Подаруй мен1 казку...

                Подаруй мені казку...

       - Ти- це я... Я- це Ти... Ми- це одне ціле... Мені так добре з Тобою. Ти мене відчуваєш. Я ще не встигаю й зрозуміти, чого ж хочу, а Ти вже знаєш... Так, так, усі мої забаганки. Нехай ніколи не закінчується наша казка. Нехай вона буде завжди...
       - Так і буде. Невже Ти не відчуваєш, що я завжди знаходив Тебе у Всесвіті?
       - Але цього разу Ти знайшов мене надто пізно!
       - Я так не вважаю...  Багато людей віддали б декілька років життя за один наш день...
       - А Ти точно пізнаєш мене? Не помилишся? Як Ти мене вгадаєш? Адже ж я буду вже інша...
       - Звичайно ж, душею, як і цього разу. Відчую, що Ти- це я.
       - Але ж обіцяй мені, що знайдеш мене трішечки раніш...
       - Добре, добре, моє Вередування...
       - А, якщо я буду чоловіком, а Ти- жінкою?
       - А яка різниця? Душам же все одно... Головне, що вони рідні.
       - А Ти пам”ятаєш наш палац? Ту вежу? Озеро? Лілеї? У якому столітті то було? Стривай, ні, не пригадую...
       - Я теж, усе ніби вкрито напівпрозорим серпанком... Але ж це все було. А пам”ятаєш, як ми гуляли у парку і заблукали? Твої фрейлини з ніг збилися, шукаючи на Тебе...
       - А пригадуєш, як я хотіла висмикнути перо у павича, що походжав у парку? Він був такий пихатий! І бундючний! Я його так і не наздогнала... Ох і лементу ж було!
       - Так, а Ти й тоді була кумедна й непосидюча. Завжди... В усі часи... За це я Тебе і люблю ...
       - А пам”ятаєш нашу печеру? Як я шила нам одяг із шкір. Ой, як же зимно  було!
       - Так, Твої руки й досі тримають те ремесло...
       - Це мені подобається і зараз, воно „сидить” у мені... А Ти й тоді не надто переймався полюванням, усе щось креслив на шкірі... Тобі було жаль вбивати тварин... , але ж мусив, а потім плакав... Пам”ятаєш? Ні? Який жаль, що ми не пригадуємо усіх подробиць нашого життя... Це було б так цікаво- згадати усе, а не фрагменти.
       - Не переймайся... Ми запам”ятали головне. Нам було добре разом...               -       - І ми будемо разом завжди?
       - Так, в усі часи, в усіх світах...
       - Знаєш, а мені не важливо де бути, аби з Тобою. А є й інша думка... Наприклад, одній моїй знайомій навпаки не має значення з ким жити, а головне- де...
       - Мені її жаль. Вона ще не знайшла свою рідну душу. Але все ще попереду...
       - Розкажи мені казку...
       - О, я тільки- но збирався сказати Тобі, що кохаю...
       - Ну, то кажи. Я слухаю. Це найкраща казка у світі... А ми довго будемо разом?
       - Вічно. Наша з Тобою казка не закінчиться ніколи...
       - Дякую Тобі...
       - За що?
       - За казку. Я їх обожнюю... А Ти так гарно розповідаєш...
       Розмова обірвалася так же несподівано, як і почалася. „ Несказане лишилось несказаним”... Ні, я не підслухала її, і тому мені не соромно. Цей шепіт долинув до мене звідкись, може через віки „прорвався”. Хіба я знаю? А я лише занотувала для Вас, мої любі. Може, комусь стане у пригоді... Виявляється, що вічне кохання все ж існує! Я й сама була вкрай здивована. Ви вже собі як хочте, а я вирушаю на його пошук. Може, все ж поталанить...