Муза несповнених над й

Настав час торкнутися виняткової теми, яка довгий час була мов terra incognita, її цурались і не  помічали, але це справді був феномен - поезія часів німецької
 окупації. Зразу згадуються слова мудрого Є. Євтушенка: «Чем
непоэтичнее элоха, тем больше людей нуждаються в поэзии» Дійсно , і
справді була непоетична епоха - війна, голод, холод, велике місто лежало в
руїнах і на цьому згарищі виростають яскраві квіти - поетичні рядки надзвичайної  свіжості і чистоти - ну чим не диво! Гадалось: людям голодним і
заклопотаним, без води і світла, в холодних кімнатах зовсім було не до читання книжок, заняття інтелектуальною і духовною творчістю, та ще і писати вірші! Під чобітьми окупантів міг остаточно згаснути дух національного почуття, яке вже так старанно викорінювалось з кінця 20-х років, що деморалізовані остаточно всі верстви населення. Саме за цих тяжких часів
соціального потрясіння мимоволі було поставлено соціальний експеримент,
який дав наслідки і над якими можна замислитись: не вмер у людей потяг до
духовного слова, культури, поезії, і він не вмирає, поки живе людина. «Dum spiro spero».**
Ця духовна аура завжди обволікала ЛЮДИНУ, бо, відлетівши
від неї, вона перестає бути такою - і вона залишилась!
Цей стан гарно передав український письменник і поет 30-х років, автор
славетного твору нещасливої долі - "Записки полоненого" О. Кобець (псев-
донім Варавва), і його вислів можна вважати МАНІФЕСТОМ духовної твор-
чості часів окупації: "Українські музи не мовчать і в часи лихоліття. В найтяжчі
часи суворих іспитів долі, посланих Провидінням Народові Українському, не
згортав він сувоїв письменства, не кидав у закуток палітри і пензля, не клав
до скрині голосних, співучих музичних інструментів. Ніколи, ні за яких обста-
вин не перестав НАРОД наш творити культурно-національні цінності, які по
камінчику-самоцвіту, з року в рік, з віку в вік збагачували скарбницю світових
культурних надбань, доповнювали своїми, притаманними тільки йому, Ук-
раїнському Народові, перлинами духовних здобутків людства".
Саме в період великих фізичних і душевних напружень та різних жит-
тєвих негараздів, творча інтелігенція, яка залишалась в окупованому Харкові,
була носієм оптимізму, непоборного духу, і всі сили, всю духовну енергію було
спрямовано на розбудову національних інститутів, пошуки будь-якої мож-
ливості у цьому напрямку. Цей малий прошарок свідомої людності був
провідником національної ідеї, вдало маневрував поміж німецьким то-
талітаризмом, не менш жорстоким і нелюдяним, ніж недавній - радянський.
У Харкові ще залишались письменники, поети, журналісти, художники
та музиканти - невелика частка того, що було, але і вони проявляли в най-
тяжчу годину повною мірою свою людську гідність.
Коли вибухнула радянсько-німецька війна і німці прийшли до Харкова,
то спочатку дивились на них як на визволителів, та й вони йшли під цим гаслом. Люди, які залишались, розгубились, вони були зовсім не підготовлені інформативно і психологічно, ніхто не розповів, що цей жорстокий ворог несе геноцид і поневолення. Не хотіли це робити, або не встигли, бо до самого почат-
ку війни наша політика була виключно пронімецькою, і засоби масової інформації мовчали про дійсне обличчя німецького націоналсоціалізму, бо їхній соціалізм і тоталітаризм, їх напевно зачаровував, а про фашизм і зовсім не було розмов, хоча це слово чули, але воно більш асоціювало з італійським фашизмом, де не було масових знищень, концтаборів. Єврейські верстви населення теж нічого не підозрювали, не знали про політику Гітлера щодо своєї нації. А Сталін пишався "криголамом революції", і між їхніми державними устроями багато було спільного. А треба було на весь світ кричати і неустанно розповідати про звіряче обличчя нацизму, їхнього фашизму, його людиноненависницьку ідеологію, культ сили, ставку на "вищу" расу і т.д.
Прозріння прийде пізніше, і доведеться заплатити морем крові. А спочатку люди дійсно, як приятелів, зустрічали окупантів з квітами, і на всій Україні не чинилось
активного опору, що з сумом визначав навіть Сталін. Цьому сприяли і погляди Мельника, суть яких була в тому, що можна поступово виборювати національну державність, хай і в союзі з Гітлером.
Треба  врахувати і те, що чимало української інтелігенції, священнослужителів постраждало під час режиму репресій Ягоди і Єжова, харківського ката - Саєнка, всім ще був пам'ятний штучний голодомор 1932-33 років. І бідні люди, замордовані обіцянками, лицемірством, відвертою брехнею, кошмарним сплетінням розбою, сексотства, голоду, наповнених в'язниць, безправ'я, готові були тікати куди попало, кидатись в обійми тому, хто дасть якусь надію на інше, краще життя.
Сталося так, що прийшли німці саме з цими обіцянками. Тому їх і зустрічали
з хлібом і сіллю, квітами, і це було природно. До того ж німці спочатку терпимо ставились до різних проявів національної культури, різних починань неполітичного характеру. Сприяло цим процесам і те, що Харків був прифронтовим містом, де не в такій мірі відчувалась дія гестапо, а військове командування,
заклопотане своїми справами, мало звертало уваги на різні прояви громадського життя. А тим часом представники української інтелігенції не сиділи, склавши
руки, а діяли. Було створено зовсім на нових засадах, на рівному місці орган місцевого самоврядування - Харківську міську управу, районові ланки управління, почали діяти товариства: "Просвіта", яка робила значну просвітницьку
культурну і благодійну справу, "Союз українок", очолюваний дружиною Гната
Хоткевича - Платонідою Хоткевич, громадський комітет, очолюваний юристом В. Доленком, почали діяти театри, консерваторія, музеї, кінотеатри і виставки. Відновилось і церковне життя, відкрились заіржавілі брами церков, задзвонили дзвони, щось нечуване порівняно з безбожною недавньою владою. Були
зрушення і в сільськогосподарському житті. У грудні 1941 року зорганізувався
часопис "Нова Україна", і творча інтелігенція згуртувалась навколо нього, бо
іншого видання тоді не було, а письменники, поети і журналісти не можуть
існувати без преси, у вакуумі, бо це їх ЖИТТЯ. Тоді і справді було чим захоплю-
ватись: часопис став виходити з тризубом Володимира на логотипі - щось
нечуване давно.


* Невідома країна
** Поки живу – надіюсь