Прогулянка

Вона вийшла із дому...Темний сірий підїзд випустив її, як щось своє найчистіше, світліше...та вільне. Підняла голову до неба. Ніздрі відчули свіже, вологе повітря, втягуючи його пряне, весняне з запахом набухаючих перших бруньок. Легко пробралася між мокрими гілками до найтонкіших, найчутливіших, нервових віть, наче по найтонкіших судинах...Піднялася... легко...
 Ні, сонця на небі не було, на сірому напівпрозорому полотні. Але вона його відчувала. І точно знала де воно, де його несміливі промені пробиваються крізь водяний пух. Сирість. Прижмурила очі, наче кішка, самовдоволено посміхнулась, щільніше приправила шаль. Рішуче ступила вперед в витончений, невизначений пейзаж коханої, юної весни.
 В середині розливалося таке нове, енергійне, азартне. Механізми інстинктів самозбереження вимикаються, чіткість ліній розмивається, м"якне. Тіла будинків розступаються, тануть. М"якнуть. Вулиці розстилають мокрий, потріскалий асфальт, що виблискує в місцях з"єднання його частин неглибокими болотцями. Ідеш,  бестрашно наступаєш на них, як на осколки розбитих зеркал. Важка, товста підошва необачно, але напівсвідомо занурюється, порушує гладь малих водойм, розхлюпує, фляцкає, і смакує чарівний звук дитинства.
 Краєм ока помічала, метаморфози в ліках скульптур, кориатид та атлантів. Античні герої архітектурної ліпнини з розумінням повертали свої красиві голови та уважно прислухались до її думок. Але  вона продовжувала вітатися з кожним  двором, деревами, собаками. А кішки самі вибігали їй на зустріч. У неї з ними завжди було порозуміння. І вони знали, що це вітання останні... Надривно підхоплювали ті поздоровлення, кружляючи над головою, пролітали чайки та ворони. Щось в тому було...Танець чорного та білого в небі. Танець епохи що відходить.
 - "Мій Модерн...- Це мій декадансовий модерн" - подумала. Посміхнулась.
Пред очима сплила знайома абстракція сріблясто - сірого, чорного, вкраплень несміливого, тендітного зеленого, заганяючого червного, що мчав спіралевими сходами до лилового обрію. Саме цей червоний - спочатку, теж невиразний рожевий, згадав їй ті перші відчуття відриву від землі. Нічого не підозрюючи, вона віддалася цим нестримним відчуттям польоту. Вона знала, що в такому хаотичному, агонійному, вирі не може бути правил. Гра така не має правил. Гра на її життя...
 Тому і не дивно, що пристрасть приносила руйнівний біль, а прагнення свободи, давало сили прощати. Віддавати до остатку, те що не має статку. Без точок відліку.
 Вже стоячи на краю пірсу, огорнена морським бризом, зачарована безмежною його підтримкою, поглядом погладила лагідні хвилі. Вода розгладилася, а ні найменшої хвильки. Вітер затамував подих. На мить розгладилось. Все навколо змовкло. Тиша. Нічого... .