Райдуга для друга теперь на украинском языке

Перевод: Марина Ковальчук


МИХАЙЛО САМАРСЬКИЙ

Присвячую тим, у кого мертві очі,але живе серце.

               


РАЙДУГА ДЛЯ ДРУГА
               
                Повість
               

Найкраще, що має людина, – це собака.
                Т. Шарле


ЧАСТИНА ПЕРША

ДОРОГА ДОДОМУ


Глава 1

Як собак нерізаних... Дуже дотепно. Ні сіло, ні впало. От молодці! Оце люди! Цікаво, що б ви сказали, якби ми в свою собачу мову ввели такий фразеологізм, але вивернутий навиворіт? Ось уявіть ситуацію: повертаюся я додому з виставки, і сусідський пес у мене запитує: «Як успіхи, шановний? Чи багато було собак?» А я йому відповідаю: «Так як людей нестріляних...» Ну, і як вам вислів? Не думаю, що комусь сподобається. Ось так і нам, наші любі двоногі друзі. Як тут не погодитися, що собака – наочний приклад людської невдячності.

Однак я взагалі не про те. Дивіться, що відбувається: смикають мене за вуха, тріпають за шию, сунуть у морду... Можна, я казатиму «в обличчя»? Ну так ось, сунуть в обличчя всіляку гидоту ... Втім, не буду кривити душею: не гидоту, далеко не гидоту! Сунуть найчастіше таку смакоту, що слиною можна вдавитися. Одного разу я мало не зірвався.

Стоїмо ще з моїм першим підопічним Іваном Савелійовичем (царство йому небесне) перед пішохідним переходом, чекаємо на зелене світло. Моє завдання: простежити, щоб усі автомобілі спинилися. І не просто спинилися, а в призначеному місці. Гадаєте, даремно для вас, людей, малюють смуги перед світлофором. Користуючись нагодою, прошу вас, панове водії, не заїжджайте за цю смугу. Зрячій людині простіше, вона оминула капот автомобіля і пішла далі. А мій підопічний не одразу розуміє, що я від нього хочу – начебто йдемо переходом, а тут поводир тягне його в бік. Розумієте? Сказати ж я не можу, починаю скиглити, тягти поводок, іноді навіть гавкнути доводиться. Підопічний мій розгублюється, зупиняється, щоб збагнути, що це я виробляю, ціпком стук-стук-стук. Деякі водії ледь через вікно не вистрибують, кричать: машину подряпаєш, гад! А який же він гад? Йому ж треба якось визначитися, що перед ним. Тут рукою не помацаєш – можна таке намацати, що й без руки залишишся.
Ото доки розбереться, світлофор вже моргає, машини починають ревіти, до старту готуються. Коли нетерплячі водії тиснуть на газ, це ще півбіди. А є ідіоти, які ще й сигналити починають, мовляв, давай-давай, сліпцю, рухайся швидше. Або мені свистять, причмокують, ніби підбадьорюють. Якби ви знали, люди, як я в такі моменти вас не люблю. Іноді дивишся на вас і думаєш: хіба ж вам не соромно? Адже така біда може з кожним трапитися. Невже, вигравши кілька секунд на цьому триклятому світлофорі, ви станете щасливіші? Дуже вас прошу, люди: побачивши сліпого з поводирем (ну, з таким, як я), поводьтеся якомога спокійніше і тихіше, не відволікайте нас, не доводьте до біди. Домовилися?

Ну так ось, стоїмо перед «зеброю», і тут я правою ніздрею чую запаморочливий запах. Запах знайомий до болю у шлунку – я вже чув його, коли проходили повз кіоск з написом «Кури-гриль. Шаурма». Намагаючись не відволікатися від дороги, краєм ока помічаю смачнющий шматок курки, підсмажений, золотистий, ароматний... Досі не знаю, як я в той момент стримався і не вхопив делікатес. Все-таки школа для собак багато важить.

Красно дякую вам за добро, за ласку, за бажання пригостити, але, люди, я на роботі! Розумієте? Я – не розпещена болонка чи пудельок, які безтурботно гуляють зі своїми господарями, від нудьги побризкуючи на стовпчики. Я працюю. Серйозно кажу: я не просто йду поряд зі сліпим, я працюю. І повірте, робота в мене не така вже й легка. Моє завдання – довести підопічного туди, куди він запланував, і щоб він при цьому не розбив собі голову, не спіткнувся, не впав, зрештою, не промочив у калюжі ноги. Я зобов'язаний попередити про всі перепони, маю встигнути зупинитися перед будь-якою перешкодою і дати можливість людині перевірити ціпком, що перед нею. Якщо перешкода перекриває частину дороги, я відхиляюся вправо чи вліво і обводжу підопічного, при цьому ще й зважаю, щоб він пройшов під низько схиленими гілками або ще якоюсь штуковиною на рівні його зросту. До мого завдання також належить забезпечити, щоб підопічний не зіткнувся з іншими людьми. Якщо ми їдемо автобусом або трамваєм, я показую вхід, а потім – вихід. Отже, турбот вистачає.
Ви хоч уявляєте, що таке працювати поводирем? Якщо відповісте «так», не ображайтеся, я вас укушу. Не треба бути таким самовпевненим і робити поспішні висновки. Не кажіть одразу «так». Щоб уявити і зрозуміти мою роботу, треба самому з шлеєю на спині декілька років походити за цими безпорадними «господарями». Ви помітили, що я слово «господар» взяв у лапки?

Так, деякі вважають себе нашими господарями, хоча без нас і кроку не можуть ступити. Ось захочу я (до речі, породистий лабрадор, навіть, кажуть, родич собаки одного відомого політика), щоб мій так званий господар розбив собі лоба або, припустімо, врізався у якийсь стовп, та мені це як кущ обісця... обійти. Але ж я профі, спец, мене у спеціальній школі навчали два роки, а це по-вашому років з десять. Ви за цей час встигаєте дві вищі освіти здобути. Звісно, я не допущу такої ницості – підставити свого підопічного. Моє завдання: вберегти його від будь-яких непорозумінь. Але прикро, коли кажуть: твій господар. Ті, кого я супроводжую, не господарі мені. Це мої друзі. І повірте, навіть серед вас, людей, у них ніколи не буде більш відданого і вірного друга, ніж я. Ви можете іронічно всміхнутися, підняти очі догори, навіть стусонути мене ногою, але від цього нічого не зміниться. Ви самі придумали приказку «Добре, коли собака – друг людини, але погано, коли друг – собака». Придумали, але не подумали, хоча бог нагородив вас розумом і здатністю міркувати. Що ж поганого в тому, що ваш друг – собака? Гаразд, я розумію, що ви мали на увазі. Тому й не ображаюся.

Отже, якщо вам цікава ця історія, я продовжу. Мені вже п'ять років. За людським мірками я вдвічі старший за свого підопічного (Сашкові тринадцять людських років). А раніше я працював у сліпого пенсіонера. Іван Савелійович був гарною людиною і моїм другом. Він навіть іноді дозволяв мені на своєму ліжку порозкошувати. Прийдемо додому, Іван Савелійович зніме з мене всі ці поводирські прибамбаси, погодує, розчеше і каже:
– Давай, Трисоне, розслабляйся.

Думаєте, мені легко ходити зі шлеєю? Увечері, коли я від неї позбавляюся, так хочеться на спині повалятися, лапи задерти до стелі, витягнутися на весь зріст, потім пострибати, за м'ячиком побігати. Іван Савелійович ніколи мене не сварив, навіть у той нещасливий вечір, коли я розбив вазу. Розумів старий, що не навмисно. Мені було соромно. Притулився до його ноги і тихесенько вию. Іван Савелійович гладить мене і примовляє:
– Не плачь, Трисоне, бог з нею, з цією посудиною. Посуд б’ється на щастя.
Я досі так і не зрозумів, яке щастя може бути від розбитої вази? Ще не чув, щоб по телевізору про це розповідали. Словом, помер мій Іван Савелійович. Він помер, а мене повернули до школи. Як я за ним сумував… Шматок у горло не ліз. Все думав, кому ж мене тепер віддадуть...

Не знаю, якими шляхами, яка доля його завела, але якось до нашої школи приїхав Сашко, нинішній мій госп... підопічний.
Якщо ви зрячий і ніколи не стикалися з проблемами сліпих людей, то поясню саме для вас. Перш ніж нас (собак-поводирів) передають новому госп... (тьху, чорт, це ж треба, як втовкмачили своїм дресируванням) підопічному, ми маємо побути якийсь час разом. Тобто звикнути один до одного, принюхатися, придивитися. Хоча хто до мене придивлятиметься, якщо вони всі сліпі? Це я маю придивитися. А вони тільки прислухаються, принюхуються, ну, і ще примацуються. Про всяк випадок, щоб алергії не було чи ще якоїсь гидоти. У людей багато всіляких заскоків. Це ми невибагливі.

Хоча трапляється, що й ми теж вибрикуємо. Так-так. Наша вівчарка Лада з сьомого вольєра так і не змогла знайти спільної мови зі своєю новою підопічною. Жінка повернула собаку до школи. До речі, найкраща школа поводирів. Отож якщо знадобиться – звертайтеся. Мене, звісно, там вже немає, але мої друзі та подруги, повірте, вас не підведуть. Ви знаєте, як нас там перевіряють? Ого-го! Тести всілякі, випробування...
Словом, будь-кого туди не беруть. Ми – студенти цього університету – всі маємо врівноважену психіку, не звертаємо уваги (у кожному разі, намагаємося з усіх сил) на сторонні шуми, абсолютно не помічаємо цих огидних котів і кішок. Ні, звісно, ми їх помічаємо (як можна не помітити?), але не звертаємо на них уваги. Знову неправильно. Ми звертаємо на них увагу, але не маємо права на них реагувати, чим ці зеленоокі тварюки часто користуються. Серйозно.
Ось вам свіженький випадок. Заводжу я свого Сашка до під'їзду (там багато сходинок, і треба бути дуже обережним), а в цей момент з дверей суне краля перської крові (або шерсті, якщо вам завгодно), вся така пафосна, з ідіотським рожевим бантом на шиї, кігтики підстрижені, хвостик напарфумлений, вушка, ніби маленькі локатори (круть-верть у різні боки). Присягаюся псовою честю, я й не думав на неї гарчати, тим паче гавкати. А ця білява дурепа як фиркне, як хвіст свій розпушить, як спину вигне, і – хрясь! – мене лапою по мор... по обличчю. Якби ви знали, як мені було образливо. Та якби не мій Шурик, якби не мій професіоналізм і не моя відповідальність, я цій істеричці в одну мить хвіст перекусив би. Слово честі, від образи ледь не заплакав. Стримався, тільки трохи заскавчав – ця хатня «баронеса», незважаючи на стрижені кігті, подряпала мені ніс. Злизнув я солонувату крапину крові та й повів Сашка додому. А що робити? Не можна мені на цих дурисвіток відволікатися...

До моєї появи Сашко жив з мамою і бабусею. Його тато загинув в автокатастрофі. Виявляється, у той фатальний день у машині разом з батьком їхав і Шурик. Йому тоді було одинадцять. Лікарі винесли вирок: райдужка і кришталик безповоротно втрачені. Я погано розуміюся на медичних тонкощах, але після цієї трагедії хлопець не бачить. У сім'ї кажуть, що є якийсь знаменитий лікар, який може повернути Сашкові зір, але коли це станеться – нікому не відомо. А поки що я – його лікар і очі, і друг.


Глава 2

Із Сашком ми швидко знайшли спільну мову. Хоча спочатку я на нього ображався. Трохи, зовсім трішки. Самі поміркуйте. Як ви вже зрозуміли, мене кличуть Трисон. Коли ми в школі разом з ним дресирувалися, він мене так і називав. Все було нормально. Сашко успішно склав іспит. А що ж дивуватися? Зі мною будь-який новачок складе іспит. Я ж не тільки виконую команди підопічного, частенько доводиться й ініціативу виявляти. Доречну, звісно, в межах розумного.

Словом, все пройшло гладко. Повернулися додому (з нами ще була Сашкова мама), бабуся Єлизавета Максимівна зустріла нас привітно. До речі, її ім'я я довідався випадково – сусід приходив і так назвав бабуню. Так, вдома її всі чомусь називають бабунею. Я помітив, люди бувають дивними. Сашко називає її так, це зрозуміло, і Світлана Сергіївна туди ж. А я думаю, яка ж вона тобі бабуня, якщо це твоя мама? Вас, людей, іноді складно зрозуміти. Хоч наразі це неважливо.

Отже, я – Трисон. Ви хоч знаєте, що це за ім'я? О-о-о! Це вам не Тузик якийсь плямистий і не Рекс клишоногий. Іван Савелійович мені докладно розповів про моє ім'я. Мало того, що я породистий пес, до всього й ім'я у мене непросте. Так звали колись тибетського царя. Трисон Децен, який багато-багато років тому дійшов висновку, що просвітлення можна досягти тільки в результаті морального і духовного вдосконалення під керівництвом майстра. Без всякого вихваляння заявляю: майстер у мене в школі був бездоганним. Ви зрозуміли, до чого я веду? Неабияка справа – просвітлений лабрадор!
І раптом Сашко почав називати мене Тришком. Я спочатку навіть не зрозумів, до кого він звертається. Прокинувся рано вранці і нишпорить рукою біля ліжка, мене шукає. А я ж не дурень під ногами лежати. Я розмістився біля спинки, щоб бува Сашко на мене вночі не наступив. Підвівся, гавкнув тихенько, даючи зрозуміти, що я тут. А він каже:

– Три… Тришку, ти де? Підійди до мене, будь ласка.
Я сиджу і думаю: може, яку іграшку шукає? Подивився навкруги, нічого схожого на Тришка не бачу. Ведмідь плюшевий сидить в кутку, але його, як Сашко вчора сказав, Мишком звати. Де цей бісів Тришко? Нічого не розумію. Сашко посидів-посидів і знову кличе:
– Трисоне!
Це вже мене. Підбігаю, тичуся носом у коліна. Він гладить мене і промовляє:
– Тришку мій, дорогесенький, як тобі спалося на новому місці?
Он воно що, сторопів я, виявляється, Сашко мене Тришком називає. Оце номер! Який же я тобі з біса Тришко? Ти що, Олександре? Але найприкріше, що нічого не вдієш! Ось так відтоді я став Тришком. Слідом за Сашком і Світлана Сергіївна, і Єлизавета Максимівна так мене кличуть. Спочатку я місця собі не знаходив. Як почую «Тришко», аж шерсть дибки ставала. Таке ім'я втратити! Був царем, а став якимось плюшевим псом.
От якби ви мене побачили… Я не просто пес палевого окрасу, не просто жовтий, а, можна сказати, золотий. Не вірите? Уважно придивіться до мене яскравого сонячного дня, надто як я виходжу після душу. Такої краси ви в жодного собаки не знайдете. Ви луснули б від гордощів, якби у вас був такий родовід, як у мене. Моїми предками є собаки вікінгів і басків, які мешкали на острові Ньюфаундленд. До XVIII століття європейці в очі не бачили ніяких лабрадорів. Між іншим, мореплавці завжди вважали нас, і досі вважають, запорукою щасливого плавання. І якщо ви вважаєте, що це звичайне марновірство, то глибоко помиляєтеся. Мої предки завжди допомагали людям. Якщо корабель зазнавав катастрофи, лабрадори витягували на берег канат, яким перебиралися люди. А тих, кому це не вдавалося, мої предки просто перевозили на сушу на собі.

Вирушаючи у плавання, ньюфаундлендські моряки завжди брали з собою двох собак. Моєї породи, звичайно. А які були імена – Хвиля і Прибій! Ви хоч розумієте, що це означає? Хвиля. Прибій. А тут якийсь занюханий Тришко. Як же прикро, як образливо. Хоча я вже давно змирився. Дідько вас забирай, називайте, як хочете.

Одного разу якийсь дідок, знайомий Івана Савелійовича, неправильно назвав його по батькові: чи то Савовичем, то чи Степановичем. Я підказав би старому, але самі розумієте... Дивлюся, Іван Савелійович і вухом не веде. А той все називає і називає. Аж раптом сам дідуган схаменувся. Як заголосить:

– Іване Савелійовичу, вибачайте, шановний, – лусь себе по лобі, – зовсім пам'ять відібрало.
– Та нічого, Тимофію Івановичу, – каже мій підопічний, – яка вже нам тепер різниця. Хоч горшком називай, тільки в піч не саджай.
Згадав я свого давнього друга і перестав на Сашка ображатися. Тришко, то Тришко. Хоч горшком називайте...
Якщо вам цікаво, поясню коротко, чому саме так називається моя порода. Іван Савелійович розповідав, що загалом існує три версії. За першою назва походить від острова Лабрадор, що розміщується недалеко від нашої прабатьківщини. За другою (мені вона найбільше до вподоби) – від португальського слова «Labrador», що перекладається як «трудівник». А третя взагалі якась безглузда, але якщо вже вирішив розповісти, то скажу і про неї – назва походить від мінерала чорного кольору з синюватим відливом, який також називається лабрадор. Чому мені не подобається ця версія? Тому що тільки мої предки мали чорний окрас. Тепер серед моїх побратимів є і золотаві, як я, і навіть шоколадні лабрадори. Ні, жодних мінералів чи островів. Звісно, назва нашої породи походить від португальського слова. Трудівник – він і в Африці трудівник, як каже мій Сашко.

У Росії ми почали з'являтися тільки наприкінці 1960-х років. Іван Савелійович якось розповідав комусь із гостей, що президент США Картер подарував лабрадора Брежнєву, а канадський письменник Моует – Косигіну. Були такі державні діячі в СРСР. Перший час ми жили тільки в Москві та Ризі. Нині моїх побратимів можна зустріти в будь-якому регіоні. Сам я народився в Росії. І хоча у США і Великобританії лабрадори є однією з найпопулярніших порід, я хочу жити на батьківщині, тут працювати, допомагати людям. Ви зрозуміли, що ми споконвіку допомагаємо вам? Наша порода вміє ладнати з людьми. Повірте, ми дуже кмітливі і маємо мирну вдачу. Найголовніші наші якості – доброзичливість і прагнення допомогти людині. Хоча якщо ви дочитаєте цю історію до кінця, зрозумієте, що іноді доводиться діяти наперекір характеру. Як мовиться, у кожного правила є винятки. Втім, якби не було людей, про яких я розповім трохи пізніше, ці винятки нам не знадобилися б. Чесне собаче слово. Чесне слово Лабрадора!


Глава 3

Чув, як наша мама казала бабуні:
– Сашко навіть пожвавішав, повеселів. З собакою йому легше.
– Так. Головне, щоб дитину не образив, – відповіла бабуня. – Все-таки собака – це звір.

У мене від таких слів аж вуха піднялися.

Ні, ну треба ж таке телепнути! «Щоб не образив… звір». Теж мені, знайшла звіра. Вовк я дикий, чи що, або кабан поранений? Хоч би думала, що казати. А ще Іван Савелійович стверджував, що люди похилого віку мудрі. Почув би він твої слова, бабуню Лізо. Ех, не був би я поводирем, неодмінно вчварив би тобі якусь капость, Єлизавето Максимівно. Все-таки не дарма казав мій колишній підопічний, що у собак є лише одна вада – вони вірять людям. Ми віримо, а ви нам не довіряєте. Не всі, звісно, але є й отакі бабусі. Добре, хоч Світлана Сергіївна заступилася за мене:
– Ти що, мамо, – всміхнулася, – ці собаки дуже миролюбні, доброзичливі. Це ж не дворняга якийсь. Навчений пес.
Дякую тобі, Світлано Сергіївно, хоч ти розумієш, хто я такий. Гарна у Сашка мама.

– Ну, гаразд, – відповіла бабуня, – поживемо, побачимо.
Побачите, аякже. Потім ще й ревнувати будете. Сашко все одно найбільше мене любитиме. Бачили б ви, як Іван Савелійович наді мною плакав, коли я мало під електричку не потрапив. Як згадаю той випадок, мурашки по тілу починають бігати, немов бліх нахапався.

Якось поїхали ми з моїм стареньким до його друга в Салтиківку. Електричка – найзручніший транспорт у даному разі. До речі, якщо проїхати цією гілкою ще кілька зупинок у напрямі обласного центру, там розташована моя школа. Приїхали, посиділи з таким самим дідком, щоправда, він зрячий, та й додому. Навіть не знаю, як нам, собакам, після такого випадку ставитися до людей. Проте я не злопам'ятний, все одно від своєї професії не відмовлюся. Отож стоїмо на пероні, народу, як на стадіоні, і кожен ніби приготувався стометрівку бігти. Підходить електричка, натовп як ринеться до дверей, я думав, вони нас розчавлять. А Іван Савелійович розгубився, нічого не розуміє серед натовпу, а за мною й слід прохолов. Тільки не подумайте, що я злякався і драпонув від цього людського стада. Ні, просто мене зіштовхнули з платформи, і я опинився між вагоном та пероном. Вишу на поводку і думаю: бідний мій Іване Савелійовичу, ось і настав мій кінець, як же ти, ріднесенький, без мене додому доїдеш, як з вокзалу до квартири дістанешся?
Я, між іншим, завжди веду свого підопічного до першого вагону, ближче до машиніста. Раптом якої пригоди, хоч поїзд не рвоне галопом по Європі (це так Іван Савелійович мені казав, коли я починав поспішати). Чую, кричить мій старий машиністу, щоб електричка не рушила, і тягне мене догори. А ви знаєте, скільки я важу? Це вам не карася з річки витягти. До речі, нагадайте, я потім розповім, як ми з Іваном Савелійовичем рибалили. Тягне мене старий, а сам крекче – сила вже не та. Добре, якийсь перехожий допоміг. Мене ж витягувати було все одно, що душити. Витягли, а мені світу білого не видно. Все в очах помутніло, і я відключився.

Отямився, відчуваю, щось капає мені на ніс. Розплющую очі, а це Іван Савелійович сидить і плаче наді мною, поруч якась маленька дівчинка, зовсім крихітка, стоїть і щось белькоче. Я нічого не чую, тільки бачу, як вона губами ворушить і пальчиком у носі колупається. Тут услід за зором відновився і слух. Чую, дівчинка запитує: дідусю, чому ви плачете, вас песик помер? А Іван Савелійович як заридає, ніби й справді зібрався мене хоронити. Нагнувся ще нижче і цілує мене, гладить. Чесне слово, перші хвилини після воскресіння я не міг навіть лапою поворухнути, мабуть, добре мене придушило.
Нарешті полегшало, я зібрав сили і – лизь свого рятівника по щоці! Він аж підстрибнув, так смішно в нього вийшло. Уявіть людину, яка підстрибує навшпиньках, – вилитий індик. Коли до Івана Савелійовича дійшло, що я живий, він як схопиться, давай мене на руки піднімати, від радості мало не впустив. Та куди ж ти, Іване Савелійовичу, таку тушу тягнеш? Проте він все-таки вхопив мене на руки (і де тільки сила взялася?), вткнувся обличчям мені в живіт і запитує: ти живий, Трисончику, живий? А що я відповім? Довелося гавкнути. Почувши моє перше слово, він аж пританцьовувати почав. Та опусти мене на землю, думаю, ще бракувало, щоб ти сам звалився з цього дурнуватого перону. Як я потім тебе витягатиму? Щоб підбадьорити щасливого дідуся, я заспівав: у-у-о-у-о-уо! Почув Іван Савелійович цю пісню і зрозумів, що вже можна відпустити мене. Посиділи ми з ним просто на пероні хвилин десять, я вже зовсім оклигав, смикаю за поводок, мовляв, пішли, досить розсиджуватися. Додому дісталися благополучно, якщо не рахувати пригоду в аптеці.

Ви ж розумієте, після такої події і найздоровіший чоловік до аптеки побіжить. Іван Савелійович командує, мовляв, веди до аптеки. Цей маршрут мені добре відомий. Не вважайте мене за хвалька, але я знаю більше тридцяти маршрутів у нашому мікрорайоні. Аптека, так аптека. Мені все одно, куди скажуть, туди й веду. Приходимо. Тільки увійшли, якась пишногруда жінка як заверещить:
– Куди ви з собакою претеся? Тут медичний заклад!

Мільйон разів ми з Савелійовичем заходили до цього закладу, і ніколи не виникало жодних непорозумінь. А цю товстулю я взагалі вперше бачу.
– Нам можна, – спокійно відповідає Іван Савелійович і прямує до віконця.
Неспокійна пані виявилася не за вагою прудкою і перегородила нам дорогу. Я ледве встиг між нею і старим втиснутися. Це ж мій найперший обов'язок. Іван Савелійович зупинився з подивом. Він же знає, що тут не повинно бути ніяких перешкод. Ну, і ціпком своїм перевіряє, що нам заважає. А жінка знову в крик:
– Ну, куди ви своєю палицею тицяєте? Я сказала: з собакою сюди не можна. Негайно виведіть його надвір!

І стоїть, як пам'ятник. Брови насупила, губу випнула, взялася в боки, очі, як у жаби, обличчя червоне, як не лусне. Враження, що ми не за ліками, а пограбувати її прийшли. Звідки у людей стільки ненависті? Я, коли між ними став, просто спиною відчув, як від неї чорні хвилі поширюються. Ну, ті, яких собаки бояться. Є такий спеціальний прилад для відлякування бродячих псів. Людина кнопочку на цьому приладі натискає, а для собаки це, як ломакою межи вух. Деякі інструктори такі прилади використовують під час дресирування своїх вихованців. Падлюки. Я таким «вихователям» руки повідкушував би. До чого це я? Це одоробло-аптекарка перетворилася на такий прилад. Уявляєте, як мені в той момент було? Стою, а над головою ломака уявна мене по маківці: стук-стук-стук! А ви кажете: дивіться-дивіться, сліпий з собакою гуляє. Це ви у своїх офісах гуляєте, а не ми з Іваном Савелійовичем. Ми з ним щодня з дому, як на фронт, йдемо.

– Шановна, – каже Іван Савелійович, – ви, мабуть, тут новенька?
– Немає значення, – пхинькнула аптекарка-прилад, – новенька чи старенька. Вам ясно сказано, що з тваринами вхід до аптеки заборонений. У нас інструкція!
– Прочитайте уважно свою інструкцію, – ввічливо каже Іван Савелійович, але чую, голос уже змінився.
Дурепо, думаю, краще відійди, зараз мій старий тобі таку інструкцію прочитає, що ти до ранку будеш з нею розбиратися.
До речі, якщо б ця настирлива аптекарка хоч раз почула, які слова мій підопічний знає, вона так не ризикувала б. Серйозно. Іван Савелійович мирний чоловік, але якщо його довести, можна таке почути: ой-ой-ой. Я таких слів навіть у школі не чув, хоча інструктори при нас не соромилися.
Аж тут сталося диво. З'явилася інша пані, наша добра знайома.
– О, Трисоне, – каже до мене радісно, – проходь-проходь. – І до колеги:
– Тамаро, пропусти їх.
– Та ви ж самі казали, Поліно Семенівно...
– Тамаро, з собакою-поводирем можна заходити до будь-якого закладу, зокрема й до аптеки.

Той день завершився добре, можна навіть сказати, відмінно. Увечері Іван Савелійович відкоркував для мене банку з курячою тушонкою (це моя святкова страва), привітав мене чомусь з днем народження, і ми разом повечеряли. Декілька разів старий упускав виделку, але я напоготові – одразу подавав.
Взагалі, мій старий був жахливим розтяпою. То ціпок у нього з рук вислизне, то окуляри впустить, то ключі загубить. Із дзвінкими предметами простіше – їх не проґавиш. А ось з рукавичками біда. Поки я за машиною чи пішоходом спостерігаю, мій тюхтій рукавички впустить. Шкода, що я не вмію розмовляти. Йому б до цих рукавичок щось пришити (дзвіночок, наприклад), щоб я чув, коли падають. А останнього року ще одна падуча річ додалася – мобільник. Дякувати добрим людям, підказали трубку до спеціального чохла засунути. Його й знімати не треба, через прозору плівку можна номер набирати. Смішно було спостерігати, як Іван Савелійович набирав номер. Зупиниться посеред тротуару, задере голову догори, немов на небо дивиться, рот розкриє (я коли вперше побачив, думав, зараз заспіває) і тицяє пальцем у кнопки. Іноді прикладе трубку до вуха і раптом різко відірве, знову кнопки натискає. Думаю, приколюється, чи що? Я вже потім зрозумів: номером помилився і перенабирає.
Якось каже мені: Трисоне-Трисоне, і чому ти не вмієш номер набрати? Якби я вмів розмовляти, відповів би: вам, Іване Савелійовичу, дай волю, то ви мене й за кермо посадите. Або ще крутіше пожартував би: а ви, Іване Савелійовичу, скаргу до моєї школи напишіть, що вам такого тупого пса підсунули. Але ж ви розумієте, що це жарт. Ми ніколи по-справжньому один на одного не злилися. Ми любили один одного і все пробачали.

Що це я у спогади поринув? Бабуня винна. З Іваном Савелійовичем ми навіть вечеряли разом, а вона, бачте, сумнівається. «Щоб не образив… звір». Втім, нічого ображатися. Літня жінка, що з неї взяти. Та й знає мене ще мало. Справді, поживемо – побачимо. І я на вас подивлюся, Єлизавето Максимівно, і ви – на мене. Хоча, що мені на вас дивитися, мені за Сашком доглядати треба, а ви з мамою думайте, що хочете...


Глава 4

Одне мене радує: тепер у нашій сім'ї рівновага. У сенсі, дві жінки і двоє чоловіків. Вчасно я сюди приїхав. Вони хоч і добрі жінки, турботливі, але мені здається, якби не я, загризли б хлопчину. Ясна річ, шкода хлопця. Сліпих завжди жальніше за інших. Безпорадні вони, особливо діти. Деякі дорослі навіть на чужих сліпих дітей без сліз не можуть дивитися. Звісно, більшість оточуючих раді допомогти інваліду. І подяка їм за це величезна. Однак, як казав Іван Савелійович, тут фокус в іншому. Розумієте, сліпий завжди хоче почуватися не залежним від сторонньої допомоги. Серйозно. І не тому, що інвалід такий невдячний. Ні. Просто ця невпинна опіка іноді стомлює і навіть пригнічує. Хочеться вигукнути на весь світ: дивіться, друзі, я спокійно обходжуся без вашої допомоги! Я не заважаю вам жити, зніміть тягар з плечей, займіться своїми справами!

І я їх розумію. Правильно хтось сказав: очі у них мертві, але серце живе.
Тільки одного не можу зрозуміти. У Росії мешкають триста тисяч інвалідів по зору. А собак-поводирів – лише одна тисяча. Іван Савелійович казав, що в нашій країні одна собака припадає на триста сліпих. Це ж непорядок! Це дуже погано. Є такі країни, де один собака-поводир припадає на десять-дванадцять інвалідів. Ви розумієте, яка різниця? Скільки людей мучиться без нашої допомоги!

А знаєте, що утнули японці? Сміх і гріх. Вони вирішили навчати собак-поводирів у в'язниці. Серйозно кажу. Тепер у цуценят учителі – в'язні. Зовсім подуріли! Як вони до цього додумалися? Ні, тільки уявіть, беруть двомісячне цуценя і ні за що його – бац, у в'язницю. Просто якесь знущання! Бідні мої японські одноплемінники. Цілий собачий рік дитина живе з ув'язненими. Щоправда, вони за нею доглядають, годують, бавляться. Потім, після досягнення річного віку, собаку дресирує досвідчений інструктор. Не знаю, може, я даремно обурююся? Яка різниця, де до року жити – у розпліднику чи у в'язниці. Головне, щоб були гарні умови. Та й серед людей, напевно, веселіше. Ув'язнені – вони теж люди. Ні, точно, даремно я обурився. Японці – недурні люди, знають, що роблять.

Нещодавно відпочивали з Сашком у парку. Жінки мені вже довіряють. Тепер ходимо до парку удвох. А раніше ходили, наче під конвоєм: я веду Сашка, а ззаду мама чи бабуня. Теж мені помічниці. Маршрут насправді легкий. Я швидко його запам'ятав. Можна сказати, це й не маршрут зовсім, так – легка прогулянка. Сашко вже звик до ціпка. Знаєте, попервах ніяк не могли переконати його ходити з палицею. Пручався жахливо. Дві штуки навмисне зламав. Діти майже всі так.

– Навіщо мені ціпок, – каже, – якщо Тришко є?
Дурний. Я ж не підведу – і зупиню вчасно, і в бік відведу. Але як без ціпка? Палиця сліпому обов'язково потрібна. Дуга шлеї – це тільки мої попередження, сигнали. Але іноді ти сам маєш дослідити перешкоду.
– Сашо, – строго сказала мама, – ти проходив навчання у Тришковій школі. Що тобі сказали? Ціпок необхідний. Ось і виконуй поради досвідчених вчителів.
Мама має рацію. Тільки зі школою загнула, ніяка вона не Тришкова. Словом, потихеньку питання з ціпком врегульовувалося. Сашко, як і Іван Савелійович, любить зі мною поговорити. Тільки з хлопчиною у нас теми інші. Він дуже швидко освоїв шрифт Брайля. Знаєте, що це таке? Випуклі точки на аркуші паперу. Сліпий читає пальцями. Сашко нещодавно прочитав, як цей шрифт винайшли. Дуже цікаво було слухати. Взагалі, я помітив, що Сашко гарний оповідач. Коли він розповідає, я завмираю і, висолопивши язика, слухаю одним вухом. Так-так, одним, тому що друге постійно на роботі.
Виявляється, французький король Луї IX, повернувшись до Парижа після поразки у хрестових походах, заснував притулок для сліпих «П'ятнадцять окулярів». Дивна назва, але не в цьому справа. Першими мешканцями притулку стали триста лицарів, які осліпли під час походів. Так люди усвідомили, що сліпим потрібно допомагати і створювати їм умови для нормального життя.

Потім у 1771 році молодий чоловік на ім’я Валентин Хауї відвідав знаменитий паризький ярмарок, де щороку з 14 серпня до 15 вересня демонстрували свою майстерність вуличні торговці, лялькарі та циркачі. Валентин подав милостиню сліпому хлопчикові і дуже здивувався, коли той назвав номінал монети. Так він здогадався, що сліпі можуть опанувати грамоту за допомогою дотику. Хауї відкрив школу для сліпих, першим учнем якої став хлопчик-жебрак Франсуа Лезюєр. Валентин навчав його читати за допомогою рельєфних дерев'яних літер, з яких складалися слова. Франсуа виявився дуже талановитим учнем і вже за шість місяців міг читати надруковані таким шрифтом сторінки. Хауї представив свого учня Королівській академії. Уміння Франсуа приголомшило вчених, після чого здобув визнання рельєфно-лінійний шрифт. Люди водили пальцями по випуклих літерах і складали їх у слова. Цей винахід поширився по всьому світові. На запрошення Олександра I 1806 року Хауї приїхав до Росії. Француз заснував Петербурзький інститут сліпих дітей, який видавав спеціальні книги. Так у нашій країні з'явилася перша бібліотека для сліпих.

Послідовники Хауї зробили багато корисного для сліпих. Однак вони помилялися, стверджуючи: що зручно для зрячих, те зручно і для сліпих. Почали з'являтися й інші шрифти. Англієць Джеймс Гол придумав кутовий випуклий шрифт. Олстон з Единбурга запропонував свій шрифт, заснований на латинській абетці. До речі, шрифт Олстона дуже нагадує сучасний комп'ютерний шрифт Arial. Думка винахідників не стояла на місці, багато вчених і просто ентузіастів намагалися удосконалити шрифт для сліпих.

Майбутній винахідник сучасного шрифту Луї Брайль у дитинстві втратив зір, випадково поранивши око шорним ножем, а потім інфекція поширилася і на друге око. У десять років Луї зараховують до Паризької школи для сліпих, де дітей навчали за системою Хауї. Книги для сліпих були великими і дорогими, тому школа мала лише чотирнадцять таких книг. Луї всі їх успішно простудіював. Система Хауї здалася юному учневі недосконалою – щоб відчути літеру, потрібно було декілька секунд. Читання перетворювалося на важке і марудне заняття. Луї зрозумів, що необхідно шукати спосіб, який дасть змогу читати легко і головне – швидко.

Винахід Брайля мав цікаву передісторію. Якщо не заперечуєте, я продовжу Сашкову розповідь. У французькій армії використовувався дуже своєрідний буквений код, придуманий артилерійським офіцером Шарлем Барб'є для доставки нічних повідомлень, які не можна було писати на звичайному папері. Як їх прочитати уночі? Доводиться запалювати свічку, хочеш не хочеш, а демаскуєшся. Тому букви в нічному повідомленні позначали пробитими в картоні отворами. Луї Брайль, опанувавши цей метод і переконавшись, що й він далекий від досконалості, врешті-решт, створив систему рельєфно-крапкового письма, яка дає можливість швидко і надійно розпізнавати кожну букву.

Дивно, але 1829 року рада інституту, якому Брайль запропонував свою систему, відхилила її. А знаєте, чому? Тільки лишень тому, що розроблений шрифт був незручний для зрячих викладачів. Бачили таке? Ні, щоб думати про зручність для інвалідів, вони думали про зручність для себе. Але Брайль виявився чоловіком наполегливим і самостійно запровадив свій шрифт. Його система набувала дедалі більшої популярності серед сліпих, і через вісім років рада знову повернулася до її розгляду. На цей раз Брайль домігся свого, здобувши підтримку учених мужів. І досі в усьому світі вважають, що система писемності, розроблена Брайлем, – найкраща для сліпих. У Росії перша книга за системою Брайля видана 1885 року. Хто не знає, в січні 2009 року виповнилося двісті років з дня народження великого сліпого винахідника.

Здогадайтеся, що є у мого Сашка? Не повірите. Спеціальний дисплей, на якому в ряд розташовані шестикрапки Брайля. Текст перетворюється на сигнали, деякі елементи шестикрапок висуваються, і мій підопічний шарудить пальцями. Читає-читає-читає... А потім розповідає мені. Ну, а я – вам. Цікаво? Мені теж. Кажуть, що скоро шестикрапки Брайля змусять «бігти» по монітору, тоді сліпим буде ще зручніше читати. Добре, хоч сучасні вчені не надто завзято дбають про зручність для себе.

Заслухався я так, що ледь пильність не втратив. А тим часом до нас на лавку підсіла сліпа жінка. У неї свій поводир, точніше, якщо можна так сказати, поводирка. Кличуть Марго. Бач, теж мені королева. Приємна така цюця. Правда, не моєї породи, якась кошлата, у нашій школі таких не було. А гарна – біло-руда, гостроносенька, очі яскраві та блискучі. Гонорова! Бачить, що ми колеги, але кирпу гне, робить вигляд, що мене не помічає. Та дідько тебе бери, подумаєш… Хоча, треба віддати належне, професіоналка. Певно, школу пройшла непогану. Ви, мабуть, думаєте, як це він у собаці одразу професіоналку помітив? Все дуже просто. Повз нас пройшов гурт підлітків. Один присвиснув, інший причмокнув, якась дівчина зупинилася навпроти і давай сюсюкати: які лапочки, які миленькі, гарнюні… Погладити, щоправда, не наважилася, але набридла, як осіння муха. А Марго й вухом не веде. Сидить, як укопана. Ні на свист, ні на чмокання, ні на дівчаче бла-бла-бла уваги не звертає.

Компанія пішла далі. Слідом за нею йде, здається, подружжя. Під ручку, пані в якомусь не по роках легковажному капелюшку, чоловік з ціпком, але зрячий. Напевно, для форсу ціпок прихопив, бо навіть не кульгає. За парою на шворці плететься французький бульдог. Лінивий товстун-круглячок. Чесно кажучи, я не дуже люблю цю породу. Ото вже матінка-природа витворила! Чудо-юдо якесь. Якби у мене була така морда, втопився б у першій річці. Випещений, з лискучою шерстю суне, перевалюючись, одразу видно: любить смачно їсти й довго спати. Не розумію, навіщо люди заводять отаких, з дозволу сказати, псів? Ну скажіть, яка від нього користь? Ви бачили французького бульдога? Ніякої користі. Самі тільки турботи та витрати. Ви подивіться, у нього ж один ошийник коштує більше, ніж у мого Сашка брайлівський монітор. Бульдог, порівнявшись з нами, натяг хазяйську шворку. Він, дурень, напевно, й не здогадується, що це означає на нашій з Марго мові. Хоча, на мій подив, парочка спинилася. Ми своїх підопічних теж інколи так зупиняємо. Часом, знаєте, треба до вітру. Але тут зупинка сталася з іншого приводу. Цей пройдисвіт вирячив свої банькаті очі і витріщився на нас підозріло – то на мене, то на Марго. Ми, як належить, робимо вигляд, що його не помічаємо і у нас різні шляхи. Тут пані в капелюшку запитала:

– Пузько, ти чого зупинився? Познайомитися хочеш?
Ні, ви чули? У цього собачого поросяти і кличка відповідна – Пузько. З дуба можна впасти. І як не соромно жити з таким іме... з такою кличкою? Справді пузько. «Познайомитися…» Робити мені нічого, з вашим Пузьком знайомитися. Ідіть уже своєю дорогою, не заважайте. Бачите, люди відпочивають. Люди відпочивають, а ми тут на роботі. Вали, Пузько, подумки кажу я йому, тут товаришів ти не знайдеш. Він, немов почувши мої думки, щось гавкнув невиразне і побіг далі, вихиляючи товстою дупою.
Марго і тепер поводилася гідно. Молодець, справжній поводир. Вибач, що спочатку обізвав тебе поводиркою. Щиро кажучи, я недолюблюю собак-жінок. А все через те, що хтось поширює про нас, чоловіків, мерзенну брехню, мовляв, із самки поводир кращий, ніж із самця. Це наклеп! Не вірте! Це ж треба таке придумати. Мовляв, самки ласкавіші і слухняніші, а ми відволікаємося на тічних ... Тьху! Язик не повертається повторювати цю маячню. Я відволікаюся? Я не ласкавий і не слухняний? Ну, навіщо зводити наклеп? Вигадують усілякі дурниці. Всю цю гидоту я на власні вуха чув. Приїхала до нас одна парочка, комусь собаку вибирали. Ходять біля вольєрів, а дамочка стрекоче:

– Тільки псів нам не пропонуйте, нам – дівчинку.
– Чому? – запитує наш інструктор дядько Михайло.
– Мені сказали, що дівчатка більш поступливі і ласкаві...
А ми слухаємо цю маячню і дивуємося. Хто тобі сказав? Ото немудра жінка. Вважає себе кінологом. Так що, друзі, послухайте мене. Якщо вам знадобиться поводир (не дай боже, звичайно), вибирайте чоловіка. Ми не тільки слухняні і ласкаві, а ще й спритні і сильні. А це в нашій роботі має велике значення. Ну, якщо вже не буде можливості вибору, то нічого не поробиш – беріть даму.
Сашко, стомившись сидіти на лавці, підвівся. Я вмить став поруч із ним, підставляю дужку шлеї йому під руку.
– Тришку, ходімо додому.

Я ще раз блимнув на сусідку, злегка кивнув їй на прощання (може, й не треба було цього робити). Мені здалося, що вона відповіла. Мабуть, зрозуміла, що я теж професіонал своєї справи.
За двадцять хвилин ми з Сашком уже вдома. На нас обох чекає смачний обід. У гарну сім'ю я потрапив. Подобається мені тут, але за Іваном Савелійовичем все одно сумую.


Глава 5

Ми з Сашком домовилися: коли він мене про щось запитує, я, відповідаючи «так», кажу «Гав!», а відповідаючи «ні» – «У-у!». Молодець Сашуня! Незважаючи на те, що йому лише тринадцять, він дуже кмітливий парубок. Так, я не обмовився. Який він хлопчик? Бачили б ви його. Бабуня йому по плече. Якось уже незручно хлопчиком називати. Справжній парубок. І що мені подобається, дуже розумний. Щоправда, надто проворний. Роботи мені, щиро кажучи, додалося.
У цьому сенсі з Іваном Савелійовичем було простіше. Він був тихоходом. Іде собі, пісеньку наспівує. Полюбляв пісню про танкістів. Слово честі, весь вечір міг одну пісню співати. Як затягне: «Три танкиста, три веселых друга – экипаж машины боевой». Іноді так набридне своєю піснею, що навіть доводилося його зупиняти. Слухаю, слухаю, потім тихенько кажу: «Гав-ав». Іван Савелійович, як і я, одразу реагує на будь-який вигук. Нічого дивного в цьому немає. Ми з ним – одне ціле. Як люди кажуть? Водою не розіллєш. Ось так і ми. Скаже щось Іван Савелійович, я одразу: «Слухаю тебе, друже!». Якщо я гавкну, Іван Савелійович запитує: «Що трапилося, Трисоне?»

Та нічого не трапилося, просто пісня твоя набридла. Змінив би платівку, чи що. Заспівав би, приміром, про березу (іноді співає, але рідко) або хоча б «Катюшу» чи про білих ведмедів, які труться об земну вісь. Старий розповідав, що це пісня з картини... До речі, він чомусь кіно завжди називав картиною. Не фільмом, не кіно, а саме картиною. Так ось, інколи він співав пісню з картини «Кавказька полонянка». «Где-то на белом свете, там, где всегда мороз, трутся об ось медведи, о земную о-о-о-сь…» – ну, і так далі. Гарна пісня, але співав він її рідко. Переважно заводив про своїх танкістів. Я раніше думав, що це він заходився: танкісти й танкісти. Все-таки дуже складно нам, собакам, що не можемо запитати. Отак прямо б запитати! Але він, відчувши мою цікавість, сам розповів якось на прогулянці. Що виявилося? Він в армії служив танкістом. І, до речі, не просто танкістом, а командиром танка. Отак! Після його розповіді про армію я став терплячіше ставитися до цієї пісні. Думаю, хай згадує молодість, своїх друзів, все старому легше.
Мені цікаво: якби в школі нас учили розмовляти, міг би я хоч з десяток слів вивчити? Мені більше не треба. Я б і десятьма словами обходився. А навіщо більше? Я довго думав про це і дійшов такого висновку. Було б просто чудово, якби у школі нас навчили вимовляти такі слова:

1. Гуляти
2. Стій
3. Іди
4. Набридло
5. Допоможіть
6. Їжа
7. Холодно
8. Спекотно
9. Спати
10. Вибачте

Я вважаю, навіть людина цими словами може обходитися. Гаразд, за людей розписуватися не буду, але мені цілком вистачило б. Не знаю, чому інструктори ніяк не додумаються навчити нас хоча б цих слів. Я ж багато не прошу. Але ніхто нас не вчить, навіть не намагаються. Ви спробуйте, раптом вийде. Я вже й самотужки намагався, але не виходить. І губи роблю дудкою, і язик мало не у вузол зав'язую, і зубами клацаю – нічого не виходить. Хочу сказати слово, а виходить або «Гав», або «У-у». Все. Чортівня якась. Вірите, так прикро.
У Савелійовича один час жив папуга. Він його завів раніше, ніж мене. Коли я перебрався жити до його квартири, насамперед мене вразило те, що цей нікчемний мікро-орел знав, напевно, з сотню людських слів. Він міг безупинно базікати півгодини поспіль. Серйозно вам кажу. І знав такі слова, яких я ніколи навіть у своєму розпліднику не чув. Пам'ятаю, першого ж дня цей пройдисвіт (ім'я в нього було противне – Керя) убив мене наповал. Приходимо з Іваном Савелійовичем з прогулянки, а цей карлик заявляє: «Керя хоче їсти!» Нічого собі, думаю, ото маєш! А нахаба ще той! Якщо йому в клітку жменю зерна не кинеш, так і тріщатиме, доки зі свого сідала не звалиться: «Керя їсти хоче! Керя їсти хоче! Керя їсти хоче!» Одне слово, папуга.

Якось увечері дивилися ми телевізор, точніше, я дивився, а Савелійович слухав. Хоча Савелійович завжди мені казав: пішли, Трисоне, телевізор подивимося, тобто у множині. Сидимо спокійно, слухаємо-дивимося, аж цей дурнуватий птах як заходився, як почав заливатися, у нас зі старим трохи дах не поїхав. Тут найцікавіше почалося, а цей соловей-розбійник репетує. Іван Савелійович не витримав, накрив клітку рушником. Спрацювало. Певно, злякався Керюха. Подумав, мабуть, спочатку «темну» влаштували, далі може бути гірше. Перестав, гад, кукурікати.

Проте я все одно його не любив. Тому що навіть коли папуга мовчить, проблем від нього не зменшується. Це не птах, а якась свиня. Все навкруги у лушпинні, у пір'ї. Як затріпоче крилами, квартира в одну мить перетворюється на курятник. До Івана Савелійовича двічі на тиждень приходила бабуся, Марія Петрівна, готувала їсти, прала, прибирала. Вона папугу теж лаяла. Каже: «Керя, як тобі не соромно! Ну, що ти знову наробив?» А йому хоч би що, заводить своєї: «Попка-йолоп! Попка-йолоп!» Я так розумію, це він себе так називав. До речі, грошей Марія Петрівна за свою роботу ніколи не брала. Іван Савелійович навіть ображався. Каже їй якось:

– Маріє Петрівно, дорогенька, Богом тебе прошу, не зневажай мене, хоч трохи візьми грошей. Купи собі подарунок абощо. Ти ж не мусиш працювати безоплатно.
А старенька сміється і відповідає:
– На тому світі, Іване, розрахуємося.
– Таж соромно, Марічко, – каже старий. – Зрозумій мене правильно.
– А ти не соромся, – одказує Марія Петрівна, –це я не для тебе роблю, а для себе.

Ніяково зізнаватися, але я, грішним ділом, після цих слів став за нею уважніше слідкувати. Як це «для себе»? Думаю, може поцупити що хоче? Ходить, принюхується. Нам ще у школі пояснювали, що сліпих часто обкрадають. Роблять вигляд, що допомагають, а потім чи нагороди потягнуть, чи картину зі стіни знімуть, чи книгу рідкісну або пенсію вкрадуть. Напевно, думають, навіщо сліпому картини чи книги? Тому за підозрілими людьми ми стежимо.
З часом я зрозумів, що Марія Петрівна не з тих, хто може образити нещасну людину. По телевізору показували передачу, з якої я дізнався, що на світі є люди, які допомагають інвалідам безкорисливо. Вони це роблять не заради грошей, не для хворого і навіть не для себе. Вони таким чином Богові допомагають. Саме так і кажуть: хочеш допомогти Богу, допоможи нещасному, хворому, знедоленому. Отакі є люди! Отож якщо б мене навчили у школі, я сказав би Марії Петрівні слово № 10 – «вибачте». Вибачте мені, дорога бабусю, що в моїй собачій голові з’явилася така дурна думка.

Марія Петрівна до самої смерті Івана Савелійовича до нас приходила. На свято чи на день народження вони пропускали чарчину чи й дві. Потім сядуть, обіймуться і співають весь вечір. Марія Петрівна таких задушевних пісень знала, заслухаєшся. Не те що про танкістів. Особливо мені подобалася «Ты жива ещё, моя старушка? Жив и я, привет тебе, привет!» Поспівають, а потім разом поплачуть… Напевно, відчував Іван Савелійович, що скоро помре. Він мені так і казав: «Скоро, Трисоне, ти відпочинеш від мене, мій час наближається». Ну й дивак, я й не втомлювався від нього ніколи. Знав би ти, Савелійовиче, як я сумував за тобою, не казав би таких дурниць.


Глава 6

Іван Савелійович любив одну приказку, незрозумілу моєму собачому мозку. Часто повторював:

– Від суми і від тюрми, Трисоне, не зарікайся.
З тюрмою усе більш-менш зрозуміло. Чим мій вольєр від камери відрізняється? А що то за сума, я ніяк не міг збагнути. Однак довелося. Зрештою, познайомився я і з сумою.
Біда трапилася – вкрали мене. Проте давайте все по порядку. Зібралися ми в п'ятницю до супермаркету. Пішли втрьох – я, Сашко і Єлизавета Максимівна. Не знаю, що це Сашкові замандрилося йти до цього клятого магазину. Уперся з ранку, хоч лусни. Просто благав:
– Бабуню, милесенька, будь ласка, візьми нас з Тришком до супермаркету. Я просто походжу там, згадаю, як ми з хлопцями гуляли. Іграшки помацаю, баночки всілякі… Візьми, бабуню!..

Знайшов, де гуляти. Іван Савелійович ці супермаркети завжди стороною обходив. Та й що там доброго? Самі полиці, прилавки, вітрини, людей, як оселедців у діжці. Щоправда, є один приємний куточок (ми часом туди заходили), де різні собачі смаколики продаються. І у великих пакунках, і в маленьких, у банках і торбинках. Вітаміни всілякі. Нашийники висять, ланцюги, але це для ледарів, звісно, на кшталт того незграбного бульдожка, що зі мною й Марго хотів познайомитися. Нам таких ланцюгів і задарма не треба. У нас своя амуніція, спеціальна, надійна, добротна.

Як я зрозумів, Сашко вирішив своє зряче життя пригадати. Чим би дитя не тішилося, аби не вішалося. Тим паче сліпе дитя. Як відмовити? На вході в магазин перед нами виріс червонопикий охоронець, чимось схожий на аптекарку-прилад (пам'ятаєте?). Він виявився такий самий твердолобий.
– Вибачте, – каже, – з собакою не можна!
– Це поводир, – пояснює Єлизавета Максимівна. – З таким собакою можна.
– Нічого не знаю, – насупився охоронець. – Поводир, не поводир, з собакою не можна, і край.
– Та що ж це таке! – обурилася наша бабуня. – Закон не для вас писаний, чи що?
– Мені ваші закони не потрібні, – відповідає охоронець, – у мене є інструкція від керівництва. Все.
Оцього я не розумію. Люди, ви без інструкцій взагалі жити можете?
– Шановний, – Єлизавета Максимівна намагалася розчулити цього важковаговика, – та зрозумійте нас. Хлопчик нічого не бачить. Собака – це його очі. Розумієте?
Єлизавето Максимівно, уважно подивіться на цю пику. Хіба він щось може зрозуміти?
– Мамашо, – каже охоронець, – ти хочеш, щоб мене з роботи звільнили?
– Не хочу, дорогенький, але...
– Все, – охоронець виставив уперед долоню, – не вмовляйте. Он стовпчик, прив'яжіть свої очі до нього, я догляну вашого пса.
Ти хоч сам зрозумів, що сказав, йолопе? Свої очі прив'яжи. Це ж треба таке бовкнути! «Прив'яжіть свої очі». Ні сіло, ні впало.
– Як вам не соромно! – розлютилася Єлизавета Максимівна.
– А ви ким хлопчикові доводитеся? – пропустивши повз вуха її слова, запитав охоронець.
– Це мій онук, – гордо відповіла старенька.
– То самі й поводите дитину. Чого ви мене тут соромите?
Зрозумівши, що продовжувати розмову марно, бабуня підвела нас із Сашком до того клятого стовпчика і почала прив'язувати мене.
– Вибач, Тришку. Пробач нам, рідненький. Ну, ти бачиш, що діється...
Та я ж не ображаюся, бабуню, все розумію. Ідіть уже до свого магазину та повертайтеся скоріше, а то я тут на сонці на курку-гриль перетворюся.
Доглядач знайшовся. Щойно Єлизавета Максимівна із Сашком зникли в пащі супермаркету, охоронець одразу кудись подівся. Сиджу, мружуся на сонечку. Припікає. Аж тут, скреготнувши гальмами, навпроти мене зупиняється синя «п'ятірка». З автомобіля виходять два бугаї і прямують до мене. Один, озираючись навкруги, каже:
– Братан, знаєш, скільки такий пес коштує?
Негіднику, подумки відповідаю я, такі собаки не продаються!
– А що це в нього за червоний хрест? – Запитує другий і показує пальцем на мою емблему.
– Та це ж поводир для сліпих, навчений собака, – відповідає перший. – Прикинь, скіко бабла на ньому можна рубонути. Ану відкрий багажник!
Другий рвонув до машини, а перший вийняв ніж, перерізав мій поводок і схопив мене в оберемок. Я навіть гавкнути не встиг, як над моєю головою закрився багажник. Сволото, що ви робите? Там мій Сашко залишився! Люди ви чи злі пацюки? «П'ятірка» загарчала і рвонула з місця. Не знаю, куди мене везуть, тільки відчуваю, що не по асфальту їдемо. Ех, чому мене у школі не вчили агресії? Схопити б тебе, злодюго мерзенний, за горло, були б тобі і багажник, і бабло. Тільки нам заборонено людей кусати. Розумієте? Гавкнути можна, а вкусити ні. Лежу, вию з досади. Кільки разів гавкнув, все марно. Під вухом колонка: бум-бум-бум! Навіть музика у них якась ідіотська.
За півгодини спинилися. Прислухався, чую уривки фраз: ДПС, сержант, посвідчення... Ага, думаю, попалися голубчики! І давай на все горло гавкати. Чую, сержант запитує:
– У вас там що, пес у багажнику? А ну відкрийте.
Порятунок, думаю. Нарешті!
– Командире, та я його до ветеринарки возив, щось заслаб, – ото бреше, сволота. – Ну його до біса, ще вискочить, будемо потім ловити.
– Відкрий, я подивлюся, – вимагає міліціонер.
Крадій прочинив багажник, інспектор подивився на мене через шпаринку… Я скавучав, гавкав, намагався вистрибнути, головою в кришку вперся. Поглянь, товаришу міліціонере, у мене поводок обрізаний. Придивися: шлея є, емблема. Ну, подивися уважно! Це ж злодюги! Крадії! Якби я міг вигукнути слово № 5 «допоможіть»! Але тут мою труну знову зачинили.
– А навіщо ви його в багажник засунули, – запитує міліціонер.
– А куди ж його? – сміється злодюга. – Напаскудить ще, весь салон просмердить.
Скотина ти безмозка, та я півдоби витримую без вигулу. Нас і цьому у школі навчають.
– А-а-а, – повірив злодюзі інспектор. – Ну, гаразд, щасливої дороги.
Отаке воно, собаче життя. Мабуть, якби людину в багажнику побачив, підняв би на ноги всю міліцію. А тут якийсь пес. Ех, люди-люди. Одні до магазину не пустили, інші викрали, треті проґавили. Четверті, чого доброго, і прибити можуть. Ні, думаю, раз про гроші заговорили, не приб’ють. Це вже добре. Куди ж вони мене везуть?
Хвилин за двадцять зупинилися. Чую, двері рипнули. Відкривається багажник, бачу якийсь сарай. Ці сволоти під'їхали так, що мені довелося прямо до сараю стрибати. Тільки я опинився на землі, машина від'їхала, і двері вмить зачинилися. Під стелею маленьке віконце. Сонячний промінь висвітлює протилежний кут. Навкруги якісь діжки, відра, банки з-під фарби, ганчір'я. Словом, вольєрчик не з найкращих. Таких, мабуть, і в японській в'язниці не знайдеш. Викрадачі стоять під дверима і розмовляють. Вони ж не здогадуються, що я все розумію.

– Куди його тепер? – запитує один.
– Дамо оголошення в газету. «Продається лабрадор, кобель, дресирований, недорого». Відразу клюнуть.
– А звідки знаєш, що він дресирований?
– Ти що, зовсім тупий? – засміявся бандит. – Це ж поводир. Вони всі команди розуміють.
– Нехай трохи поживе тут, на дачі, доки звикне. Як ти його зараз продавати будеш?
– Поки оголошення вийде, прикормимо.
Е-е, хлопці, не знаєте ви мене. Я свого підопічного до смерті не зраджу. Так що не мрійте намарно, нічого у вас не вийде. Навіть якщо продасте, все одно втечу. А покупець потім приїде і настукає вам по кумполу, як казав Іван Савелійович. Ото буде вам бабло.
– Слухай, у нас же ні документів немає, ні родоводу, – засумнівався один.
– Тому й продаємо недорого, – відказує другий. – Скажемо, що господар помер, так і так.
– Небезпечно! – зауважив перший. – Треба його в іншому місті продавати, може, навіть в іншій області.
– Та не бзди, – сміється другий. – Яка інша область? Поки продамо, більше бензину прокатаємо. Все буде в шоколаді, не сумнівайся...
Пішли мої супостати.
Так, треба обстежити цю смердючу конуру. Падлюки, хоч би води залишили. Засунули в каземат, а щоб води дати, не подумали. Та що там води, навіть шлею не зняли. Сволота! Миролюбний я пес, доброзичливий, ласкавий, але як я ненавиджу деяких людей. Ви вже мені пробачте, будь ласка. Хоча, хіба це люди? Упевнений, ви й самі їх людьми не вважаєте. Які це люди? Гієни, бездушні гієни.


Глава 7

Отже, у мене з'явилася надія. Як тут не згадати мого доброго старого. Надія, казав Іван Савелійович, завжди вмирає останньою. А якщо є надія, вперед, нащадок вікінгів і басків! Справа в тім, що підлога в цьому «супермаркеті» (сподіваюся, ви розумієте, чому я назвав свою в'язницю цим огидним словом?) земляна. Якщо ви не знаєте, повідомляю: лабрадор за ніч може вирити яму метрової глибини. Це якщо йому нудно і робити нічого. А мені зараз ніколи нудитися, треба будь-що з полону втікати. Я за себе не ручаюся, якщо вранці повернуться злодюги, кинуся на них і буду боротися, як леопард.
Однак спочатку необхідно вжити заходів безпеки. Так, що це у нас? Ганчір'я повно. Чудово, просто чудово. Якщо почую, що вороги наближаються, буде чим прикрити підкоп. Стягнемо все сюди, у кут. Прекрасно. А це що таке? Понюхаємо. О, яке везіння! А я знову мало не згадав Івана Савелійовича, який казав: «Прийшла біда – відчиняй ворота». Дах прогнив у моєму казематі, і дощик накрапав майже півмиски води. Живемо! Був би людиною, потер би руки. От тільки як пити цю каламутну гидоту? Фр-р! Та що поробиш, без води ніяк не можна. Вода – це життя і сила. З їжею потерпимо, а без води можна і язик вивалити.

Згадав раптом, як Сашко нещодавно читав мені вірша:

Сижу за решёткой
В темнице сырой…

Він, щоправда, про птаха якогось, але щодо вогкості і темряви Сашко потрапив у яблучко. Ну що? Починаємо?
Першу годину працював, не покладаючи лап. Без відпочинку, без зупинок. Потім десять хвилин перерви, десять ковтків природного коктейлю, і знову за роботу. Мої підлі «кінологи» кудись зникли, того вечора так і не з'явилися. Воно й на краще, не доведеться негідникам до травмпункту добиратися, хоча хотілося б їх провчити. Рию-рию-рию, а сам того самозванця «наглядача» з супермаркету згадую: якби не твоя впертість, лежав би я зараз на м'якому килимку і дивився на свого хлопчика. «Я догляну вашого пса». Доглянув, називається. І, мабуть, совість не гризе твоє кам'яне серце. Охоронець. Який ти охоронець? Наглядач, от ти хто...

Як там мої бідолахи? Напевно, у сльозах, особливо Сашко. Шкода хлопчину. Ми вже звикли один до одного, почали розуміти… А тут таке нещастя. Не плач, Сашуню, не сумуй. Все одно я виберуся з цього підземелля.
Так, треба трохи перепочити. Відходжу в сторону, дивлюся на свою археологію, справді: скидається на маленьке підземелля. А ще рити й рити. Не розслабляйся, лабрадоре, до ранку маєш залишити цю катівню. Підкріпися водичкою і працюй.

За роботою навіть не помітив, як у віконці під стелею з'явилася зоря, потім ще одна. Небо ясне, надворі тепло. Я люблю ніч. Уночі майже всі пси, навіть поводирі, відпочивають, вмостившись у своїх домівках, бачать сни. Ви дивуєтеся? Я серйозно кажу: нам теж сняться сни. Та ще й які! Надивлюся з Іваном Савелійовичем картин (кінофільмів, якщо забули), потім цілу ніч сниться, що я, крізь вибухи і свист куль, мчу полем через димову завісу, хапаю пораненого бійця і тягну його до своїх. Одного разу наснилося, ніби я з-під снігу скелелаза врятував. Всі мене гладять, курочкою пригощають, репортери набігли, фотографують, один навіть мікрофон у ніс тиче. А мені так неприємно стало, мікрофон огидний – холодний і шорсткий. Розлютився я та як рявкну і... прокинувся. Мій Іван Савелійович мало з ліжка не впав.
– Трисоне, что сталося? – питає. Я молчу. Він підізвав мене до себе та й каже: – Щось наснилося? Здогадливий старий.

Я трошки заскавчав, Іван Савелійович кличе:
– Іди до мене, дорогенький, лягай поруч. Не бійся, друже, сни різні бувають. Мені теж іноді таке насниться, хоч не прокидайся. Теж іноді кричу уві сні.
Ага, думаю, розповідай, ніби я не знаю. «Іноді». Та я мало не щоночі слухаю закінчення твоїх снів. Одного разу як закричить: «Вогонь!» Я зірвався на лапи, принюхуюся, думав, може, пожежа. Ні, все в порядку. Виявилося, Савелійовичу армія наснилася. Він мені потім розповів на прогулянці. Уявляєш, Трисоне, каже, я сьогодні уві сні на своєму танку брав участь у навчаннях. Однополчан своїх бачив, командира батальйону. От як живих! Всі молоді, браві, підтягнуті. У військових, як розповідав старий, все, як у нас – різні навчання, команди, дресирування, тести, іспити.
Хух, треба перепочити. Якщо темпів не зменшувати, за дві-три години буду на волі. Але вже стомився. Якби був без шлеї, працювалося б значно легше. Зняти її мені не вдалося. Що поробиш, все одно треба трудитися до сьомого поту. Я хоч і породистий, тренований пес, але ям давно вже не рив. Нас у школі за ями сварили. А так хотілося іноді вирити ямку, аж лапи свербіли. Коли ми з Іваном Савелійовичем на риболовлю ходили (я вам обіцяв розповісти цей випадок), у лісі біля ставка я відігрався. Таку ямищу вирив, любо-дорого дивитися. Старий поплескав мене і каже:

– Дурнику ти, Трисоне, робити тобі нічого, ями риєш. Краще б побігав по лісу.
Ніби я не набігався. Цілий день тільки те й роблю, що бігаю. Ну, як не бігаю, то ходжу. А ось ями в нашому мікрорайоні не вириєш. Одразу народ збіжиться, почнуть руками махати, мовляв, що це ви тут газони псуєте. Втім, вони мають рацію. Не можна там ям рити, якесь маля може звалитися. Правильно все.
Отже, пішли ми на риболовлю. Іван Савелійович розкладає свій стільчик, нанизує хробака… Так спритно, що якби я не знав, що він сліпий, то й не здогадався б. Закидає вудку, а мені каже:
– Дивися, Трисоне, за поплавком. Як засмикається – гавкнеш.
Ну, сиджу п'ять хвилин, десять, п'ятнадцять, аж в очах рябіти почало. Раптом дивлюся, поплавок застрибав, я й кажу: «Гав!» Савелійович смикає вудку, перевіряє – порожньо. Невдоволено буркоче:
– Нащо так голосно гаркати? Всю рибу розполохав.
От тобі й маєш, думаю, сам же казав: гавкнеш. Якщо треба тихенько, так би й сказав. Висловлюйся правильно. Рибак знайшовся! Образився я трохи.
Проте за півгодини ми помирилися. У мене була царська трапеза. Старий таким окунцем мене пригостив, довіку не забуду. Прямо танув у роті. Ото смакота! Щось я про їжу багато думаю. Треба водичкою горло промочити. Напився, полегшало. Обстежив яму. Ще роботи на годинку. Аби сил вистачило. Не звалитися б, не заснути. А то вранці прийдуть загарбники, бийся тут з ними.
Рию-рию-рию... Дивлюся, у вікно залітає білий птах. Гарний, не передати. Це за диво, думаю. Птах на землю не спускається, сидить під стелею. Напевно, боїться, щоб я раптом ним не повечеряв.
Потім заговорив людським голосом:
– О, тибетський царю Трисоне, я прилетів тобі на допомогу.
– Хто ти? – Раптом і я заговорив по-людськи. Нічого собі, думаю. Що ж це сталося таке, що я навчився говорити? Просто чаклунство якесь.
А птах веде далі:
– Я прилетів до тебе за три моря, за три гори, за три ліси...
– Стривай-стривай, – кажу я. – Ти мені тут голову не мороч, бачив я такий мультик. Забув, як називається, але ти точно з мультика. Кажи, що треба? Тебе, часом, не злодії підіслали?
Даремно так сказав. Образився птах і полетів до вікна.
– Стій, – кричу. – Ти куди? Поясни, навіщо прилітав?
– Я з грубіянами не розмовляю, – відповів птах-розвідник.
– Слово № 10, – кажу.
Птах зупинився і завмер на льоту.
– Що це за слово таке? – здивувався він.
– Вибачте, – відповідаю. – Просто я стомився, напевно, тому й хамлю.
– Гаразд, – змилостився птах, – допоможу тобі.
– Як? – Здивувався я.
– А ось так, – каже і каменем падає на мене. Та як клюне мене в ніс, я аж підскочив. Розплющив очі. Нікого немає, а у віконце вже світанок зазирає.
Ото нещастя, все-таки заснув. Дякую тобі, птаху! Мені ще роботи хвилин на двадцять. Бачили таке? А ви не вірили, що нам сни сняться. Якби не сон, так і спав би тут ранку, доки торгаші не взяли б мене тепленьким.
Рию-рию-рию ... Ура! Є просвіт! Ну, ще трохи, трішки. Давай, давай, Трисончику! Ще небагато. Ах, якби не дуга шлеї, уже був би на волі. Ще трохи, і голова пролізе. Тільки не поспішай, землекопе, а то ще застрягнеш, як Вінні-Пух у кролячій норі. Давай, Трисоне, ще трошки. Ну, все, здається. Стій, хлебни води на дорогу. Невідомо, скільки бігти доведеться.
Вижлуктив я залишки дощової води і – в нору. Ось вона – Свобода! Яке повітря! Попереду паркан. Але для мене це не перешкода. Перемахнув через огорожу і будь здоров. Бачу, попереду лісок. Для початку там і сховаюся. Відпочину, сил наберуся, а потім вже подумаю, куди далі...