обробки інформації). Найчастіше фокус - групи використовуються для реалізації наступних цілей: генерування ідей; перевірка гіпотез для кількісних досліджень; підготовка інструментарію для кількісних досліджень; інтерпретація результатів кількісних досліджень; вивчення особливостей поводження окремих груп людей. Кількість учасників групи - від 8 до 12 чоловік. Як критерії добору учасників використовуються стать , вік, рівень доходів і т.д.
59. Специфіка соціологічного підходу до дослідження особистості.Елементами соціальних систем є люди. Входження людини в суспільство відбувається через різноманітні соціальні спільноти: групи, інститути, організації та системи прийнятих у суспільстві норм і цінностей (культуру). Внаслідок цього людина залучена до багатьох соціальних систем, кожна з яких справляє на неї системоформуючий вплив. Вона стає не тільки елементом соціальної системи, а системою, що має складну структуру. Будь-які соціальні утворення неможливо уявити без людини, її активної творчої діяльності, одним з наслідків якої і є соціальні спільноти. Адже людина як істота соціальна на основі соціальних зв'язків і взаємодії творить групи, колективи, об'єднання, а згодом і спільноти. Саме особистість з'єднує всі ланки суспільного життя: макро-, мезо- і мікросередовища, робить їх полем власної творчої активності та осередком розгортання внутрішніх потенцій. У соціології особистість розглядається не як продукт природи, а передусім як сукупність суспільних відносин, продукт суспільства. Особистість як соціальна якість людини є предметом соціальних наук: філософії, соціології, психології та ін. Соціологія досліджує особистість як суб'єкт соціальних відносин, виділяючи в ній соціально-типові характеристики, які розвиваються під впливом соціальних інститутів, а також шляхи та канали зворотного впливу особистості на соціальний світ. Отже, специфіка соціологічного підходу до вивчення особистості полягає в тому, що він аналізує її суто соціальні характеристики. Соціальне не протистоїть біологічному і не виникає з нього. З народження людина одержує таку тілесну організацію, в якій запрограмована можливість її універсального соціально-діяльного розвитку. Соціальне життя розвиває специфічні людські біологічні якості. Тому суспільне становище людини є її природним станом.
60. Біологічна природа та соціальна сутність людини.Значення терміна «людина» багатогранне.Соціологія досліджує людину насамперед як особистість, як елемент соціального життя, розкриває механізми її становлення під впливом со-ціальних факторів, а також шляхи і канали зворотного впливу особис¬тості на соціальний стан. У найзагальнішому розумінні термін «людина» вказує на належність до людського роду — вищої сходинки живої природи на нашій планеті. Людина як частина природи є біологічним суб'єктом. За своєю тілес¬ною будовою й фізіологічними функціями людина належить до тварин¬ного світу.Лю¬дина як біологічний вид має: * характерні тілесні ознаки (прямоходіння, руки пристосовані до праці тощо); * високорозвинений мозок, здатний відобразити світ у поняттях і перетворювати його відповідно до своїх потреб, інтересів, ідеалів; * свідомість як здатність до пізнання сутності як зовнішнього світу, так і своєї особистої природи; * мислення та мова, які з'явились в результаті трудової суспільної діяльності. Найхарактернішою ознакою людини є свідомість. Свідомість не тільки в плані осмислення життєвої ситуації й пізнання навколишньої дійсності — такий рівень свідомості властивий навіть тваринному світу, — а з погляду здатності розмірковувати над зовнішніми обставинами, над своїми зв'язка¬ми з ними й з іншими людьми, заглиблюватись в себе, щоб досягти злагоди з собою, з метою усвідомлення сенсу власного буття у світі. Людська здатність самозаглиблення має діяльний суспільний харак¬тер. Про людський характер життєдіяльності можна говорити з того мо¬менту, коли людиноподібна істота виготовила перше знаряддя праці. Саме з цього почалася розбудова людиною власного світу — соціального. Зміст і характер людського життя визначається способом людської діяльності, головними чинниками якого є засоби виробництва та спілкування. Якщо тварина живе в природі, то людина — в соціумі. Соціум — це особливий спосіб життя особливих істот — людей. Отже, найголовніша відмінність між людиною і тваринним світом полягає у способі життя. Тваринне життя здійснюється природним чином, тобто як існування, людське — суспільним, соціальним, як життєдіяльність. Все що є в суспільстві, як і саме суспільство, — результат людської діяльності.
61.Особистість як суб’єкт та об’єкт соціологічних досліджень
Поняття «особистість» під кутом зору соціології має кілька значень. З одного боку, воно означає конкретного індивіда як суб'єкта діяльності в єдності його індивідуальних властивостей та соціальних ролей, що виконуються ним у суспільстві. З іншого боку, особистість розуміється як суто соціальна властивість індивіда, як сукупність інтегрованих у ньому соціально важливих якостей і рис, що виникли в процесі взаємодії цієї особи з іншими людьми і роблять її, таким чином, суб'єктом праці, пізнання та спілкування.
Соціологічний підхід до особистості робить акцент саме на її належності до певної соціальної спільноти, яка, у свою чергу, накладає на неї відбиток, що впливає на світогляд людини, її ідеали, цінності, установки, норми поведінки, риси характеру та форми діяльності. Особистість як об’єкт соціальних процесів постійно знаходиться під їх впливом, формується та функціонує в певних соціально-економічних, політичних та культурних умовах. Одночасно, особистість здійснює зворотній вплив на суспільство, створює необхідні соціальні інститути та сама становиться їх активним учасником – керівником і виконавцем.
Соціологія вивчає реально функціонуючі соціальні механізми взаємовпливу і взаємозалежності особистості і суспільства, допомагає виявити нові суспільні процеси, створює соціальні технології, що сприяють поєднанню об'єктивних і суб'єктивних, спільних та індивідуальних факторів розвитку особистості.
62Філософсько-соціол уявлення про особистість.Питання особистості важливе в дослідж.соціології.Неможливо розглянути розвиток соціальних систем,не дослідивши соц.процеси.,не звертаючись до сутності особистості,як суб’єкта соц.поведінки і суп.відносин.Філософію цікавить особ як суб’єкт пізнання і творчості.. Ніцше розглядає людину як біологічний організм, який в процесі розвитку формує дедалі складніші форми пристосування до дійсності, до життя. Людина - це, насамперед, тіло, що має ієрархічну структуру, найвищим елементом якої є інтелект. Людина пізнає світ лише в такій мірі, в якій це потрібно для задоволення практичних потреб. Тому-то все пізнання - ілюзорне, а життя, побудоване на його засадах, - неістинне.
Соціолог вивчає особ,як елемент соц.життя,розкриває механізм її становл під впливом соц.факторів,зворотню дію на соц.світ,її участь у змінах і розвитку суп.відносин.Осн.у дослідженні особистості-взаємостосунки особистості з соц.групою(саме результат).Підхід до особ,як суб’єкта спілкування визначається хар-ками:1.Типологічна-(типолог.властивості,їхня реалізація у спілкуванні.2.статусна(соц-психол статус особ в її соц-психвластивостях)3.дизпозиційна(фіксована в соц.досвіді особист.схильністьдоспілкування)4.функціональна(ф-ї особ,як суб’єкта спілкув).5.технологічна-рівень комунікації,навики волод.соц-психол взаємод.
63.Структура особистості. В основі особистості лежить її структура — зв’язок і взаємодія відносно стійких компонентів (сторін). Формування особистості здійснюється як розгортання цілісної органічної системи, в якій кожна сторона передбачає іншу і зумовлюється цілісною системоюВ її структурі виділяються чотири групи, або підструктури, властивостей, які знаходяться в певній ієрархічній залежності і різняться особливостями і способами формування. 1)Нижчий рівень — біологічно зумовлені властивості, які представ¬лені темпераментом, задатками, властивостями нервових процесів та патологічними властивостями психіки. Ці властивості, будучи даними від природи, служать основою для розвитку здібностей і пізнавальних процесів, формування характеру і комунікативних особливостей. Другу групу властивостей особистості утворюють психічні процеси як форми відображення і пізнання навколишнього світу. Вони не тільки біологічно обумовлені, а й розвиваються в процесі активної діяльності індивіда, набуваючи індивідуальних особливостей.2)Більш високий рівень властивостей особистості пов’язаний з її соціальним досвідом і представлений знаннями, навичками, вмін¬нями. Ця група властивостей розвивається на основі пізнавальних процесів шляхом навчання. Четверта група властивостей особистості, які характеризують її вищий рівень, представлена соціально обумовленими властивостями (інтереси, ідеали, світогляд, ціннісні орієнтації, переконання тощо). Ці елементи структури особистості формуються в процесі виховання……..Основним компонентом структури особистості, який має виключне значення в трудовій діяльності, є спрямованість, тобто система стійких мотивів, домінуючих потреб, інтересів, схильності, переконань, світогляду, які визначають поведінку особистості в мінливих зовнішніх умовах. Спрямованість через позитивну домінуючу мотивацію поліпшує психічний стан працівника, активізує його пізнавальні процеси і трудові дії. Найважливіші компоненти структури особистості — пам'ять, культура і діяльність. Пам'ять — це система знань, що інтегрувала особистість у процесі життєвого шляху. Зміст даного поняття являє собою відображення дійсності у виді як визначеної системи наукового знання, так і повсякденних знанні. Культура особистості являє собою сукупність соціальних норм і цінностей, якими індивід керується в процесі практичної діяльності. Остання є реалізація потреб і інтересів особистості. У широкому змісті діяльність — це цілеспрямований вплив суб'єкта на об'єкт.
Компоненти структури особистості
Коротка назва підструктури. До даної підструктури відносяться Співвідношення біологічного і соціального
Підструктура спрямованості Переконання, світогляд, особистісні змісти, інтереси Соціальний рівень (біологічного майже немає)
Підструктура досвіду Уміння, знання навички, звички Соціально-біологічний рівень (значно більше соціального, чим біологічного)
Підструктура форм відображення Особливості пізнавальних процесів (мислення, пам'яті, сприйняття, відчуття, уваги); особливості емоційних процесів (емоції, почуття) Биосоциальный рівень (біологічного більше, ніж соціального)
Підструктура біологічних, конституціональних властивостей Швидкість протікання нервових процесів, баланс процесів порушення і гальмування і т.п.; полові, вікові властивості Біологічний рівень (соціальне практично отсутствует)

64. Процес соціалізації та його характеристики. Фактори розвитку особистості.
Соціалізація-процес,з допомогою якого індивідом засвоюються норми його групи таким чином,що через формування власного «я» виявл.унікальність даного індивіда як особистості. Соціалізація особистості припускає, що об'єктом дослідження є не одна чи декілька, а весь комплекс суспільно значимих якостей людини в їхній тісній єдності і взаємодії. Вони охоплюють усю сукупність рис свідомості і поведінки: знання, переконаність, працьовитість, культуру, вихованість, прагнення жити за законами краси, фізичну підготовку. Розвиток людини є безперервним процесом, який не припиняється до моменту припинення самого життя. Людина зазнає різних фізичних (морфологічних, біохімічних, фізіологічних) і соціальних (психічних, духовних, інтелектуальних) змін. Проте, розвиток «не обмежується кількісними змінами, зростанням того, що вже є, а містить «перерви безперервності», тобто якісні зміни. Кількісні зміни зумовлюють виникнення нових якостей, тобто ознак, властивостей, які утворюються в ході самого розвитку, і зникнення старих. Розвиток є там, де народжується щось нове і водночас відживає старе».1
Розвиток людини є дуже складним інволюційно (лат. involutio - згортання) - еволюційним ( лат. evolutio - розгортання) поступовим рухом, у ході якого відбуваються як прогресивні, так і регресивні інтелектуальні, особистісні, пове-дінкові, діяльнісні зміни в самій людині; розвиток змінюється лише за напрямком, інтенсивністю, характером і якістю.    За характером їх впливу на індивіда фактори бувають:внутрішні (фізіологічні й психічні властивості організму) та зовнішні (соціальне оточення людини, активна взаємодія з іншими людьми тощо) умови розвитку індивіда як особистості.
65 Основні теорії соціалізації особистості.
За класифікацією Д. В. Ольшанського:1.Теорія “дзеркального я”. У ній особистість розглядається як функція, похідна від повністю соціально зумовленого “я” людини. Самосвідомість особистості формується в результаті соціальної взаємодії дивитися на себе очима інших людей. Зі стійких уявлень про людину і інших людей. формується та об’єктивна якість, яка і є особистістю.
2.Рольова теорія. розглядають особистість як функцію, але вже тих соціальних ролей, сукупність яких індивід виконує в суспільстві. Включаючись у процесі соціалізації в ті чи інші соціальні групи, індивід засвоює очікування рольової поведінки, вивчає способи їх виконання і тим самим стає особистістю. Різнобічність особистості визначається багатством “соціального репертуару” – багатоманітністю соціальних груп, в яких протікало соціальне життя індивіда в процесі соціалізації.
3.Необіхеворізму (від англ. behavior – поведінка) теорія особистості. Підтримуючи ідею попередніх концепцій про те, що особистість є результат навчання людини правилам життя і поведінки, прихильники даної концепції найбільш послідовно дотримуються її в своїх поглядах. Особистість розглядається як проста сукупність соціально придатних відповідей на сукупність стимулів.
4.Теорія соціальної установки. Згідно з цією теорією особистість є результат тих несвідомих установок, які суспільство формує самим фактом повсякденного постійного впливу на індивіда. У процесі нагромадження установок, які суспільство формує самим фактом повсякденного постійного впливу на індивіда. У процесі нагромадження установок у людини формується звичка до них. Іншими словами, у неї формується установка бути особистістю.
5.Концепція сукупності соціогенних потреб і орієнтацій, що формуються суспільством. Згідно з цією концепцією особистість є змінюваними з розвитком суспільства рівнями сукупностей соціальних потреб і орієнтацій. У цих рівнях можуть відбуватися як суспільні (у цілому), так і групові потреби та орієнтації, що забезпечують варіабельність особистості.
6.теорія референтної групи.Автором терміну “референтна група” вважають американського соціолога Г. Хаймена, який під цим терміном розумів соціальну групу, на яку індивід орієнтує свою поведінку (від сім’ї до класу, нації). За тією роллю, яку референтна група відіграє у формуванні характеристик особистості та її соціальної поведінки, розрізняють два типи таких груп.
Перша – “компаративна” – це стандарт, за допомогою якого індивід оцінює себе й інших.
Друга група – “нормативна” – це реальний або уявлюваний колектив (група), з яким індивід співвідносить свою поведінку і майбутнє.
7.Марксистську теорію особистості. Основними її принципами є такі:
1.Визнання залежності особистості від об’єктивних суспільно-економічних, соціально-культурних і предметно-діяльнісних особливостей її соціалізації.
2.Виділення як головної характеристики особистості її місця в соціальній типології зумовлюється способом життя.
3.Уявлення про особистість як носій соціальних рис. Сутність особистості складає сукупність усіх суспільних відносин.
Ця теорія не заперечує, що на формування особистості впливають біологічні та психологічні фактори. Проте індивід є продуктом суспільства, спільної діяльності людей. 7.Диспозиційної теорії особистості, В. Ядов. Головною хар-ка особистості -її диспозиція, тобто схильність особистості до певного сприймання умов діяльності та певної поведінки в даних умовах. Диспозиції особистості утворюють своєрідну ієрархічно організовану систему.
Вершину ієрархії (найвищі диспозиції) утворюють загальна спрямованість інтересів і система ціннісних орієнтацій як продукт впливу загальних соціальних умов. Середній рівень (середні диспозиції) складає система узагальнених соціальних установок на багатоманітні соціальні об’єкти й ситуації. Найнижчий рівень (найнижчі диспозиції) утворюють ситуативні соціальні установки як готовність до оцінювання та дії в конкретних умовах діяльності на мікросоціальному рівні.
66.Теорія «дзеркального Я.» Ч.Кулі –дослідити процес поступового розуміння особистістю відмін.свогоя віл інших особистостей.Через відносини з іншими,їхні оцінки,кожна людина встаноновлює,розумна вона,чи ні,гарна,чи ні,добра,чи зла.Людське «я» відкривається через реакції інших-отримується віддзеркалення.Світ-дзеркало,повертає кожній людині зображення обличчя.
3стадії побудови дзеркального я:
1.Сприйнятя того,як ми дивимося на інших
2.Сприйняття їх думки щодо того,як ми дивимося.
3.Наші почуття щодо цієї думки.
Наприклад, коли ви наближаєтесь до групи людей, які спілкуються між собою,  і бачите, що вони швидко з увічливим вибаченням розходяться. Якщо така реакція повторюється декілька разів, то очевидно, у вас виникає почуття, що з Вами не хочуть спілкуватись і у Вас погана репутація. Соціальне дзеркало завжди перед нами, воно постійно змінюється. Розвиваючись особистість стає більш вибагливою як у виборі групи індивідів, які виконують роль соціального дзеркала, так і у процесі відбору образів, що здійснюють на неї вплив. Людина завжди приділяє більше уваги думкам одним і менше уваги думкам інших, а погляди і реакцію деяких людей щодо своєї поведінки вона взагалі може ігнорувати.
67.Дж.Мід торія узагальнення іншого.Розглядається сутність прийняття індивідом інших особливостей.Індивід у процесі спілкування стає на місце інших індивідів і бачити себе як іншу особистість.Він оцін.є свої дії,зовнішність відповідно до оцінок»уявного узагальненого іншого.»Усвідомлення узагальнення іншого розвивається через процеси прийняття і виконання ролі.Прийняття ролі-прийнятти на себе поведінку особистості в іншій ситуації.Виконання ролі-дії,пов’язані з виконанням дійсної рольової поведінки,прийняття ролі-гра.
3 стадії процесу навчання ролям:
1) підготовча (1 – 3роки), під час якої дитина імітує поведінку дорослих без якого – небуть розуміння (дитина наслідує читання газети, не вміючи читати);
2) ігрову (3 – 4 роки), коли діти починають розуміти поведінку тих, кого вони зображають, але виконання ролі ще не стійке;
3)завершальну (4 – 5років і більше), коли рольова поведінка стабілізується, стає цілеспрямованою і виявляється здатність відчувати ролі інших. У процесі переходу від однієї стадії до іншої послідовно розвивається здатність розглядати власну поведінку у взаємозв’язку з іншими індивідами і відчувати на собі їхню реакцію. Завдяки усвідомленню інших ролей, а також почуттів і цінностей інших у свідомості формується «узагальнений інший». Повторюючи прийняту роль «узагальненого іншого», індивід формує свою власну концепцію Я.
68. Соціалізація — процес інтеграції індивіда в суспільство, у різноманітні типи соціальних спільнот (група, соціальний інститут, соціальна організація) шляхом засвоєння ним елементів культури, соціальних норм і цінностей, на основі яких формуються соціально значущі риси особистості. Завдяки соціалізації людина залучається до суспільства, засвоюючи звичаї, традиції і норми певної соціальної спільноти, відповідні способи мислення, властиві даній культурі, взірці поведінки, форми раціональності та чуттєвості. Залежно від віку індивіда розрізняють чотири основних етапи соціалізації: 1. Соціалізація дитини. 2. Соціалізація підлітка (нестійка, проміжна).
3. Тривала (концептуальна) цілісна соціалізація (перехід від юності до зрілості у період від 17—18 до 23—25 років).
4. Соціалізація дорослих. Отже, соціалізація особистості є специфічною формою привласнення нею тих суспільних відносин, що існують в усіх сферах суспільного життя. Основою соціалізації є освоєння індивідом мови соціальної спільноти, мислення, форм раціональності й чуттєвості, сприйняття індивідом норм, цінностей, традицій, звичаїв, зразків діяльності тощо. Індивід соціалізується, включаючись у різноманітні форми соціальної діяльності, засвоюючи характерні для них соціальні ролі. Тому соціалізацію особистості можна розглядати як сходження від індивідуального до соціального. Водночас соціалізація передбачає індивідуалізацію, оскільки людина засвоює існуючі цінності вибірково, через свої інтереси, світогляд, формуючи власні потреби, цінності.Первинна соціалізація - охоплює дитинство, юність та молодість і є характерною тим що людина соціалізується через своє безпосереднє оточення (родина, друзі, родичі). Інститутами соціалізації є сім'я та освіта.Вторинна соціалізація- охоплює зрілість та старість і характеризується тим що людина соціалізується через вплив вторинних соціальних груп та соціальних інститутів. Інститутами соціалізації є ЗМІ (ЗМК), виробництво, культура, економіка, право тощо.
Первинна соціалізація - це сфера міжособистісних від¬носин, вторинна - сфера соціальних відносин.
69. Десоціалізація та ресоціалізація. Соціальна адаптація та інтеріоризація.
Десоціалізація - це процес відмови від старих цінностей, норм, ролей і правил поведінки.Ресоціалізація - процес засвоєння нових цінностей, норм, ролей та правил поведінки замість втрачених. Інтеріорізація - це активна взаємодія індивіда із середо¬вищем, у якому людина робить свідомий вибір.Соціалізація особистості відбувається під упливом агентів та інститутів соціалізації, що формують, спрямовують, сти¬мулюють чи обмежують формування особистості.Соц.адаптація— активне пристосування індивіда до умов середовища і результат цього процесу.Адаптація соціальна має дві форми: активну (індивід прагне вплинути на середовище, змінити його, тобто активно входить у процес соціалізації); пасивну (не взаємодіє із середовищем, не прагне змінити його, пристосуватися до особистих норм, оцінок, засобів діяльності).Показники пасивної соціальної адаптації — перехід в інше соціальне середовище, аномія та різні види порушень у ціннісно-нормативній системі суспільства (Аномія), відхилення поведінки.
70.Агенти та інститути соціалізації.агенти соціалізації — конкретні люди, які навчають людину культурним нормам і допомагають засвоювати соціальні ролі.Агенти первинної соціалізації — люди, які складають найближче оточення особи (батьки, родичі, друзі). Вони виконують багато функцій (батько — вихователь, друг, опікун, учитель тощо), їхні функції взаємозамінні (скажімо, батько за певних умов може взяти на себе виконання функцій матері щодо дитини). Разом із тим, кожен агент дає індивіду в процесі соціалізації саме те, що він може дати. Наприклад, батьки можуть дитині замінити друзів, але вони не зможуть навчити її того, що вона вчиться у своїх друзів: битися, хитрувати, порушувати певні соціальні норми, бути лідером у групі, поводитися з ровесниками.Агенти вторинної соціалізації — представники адміністрації ніколи, вищого навчального закладу, армії, підприємства, партій, засобів масової інформації та ін. Контакти з цими агентами є коротшими, а їхній вплив, як правило слабший, ніж в агентів первинної соціалізації. Кожен із них виковує не більше однієї-двох функцій. їхні функції спеціалізовані, а тому не можуть бути взаємозамінними (наприклад, функції міліціонера і священика). Особливістю цих агентів є те, що вони, як правило, отримують грошову винагороду за виконання своїх функцій.Інститути соціалізації — установи, які впливають на процес соціалізації, спрямовують його. Вони розвивають особистість, розширюють її знання про світ, її розуміння того, якою є бажана і небажана соціальна поведінка.Інститути первинної соціалізації — сім'я, компанія друзів, може бути колектив однокласників, чи одногрупників. Сім'я формує найперші і найміцніші суспільні зв'язки. У сім'ї людина починає володіти мовою, засвоює головні елементи культури. Сім'я формує ідентичність людини в категоріях статі, раси, нації, релігії, певної соціальної страти. Інститути вторинної соціалізації — армія, суд, церква, засоби масової інформації та ін.Школа — це соціальний інститут, який безпосередньо відповідає за надання особі певної інформації, формування вмінь, навичок і прищеплення цінностей, які суспільство вважає необхідними для життя у ньому.
71. Роль соціалізації в процесі становлення особистості. Соціалізація-процес,з допомогою якого індивідом засвоюються норми його групи таким чином,що через формування власного «я» виявл.унікальність даного індивіда як особистості Важливість середовища у формуванні людської особистості визначають педагоги всього світу. Проте в оцінці ступеня впливу середовища на розвиток особистості єдності немає. Прихильники так званого біогенного (біогенетичного) напрямку в педагогіці надають перевагу спадковості, а соціогенного (соціогенетичного, соціологізаторського) - середовищу. Формування і розвиток особистості відбувається за допомогою власного досвіду становлення і розвитку в безпосередніх соціальних контактах, у процесі яких людина зазнає впливу мікросередовища, а через нього – і макросередовища, його культури, соціальних норм і цінностей. Соціалізація особистості являє собою процес формування та розвитку особистості у певних соціальних умовах, опанування людиною соціального досвіду, у ході якого людина перетворює соціальний досвід у власні цінності й орієнтації, вибірково вводить у свою систему поведінки ті норми і шаблони, що прийняті в суспільстві або групі. Норми поведінки, норми моралі, переконання людини визначаються тими нормами, що прийняті в даному суспільстві. Двосторонній процес соціалізації передбачає засвоєння індивідом соціального досвіду шляхом входження в соціальне середовище, систему соціальних зв'язків і активне їх відтворення. Тобто людина не тільки адаптується до умов соціуму, елементів культури, норм, що формуються на різних рівнях життєдіяльності суспільства, а й завдяки своїй активності перетворює їх на власні цінності, орієнтації, установки.
72 Рольова теорія: поняття „соціальна роль” і „соціальний статус”.Якуба «Соц.статус ос-ті»-її позиція в соц.сист,що пов’язана з приналежністю до певної соц.групи,спільноти,аналізом її соц.ролей та якістю і ступенем  їх виконання. Він охоплює узагальнюючу характеристику становища індивіда в суспільстві: професію, кваліфікацію, освіту, характер виконуваної праці, посаду, матеріальне становище, наявність влади, партійну і профспілкову належність, ділові відносини, належність до демографічних або етнічних груп (національність, релігійність, вік, сімейне становище, родинні зв'язки). Усе це Р. Мертон називає «статусним набором». Соціальні статуси поділяються на привласнені, або одержані незалежно від суб'єкта, найчастіше від народження (раса, стать, вік, національність) і досягнуті, або надбані власними зусиллями індивіда (сімейне становище, професійно-кваліфікаційний рівень тощо). Серед статусів вирізняють інтегральний та допоміжні. Іноді їх взаємодія може спричиняти внутріособистісні конфлікти. Соц.роль-очікувана типова поведінка людини,що пов’язана з її соціальним статусом. Людина в суспільному житті, як правило, виконує кілька соціальних ролей, які утворюють, за термінологією Р. Мертона, «рольовий набір». Соціальні ролі можуть закріплюватися формально (через посередництво закону чи іншого правового акту) або мати неформальний характер (моральні норми поведінки в певному суспільстві).                Одна з перших спроб систематизації соціальних ролей належить Т. Парсонсу, на думку якого їх характеризують: — емоційність (одна роль вимагає емоційної стриманості, інша — цілковитої розкутості); — спосіб одержання (одні ролі притаманні особистості органічно, інші виборюються нею); — масштабність (сформульовані й суворо обмежені або нечіткі й розмиті); — ступінь формалізації (дія за жорстко встановленими правилами і приписами або довільна дія); — характер і скерованість мотивів (орієнтовані на особисте або загальне благо).
73. Соціальні статуси: запропоновані та набуті
Соціальний статус- це її позиція в соціальній системі, що пов*язана з певною приналежністю до соціальної групи чи спільноти, аналізом її соціальних ролей та якістю її виконання.
Набутий статус - це статус, отриманий в результаті вільного вибору особистіст зусиль і знаходиться під контролем людини.
Запропонований статус - отриманий не залежно від суб*єкта, найчастіше від народження( раса, стать, вік, національність.)
74. Соціальна роль - єдність об*єктивного і суб*єктивного
Соціальна роль – це очікувана типова поведінка людини, що пов*язана з її соціальним статусом, вона може закріплюватися формально, а також мати не формальний характер.
Соціальна роль пов*язана із соціальною позицією особистості – місцем особистості у системі соціальних відносин.
Систематизація соціальних ролей за наступними характеристиками( Парсон)
- емоційною( одна роль вимагає емоційної стриманості, а інша цілковитої розкутості)
- способом отримання( одні притаманні органічно, інші виробляються нею)
- масштабом( деякі ролі суворо обмежені, а деякі не чіткі і розмиті)
- ступенем формалізації( діє згідно з встановленими правилами, або довільна дія)
- характером моделі( або ця роль спрямована на особистий прибуток або на загальне добро)
75.Ідентифікація з роллю та статусом
Рольовий аспект статусу виявляється в узагальненні ним багатьох соціальних ролей( стійких шаблонів поведінки, дій, думок і почуттів людини).

76.Рольове напруження та конфлікти
Рольова несумісність може призвести до певних неприємних переживань, як рольове напруження та конфлікти. Є певні дії щодо запобігання цих проблем:-Раціоналізація( один із способів захисту від болісного сприйняття особистістю якої – небудь ситуації за допомогою понять які для неї є соціально та персонально бажані)-Розподіл ролей( тимчасове вилучення із життя, одну із ролей та виключення її із свідомості людини, але зі збереженням реагування на систему рольових вимог, що притаманні даній ролі)-Регулювання ролей( це формальна процедура, за допомогою якої індивід звільняється від відповідальності за наслідки виконання тієї чи іншої ролі)
77.Соціальні контакти та їх види
Види:
- просторовий( первинна і необхідна ланка формування соціальних зв*язків, для того,щоб взаємодіяти з іншими індивідами кожен член суспільства повинен визначити, де ці індивіди і скільки їх)
- зацікавленості( полягає у виборі соц. об*єкту, який володіє певними цінностями або рисами, що відповідають потребам даного індивіда)
- контакти обміну( специфічний вид соц. зв*язків, яких індивідів обмінюється цінностями, не маючи прагнення змінити поведінку інших людей)
78.Соціальна дія: форми та види
Соціальна дія — спосіб розв'язання соціальних проблем і суперечностей, які ґрунтуються на зіткненні інтересів і потреб головних соціальних сил суспільства.
Типи дій:-  цілераціональні, орієнтовані на очікування певної поведінки інших людей і стану об'єктів зовнішнього світу, побудовані на свідомому виборі засобів досягнення усвідомлених цілей з визначенням усіх можливих побічних наслідків власної поведінки. - традиційні, що базуються на звичках людей, а не на сенсі, і відбуваються за давно засвоєним взірцем. - афективні, що ґрунтуються на емоціях і є реакцією на несподівані, незвичні подразники, однак, нерідко виступають як свідома емоційна розрядка.
79. Суспільна орієнтованість соціальної дії та поведінки людини.
Отже, окремі соціальні дії є ланками системи, яка називається взаємодією. У них кожна соціальна дія зумовлена попередніми і зумовлює наступну дію. Людина, спілкуючись із друзями, родиною, колегами, знайомими і незнайомими людьми, стає суб’єктом соціальних взаємодій. чим більшу цінність для даної особистості представляє нагорода за її дії, тим частіше особистість буде чинити такі дії; чим частіше людина одержує нагороду, тим меншу цінність вона для неї представляє; якщо суб’єкт одержує несподівану нагороду або уникає покарання, яке він чекав, він задоволений і симпатизує всім. Головна складова частина соціального життя — це соціальні дії, поведінка, звернута до інших людей і регульована суспільними правилами (ціннісно-нормативною системою).
80. Соціальна взаємодія та соціальні відносини.
Соціальна взаємодія — система взаємозумовлених соціальних дій, за яких дії одного суб'єкта (індивіда, групи, спільноти) одночасно є причиною і наслідком відповідних дій інших.
Соціальні відносини — самостійний, специфічний вид суспільних відносин, які виражають діяльність соціальних суб’єктів, зумовлену їх неоднаковим становищем у суспільстві та роллю в суспільному житті.
81. Формування відносин залежності та влади.
Соціальна залежність - це соціальне відношення, при якому соціальна система S1 (може бути індивід, група або соціальний інститут)не може зробити для неї соціальну дію d1, якщо соціальна система
S2 не зробить дій d2.
Відносини влади. Більшість сучасних вчених-соціологів в самому загальному вигляді представляють владу як здатність одних індивідів контролювати дії інших.Соціальна влада має принаймні три компоненти: силу,авторитет і вплив.
82. Соціальні зв*язки.
Соціальний зв'язок - сукупність залежностей, взаємин, зв'язків між людьми. Виділяють кілька груп факторів, які визначають наявність соціальних зв'язків: природні (або біологічні), які задаються спадковими ознаками людини, психологічні (почуття спільності, характер раціональних установок, які визначають звички, традиції, норми, правила поведінки), соціально-інституційні (які регламентують соціальні зв'язки та відносини, визначаючи порядок дії соціальних суб'єктів).
Класифікація соціальні зв'язки: формальними (котрі набувають чинності у регламентації юридично закріплених норм, правил, законів) та неформальними (які діють стихійно і не мають при цьому формальної обов'язковості, юридичного закріплення), колективними та особистісними, прямими та опосередкованими/
83. Визначення суспільства та його ознаки СУСПІЛЬСТВО — найбільше об’єднання людей, тісно пов’язаних між собою різноманітними взаємодіями, загальною територією, іс-торією, культурою. ОЗНАКИ: 1) Спільна територія. 2)загальноприйнята система норм та цінностей 3) Здатність підтримувати й постійно відновлювати інтенсив-ність внутрішніх зв’язків, забезпечувати стійкість соціальних утворень 4) Автономність, саморегуляція, саморозвиток.
84.Еволюція уявлення про сус-во та теорії  його походження. ТЕОРІЇ ПОХОДЖЕННЯ С-ВА: Інструментальна концепція. Згідно з нею головним чинником, що зумовив формування суспільства, є здогадливість та кмітливість людини, завдяки яким вона винайшла спеціальні знаряддя для задоволення власних потреб.Сексуальна концепція. Прихильники її вважають, що головним чинником зародження суспільства є позасезонний характер розмноження людини та її задоволення від статевого акту. Кратична (грец. kratos — сила, влада) концепція. Згідно з її постулатами сила та розум розподілені між людьми нерівномірно. Гендерна концепція. Заснована на аналізі розподілу соціальних ролей між особами жіночої та чоловічої статі.Семантична концепція. Стрижнем її є визнання фізичної, психологічної, розумової слабкості людини як біологічної істоти, яка до того є ще й одним з наймолодших видів живого світу (8—10 млн. років еволюції).ЕВОЛЮЦІЯ УЯВЛЕНЬ ПРО С-ВО: Аристотель    Ототожнював поліс (місто-державу) із суспільством і про-тиставляв їх природі.Розробники теорій «суспіль-ного договору»         Ототожнювали суспільство з державою, що виникає внаслі-док суспільного договору, який був укладений із метою припинити природну для людини «війну всіх проти всіх» (Т. Гоббс, Дж. Локк, Б. Спіноза, Ж.-Ж. Руссо).Георг Вільгельм Фрідріх Гегель      Розмежовує поняття «держава» і «громадянськесуспільст-во» (тобто сфера приватних (майнових) інтересів громадян).Огюст Конт   Сукупність окремих різнорідних елементів соціального ор-ганізму; функціонуюча система, заснована на поділі праці.Герберт Спенсер      Як і О. Конт уподібнював суспільство до біологічного орга-нізму.Еміль Дюрк-гейм      Вважав суспільство певним надіндивідуальним цілісним утворенням, яке не може бути зведене до суми частин, які його складають.Карл Маркс   Це сукупність таких взаємин між людьми, які складаються передусім щодо виробництва. Домінуючу роль у житті суспі-льства відіграє виробництво матеріальних благ (базис), яке поєднує продуктивні сили та виробничі відносини і визначає духовну сферу життя суспільства — ідеологічну надбудову.Макс Вебер    Суспільство може розумітися як сукупність його членів, які взаємодіють між собою.Толкотт Парсонс       Розглядав суспільство як систему, яка поєднує ряд підсистем: діючих у ній осіб, зовнішнє середовище, культуру, соціальні відносини тощо. Кожна з цих підсистем реалізує певні соціаль-ні функції і пов’язана з іншими суспільними підсистемами. Система відносин між людьми, заснована на нормах та цінностях.
85.Види та типи суспільств в історичному ракурсі ТИПИ: полюючі та збираючі; прості (sіmple) городницькі , розвинуті (advanced) городницькі; прості аграрні, розвинуті аграрні;, рибальські, морські або приморські, прості пастуші, розвинуті пастуші, індустріальні.
86. Системний підхід до сус-ва в соціології. Системно- механічний підхід.Теоретик Вільфредо Паретто.Він визначає с-во як с-му , що перебуває у стані відносної рівноваги бо вона постійно порушується і відновлюється .Всі частини соц.. с-ми тісно взаємоповязані  механічно  вливають одна на одну.Системно-органічний підхід- теоретики Конт і Спенсер.Для них суспільство складне ціле що форується за законами доцільності.його особливістю є наявність саморегулюючих процесів..Синтезоване уявлення про с-во- теоретик є Дюркгейм.він описує поняття механічного і органічного
87.Джерела та хар-р сусп. Р-ку Розв'язання суперечностей - основного джерела розвитку суспільства - не обов'язково відбувається у вигляді конфронтації або кровопролитної революції, а може здійснюватися шляхом реформ. В суспільному виробництві важливішими відносинами є відносини з приводу власності - інтересів власності. Суперечності власності визначають всі інші суспільні суперечності, а їх розв'язання - основне джерело розвитку суспільства в усіх сферах: економічній, соціальній, політичній і духовній. Рушійною силою дій кожної людини, будь-якої соціальної спільності (соціальної верстви, професійної групи, покоління тощо), суспільства як соціальної системи, кожного соціального інституту, що функціонує в тому чи іншому суспільстві (держава та її владні структури, різні системи та соціальні інститути), соціальні спільності людей (сім'я, рід, плем'я тощо) виступає інтерес. Інтерес є реальним фактором соціальних дій, подій, звершень, що стоять за безпосередніми спонуканнями, мотивами, помислами, ідеями індивідів, соціальних спільностей.
88.Характерні особливості сучасного суспільства:Постіндустріальне суспільство — стадія суспільного розвитку, що приходить на зміну державно-монополістичному капіталізму, індустріальному суспільству. Постіндустріальне суспільство характеризується виникненням нових систем: телекомунікаційних технологій та освіти.Модернізація(франц. modernisation — оновлення) — система науково-методичних засобів дослідження особливостей і напрямів соціальних змін; механізм забезпеченняздатності соціальних систем до вдосконалення. доіндустріальна фаза змінюється індустріальною, а потім — постіндустріальною.
89. Теорія постіндустріального суспільства намагається представити те, що відбудеться після першої реалізації можливостей індустріального суспільства. Це теорія (Д. Белл, А. Турен та ін.), згідно якої індустріальне суспільство (в результаті науково-технічного прогресу) переростає у постіндустріальне суспільство, яке характеризується домінуючою роллю сфери послуг, переходом влади до вчених і технократів. У постіндустріальному суспільстві на основі нових технологій (переважно мікроелектроніки) відбувається різке збільшення випуску продукції, здійснюється перехід від товаровиробничої до об- слуговуючої економіки, вводяться елементи планування і контролю над технологічними змінами.
90.Двовимірний соц. Простір. Соц. Простір – це місце, де відб події, явища та процеси, які описуються соціологами.соц склад населення (ох) – це сукупність великих соц. Груп (їх іноді наз статист або соц) за віком, статтю, релігією. Соц. Стратифікація(оу) – ієрархічне рангове становище соц. Груп за принципом нерівного доступу до 4 основних соц. Благ: дохід, влада, освіта, престиж.
91. Трьохвимірний соц. Простір Соц. Простір – це місце, де відб події, явища та процеси, які описуються соціологами.Положення про соц. Простір за сорокіним: 1. Соц. П принципово відрізняється від геометричного 2. С п – сукупність відносин, в які вступає 1 індивід з ін.інд, групою або сусп. В цілому. 3. Соц. Координати такого простору задаються соц. Групами 4. Соц. Місце розкривається через сукупність соц. Зв*язків з групами. 5. Соц. П від обр народонаселення, а не статус. Сороків: соц. Пр. 3вимірний, у відповідності з 3ома вісями координат стратифікації: єкон, політ, професійна. За вебером: власність , влада, престиж.
92.Соціальна структура суспільства — ієрархічно упорядкована сукупність індивідів, соціальних груп, спільнот, організацій, інститутів, об'єднаних стійкими зв'язками і відносинами.Соціологія виділяє два основні елементи соціальної структури:1)Соціальні інститути, безособова система ролей і статусів. Цей підхід властивий структурному функціоналізму.2) Система класів, верств, професійних та інших груп. На таких засадах базується марксистський детерміністський підхід.Види соціальних структур:1) соціально-класова (класи, соціальні верстви, соціальні групи, прошарки, стани)2) соціально-демографічна (вік, стать);3) соціально-територіальна (міська, сільська спільноти, населення агломерацій, переселенські групи);4) соціально-професійна,5) соціально-етнічна
93. Соціально-територільна соціально-територіальним поділом прийнято вважати поділ суспільства на соціально-територіальні спільності .Соціально-територіальна спільність — це група людей, що проживають на певній території, між якими виникають соціально-культурні зв'язки завдяки однорідності об'єктивних умов їх життєдіяльності. До таких об'єктивних умов можна віднести географічні, кліматичні, соціокультурні особливості проживання людей.
Таким чином, не слід гадати, що соціально-територіальний поділ - це поділ якоїсь території на рівні частини, на кожній з
яких проживає певна соціально-територіальна спільність. Соціально-територіальні спільності поділяються на декілька видів:
• адміністративно-територіальні спільності- це спільності, утворені на основі політико-адміністративного або адміністративно-територіального поділу.
• регіональні спільності- це територіальні спільності, що формуються і розвиваються в окремих регіонах.
• типи поселень (поселенські спільності)- це історично утворені, обумовлені поділом праці форми соціальної і просторової організації суспільного виробництва та проживання населення.
94. Соціально –професійна Ключовим для розуміння суті професійної структури в її соціологічному розумінні, тобто як «зрізу» соціальної структури, є чітке визначення професії як соціологічного тер¬міна на відміну від техніко-економічних визначень. У загаль¬ному вигляді професія — це ознака соціальної ролі, яка ви¬значається загальною системою розподілу праці в суспільстві. Оскільки спеціалізація індивідів є їх функцією, професія стає важливим чинником, що визначає престиж особи, її класо¬вий стан, стиль життя тощо. Особливість професійної структури полягає в тому, що во¬на є своєрідною проекцією соціальної структури на процеси праці, оскільки вона визначає характер зв’язків між людьми під час цих процесів. Сама соціально-професійна структура має вигляд ієрархічної системи, що утворена прорангованими соціальними позиціями працівників, між якими форму¬ються певні системи соціальних зв’язків. Ці зв’язки фіксують єдність типу соціальної діяльності та професійні відмінності як форму соціальних відмінностей. На цій основі формують¬ся якісно різні системи моральних та культурних цінностей професійної діяльності.
95. Соціально-класовасукупність суспільних класів, їхні зв'язки та відносини (класи, соціальні верстви, соціальні групи); Але в сучасній соціальній філософії є різні точки зору на сутність класів:
- існування класів пов’язане з біологічними законами, насамперед з боротьбою за виживання людей у тих чи інших географічних умовах (соціал-дарвіністський напрямок – С.Дарлінгтон, Д.Хаксклі та інші);
- класове розшарування виникло внаслідок відмінностей у психології, ідеях, рівнях морального та інтелектуального розвитку людей (психологічний та інші);
- класи є відносно самостійними групами людей, що об’єднуються на основі фактично розрізнених інтересів у сфері виробництва, соціального життя, політики (М.Вебер);
- як великі соціальні групи класи характеризуються чотирма соціально-економічними ознаками: місцем у певній історичній системі суспільного виробництва, відношенням до засобів виробництва, роллю у суспільній організації праці, способом одержання і часткою прибутку. Головна класоутворююча ознака – це відношення до засобів виробництва (марксистське визначення класів).
96. Соціально-етнічна  соціально-етнічна структура (етноси, нації, етнічні групи). Суспільство складається з різних соціальних спільнот, груп, які:
- посідають різні місця в системі соціальної нерівності, в диференціації населення суспільства за такими показни¬ками, як влада, власність, прибуток та ін.;
-пов'язані між собою політичними, культурними й еконо¬мічними відносинами, а також є суб'єктами функціонування соціальних інститутів. Аналіз етичної структури суспільства та соціальної структури націй і етичних груп являє собою один із найважливіших напрямків соціології. Предмет цих досліджень в першу чергу зв'язаний з вивченням етнічних структур та їхніх соціальних характеристик, тобто з визначенням зв'яків елементів даної структури з соціально-класовою і етнічною структурою, тому що в основі національних відносин лежать відносини соціальні.
97.Соціально-демографічна соціально-демографічна структура (сім'я, вікові та статеві спільноти);
Дуже важливе місце у соціальній структурі суспільства відводиться соціально - демографічним "зрізам", до яких відносяться такі структури населення: статеву, вікову, сімейну та генетичну. Ці структури визначають умови і результати процесу відтворення населення і його формування в окремих регіонах, соціально - демографічні структури виступають статистичними параметрами таких явищ, як народжуваність, смертність, вступ до шлюбу, розрив шлюбних зв'зків, міграційний обмін населення між міською і сільською місцевостями, а також між різними територіями. Кожна із вказаних структур характеризує склад населення за такими ознаками: стать, вік, сімейний стан, місце народження і місце проживання.
98. Соціальна стратифікація(поняття,види).Соціальна стратифікація — це ієрархічно організована структура соціальної нерівності, яка існує в певному суспільстві в даний історичний проміжок часу. Таку ієрархічно побудовану структуру соціальної нерівності можна уявити як розподіл суспільства на страти (від лат. stratum — пласт, прошарок). Критерії стратифікації: влада(вимір. У кі-сті людей, що підпорядковуються), дохід( в грошовому еквіваленті), освіта(кі-стьроків), престиж (повага статусу, який склався в громадській думці).
Якщо суспільство у побудові стратифікаційної системи орієнтується на приписний статус особистості, то в результаті формується жорстка система стратифікації, обмежується доступ до привілейованих груп нових членів. Таке суспільство можна визначити як закрите. Класичними прикладами закритих суспільств є рабовласницьке, феодальне, кастове суспільство в Індії. Суспільство, орієнтоване на набутий статус, який визначається завдяки здібностям, особистій волі людини, вимагає від неї власної ініціативи, має рухливу систему стратифікації, є відкритим. Таке суспільство є високодинамічним, воно допускає вільний перехід людей вверх і вниз по "соціальній драбині". Такими є сучасне індустріальне та постіндустріальне демократичне суспільство.
99. Історичні типи стратифікаційних систем та напрямки їх еволюції.
Гідденс розрізняє чотири основні історичні типи стратифікованого суспільства: рабство, касти, стани і класи. 1. Рабство. Воно було граничною формою нерівності, за якої одні люди володіли іншими. Щоправда, і рабство було неоднорідним залежно від періоду чи культури: в одному випадку раб перебував поза законом (класична форма рабства), в іншому — йому відводилася роль слуги чи солдата. 2. Касти. У різних регіонах поділ на касти має різні форми. Особливо характерний він для Індії. Як правило, межі між кастами дуже різкі, що практично виключає будь-яку соціальну мобільність. Каста пов'язана з індуїзмом і з ученням про «переселення душі». Сподівання на те, що в «наступному» житті його каста підвищиться, спонукає індивіда суворо дотримуватися певних суспільних норм. 3. Стани. Властиві вони європейському феодалізмові. До найвищого стану належали аристократи і вельможі. До нижчого — духівництво, наділене значними привілеями. До третього стану — вільні селяни, чиновники недворянського походження, купці й ремісники. Межі між станами не були такими різкими, як за кастової системи, а соціальне переміщення було можливим, хоча й складним. 4. Класи. Цей тип стратифікованого суспільства є головним об'єктом соціології марксизму. Її основоположник К. Маркс вважав класову структуру суспільства основою розвитку і змін, а виникнення класів пояснював економічними чинниками — суспільним поділом праці, формуванням відносин приватної власності. В. Ленін застосовував багатофакторний аналіз класоутворюючих ознак: місце в системі суспільного виробництва, відношення до власності на засоби виробництва, роль у суспільній організації праці, розміри доходів та ін.

100. Вимір соціальної стратифікації
Нерівність відстаней між статусами - основна властивість стратифікації.
У неї чотири вимірювальних лінійки, або осі координат. Всі вони розташовані вертикально і поруч один з одним:  дохід, владу, освіта, престиж.
Дохід вимірюється в гривнях або доларах, які отримує окремий індивід (індивідуальний дохід) або сім'я (сімейний дохід) протягом певного періоду часу, скажімо, одного місяця або року.
Освіта вимірюється числом років навчання у державній або приватній школі або вузі.
Скажімо, початкова школа означає 4 роки, неповна середня - 9 років, повна середня - 11, коледж - 4 роки, університет - 5 років, аспірантура - 3 роки,докторантура - 3 роки. Таким чином, професор має за спиною більше 20 років формальної освіти, а сантехнік може не мати і восьми.
Влада вимірюється кількістю людей, на яких поширюється прийняте вами рішення (влада - можливість
нав'язувати свою волю або рішення іншим людям незалежно від їх бажання).
Три шкали стратифікації - дохід,освіта і влада - мають цілком об'єктивні одиниці виміру: гроші ,роки, люди. Престиж стоїть поза цього ряду, оскільки він - суб'єктивний показник.
Престиж - повага статусу, що склалося в суспільній думці.
Для кожного статусу або індивіда можна знайти місце на будь-якій шкалі.
Класичний приклад - порівняння офіцера поліції і професора коледжу. На шкалах освіти і престижу професор стоїть вище поліцейського, а на шкалах доходу і влади поліцейський стоїть вище професора.
Кожну шкалу можна розглядати окремо і позначати самостійним поняттям.
У соціології виділяють три базисних виду стратифікації:
• економічну (дохід),
• політичну (владу),
• професійну (престиж)  і безліч небазисних, наприклад, культурно-мовну і вікову.

101. Теорія соціальної стратифікації П.Сорокіна
Сорокін вважав, що стратифікація в суспільстві має три основні види:
• економічна - за рівнем прибутку, де багатство й бідність -полюси, між якими розташовані та котрими відмежовані одна від одної різні верстви;
• політична - означає поділ населення на правлячу меншість і підпорядковану більшість;
•  професійна - за ієрархічною будовою шкали професій залежно від важливості   їхніх функцій у житті суспільства.
Це означає, що суспільство потрібно розділяти за критеріями прибутку (а також багатства), за критеріями впливу на поведінку членів суспільства та за критеріями, пов'язаними з успішним виконанням соціальних ролей, наявністю знань, навичок, умінь, які оцінює та винагороджує суспільство.
Соціальна стратифікація, згідно П. Сорокіну, є постійною характеристикою будь-якої соціально організованої групи. Змінюючись за формою, соціальна стратифікація існувала у всіх суспільствах і продовжує існувати в науці й мистецтві, політиці й менеджменті, банді злочинців і демократіях "соціальних зрівнювачів" — скрізь, де існує будь-яка організована соціальна група, стверджує вчений. Однак вона відрізняється якісно й кількісно. Кількісний аспект соціальної стратифікації в її основних формах припускає висоту й профіль "соціального будинку" (відстань від його основи до вершини, крутість і пологість схилів соціальної піраміди тощо). Предметом якісного аналізу є внутрішня структура соціального конусу, його цілісність, внутрішня організація.

102. Соціологічні теорії класів
Термін «клас» на відміну від «верстви» не просто відображає соціальні «перегородки», привілеї та умовності, а включає показники економічного становища людей. Один клас від іншого (вищий від середнього чи від робітничого) відрізняється за такими характеристиками, як багатство, солідарність, влада тощо.
Марксисти-ленінці розглядали термін «клас» як економічну категорію (альтернативного підходу, згідно з яким клас не є виключно економічним явищем, дотримуються деякі американські соціологи).
К. Маркс розрізняв класи за їх відношенням до власності на капітал і засоби виробництва, поділяючи населення на тих, хто має власність і тих, хто її не має, — на капіталістів і пролетарів. Селяни й дрібні власники не підпадали під цю класифікацію. Вони були, на думку Маркса, «пережитками» докапіталістичної економіки і мали з часом зникнути.
В. Ленін соціальним класом уважав велику групу людей, що відрізняються від інших місцем в історично визначеній системі суспільного виробництва, відношенням до засобів виробництва, роллю в суспільній організації праці і способами отримання та розмірами тої долі суспільного багатства, яку вона має.
За І. Уорнером, соціальний клас — це група людей, що відносять себе до певної позиції в системі соціальної ієрархії: вищий — вищий, нищій — вищий, вищий — середній, вищий — нищій, нищий — нищий.
За М. Вебером, класи — це агрегати людей, які мають однакові життєві шанси.
Він поділяв населення на класи відповідно до різних «життєвих шансів». В одного класу головне капітал, в іншого — кваліфікація. Усе населення М. Вебер поділяв на чотири класи: 1) власників; 2) інтелектуалів (адміністраторів і менеджерів); 3) дрібну буржуазію (дрібні підприємці й комерсанти); 4) робітників.

103. Європейська та американська традиції розуміння класів.
Термин "класс" имеет различное содержание для американских и европейских исследователей. Для европейцев, по мысли автора, понятие это более "реально", так как идентификация с классом более очевидна, достаточно часто сопряжена с определением политической принадлежности. Для американской культуры вообще нехарактерно оперирование понятиями "рабочий класс", "буржуазия" и т.п., но гораздо привычнее термины "средний класс", "низший класс" и т.п. Это связано с тем, что в социологических теориях социальная структура описывается при помощи такого понятия, как "социоэкономический статус", а не "социальный класс".
Основными показателями принадлежности к среднему классу в американской стратификации являются образование и социальный или профессиональный статус. Из этих двух показателей результируется третий – семейный доход, который на самом деле так или иначе лежит в основе всех классификаций и определений среднего класса. Средний класс наиболее влиятелен в обществе, так как в него входят писатели, учителя, журналисты, профессора, издатели и другие группы влияния.
Европейские исследователи, как правило, не ищут специально средний класс. Определение страт происходит в зависимости от целей и задач исследования, хотя попытки стандартизации предпринимаются.

104. Нормативістський та релятивістський підходи до вивчення «середнього класу.
В современной отечественной социологии можно выделить два методологических подхода к изучению среднего класса: нормативистский и релятивистский. Сторонники нормативистского подхода (Л.А. Беляева, З.Т. Голенкова, Т.И. Заславская, Е.Н. Стариков и др.) считают, что модель среднего класса, сформированная по образцу развитых западных стран, является универсальной и может быть использована в любом обществе. Согласно нормативистскому подходу, средний класс – это продукт длительной эволюции капитализма, следовательно, среднего класса не было в античности. Сторонники релятивистского подхода (А. Кустарев) считают, что для каждого общества и в каждую эпоху создается специфическая модель среднего класса. При этом в качестве критериев выделения среднего класса берется не доход, а качественные характеристики, например, характер и содержание труда, образ жизни. Такая модель среднего класса применима к любому обществу, в том числе и нерыночному. Релятивистский подход позволяет проследить специфику формирования среднего класса в нашей стране.

105. Роль «середнього класу» в сучасному суспільстві.
Основою соціальної стабільності в сучасному світі є потужний і численний середній клас. У більшості країн з розвиненою економікою він охоплює понад 60% населення. У всьому цивілізованому світі середній клас виступає основним внутрішнім інвестором держави.
Середній клас виконує функцію найпотужнішого економічного “донора“ шляхом сплати податків, формування фінансової основи діяльності державної і місцевої влади. До представників середнього класу відносять стійкий прошарок людей - власників нерухомості, земельних ділянок, акцій, дрібних і середніх підприємців, фермерів, науково-технічну, військову та гуманітарну інтелігенцію, висококваліфікованих робітників (“білі” й “золоті” комірці), фахівців середньої ланки керування, фінансистів, менеджерів. Його складають представники виробничої і невиробничої сфер, що одержують середній по своїх розмірах доход у вигляді прибутку або заробітної платні.
Маючи певні матеріальні можливості, середній клас створює масовий попит на споживчі товари і послуги. Високий платоспроможний попит, що пред'являється представниками середнього класу, сприяє формуванню масштабного внутрішнього ринку. Масовий попит створює базу для масового виробництва, що сприяє економічному зростанню, створенню нових робочих місць і підвищенню добробуту населення.
Середній клас перебирає на себе відповідальність за стабільний розвиток суспільства та зміцнення основних принципів демократії, оскільки порушення цих принципів може привести до згортання демократичних процесів і встановленню в країні тоталітарного або авторитарного режиму.
Середній клас завдяки домінуванню в громадських і політичних організаціях визначає моральні стандарти суспільства, через участь у виборчому процесі виконує функції носія демократії та політичних свобод. Саме його наявність є передумовою й чинником як соціально-політичної та економічної стабільності суспільства, так і його громадянської активності.
Аналіз соціальної структури сучасного українського суспільства свідчить про - наявність лише невеликого прошарку населення, який можна класифікувати як середній клас. Використання зазначених міжнародних критеріїв призводить до висновку про те, що в сучасній Україні так можна класифікувати лише до 10% населення. Його основу складають в першу чергу вище керівництво транснаціональних компаній, які зараз діють в Україні, вітчизняних фінансово-промислових груп, керівництво холдингових компаній, крупних і середніх підприємств, державні службовці вищого рангу. Специфіка середнього класу в Україні полягає в тому, що він по-перше був створений не на базі розвитку реального виробництва, а внаслідок "вміло" проведеної приватизації і необхідного доступу до бюрократичних інституцій, що здійснювали це роздержавлення, і по-друге, зорієнтований переважно на обслуговування класу багатих.

106. Соціальна нерівність в сучасному суспільстві
У теорії соціальної стратифікації соціальна нерівність трактується як наслідок нерівності позицій (посад, професій), різниця в розмірі матеріальної та моральної винагороди (престиж), влади, освіти між різними стратами та прошарками населення. Як правило, поняття соціальна нерівність тісно пов'язане із поняттям бідність. Бідність визначається як економічний та соціокультурний стан людей, котрі мають мінімальну кількість ліквідних цінностей (ті, що постійно підлягають продажу та обміну) та обмежений доступ до соціальних благ. Але соціологія розуміє і вбачає в бідності не тільки мінімальний дохід, але і своєрідний спосіб і стиль життя, норми поведінки, стереотипи сприйняття, психологію, котрі передаються протягом поколінь.
Універсальним мірилом нерівності у сучасному суспільстві виступають гроші. Саме їх кількість визначає місце індивіда або його сім'ї в соціальній стратифікації. Багаті тому і називаються так, що масово володіють максимально ліквідними цінностями. їх також називають мільйонерами (мультимільйонери, мільярдери).
Якщо багатство - це основна ознака вищого класу (багатіїв), то дохід (в прямому розумінні), як потік грошових надходжень за певний календарний період, ідентифікує середній клас суспільства. Поняття заробітна плата ідентифікує нижчі прошарки населення - клас найманої робочої сили. Найбільш убогі елементи ідентифікуються подаяннями. В соціологічному сенсі убогі - це люди, котрі здатні задовольняти фізичні потреби, які забезпечують лише біологічне виживання. Сьогодні західні соціологи включають до складу бідних такі групи: безробітні, малозабезпечені робітники, нещодавні емігранти, національні меншини, біженці, сільські мігранти, бродяги та бомжі, неповні багатодітні сім % особи, котрі позбавлені змоги працювати у зв'язку з віком (старість), каліцтвом, хворобою. Сутність економічної нерівності (диференційності) полягає у тому, що найбільш високі доходи отримує найменша частина суспільства, а середні та найменші доходи - більшість населення.

107. Абсолютна та відносна бідність.
На сьогоднішній день використовуються два відмінних означення: абсолютна та відносна бідність. Абсолютна бідність визначається шляхом порівняння загального доходу індивідуума чи сім'ї із загальною вартістю деякого кошика товарів та послуг що складають базові потреби у суспільстві. Люди чиї доходи менші від базових потреб перелічених у кошику живуть у абсолютній бідності.
Визначаючи відносну бідність, порівнюють загальний дохід особи чи сім'ї та структуру витрат у суспільстві в цілому. Люди із нижчим рівнем доходу що витрачають більшу частку своїх доходів на кошик товарів та послуг порівняно із деякими пороговими значеннями встановленими на підставі середнього в суспільстві розміру цієї частки вважаються відносно бідними.
Спільним параметром у обох означеннях є те що дохід та відповідно рівень споживання даної особи/сім'ї є недостатніми для задоволення деяких мінімальних потреб. Конкретне визначення порогових значень як для абсолютної так і для відносної бідності залежить від країни де воно застосовується. Наприклад в США, бідність для родини (не фермерської) із більше ніж трьох чоловік визначається як рівень доходів нижчий ніж потроєна вартість найдешевшого із чотирьох продуктових планів визначених Департаментом Сільського господарства. Очевидно тут маємо справу із визначенням відносної бідності. Іншим прикладом є означення бідності прийняте Європейським Союзом у 1984 році. Воно визначає, що "бідні це ті, чиї ресурси є настільки обмеженими, що виключають можливість провадити мінімально прийнятний рівень життя в суспільстві тієї країни у якій вони проживають".

108. Вимірювання бідності Л.Гордона. Коефіцієнт Лоренца.
Л.А. Гордон говорить про три рівні бідності: абсолютна злиденність (коли серед-
ньодушовий дохід є меншим за вартість продовольчого кошика); нужденність (дохід
нижчий за прожитковий мінімум); помірна бідність (дохід перебуває в межах одно-
кратного чи двократного розміру прожиткового мінімуму) .
Гордон виділяє три ступені абсолютної бідності:
- убогість, найбільш глибока гостра бідність;
- потреба, середня бідність;
- незабезпеченість, або помірна бідність.
Убогість визначає рівень бідності людей, що живуть нижче за фізіологічний мінімум. Це ті, хто стоїть на межі постійного недоїдання, якщо не голоду.
Потреба (середній рівень бідності) охоплює ті групи населення, яким вистачає засоби тільки на задоволення простих фізіологічних потреб, але які не можуть забезпечити навіть самі елементарні соціальні потреби. У цих групах зазвичай відсутнє постійне недоїдання, але не оновлюються одяг і взуття, немає засобів на лікування, відпочинок.
Незабезпеченістю вважається рівень життя, при якому задовольняються елементарні потреби, - як фізіологічні, так і соціальні, але залишаються незадоволеними потреби вищі. Люди більш менш ситно їдять, якось оновлюють одяг, лікуються, відпочивають. Проте все це робиться на дуже низькому рівні. Тут забезпечений прожитковий мінімум, але немає достатку. Як показник пропонується використовувати: а) подвоєну величину офіційного прожиткового мінімуму; б) душовий дохід, рівний середній заробітній платі; у) кількість грошей, яка забезпечує людині не просто виживання, але пристойне, хоча і скромне існування. До цієї категорії відноситься 30-40% населення.
Крива Лоренца подає графічне зображення розподілу сукупного доходу між сім`ями, згрупованими за рівнем доходів. При побудові кривої Лоренца на вертикальній осі відкладаються частки від нуля до 100 %, що репрезентують частини сукупного доходу. На горизонтальній осі ставляться відсоткові позначки від нуля до 100 %, що репрезентують окремі групи з загальної кількості сімей. Чим правіше знаходиться точка, тим більш високодохідні сім`ї вона репрезентує.
"Форма кривої Лоренца характеризує ступінь нерівномірності персонального розподілу доходу... Чим ближче крива Лоренца до діагональної лінії, тим вище ступінь рівномірності розподілу доходу".
 
 

109. Маргіналізація українського суспільства
Проблема маргінальності в Україні стала актуальною на межі 90-х років. В результаті кризи та реформ стабільні економічні, соціальні, духовні структури були трансформовані, і елементи, які утворюють кожну з цих структур – інститути, соціальні групи та індивіди – опинилися у проміжному, перехідному стані, внаслідок чого маргінальність стала характеристикою тяжких соціально-стратифікаційних процесів в українському суспільстві.
Феномен маргінальності характерен не тільки особистості, але і групам, і суспільству в цілому. Процеси структурації в сучасному українському суспільстві, свідчать про зростання чисельності безробіття та бездомності, що призводить до розвитку процесів маргіналізації українського суспільства, посилюються прояви маргіналізації шляхом міграцій.
Під маргінальністю розуміють перехідне, структурно не визначене соціальне становище суб'єкта. Маргінальна особистість – це тип особистості, що формується на межі різних соціальних середовищ, що зумовлює її суперечливу свідомість та поведінку.
Маргінальність є постійним явищем у людській історії. Однак його гострота залежить не від нього самого, а від тих суспільних процесів, які притаманні певній соціальній спільності, історичному часу.
Ефективною основою функціонування будь-якої моделі соціуму є система відносин “ індивід - суспільство”. І дуже багато в розвитку цих відносин залежить від того, на яких засадних принципах вони будуються.
Один з наслідків міграції – створення ситуації, в якій індивід, будучи змішаної чи не змішаної крові, виявляє себе таким, що прагне жити в двох розділених культурних групах. Як результат виробляється неврівноважений характер – особистісний тип із характерними формами поведінки. Це є “маргінальна людина”. Внутрішній світ такої людини є своєрідним гібридом, коли вона живе та поділяє культурне життя і традиції двох різних народів, рас, націй, але ніколи не має особливого бажання розлучатися зі своїм минулим та його традиціями, так само як вона не прийнята в нове середовище. До певного часу таке співжиття двох культур в особистісній структурі людини є мирним. Але рано чи пізно з'являється відчуття неблагополуччя, відчуженості, що призводить до різних форм душевного розладу та девіантної поведінки.
Маргінальність за своєю природою є явищем, нерозривно пов'язаним із певними суспільними процесами. А саме: з процесами взаємодії, взаємопроникнення культур і певної дезорганізації суспільного організму в силу розриву соціальних зв'язків між індивідом і соціальною спільнотою - групою, класом, нацією, словом тим, що стосовно індивіда постає цілим.
110. Інституціоналізація як соціальний феномен.
Інституціалізація - це процес виникнення стабільних взірців соціальної взаємодії, що ґрунтується на формалізованих нормах, правилах, законах, звичаях, ритуалах; приведення їх у систему, здатну прогнозувати соціальну поведінку в певних соціальних ролях - батьків, службовців, священиків тощо. Інакше кажучи, інституціалізація - це заміна спонтанної поведінки на передбачувану, котра очікується й регулюється.
Інституціалізація - тривалий та складний процес. Її ознаками є:
- оформлення соціальної групи, для якої певна діяльність стає професійною;
- Зміна якості самої діяльності, яка стає ролевою, цілеспрямованою, ієрархічною;
- поява спеціальних закладів, у яких відбувається ця діяльність;
- виникнення регулюючих її норм, що в міру розвитку професійної діяльності розділяються на моральні та правові.
Інституціалізація проявляється у формуванні певної ідеології, яка є підґрунтям для створення зразків поведінки, ритуалів, символів і надає організації та її цілям характеру суспільної місії.
Зрілість суспільства визначається різноманітністю соціальних інститутів, їх розвиненістю, здатністю задовольняти різноманітні потреби індивідів, соціальних спільнот.
Розвиток соціальних інститутів відбувається двома способами:
;   виникнення нових соціальних інститутів. Так, в Україні в процесі становлення державності створ-я такі важливі соц. інститути, як освіта, наука, армія, дипломатія тощо;
;   удосконалення вже існуючих соц. інститутів, поглиблення спеціалізації їхніх функцій, відокремлення від них нових соціальних інститутів. Так, із загальної судової системи народжується Конституційний суд України, з'являється незалежний інститут слідства тощо.
Найбільш важливими соціальними інститутами сучасного суспільства є:
- економічні, що регулюють соціальні зв'язки в господарській сфері, забезпечують процес виробництва, виконують нормативно-розподільну функцію, розподіляючи та перерозподіляючи матеріальні блага чи їх еквіваленти. Вони формують економічний потенціал суспільства, підтримують стійкість його соціальної структури;
- політичні, що регулюють соціальні зв'язки з приводу використання влади, її здійснення та розподілу;
- культури та соціалізації, діяльність яких зв'язана з розвитком і поширенням культури, соціалізацією особистості, засвоєнням нею соціальних цінностей.

110. Інституціоналізація як соціальний феномен. Для суспільства як складної організованої системи життєво важливо закріпити певні типи соціальних взаємодій, зробити їх узгодженими, доцільними, які відбувалися б за певними правилами, були обов'язковими для соціальних спільнот, соціальних організацій, соціальних груп.
Цій меті мають служити такі елементи суспільства, як соціальні інститути, що дають змогу створити міцну і стійку систему відносин між людьми у складному суспільному середовищі, сформувати соціальний порядок, необхідний для задоволення об'єктивних потреб щодо безпеки, збереження умов матеріального життя, соціальних благ, цінностей культури тощо. Соціальний інститут (лат. institutum — організація, лад) — відносно стійка модель поведінки людей і організацій, що історично склалася у певній сфері життєдіяльності суспільства. Інституціалізація — процес виникнення і становлення соціальних інститутів як ключових структурних елементів суспільства.Як і будь-який інший складний суспільний процес, інституціалізація є тривалою і поступовою. Для її здійснення необхідні такі умови:
1. Об'єктивна потреба, усвідомлювана в суспільстві як загальнозначуща, загальносоціальна. Її задоволення можливе тільки у процесі соціальної взаємодії. Якщо така потреба стає незначною або зникає зовсім, тоді існування соціального інституту стає неактуальним, навіть гальмівним.
2. Наявність особливого, притаманного конкретному інституту культурного середовища (субкультури) — системи цінностей, соціальних норм і правил.

111. Види соціальних інститутів та їх основні ознаки. — економічні (власність, гроші, банки, господарські об'єднання різного типу) — забезпечують виробництво і розподіл суспільного багатства, регулюють грошовий обіг; — політичні (держава, Верховна Рада, суд, прокуратура) — пов'язані з встановленням, виконанням і підтриманням певної форми політичної влади, збереженням і відтворенням ідеологічних цінностей; — культурні та виховні (наука, освіта, сім'я, релігія, різні творчі установи) — сприяють засвоєнню і відтворенню культурних, соціальних цінностей, соціалізації індивідів; — соціальні — організовують добровільні об'єднання, регулюють повсякденну соціальну поведінку людей, міжособистісні стосунки.
За критерієм способу регулювання поведінки людей у межах певних інститутів виділяють формальні та неформальні соціальні інститути.
Формальні соціальні інститути. Засновують свою діяльність на чітких принципах (правових актах, законах, указах, регламентах, інструкціях), здійснюють управлінські й контрольні функції на підставі санкцій, пов'язаних із заохоченням і покаранням (адміністративним і кримінальним). До таких інститутів належать держава, армія, школа тощо.
Неформальні соціальні інститути. Вони не мають чіткої нормативної бази, тобто взаємодія у межах цих інститутів не закріплена формально. Є результатом соціальної творчості та волевиявлення громадян. Соціальний контроль у таких інститутах встановлюється за допомогою норм, закріплених у громадській думці, традиціях, звичаях. До них відносять різні культурні і соціальні фонди, об'єднання за інтересами тощо.

112. Функції соціальних інститутів. — регулятивна функція — полягає у регулюванні за допомогою норм, правил поведінки, санкцій дій індивідів у межах соціальних відносин (забезпечується виконання бажаних дій і усунення небажаної поведінки);
— функція відтворення, безперервності суспільних відносин — завдяки їй соціальний інститут транслює досвід, цінності, норми культури з покоління в покоління; соціальні інститути існують у всіх суспільствах і є частиною звичаїв народу;
— інтегративна функція — полягає у згуртуванні прагнень, дій, відносин індивідів, що в цілому забезпечує соціальну стабільність суспільства;
— комунікативна функція — спрямована на забезпечення зв'язків, спілкування, взаємодії між людьми за рахунок певної організації їх спільної життєдіяльності.
113. Основні соціальні інститути сучасного сусп.-ва
економічні, що регулюють соціальні зв’язки в господарській сфері, забезпечують процес виробництва, виконують нормативно-розподільну функцію, розподіляючи та перерозподіляючи матеріальні блага чи їх еквіваленти. Вони формують економічний потенціал суспільства, підтримують стійкість його соціальної структури, розмежовують організації і професійно-статусні групи за способами і якістю споживання, за типами способу життя;
політичні, що регулюють соціальні зв’язки з приводу використання влади, її здійснення та розподілу. Політичні інститути встановлюють і підтримують політичну владу соціальної групи, що домінує в суспільстві, забезпечують відтворення і стійке збереження ідеологічних цінностей;
культури та соціалізації,діяльність яких зв’язана з розвитком і поширенням культури, соціалізацією особистості, засвоєнням нею соціальних цінностей. Соціокультурні інститути засвоюють, а потім відтворюють культурні та соціальні цінності, на-
громаджувані в процесі соціальної діяльності, залучають індивідів до певних субкультур, а також регулюють їх соціалізацію через засвоєння стійких соціокультурних стандартів поведінки, захист відповідних цінностей і норм.
Одним з найважливіших соціокультурних інститутів є сім’я. Його діяльність, відносини між батьками та дітьми, методи виховання тощо визначаються системою правових та інших соціальних норм. Поруч із цим інститутом функціонують соціокультурні інститути освіти, охорони здоров’я, соціального забезпечення, культурно-виховні та ін.

114. Сім*я як соціальний інститут та її основні хар-ки. сім’я як соціальний інститут є об’єктом теоретичного соціологічного аналізу на макрорівні. Такий аналіз дає змогу з’ясувати типи сім’ї і шлюбу в різних культурах, їх зв’язок з іншими соціальними інститутами та системами, визначити функції сім’ї і з’ясувати, наскільки функціонування сім’ї і спосіб її життя відповідають потребам суспільства.
При цьому вивчаються не конкретні сім’ї, а взірці сімейної поведінки, притаманні певним культурам чи соціальним групам, аналізуються основні ролі членів сім’ї, ефектив¬ність їх виконання, суспільні функції сім’ї, причини та наслідки недостатньої реалізації цих функцій за різних культурно-істо¬ричних умов, соціальний механізм зміцнення сімейних норм та цінностей, співвідношення з ними реальної поведінки членів різних типів сімей тощо.
Включаючись у ціннісно-нормативну систему суспільства, сім’я виступає як соціальний інститут, своєрідний ціннісно-нормативний комплекс, за допомогою якого регулюється й контролюється поведінка членів сім’ї, визначаються їхні соціальні ролі та статуси.
Контроль може бути формальним і неформальним, здійснюватися як стосовно відносин подружжя (між чоловіком і дружиною), так і стосовно батьківства (між батьками і дітьми). Якщо порушення сімейних норм має епізодичний характер, не призводить до розпаду сім’ї, відмови від батьківства, то такі відхилення від нормативної поведінки контролюються громадською думкою, за допомогою неформальних санкцій з боку родичів, друзів, товаришів по роботі тощо. Коли виникають постійні сімейні конфлікти, що призводять до розлучення, тоді державно-правові органи (суди) визначають права та обов’язки колишнього подружжя щодо користування майном, виховання дітей тощо.
Зміст діяльності сім’ї розкривається в її функціях. Під функціями сім’ї вчені розуміють спосіб прояву активності, життєдіяльності сім’ї та її членів, спрямованої на вдоволення базисних потреб суспільтва й індивідів.
Оскільки сім’я взаємодіє, з одного боку, із суспільством, а з другого — з окремими особами (членами сім’ї), то ті функції, що вона виконує стосовно суспільства, називають суспільними функціями, а ті, які виконуються щодо окремих членів сім’ї, — індивідуальними. Суспільні функції зв’язані з потребою суспільства в інституті сім’ї, а індивідуальні — з потребами особи, що належить до сімейної групи.
Функції сім’ї — історичні, зумовлені соціально-економічним станом суспільства. Під впливом еволюції суспільства змінюються їх характер та ієрархія.
Одна із сімейних функцій є найважливішою, вона найбільшою мірою характеризує сім’ю як соціальний інститут і наявна в усіх суспільствах без винятку. Це репродуктивна функція, яка полягає у відтворенні населення — дітонародженні і духовно-мораль¬ному відтворенні людини в сім’ї. Вона має соціальний характер, оскільки не обмежується біологічним розмноженням, а передбачає відтворення людини, яка б відповідала сучасному рівню суспільства.Розрізняють багатодітну, середньодітну і малодітну сімейну орієнтацію. Нині в Україні переважає малодітна орієнтація. Близь¬ко половини сімей мають двох дітей, третина — одну, десята час¬тина — жодної дитини. Багатодітні сім’ї становлять менше ніж 3% загальної кількості.

115. Поняття «соціальна спільнота» та її ознаки.
Соціальна спільнота - це функціонально зв'язане об'єднання людей, що живуть на певній географічній території у певний час, які мають спільну культуру і які складають певну соціальну структуру та проявляють почуття своєї єдності у складі окремої групи. (Джон Мерсер)
Ознаки:
• соц.спільноти утв. в процесі історичної необхідності;
• спільні інтереси переважної частини індивідів, що до неї входять;
• можливість організовувати соціальні інститути та соціальні системи;
• безпосередня близькість членів спільності, яка передбачає можливість безпосереднього їх контакту.
116. Група, як соціальна система: цілі, структура, ресурси.
Соц. група – це сукупність людей, які певним чином взаємодіють один з одним, усвідомлюють свою належність до неї і вважаються членами цієї групи з точки зору інших. (Р. Мертон)
Структура
Внутр. ст-ру утв. різноманітність групових статусів і ролей, їх поєднання і взаємодоповнення. Формальна ст-ра регулює взаємозв’язки між позиціями в групі відповідно до наказів, розпоряджень, регламенту, положень, посадових інструкцій, що закріплені в офіційних документах. У групі чітко розподіл. владу, право і відповідальність. Неформальна ст-ра – сукупн. позицій і взаємозв’язків, які формуються на основі особистісних якостей і ґрунтуються на відносинах престижу і довіри. Чим розвиненіша ця ст-ра, тим ширші сусп. зв’язки групи.
117. Види соціальних груп та класифікація груп у суспільстві.
Види груп:
І. за величиною:
    *малі (х-ризуються малочисельністю, близькістю, міцністю і інтенсивністю міжособистісних взаємодій суб’єктів , стійкістю і тривалістю ф-ціонування і розвитку, високим рівнем збігу загальних цінностей, норм і правил поведінки) – сім’я, бригада, шк. клас, студ. група, спорт. команда;
    *великі (х-ризуються наявністю цілеорієнтованих  дій, конкр. спільною метою, відсутністю єдиної групової думки, контроль здійснюється «згори» «донизу»);
ІІ. за міцністю зв’язків між членами:
    *первинні (двоє або більше індивідів, які мають безпосередні особисті тісні взаємозв’язки один з одним) – сім’я, група друзів, групи за інтересами;
    *вторинні (двоє або більше індивідів, які беруть участь у безособових відносинах і присутні разом для досягнення конкр. мети – спорт. команда, виробн.. бригада;
ІІІ. за способом і х-ром організації:
    *формальні (правила організації, дії і поведінка її членів встановлюється, регламентується або санкціонується соц.. інститутами та організаціями) – студ. група, виробн. колектив;
    *неформальні (не мають офіційної регламентації, скл. на основі міжособистісних стосунків, спільн. інтересів) – група друзів, неформальні об’єднання.
118. Квазігрупи.
Квазігрупи – групи, що виникають спонтанно і існують певний період часу під час проведення певного заходу. Це нестійкі групи, в них відсутнє стійке очікування, а взаємодія зазвичай буває односторонньою (наприклад, лише бесіда).
Ознаки квазігруп:
    *спонтанність утворення;
    *нестійкі взаємозв’язки;
    *відсутність різноманіття у взаємодіях (це або лише отримання чи передача інформації, або лише вираження протесту чи захоплення);
    *короткостроковість спільних дій.
119. Групова взаємодія та групова динаміка.
Групова динаміка - система групових процесів, що включає в себе різноманітні зміни, що відбуваються в групі. До таких процесів можуть бути віднесені: тиск на одних учасників групи, що сприяють їх погодженню з думками інших учасників (конформізму); виключення з групи і формування ролей. Групову динаміку слід розуміти як процес розвитку внутрішніх взаємовідносин у рамках колективу, без знання закономірностей яких, неможливе управління людьми.
Групова взаємодія - це процес безпосереднього або опосередкованого впливу суб’єктів одне на одного у певній групі, який породжує причинну обумовленість їхніх дій і взаємозв’язок.
120. Соціальна мобільність та її хар-ки. Соціальна мобільність - це переміщення індивідів або їх груп між різними рівнями соціальної ієрархії, яка визначається з точки зору широких професійних або соціально-класових категорій. Тобто мобільність - це зміна місця в соціальному просторі.
 Початок вивченню явища соціальної мобільності поклав П. А. Сорокін. Він розглядав цей процес як виконання життєвої соціальної функції.
 Основними характеристиками соціальної мобільності виступають: напрям, різновид , спрямованість, Інтенс;ивність моб;льності — одна з характеристик соціальної мобільності, позначаюча число індивідів, що міняють соціальні позиції у вертикальному або горизонтальному напрямі за певний проміжок часу, під швидкістю мобільності П. Сорокін розумів число страт, які проходив індивід за певну одиницю часу.
121. Види та типи соц. Мобільності . Існує два основних типи соціальної мобільності: горизонтальна і вертикальна.
Під горизонтальною соціальною мобільністю або переміщенням розуміється перехід індивіда або соціального об'єкта з однієї соціальної групи в іншу, яка розташована на одному й тому ж рівні.
Під вертикальною соціальною мобільністю розуміються ті відносини, які виникають при переміщенні індивіда або соціального об'єкта з однієї соціальної верстви в іншу. В залежності від напрямку переміщення існує два типи вертикальної мобільності: висхідна і низхідна, тобто соціальне піднесення і соціальний спуск. У відповідності з природою стратифікації є низхідні і висхідні течії економічної, професійної і політичної мобільності, не говорячи вже про інші, менш важливі, типи. Є два види соціальної мобільності:
• мобільність як добровільне переміщення або циркуляція індивіда в межах соціальної ієрархії,
• мобільність, яка обумовлюється структурними змінами (наприклад, індустріалізацією і демографічними факторами).
122. Канали здійснення верт та соц. Мобільності за сорокіним.  АрміяЦерква  Школа(освіта) Державні групи,політичні організації та політичні партії Професійні організаціїСім*я
123. проблеми соц. Мобільності Классы и касты. Характер процессов мобильности во многих обществах и социальных группах различен и зависит от особенностей структуры общества или группы. Одни общества имеют сложившиеся социальные структуры, препятствующие различным видам социальной мобильности, другие более или менее свободно допускают как социальные подъемы, так и социальные падения. Касты. Касты относятся к социальным системам, в которых занятие индивидами позиций основано на происхождении и исключена всякая возможность достижения более высоких статусов при строгих правилах, запрещающих браки между представителями разных каст.
В обществах существуют некоторые социальные статусные группы, вертикальная мобильность в которых крайне затруднена в силу их замкнутости и барьеров, создаваемых на пути представителей других социальных групп.
Каналы социальной, мобильности. Доступность путей для социальной мобильности зависит как от индивида, так и от структуры общества, в котором он живет. Одни пути достижения высшего статуса могут быть закрыты в связи с этнической или социально-классовой дискриминацией, другие в силу того, что индивид из-за индивидуальных особенностей просто не способен применить свои таланты.
Изменение образа жизни. Недостаточно просто зарабатывать и тратить большие деньги в том. случае, когда индивид сравнялся в доходах с представителями более высокого социального слоя. Для усвоения нового статусного уровня ему необходимо принять новый материальный стандарт, соответствующий этому уровню.
Развитие типичного статусного поведения. Ориентированная на вертикальную мобильность личность не будет принята в более высокий социально-классовый слой до тех пор, пока не усвоит образцы поведения этого слоя настолько, чтобы следовать им без каких-либо усилий.
124. Індивід та соц. Мобільність. Кожна людина переміщується в соціальному просторі, в суспільстві, в якому він живе. Іноді ці переміщення легко відчуваються і ідентифікуються, наприклад, при переїзді індивіда з одного місця в інше, перехід з однієї релігії в іншу, зміна сімейного стану. Це змінює позицію індивіда в суспільстві і свідчить про його переміщення в соціальному просторі. Однак існують таки переміщення індивіда, які важко визначити не лише оточуючим її людям, але і йому самому. Наприклад, складно визначити зміну положення індивіда в зв'язку зі зростанням престижу, збільшенням або зменшенням можливостей використання влади, зміною доходу. Разом з тим такі зміни в позиції людини в кінцевому підсумку позначаються на його поведінці, системі відносин в групі, потребах, установках, інтересах і орієнтаціях.
Переконання в тому, що соціальна мобільність корисна і необхідна, є невід'ємною частиною культури в будь-якому сучасному демократичному суспільстві. Товариство з закритими соціальними групами перешкоджає прояву людської індивідуальності і не дає талановитим людям можливості брати активну участь у суспільному житті. Однак висока соціальна мобільність найбільш доречна і корисна в складних суспільствах. У простому суспільстві для якісного виконання навіть ролі лідерів, що визначають правила і ритуали, необхідні швидше ретельність і тривалість навчання, ніж незвичайні здібності. Невід'ємними якостями товариства з закритою соціально-класової структури є її внутрішня простота і стабільність. Це дає гарантію того, що більшість ролей і без припливу талановитих людей з нижчих соціальних шарів буде виконуватися цілком адекватно.
 Швидкість зміни суспільства вимагає від лідера більшого, ніж здатність механічно виконати певні ритуали. Крім того, для технічних досягнень у суспільстві необхідно мати більше високоінтеллігентних, високоосвічених професіоналів, виконавців, експертів. Таке суспільство не здатне обійтися без постійного припливу на ключові позиції "мізків", що надходять з усіх соціальних верств суспільства. З цього випливає, що відкрита класова система - це необхідність для сучасного суспільства. Однак культивування і розвиток відкритої системи може мати неприємні наслідки для деяких з вхідних в неї індивідів.
125. Міграція в сучасному сус-ві Особливим різновидом соціальної мобільності є міграція. Міграція — процес зміни постійного місця проживання індивідів чи соціальних груп, їх переміщення в інший регіон чи іншу країну, а також переселення з села в місто або навпаки.Соціологи виділяють три групи чинників, які спонукають людей до зміни місця проживання: чинники виштовхування, притягання, доступності шляхів міграції.Чинники виштовхування пов'язані з незадовільними умовами існування індивідів в їх рідних місцях. Це можуть бути соціальні потрясіння (міжнаціональні конфлікти, війни, диктатури), економічні кризи, стихійні лиха та ін.Чинниками притягування є сукупність привабливих умов для проживання в інших місцях, наприклад, вища оплата праці, вища політична стабільність, кращі умови для соціального піднесення. Значна відмінність економічних, політичних і соціальних умов існування в різних регіонах чи країнах сприяє міграції.Доступність шляхів міграції характеризується наявністю чи відсутністю бар'єрів для реалізації потенційними мігрантами своїх намірів щодо змін місця проживання. Часто саме дія цих чинників нейтралізує дію сил виштовхування та притягання.Виділяють міграцію міжнародну і внутрішню, пов'язану з переїздами в межах багатьох чи однієї країни.
126. С-ма соц. Контролю
Соціальний контроль — засіб саморегуляції соціальної системи, що забезпечує упорядковану взаємодію її елементів шляхом нормативного (у тому числі й правового) регулювання. Соціальний контроль охоплює контрольовану діяльність індивідів і контролюючу діяльність соціальних інститутів. Взаємодія індивіда і суспільства виявляє внутрішню суперечність соціального контролю, оскільки людина не може набути своєї індивідуальності, соціальних якостей поза суспільством. Водночас особистість не зможе набути, розвинути свою індивідуальність, сліпо, автоматично пристосовуючись до зразків культури.Соціальна норма — загальновизнане правило, зразок поведінки, дій індивідів, соціальних груп. Соціальні приписи — норми, що визначають соціальне становище індивіда.
140. Соц хар-ки девіації
Девіантна поведінка – це поведінка індивіда чи групи, яка не відповідає загальноприйнятим нормам, у результаті чого ці норми ними порушуються.
Об’єктами дослідження девіантної поведінки виступають різні види відхилень:
Культурні і психічні відхилення. Соціологів цікавлять насамперед культурні відхилення, тобто відхилення даної соціальної спільності від норм культури. Психологів же цікавлять психічні відхилення від норм особистісної організації: психози, неврози і так далі.
Індивідуальні і групові відхилення. Індивідуальні, коли окремий індивід відкидає норми своєї субкультури; групове, розглянуте як конформне поводження члена девіантної групи стосовно її субкультури (наприклад, підлітки з важких родин, що проводять велику частину свого життя в підвалах.
Первинне і вторинне відхилення. Під первинним відхиленням мається на увазі поводження особистості, що відхиляється, що у цілому відповідає культурним нормам, прийнятим у суспільстві. У даному випадку чинені індивідом відхилення так незначні і терпимі, що він соціально не кваліфікується девіантом і не вважає себе таким.
Культурно схвалювані відхилення. Поводження, що відхиляється, завжди оцінюється з погляду культури, прийнятої в даному суспільстві.
Культурно засуджувані відхилення. Більшість суспільств підтримує і винагороджує соціальні відхилення, що виявляються у формі екстраординарних досягнень і активності, спрямованої на розвиток загальноприйнятих цінностей культури. Порушення ж моральних норм і законів у суспільстві завжди строго засуджувалося і каралося.
127.Фунції та дисфункції девіації
Функции девиации. Девиантное поведение может также способствовать эффективному функционированию общества. Во-первых, девиации способны усиливать подчинение нормам. Во-вторых, не выражаются в твердых правилах или сводах законов. Согласно положению Э. Дюркгейма, всякий раз, когда члены группы осуждают некий акт как отступление от нормы, они ярче очерчивают контуры того, что считается нормой. Их негативная реакция недвусмысленно указывает, какое поведение неприемлемо для «коллективного сознания». Американский социолог Кай Т. Эриксон отмечает, что одной из примечательных черт, свойственным органам контроля, является реклама их деятельности. Когда-то нарушителей правопорядка наказывали на рыночной площади на виду у толпы народа. Сейчас те же результаты достигаются с помощью средств массовой информации, широко освещающих криминальные процессы и приговоры суда. В-третьих, привлекая внимание к нарушителям норм, группа может укрепить самое себя. Общий враг вызывает общие чувства и усиливает групповую солидарность. При этом возникающие эмоции разжигают страсти и укрепляют связи между людьми «нашего типа». Трения и антагонизмы между внутренними и внешними группами помогают подчеркнуть границы между группами и групповую принадлежность. Точно так же кампании против ведьм, предателей, извращенцев, преступников консолидируют социальные связи между «хорошими людьми». К примеру, Эриксон показал, что члены пуританской общины, почувствовав угрозу своей безопасности, намеренно инициировали «волны преступлений» и истерию «охоты на ведьм», чтобы отвести беду от своей общины и заново очертить групповые границы.В-четвертых, девиация является катализатором социальных изменений. Каждое нарушение правила служит предостережением, что социальная система функционирует неправильно. Конечно, политическая элита не может рассматривать высокий уровень грабежей как сигнал того, что грабежи следуют легализовать, а общественные блага перераспределить. Однако этот факт говорит о том, что в обществе множество неудовлетворенных людей, что институты социализации молодежи не справляются со своей задачей, что соотношение социальных сил находится под вопросом, а моральные принципы общества нуждаются в пересмотре. Таким образом, девиация зачастую служит толчком для признания необходимости внесения изменений в социальную систему. Можно сказать, что это призыв к пересмотру старых норм и одновременно новая модель.
Дисфункции девиации. Несомненно, большинство обществ способно ассимилировать немалое число отклонений от нормы без серьезных последствий для себя, однако постоянные и широко распространенные девиации могут нарушить организационную жизнь общества или даже подорвать ее. Социальная организация общества складывается из скоординированных действий множества людей. Если некоторые индивиды не в состоянии выполнять свои действия в надлежащее время и в соответствии с общественными ожиданиями, институциональной жизни может быть нанесен весомый урон.Девиация также подрывает готовность члена общества выполнять свои социальные роли и вносить вклад в функционирование социальной системы. Если некоторые индивиды получают вознаграждения, причем несоразмерные, «играя» не по правилам (это относится к так называемым бездельникам, симулянтам, подхалимам и паразитам и т.п.), у других возникает чувство обиды и горечи. При этом страдают мораль, самодисциплина и верность долгу. Общественная жизнь диктует необходимость доверять друг другу. Человек должен иметь уверенность в том, что другие тоже живут по принятым нормам. Принимая на себя обязательство перед коллективом, член общества вкладывает определенные средства, отказывается от каких- то альтернатив и питает некие надежды на будущее, ожидает от других людей таки же поступков. Но если эти другие не оправдывают доверия, человек ощущает, что его усилия бессмысленны, напрасны и наивны, и уже не так стремится «играть по правилам».
129. Соціологічні теорії девіації: загальна хар-ка
Теория аномии.Э. Дюркгейм утверждал, что девиация играет функциональную роль в обществе, поскольку девиация и наказание девианта способствуют осознанию границ того, что считается допустимым поведением, и выполняют роль факторов, побуждающих людей подтвердить свою приверженность моральному порядку общества.
Теория культурного переноса. Ряд социологов подчеркивает сходство между способом выработки девиантного поведения и способом выработки любого другого стиля поведения. Одним из первых к такому выводу пришел французский социолог Габриэль Тард (1843 - 1904), еще в конце XIX в. сформулировавший теорию подражания для объяснения девиантного поведения. Работая окружным мировым судьей и директором отдела криминальной статистики, он убедился, что повторение в человеческом поведении играет значимую роль.
Теория конфликта. Сторонники теории культурного переноса подчеркивают, что для индивидов, принадлежащих к различным субкультурам, характерны несколько различающиеся модели поведения, поскольку процесс их социализации базируется на различных традициях.
Теория стигматизации. Сторонники теории стигматизации (от греч. stigmo - клеймо) взяли за основу главную идею конфликтологии, согласно которой индивиды часто не могут поладить друг с другом, так как расходятся в своих интересах и взглядах на жизнь; при этом те, кто стоят у власти, имеют возможность выражать свои взгляды и принципы в нормах, управляющих институциональной жизнью, и с успехом навешивают отрицательные ярлыки на нарушителей этих норм. Их интересуем процесс, в результате которого отдельные индивиды получают клеймо девиантов, начинают рассматривать свое поведение как девиантное.
143. Теорія аномії
Теория аномии. Э. Дюркгейм утверждал, что девиация играет функциональную роль в обществе, поскольку девиация и наказание девианта способствуют осознанию границ того, что считается допустимым поведением, и выполняют роль факторов, побуждающих людей подтвердить свою приверженность моральному порядку общества. Дюркгейму принадлежит идея аномии - общественного состояния, которое характеризуется разложением системы ценностей, обусловленных кризисом всего общества, его социальных институтов, противоречием между провозглашенными целями и невозможностью их реализации для большинства. Люди обнаруживают, что им трудно координировать свое поведение в соответствии с нормами, которые в данный момент становятся слабыми, неясными или противоречивыми. В периоды быстрых общественных перемен люди перестают понимать, чего ждет от них общество, и испытывают трудности в согласовании своих поступков с действующими нормами. «Старые нормы» уже не представляются подходящими, а новые, зарождающиеся норма еще слишком туманны и нечетко сформулированы, чтобы служить эффективными и значимыми ориентирами в поведении. В такие периоды можно ожидать резкого возрастания количества случаев девиации.
Мертон выделил пять реакций на дилемму цели – средства, четыре их которых представляют собой девиантные адаптации к условиям аномии.
Конформизм имеет место, когда члены общества принимают как культурные цели достижения материального успеха, а также утвержденные обществом средства для их достижения. Подобное поведение составляет опору стабильного общества.
Инновация наблюдается, когда индивиды твердо придерживаются культурно установленных целей, но отвергают одобренные обществом средства их достижения. Такие люди способны торговать наркотиками, подделывать чеки, мошенничать, присваивать чужое имущество, воровать, участвовать в кражах со взломом и в разбойных ограблениях или заниматься проституцией, вымогательством и покупать символы успеха.
Ритуализм имеет место, когда члены общества отвергают культурные цели или принижают их значимость, но при этом механически используют одобренные обществом средства для достижения таких целей. Например, цели организации перестают быть важными для многих ревностных бюрократов, однако они культивируют средства в качестве самоцели, фетишизируя правила и бумажную волокиту.
Ретритизм состоит в том, что индивиды отвергают и культурные цели, и признанные средства их достижения, ничего не предлагая взамен. Например, алкоголики, наркоманы, бродяги и опустившиеся люди становятся изгоями в собственном обществе; «они живут в обществе, но не принадлежат к нему».
Бунт состоит в том, что бунтари отвергают культурные цели общества и средства их достижения, но при этом заменяют их новыми нормами. Такие индивиды порывают со своим социальным окружением и включаются в новые группы с новыми идеологиями, например, радикальные общественные движения.