Нiчне

Ось  бачиш,  ти  тут…  Гулятимем?  Але  як  мало  на  це  часу.  О,  я  хочу,  хочу  тебе  і  цього  гуляння.  Бо  скільки  часу  я  тут  бувала  без  тебе,  а  сьогодні  разом.  Чуєш  разом!  Повітря,  бачиш,  вечірнє,  пахне  лементом  моїх  сподівань,  які  в  цьому  скрипі  рейок  трамвайних,  в  музиці  з  вікон  цих  будинків.  Чуєш?  Це  мій  голос  з відлунням  підїзду  зимного,  голодного  на  твій  голос  і  стуком  моїх  підборів,  в  унісон  із  серцем.
Разом…  Пройдемо  по  цій  вулиці.  Ось  тобі  моя  рука,  бери  її  в  свою  сміливо,
бери  міцно,  бо  я  того  хочу.  Йдемо…  Каштани  над  нами,  трохи  пожовклі  від  спеки  після  екзекуції  дощами.    Вулиця  Пекарська.  Тут  не  пахне  печивом,  пахло  колись  солодощами,  давно,  в  минулому  столітті.  Тепер  тут  на  кожному  будинку  вивіски  мої,  -    «Я»,  «Вчорашні  розмови».  Йдемо…  Бруківка  блищить  від  ліхтарів,  що  вже  запалює  старий  ліхтарник  Лємберг  ,  бере  мітлу  ,  замітає  сутінки  і  роздмухує  срібний    пил,  а  він  все  летить  і  летить  з  місячного  решета.
Бачиш?  А  тут  нічний  базар  квітів,  круглодобовий.    Дивись  -  гладіолуси,  невже  вони  вже  цвітуть?    Я    й  не  помітила,  дурепа,  а  кульбаб  тут  не  продають…  Он,  букетами  із  перших  жоржин.  Вони  для  тебе  –  передвісники  осені.    А,  дивись -  твої  камелії,  мої  гвоздики…    Та  ти  не  купуй  мені  квітів.  Ми  краще  знайдемо  наш  шматочок волошкового  поля.  Синього,  до  нестями.  Вона  є,  ця  галявина,  існує,  я  знаю.  Дивись…  А  це  ті  червоні  парасольки  «Paradise».  Я  тут  часто  бувала.  Пила  каву  і  їла    тістечко,  і  годувала  сірих  голубів,  слухала  твій  голос.    Звідси  я  тобі  вперше  зателефонувала.  Он,  бачиш-  цей  столик,  мій…  Зачинене  кафе,  дарма.  Ми  не  хочемо  кави,  ми  не  хочемо    солодощів  ні  музики,  ні  меню,  –  ми  хочемо  просто  нашого    раю  –  бути  удвох.
А  там,  лавка…  Це  та  сама,  на  котрій  я  часто  сиділа.  Музика…  Дивись  сліпий  акордеоніст.  Він  грає  нам.  Чуєш?  Тепер  сюди…  Сюди…  У  цю  кафешку.  У  підземеллі  старого  будинку  –  «Криївка».  Це  те  місце,  де  можна  сховатися  серед  друзів.  Тут  на  нас  ніхто  не  кине  недоброго  погляду,  тут  всім  весело,  тут  всі  вже  трохи  п’яні,    розспівані,    розморені.  Тут  кажуть:  «будьмо»,  і  п’ють,  і  ми,  давай,з  ними  за  нас,  за  долю  і  за  любов  …
Ми  йдемо  знову  Львовом.  Чуєш?  Ніч.  Але  ніхто  не  спить.  Ритм!Який  багатоголосий,  ритм.  Це  дарбуки.  Вони  зажди  тут,  на  цьому  місці.  Острів  ритму  на  площі  Данила  .  Як    тахікардійно  звучить  моє  серце,  серед  інших  ,  серед  цієї  нічної  площі,  в  ньому  і  удари  твого.  Хіба  може  так  бути,  щоб  ці  ритми  чула  вся  площа?  Мабуть  так.  Бо  так  зараз  є.  А  я  боялася  цього,  боялася  бути  почутою.  Але  ні.  Слухайте  всі…Зі  мною  зараз  –  ВІН!  Чуєте!
Гарячий,  палкий  ритм.  Він  запалює,  нагнітає  хіть,  розбурхує  жорстоко  і  солодко,  жагуче  і  нестримно.  А  ці  вогні!  Вони  падають  на  блискучий  червоний    мармур  від  танцюючих  смолоскипів.  Вони  дико  танцюють,  -  це  танець  полум’я    на    холодній  поверхні  каменю.  Вони  облизують  мармур,  вони  пишуть  на  ньому  знаки  таємничого,  нашого  нестримного  часу  удвох,  тут,  в  одному,  але  іншому  вимірі  часу  і  простору.
Стискай  мою  руку,  міцніше,  до  болю,  то  того,  щоб  аж  почувся  хруст  у  пальцях…  Я  хочу  цього  болю…  Твоя  долоня  тепла,  міцна,    -  я  зараз  уся  в  ній,  і  мені  боляче  і  приємно,  я  чую  твою  владу  над  собою.  Так  солодко  бути  у  твоєму  полоні,  і  п’янко  і  терпко.  Це  так,  –  наче  пити  холодну  криничну  воду  просто  з  відра,  нахиливши  обличчя    і  втамовувати  спрагу,  це  лячно,  -  наче  дивитися  в  цю  глибоку  холодну  криницю,  де  бачиш  своє  відображення  в  круглому    таємничому  люстрі  чорної  води.  Це  так  справжньо…
Місто    причаїлося…  Стишились  трамваї,  музика,  голуби…  Принишкло. 
Не  дослухайтесь    до  наших  короків…  «  Де  вони?»    Не  шукайте  нас.      Ми  розтанули    у  нашому  раю.  А  хіба  може  бути  раєм  просто  куб  кімнати    з  одним  заштореним  вікном?    О,  так…  Безумний  рай.  Де  вже  нічого  не  існує  окрім  нас.  Ми  -  язики  полум'я,  нечутного,  але  видимого,  пекучого,  спопеляючого…
Завтра  в  місті  дощів  буде  спека.  Чуєте…  МИ    розпалили  її.    Кажуть,  тут  давно  не  було  такого…
Відчула  щось  холоднее  на  щоці.  Здригнулась.  Розплющила  очі.Прокинулась.    Вже  ранок.  Сонце  у  вікні.  Стеля.  На  ній  мокра  пляма...  У  сусідів  знову  зірвало  кран  у  ванні.  А  їх,  як  завжди,  нема  вдома.  Згадала…  Сьогодні  останній  день  літа.
Сон  …  Це  був  сон.