щоб не снилась вовча зграя...

ЩОБ НЕ СНИЛАСЬ ВОВЧА ЗГРАЯ


Довгі білі коридори. Каталка гуркоче й трясеться, кожен поштовх завдає  болю.  Євгенії здається, що сестра навмисно так недбало котить її. Обличчя її холодне й непривітне, і Євгенія соромиться  попросити бути обережнішею.
Нарешті – палата. Але сон, такий довгожданий, не приходить…

…Генія прийшла пішки, перемагаючи біль. Єдина думка про те, як  приникнуть до вікон сусіди, побачивши «швидку», вжахнула її.  Бридливо  стиснувши губи,  стерпіла всі процедури і сказала лікарям:
- -  Від дитини відмовляюсь.  Треба щось підписати?
- Мовчки перезирнулись, а літня нянечка, що всього набачилась,  посміхнулась:
- - народи спочатку, люба!
- Більше не було мовлено ані слова. Про неї на деякий час забули.

… Генія відвернулась до стіни. Коли б вони знали, як ненависна їй  ця палата, як бридке йї тут!..
Коли їй сказали, що народилась дівчинка, вона тільки знизала плечима: хіба не все одно,  якої статі буде та  безталанна дитина, в якої не буде матері?
Їй здавалось,  що як тільки все скінчиться,  вона неодмінно зразу засне, а тепер з подивом відчувала, що заснути не зможе.
У палаті ніхто не спав. Говорили про тільки що народжених дітей.
Боже мій, і тут немає спокою! Як їм не остогидне  обговорювати всі подробиці пологів!
Цим радісним матусям ще  доведеться довідатися, що серед них зозуля, відщепенка, пообурюватись вволю і надіслати в її адресу чимало соковитих епітетів!
Ну, давайте, любі! Але це вже буде в останнє…

…А вперше заговорили подруги. І хоч Генії при цьому не було,  вона точно знала,  що це був за вирок: неперевершений гібрид святенництва і зловтіхи.
Потім – викладачі інституту, де вона вчилась.
Вона одразу забрала документи…
Але найгірше було вдома…

… - Як ви себе почуваєте?
- Добре.
- Ви не змінили свого рішення?
- Ні.
- У вас чудова здорова дитина! Це ж щастя! І як ви тільки можете?!
В напруженній тиші  хтось процідив:
- У таких завжди все добре!
Генія встала і вийшла з палати.


Нарешті – ніч. Як добре, що погасили світло! Можна лежати і не бачити їх облич. Спати! Потрібен відпочинок.  Завтра день, який треба пережити.
А сон не йде…

…І хто б мог подумати,  що це трапиться саме з нею,  з «маркізою»,  як прозвали її  за образливу перебірливість  «знехтувані» однокурсники! Як зловтішались ті,  кому в свій час перепало чимало словесних  ляпасів!

…Зустрівся їй влітку на морі столичний мешканець.  І зовсім не закохалась вона у нього,  і зовсім не обманював він її,  але все вийшло до  прикрощів безглуздо…
Все почалось з розмов,  підступних,  але невинних на вид. Література, музика, мистецтво.  О, який вона тонкий знавець!  Не може бути, щоб вона,  маючи природний дар, не намагалась випробувати себе в цій сфері… Невже вгадав? У такому разі він просив би її… А, декілька куплетів в адресу викладачів – довічне хобі всіх студентів?.. О, це талановито! Який жаль, що вона живе в глушині, де і товариства гідного немає…Жінці з такою душею  необхідна належна оправа, поприще, де вона  могла б застосувати свої неабиякі здібності… Навіть він після зустрічі з нею відчуває якесь оновлення…
Ох, тримайся, дівчинко, це хитрий хід! Ця теорія зовсім  близько сусідить із твоїм дещо перебільшенним уявленням про власні сили, тому що ти не любиш нікого, хто б мог розвіяти марні думки, народжені нудьгою…
До речі – про любов. Як там співає Карменсіта – «кохання вільне, світ чарує, законів всіх воно сильніш»? Що, дійсно, воно неможливе без печатки у паспорті? І чи не міщанство,  що дівчата мріють саме про її, а не про спрагу серця? Чим більше зустрічей – тим більше пізнання.  Пізнання людей, яке так необхідно поету, художнику, музиканту… Кожна людина – суто індивідуальна, розкрити прекрасне  в ній – хіба це не звабливо?  Життя летить, тож упускати нагоду поповнити свої знання неприпустимо. Забобони завжди були гальмом суспільного процесу.  Та і в сфері інтимного життя їх  чимало.  От чому на одне дивляться скрізь  пальці, а з другого роблять свого роду табу?
Далі йшла мова про лицемірство, людську дурість. Словом, дві надлюдини  вели неквапливі розмови…
Ні, вона не була в нього закохана. Але вабило  її до нього з багатьох причин.  Їй подобалась його увага до її думок, поглядів,  котрою її ніхто не балував. І те, що він звільнив її від банальних люб язностей: красивій Євгенії не вистачало компліментів інтелекту, а не зовнішності.
Про любов одне до одного вони не говорили. Вони говорили про кохання взагалі. І прийшли до висновку, що набір різноманітних потягів. У такому висвітленню багато чого ставало простим і цілком  природним. Генії таке висвітлення теми прийшлось до смаку.
Нарешті вона одержала розумного співрозмовника і – головне! – уважного слухача. Вона стомилась від набридливих домагань інших,  а закохано-дружня увага з його боку гріла її.  І коли він запропонував їй залишитись у нього на ніч – це так природно витікало з усіх їхніх міркувань, що відмовити означало закреслити все те,  про що вона з таким жаром говорила і в що цілком щиро вірила. Вона уявила собі, як скривить його губи насмішкувата усмішки – і залишилась…
І зрозуміла, що потрапила у пастку, яку ж сама собі розставила…
Потім вона так і не змогла заснути,  та тільки вдосвіта зрозуміла, що для цього треба небагато: декілька слів,  котрі раніше здавалися їй  такими безглуздими. А людина, яка хропе поряд, така близька, насправді  виявилась байдужою і чужою. Незнайомою – до приниження.
І Генія відчула те,  що відчула би раніше,  якби не була засліплена пихою – гидливість…
Він, що досі так тонко вгадував її настій, не помітив зміни. Тільки став менш уважним.  Тільки зовсім перестав соромиться її. І якщо вона зараз піде – він не буде її утримувати і пожалкує тільки про ті дні, які залишились до кінця його відпустки…
І те, що вона зробила, було бридко, тому що це було зроблено не в і мя кохання…
…Те, що було потім – було, на загальну думку, найбільшою безглуздістю. Вона  пішла від нього і навіть  не залишила свою адресу, і не питала його.
Вона просто не могла його бачити. Такої огиди генія ще в житті не відчувала. Вона була розтоптана, знищена,  не могла пробачити собі цього. І єдине, що частково повернуло їй гідність до себе – так це те, що вона покинула його.
Довго тривала депресія. А коли вона зрозуміла, що це  не все – ось тоді  прийшла ненависть. Ось тоді було  прокляте те крихітне життя і усе на світі.
Генія ні разу не подумала про дитину як майбутню людину.  Вона для неї не існувала. Це була свого роду шкідлива хвороба,  наруга над її струнким тілом, з якою вона не могла змиритися.  А коли їй довелося випробувати на собі усі незгоди – відчай поступив місце лютій упертості.
Генія ходила  з високо піднесеною головою (яке ваше діло – це стосується тільки мене1).
Хй не співчувала: вони не залишила місця для співчуття. Її відверта бравада ображала.
Вона не скаржилась. Мовчала. Це частково повернуло повагу до себе. Для себе вона вирішила все.
Говірка, дотепна, вона  біла тепер зовсім самотня.  Просити допомоги?  Сама себе вона могла зневажати,  але перед іншими?  Що втримувало її – острах перед кепкуванням чи невіра у доброту?
Вона безнадійно пропустила ту мить, коли їй ще могли допомогти.  Сподівалась на диво. Намагалась позбавитись дитини – невдало.  Дитина хотіла жити, і за цю її життєздатність ненавиділа її ще сильніше…


…Палата було вирішила повернути її на шлях істини. Розповідали про бідолашних немовлят. Розпитували про батька дитини, але генія різко обірвала розпити.
Тепер палата її ненавиділа.  Тепер говорили тільки про  бридких жінок,  які залишають своїх дітей.  І чим більш говорилось про це – тим впертішою ставала Євгенія.  Ніхто не спитав, чому  вісімнадцятирічну породіллю ніхто не відвідує…
Годувати вона відмовилась. Але дитину  принесли. Дитяча сестра довго умовляла її.
Вона вже пішла, коли біля дверей дитина  тоненько заплакала.  У генії болісно  затремтіли губи.
- Давайте сюди! – різко сказала вона.
Годувала і злилася:  задоволені погляди доводили її до люті.
Дитина розплющила  мутні очі. Вони нічого не висловлювали, і мабуть від цього Генії стало не по собі, немов якась  загадкова істота зустрілась з нею поглядом. Цей замотаний в пелюшки стобчик зараз був сильніший за неї: він не знав сумніву. 
Наївшись, дитина заснула, анітрохи не маючи в ній потреби…

Дитину забрали, але вона залишилась з нею. Відштовхнути її тепер стало складніше.
- Ну, як дочка?
Посмішки. Доброзичливі. Але генії вони здаються  торжествуючими. І цього достатньо, щоб  злякати хитливу примару…
- Не сподівайтесь – не візьму!
- - Та вона божевільна!
- Знайома хвиля глухої ненависті. Лють – і безсилля…
- А вночі – знову той самий сон, що переслідує її  з дитинства: жахлива темрява та  виблискуючі вовчі очі.  Вовча зграя підходить ближче до неї.
- - Мамо!  Де ти, мамо!
 Так колись гукала вона в дитинстві, коли, наслухавшись  з вечора казок,  побачила уві сні навколо себе вовчу зграю. Вона і зараз пам я тала,  як злякалась тоді. І як від голосу матері та її теплих рук жахи зникли…

Весна настала якось відразу. Генія повільно йшла, вдихаючи теплий вітер.
Невже все скінчилось? Як знудьгувалася вона за  гарними платтями, святами, безтурботністю! Нічого, ось тільки…
І зрозуміла, що нічого цього не буде.
Дарма!.. Вона здала іспит. Ще годину тому вона відбивалася, захищая свій вибір.  Зараз, на вулиці, у натовпі, залишена  нарешті без уваги, вона відчувала  порожнечу.
Додому йти неможливо. Далі жити неможливо…
Генія вперто трусонула густим волоссям. Вона права! Бо ж матір ю вона себе не відчувала. Скоріше тією дівчинкою,  яка заблукала в лісі…
Ні, ні, ні! Ніяких дітей! Вона їх не любить!
Але чому перед очима  мерехтять її дитячі фотокартки і  шукає вона схожість с тим немовлям. Котрого ніколи не побачить?
Яке дурне марення!..
Виникло в пам яті  те розумне цинічне обличчя – і розтануло, не викликавши колишньої ненависті…
Вона вільна, молода,  приваблива.  Вона буде жити сама. Їй ніхто не потрібен – ні мати, ні чоловік, ні дитина.
Ані кохання.

Досить довгий монолог. Її губи вперто  шепочуть злі слова.
А ноги –   ноги крокують назад, все  швидше і швидше, туди, де, певно, плаче маленька самотня дівчинка, чомусь залишена на розтерзання вовчої зграї…