След

 
Розмови про мистецтво, та його різні прояви, спонукали мене до роздумів на тему: "Об”єктивне та суб”єктивне в творчості та мистецтві". Як можна пізнати глибинність відтворення думок автора, філософським баченням, чи знанням історії творення мистецтва? Ці впливові поєднання характеризують особистість і духовність митця. Форма - як поверхневе, це поняття естетики, а зміст? 
  Матерія яка втратила свою вічну належність до життя стає нерухомою, перетворюється на предмет, що навіть в словесному словосполученні містить набір глухих звуків. Вона стає глухою. Завмирає, деревіє, безвідчутно починає розкладатися, гнити, відходить в забуття а далі - небуття...смерть.
 
  Що змушує нас рушати з місця, шукати, вибирати серед розпуть свій єдиний шлях? Сліпі, безпомічні кошенята знають, що в них є мати. І знають, що саме своїми зусиллями, напрямком до неї, кожен отримає своє належне. Ласку, тепло, молоко, захист...для того щоб жити, рости.
Але є люди, що своєю сліпотою шукають зовнішнє та іллюзорне, задираючи голову до неба, чи нишпорять, шпортаючись під ногами. Метушаться, вовтузяться з такими ж сліпцями, як самі. Боячись, що хтось їх наздожене та випередить, постійно тривожно озираючись, схоплюються, наздоганяють невідомо кого. Орієнтири збито, і ти самотній, безпомічний як сирота. Сили розтрачено, виснажено, вимотано. Навколо забуте бездоріжжя. " Більше не можу...Не можу більше ТАК !" Ти руйнуєш, у відчаю, все що попаде під руку, кидаючи так щоб... розбилось. Розриваєш - так  щоб на шматки. На найменші частинки, на такі щоб не впізнати більше булого. Вибух. Опадаючий пил. Відчуття, що треба стати, спинитись. І можливо, повернути. Зупиняєшся, роззираючись шукаєш свої сліди, але навколо багато таких же одинакових слідів, все перетоптано, заплутано. І ти розумієш, що ти втратила свій особистий слід. А коли помічаєш обличчя тих, що колись наздоганяла, і тих що наздоганяли тебе, розумієш, що ішла поколу. Повільними кроками починаєш зосереджуватись, аналізувати своє місцезнаходження, пізнавати ландшафти та лиця сопутників. Поступово відкривається причина твого перебування, таїнство стає відкриттям, свідомість підіймається з землі, сягає за обрій. Ти згадуєш свою ціль, мету і вже отримуєш свій внутрішній орієнтир. Бо відкрилася уже людина в тобі, відкрилася ти - собі серцем своїм. І псалом натхненний Давидів згадає "Ото полюбив єси правду в глибинах, і в таємних речах виявляєш премудрість мені".
 Шлях пізнання, вивчання...починає накопичуватись досвідом, і потребує відтворення. Усе  довкола - велике, первісне, цілісне, кожнісінька частинка якого, кожне явище - прояв Цілого тебе. Творча енергія знайшла вхід, шукаючи вихід.
Не претендуєш на правду для всіх, бо твоя творчість - це твоя правда. Бо досконалості не має меж, і кожна наступна спроба стає глибшою. Поклик творця у собі, як спраглий та бездонна криниця, спіраллю підіймає до істини. Працею відтворення ти живеш в самому процесі Життя.
 Осмислення Божого Духу - як всюдисущої форми, яка проявляється абсолютно у всьому видимому і невидимому. Це осмислення, кристалізація своїх думок, відчуттів зароджується і відбувається у митця під час його творчого процесу. Життєвий досвід є тим надбанням, що відкривається іскрою Божою, народжує форму. Але не в зовнішньому форми важливість, а важливий сам тривалий процес, який тебе заглибив, і освітив сутність твого творіння. Творіння, яке виношене, вистраждане усвідомленням стає твоїм СЛІДОМ.  Це твій індивідуальний СЛІД. Не залежно від вчителя, школи, від яких ти є наслідником.  Що послужило до цого поштовхом, які історичні обставини, чи особисті відношення? Головне, що в твоєму слідові вкрапленням існує ще один СЛІД. Краплина з вічного джерела. Це слід іскри Божої, яка робить справжній витвір твоєї душі мистецтвом. Саме він залишиться як слід твого перебування на землі. Він уже не належить часу і місцю. Він поза цими вимірами.
 Але хочеться дізнатися, що штовхає людину до творчости? Що, саме, є тим стимулом який робить людину творцем? Що робить її твір шедевром? Творінням яке манить, притягує відкриває якісь внутрішні сподівання, заставляє зупинитись, задуматись, згадати. Згадати те, що в нас є чисте, справжнє, духовне?
  Діти - як вони з легкістю беруться творити, вони зовсім не переймаються чи хтось зрозуміє їхній малюнок, чи комусь сподобаються їхні барви. Згадую себе малою, як колись любила висіти на дереві догори ногами, коли здавалось що воно росте з неба в землю. Розгалуджені віти перетворюються на коріння з неба. У кожного є таке своє дерево. Це може бути непомітний, прихований за старим листом паросток майбутнього міцного, могутнього дерева. А може це розросла акація, яка вже почала гнити зсередини. Але дітям непритаманна байдужість рабського потуплення. Вони ще не навчилися мовчати, коли бачать образу,  навіть своїм плачем вони вступаються за принижених, чи то чужу собаку на вулиці, чи себе. Що підштовхує їх до того, що підказує, що кличе? Коли ми були малими, ми багато чого не знали і не могли, але кожна дитина вірила в своє майбутнє, вірила що стане дорослою і все зможе. І кожна мрія здійсниться. Вони щиро діляться своїми переживаннями та спостереженнями у своїх простих малюнках. Сам творчий процес є цінністю в мистецтві щирості. Куди ми це втрачаємо? Чи можливо займатися мистецтвом з притензією на лаври, запевняючи всіх, що робиш за для них світ кращим?
  Велике мистецтво народжується з тих самих безпосередніх дитячих малюнків, зберігаючи свою чистоту і щирість розростається до піднесення, величності, істинності зрілого шедевра. Така творчість стає молитвою, яка своєю вірою освітлює прометеєвим вогнем митця.  Цей внутрішній духовний імпульс передається на глядача, огортає і відкликається в його серці. Молитва стає спільною, і сяйво її яскравішає. І його вже не можливо не помітити, воно росте і збільшується. Його не можливо знищити, затулити, загасити, бо вогонь його світиться у кожному з нас. 
 Світ не потрібно робити кращим, бо його вже створено прекрасним, потрібно відкрити свій внутрішній зір, та поклик відтворювати його таким бездоганним і безмежним, як він є.