Презентац1я

Гумореску написано з життя про мого сусіда і про мене, бо мої вірші теж є у тій книжці, якої ми так і не бачили.               
                Презентація
Рими бились в голові й просились назовні,
Дядько Тихон взяв папір у руки моторні.
Написав. Перечитав. Стиха щось мугикнув,
До сусіда, за паркан, у вікно кахикнув.
Бо сусід – на все село дуже ясна зірка,
Він вже видав не одну поетичну збірку.
І Микола підсобив: „Ось, буду в районі –
Твої вірші покажу я людям відомим.
Вони знають в цьому толк. І то не забава.
Скоро, Тихоне, й на тебе впаде мішок слави”.
День за днем збігає час. У вільну годину
Тихон пише про село, про рідну країну,
Про кохання, про ліси, про степи і ріки...
„З глузду з”їхав чоловік”,- дружина мугика.
„А проте, якщо його будуть друкувати,
То вже буду й я в селі павою літати”.
Врешті сталося! Збулось! Видалася збірка!
Презентація на завтра! Планують вечірку...
Тихон з Ганною прибрались, як на уродини.
То й не дивно, коли ж іще такая година!
Приїхали до району. До клубу дістались.
Ледь віддихались, нарешті, усе ж повсідались.
„Зараз й тобі дадуть слово”,- стиха мовить Ганна.
„Ти ж у мене тепер зірка, та й я не остання”.
Прислухались, дослухались – ніхто їх не кличе.
Інші гості піаряться, аж стіни колише.
Тихон стримано кахика, на всіх поглядає:
„Зараз, зараз погукають” ,– чемненько чекає.
„Вручать мені тую книжку, висловлять подяку.
 Хоч би від усього того не варити раків”.
Це ж уперше у житті отака подія.
Авторів всього сімнадцять, але ж є надія,
Що талант мій і надалі буде процвітати,
Та й не буде часу в тузі свій вік вікувати.
Вже пройшла одна година, друга, третя, п”ята.
Ганна з Тихоном стомились, час відпочивати.
Та і холодно сидіти, вклякнувши на місці.
Вже по всім пора додому вибиратись з міста.
Потихеньку піднялися, не діждавши дяки,
От тобі й мішок дірявий і варені раки!
А в селі ж усі чекають Тихона і збірку,
Бо вже пройшов поголос про новую зірку.
„То як же це! Що ж це, Ганно? Хіба так буває?
Що автор із заходу без книжки вертає...”
„Ой, Тихоне, не дратуйся! Пішли вже додому.
Бо давно вже відчуваю страшенную втому.
Про нас мабуть всі забули та і не згадали
Книжку гостям і місцевим усім дарували.
А авторам – ігнор повний! Чи ж вони не люди?
У книгарні купим збірку, як черги не буде...”
                Микола Облизень