Полетiли

   «Давай, мала, полетіли! Не бійся! Чуєш?», - Артур тримав її за плечі, коли вона з переляком дивилася на його байк, а в голові вискакували страшні сюжети Магнолії-ТВ та різноманітні рядки з сумних пісень. Потім він повернув її до себе обійняв, вперши її носик у свої груди, поцілував в макушку і додав: «Я хочу що ти запам’ятала цей вечір, довірся мені». Соня відчула як її серце зжали  чиїсь руки – було боляче, але й тепло. Вона одягла шолом і сіла на байк, він зайняв місце ззаду. Почав ричати двигун, тіло ніби вібрувало, спина відчувала рихлість його торсу. Артур якось по дитячому боязко погладив її руку. Це була всього лиш поїздка на байку вечірньою околицею міста, та для них це важило набагато більше. І неможливо пояснити цілому світу те, що вони стали єдиним з металевим створіння, здавалося ніби й в жилах їх тече не кров а бензин, а усі ці трубки стали продовженням їх загального, одного на трьох кровообігу. Вони мчали щодуху, витискаючи з металевого коня все більше, стрілка спідометра поривалася в протилежний куток, дерева, знаки, машини,  стовпи – усе ставало якимось незначним у порівнянні з ними, а точніше з ним. Артур тримав усе в своїх руках а вона лише нерухомо вдивлялась в картинку заходу сонця, що відкривалася все більше перед ними, і розуміла що залежна від нього – зараз і завжди, а він володів усим – навіть ароматом цього вечора – адже захід сонця пах його Ambre Frais змішаний з вітром та ледь вловимим відчуттям пального. Серце Софії лопотіло ніби намагалося бути швидшим, ніби знало що чекає коли вони зупиняться. А може і зупинятися не варто? Можливо тоді не буде так солодко і так непритомно драйвово?  Можливо краще просто так гнатися за життям і насолодою, відчуваючи його запах поруч і не робити жодних важливих кроків, не змушувати ні його ні себе. Думки вилися роєм і вона просто перестала боятися швидкості і відчула що летить, а він несе її на крилах, точніше Пегас несе їх – нехай сучасний і металевий, але в нього є крила. Вони знають.
    Двигун проричав свої останні слова і вони зупинилися. Артур стягнув з плечей рюкзак і почав витягати звідти всілякі речі. Смеркалося – було важко розгледіти щось окрім гіпнотизуючого заходу сонця попереду, точніше лиш почервоніли хмарки. Він оглянувся на Соню, посміхнувся і почав щось копошитися. Вона задумалася про вічність, про вірність,  про любов і десь думками була далеко звідси.
    «Повернись до мене», - тихенько проказав він, поцілувавши її щічку, потім взяв за руку і повів до вогню. Так вогню. За час доки вона копирсалася в думках, він  зробив вогнище, приготував усе для романтичного вечору на природі. Артур дістав келихи, справжні, нещодавно куплені саме для цього вечору, відкоркував вино і наповнив  їх солодкувато-терпкуватим червоним трунком.
   «За нас!» - сказав Артур, посміхаючись, та як багато було вкладено в значення тих слів для них обох, адже завтра ввечері вони вже не будуть разом. То було і за це вечір, і за знайомство, і за майбутнє, і за терпіння розлуки. Соня прикусила губи і випила усе до дна, аби лиш треба було лиш це зробити аби все так справді і було? Вино потекло по її спраглому горлу, дісталося зголоднілого шлунка і водночас пішло до голови.
…А потім були його руки, його губи і час зупинився – вони полетіли.
  … То був черговий вечір – такий як десятки їх без нього, батьки не впізнавали свою дитину, яку раніше було важко загнати додому. Тепер вона сиділа вдома, читала книги і грала на гитарі. Вона все-таки навчилась на ній грати, вона мала довести сама собі що теж може себе побороти. Почала писати пісні,але не ділилася з ними, зберігала їх для Артура. Вона заспіває йому обов’язково. Вона покаже чому навчилась і не буде більше спати в його футболці. Вона спатиме в його обіймах і завжди буде з ним. Цей академічний рік підходив до кінця і вона знала що він скоро повернеться зі своїх штатів – 9 місяців мук чекання, можливо і нього там хтось уже є – хтось, але ж не вона, Соня може бути лише одна. Можливо він так і залишиться в тому  університеті США, знайде собі тупу американку і буде жити – там у країні рожевих мрій. Так щоночі думала вона, кладучи гитарку у куток і одягаючи на своє оголене тіло його червону футболку – саме ту в якій він був останньої ночі з нею. Тоді коли була до болі була щасливою, бо знала, що все це нетривка есенція його аромату, що то лиш тимчасове положення стрілок годинника – і їх ніколи не повернути, ніколи не набрати тієї швидкості, ніколи більш не бачити того заходу сонця, але все можна тримати в голові – і прокручувати щораз, відчуваючи м’якість матеріалу  футболки, згадуючи той присмак червоного вина, і запах  його Ambre Frais, ніколи більше так не літати.
   Вона стала іншою за цей час і він теж мабуть. Вона стала успішною студенткою свого університету, навіть стала його елітою, хоч раніше навіть туди не прагнула, стала спокійнішою і більш домашньою. Вона терпляче чекала його повернення, і як то належить її єству малювала в своїй уяві контрастні картинки то романтичної зустрічі його в аеропорту, то разючої правди про те, що вона більше йому не потрібна. Хоча, правду кажучи,вони ніколи не говорили один одному  що хтось комусь потрібен чи вони кохають один одного. Це було поміж слів – не сказане лишалось несказанним, як писала Ліна Костенко.
   Уже близько місяця його немає в мережі. Він зник, а їй набридло дивитися на його аватар. За 9 місяців у нього не з’явилося жодного нового фото та і в своїх посланнях він був скупим. Та на вулиці літо, спека, розпечений асфальт і  отримання диплома. Бакалаврський не був для неї кінцевою точкою – тому святкування теж не було таким феєричним. Але святкова обстановка зробила своє і вони пішли випити по келиху шампанського. Вперше з того вечора вона пила спиртне. Розмови, танці, веселощі, увага – Соня розслабилася. Вирішила заспівати. Попросила у музиканта інструмент і попросила підіграти їй на фортепіано. Публіка не очікувала такого, всі затихли, а її пальці вміло просили у струн звучати. До п’янкого тембру  її голосу додалися ніжні нотки клавіш фортепіано і публіка вибухнула оваціями. Соня відчула я у неї ростуть крила. Справжні – як тоді на байку і пізніше  біля вогнища. Звук, мелодія, ритм вибухав у кожній ї клітині, рухався у кожному її члені. Вона виконала три пісні, подякувала і скромно зійшла в зал. Її вітали, нею захоплювались. Їй було приємно…
   Через кілька днів Софії задзвонив той самий музикант, що акомпанував їй – запропонував працювати разом, бо вони шукали собі гітариста і вокаліста. Вона попросила час на роздуми і врешті зваживши всі за і проти – погодилася. Кілька репетицій – і молоде дарування гарно зустріли як першого вечора так і інших вечорів. Працювала вона більшою мірою вночі, повертаючись під ранок додому. Зазвичай співала вона пісні відомі широкому колу людей, та сьогодні був особливий вечір – вечір напередодні його день народження. Як же вона хотіла привітати його особисто, хоча б через інтернет – але його не було в мережі уже 2 місяці. А він мав би вже повернутися. Писали лиш його друзі котрі так само як і вона шукали його. Батькам вона соромилася дзвонити. Можливо він уже чийсь? Навіщо тоді його турбувати собою?
   То була субота – і в закладі зібралося багато люду. Хлопці грати почали сьогодні раніше , вона ж запізнилася, але її вбрання зіграло роль – їй пробачили. Вона привіталася – і взялася за гитару. В ресторанчику було чимало постійних клієнтів – її зустріли оплесками. Гралося легко того липневого вечора, танцювали пари. Вона була майстром ліричних рокових композицій або ніжного всесвітньо відомого поп. Коли вона відпочивала – хлопці давали слухачам драйвову музику під яку весело було потанцювати. О півночі вона знову взялася за інструмент, присутні почали викрикувати назви пісень які хотіли б почути. Та на дівчину нахлинула хвиля спогадів – і він був їх основою. По щоці ледь помітно скотилася сльоза.
  «Я хочу виконати пісню – написану мною і присвятити її птахам, - почала Соня у мікрофон, - вони уміють літати, у них немає кордонів, їм не потрібні гроші і візи, і вони в’ють гнізда де їм зручно. Будьте голубами – вільними, вірними, коханими…» І зазвучали акорди. Співала не вона а її душа.            
     Соня закрила очі і летіла. Знову туди до нього. У його обійми і з ним. На танцмайданчику з’явилося багато закоханих пар. Пісня сподобалась усім. На останньому слові їй аплодували стоячи навіть ті хто сидів за столиками, а підступний ліхтар видавав зрадницько усі її  емоції.
    І враз перед нею виник букет білих троянд. Він наближався. Це є був не її концерт – хто ж міг принести їй троянди? Сльози, ейфорія і цей яскравий ліхтар заважали розгледіти хто тримає їх. Аромат Ambre Frais вловив її нюх. Перед нею стояв Артур. У неї відняло мову. Час знову зупинився. Знову виростали крила.
   «Я занадто довго чекав – я викраду її сьогодні з вашого дозволу. У мене день народження – мені можна!» - зі своєю голлівудською усмішкою та відчутним акцентом звернувся Артур до публіки.  Вона його підтримала аплодисментами. Усім подобалась ця історія майже з кіно у звичайний липневий вечір – учасниками якої вони мимовільно стали. Музиканти теж схвально кивнули головами. Усі помітили як зник нікому невідомий сум в її сірих очах.
За кілька хвилин вони стояли біля байку і обіймались.
«Готова?», – обережно запитав він.
Соня на підтвердила помахом вій і коротким поцілунком. Він одягнув шолом на неї і на себе.
«Тоді полетіли!»…