Сусiдки

Вродили  цьогоріч  черешні.  І  у  баби  Марії,  і  у  баби  Славки  у  саду  на  старих  деревах  гілля  гнулося  .
А  хати  їх  -  навпроти  одна  одної,  через  вузеньку  грунтову  дорогу.  Вікна    та  двері  на  ганок  в    баби  Марії  пофарбовані  блакитною  фарбою,  а  в  баби  Славки,-  вишневою.  От  тим  вони  і  відрізнялися.  Старенькі  були,  мабуть,  однолітками.    Та  не  годилися  вони,  не  говорили    одна  до  одної,  у  гості  не  ходили.  Та  що  там  у  гості,  ворогували  вони.  Про  це  все  село  знало.  Ота  вузенька  дорога,що    поросла  споришем  і  була  причиною.  Чого?  А  хто  його  знає.  Але  сварилися  вони  за  ту  дорогу  майже  щодня. 
От,  чи  фіра  приїде  до  баби  Марії  із  сіном,  -  то  обов’язково  гілку    черешні    зачепить,  чи  горіх  надломить,    то  корова  баби  Славки    паляниць  накладе  попід  огорожею,  то  пес  Дорик    зірветься  з  ланцюга  та  дримане  через  дірку  в  огорожі  на  подвір’я  баби  Славки,  наробить  гармидеру,  курей  переполохає  .  А  як  дрова  машина  везла  бабі  Славці,  -  то  аж  дві  штахети  виламала.  Та  ще  буксувала,  ям  наробила.  Через  те    вони  і  сварилися,  стоячи  біля  своїх  фірток,  за  оту  дорогу,  що  пролягала  між  ними,  як  прикордонна  смуга    поміж  їх  обійстями.  Та  чи  лише  обійстями…  Межи  їх  життями.  Як  не  старалися  сусіди  помирити  страреньких,  -  ніяк.  Навіть,  кажуть,  священник  щоразу  сповідаючи  їх  перед    Великоднем  просив  примиритися,  -  не  хотіли.    Старенькі  голосисті  були,  дарма  ,  що  зісохлися,  посивіли  та  ходили  з  паличками…    А  сварки  їх  ген  далеко  чути  було.    Звиклося. 
Баба  Славка  та  Баба  Марія    давно  вдовували.    Баба  Славка  мала  брата  Михайла,  тут    в  селі.  Він  все  приходив  помагати,  чи-  то  на  городі,  чи  в  хаті.  Діти  зі  Львова  та  внукиз    з  правнуками  на  празники  приїздили,  та  літом  на  канікули.  Михало    добрий    чоловік  ,  побожний,  ще  й    бабі  Марії  воду  носив  та  дрова  до  хати,  як  та  бува  занемогла.  За  це  його  дуже  Славка  сварила,  але  дарма,  він  її  не  слухав.  Мовчазний  такий,  тільки  курив,  та  казав:  «  Славцю,  та  перестань  вже.»
А  Баба  Марія,  -  самотня  була,  мала  швагра  та  сестру,  що  приїздили    з  міста  не  часто. 
Зайшла  неділя.  Доспіли  черешні.  Парко  було.  Перед  дощем.  Хоронили  бабу  Славку.    Ледь  заїхала  машина  в  тут  вузьку  вуличку.  То  ж  не  фіра,  -  ГАЗ  -51-ший.  То  плоти  поламав  ,  штахети  повипадали  з  огорожі  обидвох  обійсть.  А  що  було  робити?    В  останню  путь  же  везти  бабу  Славку.  Нашо  їй  той  пліт.  Труна    з  жовтих  оліфлених  соснових  дошок  стояла  на  кузові,  борти  накриті  килимком,  тим,-  з  церкви,  на  яком  з  обох  боків  написи:  «Вічная  пам’ять»  і  «Царство  небесне»…  Клякнули  всі  ,  як  годиться,  отець  Петро  прочитав  Євангіліє,  та  й  рушили    помалу  на  цвинтар.  Сусіди,  родичі  мовчки  йшли  за  труною.  Лише  баба  Марія  так  і  не  вийшла  до  похоронку.    Озирався  Михайло,  може  ще  вийде,  хоч  на  ганок.  Не  по-людськи  якось,  не  по-християнськи.  Та  Марії    таки  не  було.  Прикро    Михайлові  :  «  Ну  то  що  вже…  ,  така  то  людська  ненависть…»
По  цвинтарі  вернули  до  хати  на  тризну.  Михайло  прибрав  штахети  та  гілки  черешневі  коло  свого  двору  та  коло  Маріїного.  Хотів  зайти  до  баби  Марії..  Але  ж  образу  мав…  Вперше.  Розходились,  як  ще  видно  було.  День  довгий,  пора  літня.    Щось  Михайлові  так  тоскно  було.  Ну,  сестру  ж  старшу  хоронив,  котра  його  виховала.  Але  ще  щось  було,  таке  прикре,  таке  …  Поглянув  на  Маріїїну  хату.  Він  пам’ятав  Бабу  Марію,  коли  ще  молодою  була.  Чорнява  така,  кароока.  А  сестра  його  –  білявка.  Різні  вони  були.  Не  дружили,  хоч  однолітки  майже.    Знав  Михань  їх  таємницю.  То  ще  з  часів  дівування.  Він    бахором  був,  школярем.    Але  ж  до  всього  цікавий.  Та  й    до  кавалєрки  приглядався.  Парубок  був  в  їх  селі  один.  Василем  звали.  То  сестра    Славця  за  ним  так  сохла.  А  він  до  Марії  ходив.  Але  нічо  з  того  не  вийшло.  Десь  подівся,  як  по  війні  совєти  прийшли.  Ніхто  нічо  про  нього    не  знав,  не  чув  більше.
Так    розчулився  Михайло  спогадами.  Таки  до  баби  Марії  рішив  зайти.  Намацав  гачок  на  хвіртці,  рипнули  завіси.  Пес  забрехав.  Чого  би  то?    Михайла  він  знав  віддавна.  Двері  помальовані  на  синьо  до  хати  були  зачинені.  Стукав-гримав,  -  Марія  не  відчиняла.  «От  старе  порохно,  а  таке  злісне,  вже  і  на  мене  зло  тримає»,  -  подумав.  У  вікно  заглядав.  Та  ніц  не  побачив.  Хату  обійшов.   
У  шибку  стукав.  Тихо.  То  тоді  й  рішив  вікно  відчинити.  Якось  підсадив  раму,  та  відчинилася.    А  Марія  –  ніц.  Тихо.  Підтягнувся  на  підвіконнику  та  й  ледь  упхався  до  хати.  Спала  Марія.  На  боці,  до  стіни  відвернута.    Але  якийсь  моторошний  холод  пробіг  по  спині,  якась  думка  тривожна  майнула.  Торкнувся  бабиного  плеча…  А  воно…  тверде  таке,  зимне…  Занімів.  «  Ото    так…  вмерла  Марія,  в  сні…»
На  другий  день  йшли  тією  дорогою  за  труною    баби  Марії.  Дощ  йшов.  Буксували  колеса    газона  в  глинистій  землі.    «Най  їм  Бог  простить,-  думав  Михайло,-  а  взавтра  тре  плоти  полагодити  та  ями  на  дорозі    позасипати  щебьонкою.»