лес

За вікном душного поїзду метушилися тимчасові, строкаті фігури людей. Хто докурював кінськими затяжками цигарку перед дорогою, хто договорював по телефону, а хто невизначено снував туди-сюди по перону, нервово поглядуючи то на свій наручний, то на циферблат вокзального годинника.
  Вона дивилася в вікно, відчуваючи тепле, жаданне заспокоєння і певне передчуття, що все буде так як треба. Ось тільки потяг рушить...Спочатку, неквапливими, а потім різкішими поштовхами: картинка здригнулася, і плавно побігла кадрами змінюючись з рідіючого перону на міські вулиці, з маленьких синьо-зелених хатинок з прибудованими куцуватими курниками, до заміських, зпустілих заводів, суворих, старих, поржавілих, провалених дахів, роздроблених брудних вікон - свідків розквіту і падіння радянської доби. Дивний той розквіт був...яскраво брехливий, навязливий, задушдивий, як червоними плямами, які згодом жухнуть в липко-коричневий колір. А падіння, це звичайний наслідок такого цвітіння. Цей образ гнітючої розрухи гнав її геть звідси, геть від індустріальних, загазованих обірваних спазмів та судом, які шукали виходу, не даючи спокою, наче нестримним бронхіальним, алергічним кашлем. Скрипіли крихким скелетом, скиготіли гнилими залишками зубів.
 Загнуті знаки питання, мов старі риболовні гаки ціпко чеплялися, натягуючи тонкі невидимі тенета.
- "Хай чепляються, хай натягуються, я знаю, точно, що саме там, куди я їду вони ослабнуть і спокійно відстануть" - думала вона, бо знала напевно.
 І потяг поступово загойдував ритмічним стукотом своїх міцних, надійних коліс, що набирали обертів. Відносив, відносив від роздрібненої, розшарованої шумної, як в старому зіпсованому транзісторі невловимої хвилі агресивного середовища.
  Далі вікно відкривало нові затишні горизонти розлогих, статичних полів, свіжозелених, квітнучих лугів, що проникали в купе своїми чаруючими запахами на коротких заміських стоянках. І вона замріяно згадувала, свій Ліс...

 Саме туди, на Захід, до ноього їхала вона, летіла мріями, підіймаючись над теплими потоками весняного повітря. До страрого, вірного, давнього, щедрого і не забутого. Згадувала свої вранішні прогулянки звичним сріблясто-діамантовим маршрутом по росах.
 Цікаво, Арчі - її вірний пес, мабуть вже передчуває це? Він завжди так чекав на неї. На ці одинокі прогулянки, де повна свобода і згода, де вони розуміють один одного подумки, чи з погляду. Де можна поганяти, повеселитися, до знемоги гучно сміятися і щасливо лаяти, і просто притулившись одне до одного - посидіти, помовчати. Три роки вони чекали на цю довгожданну можливість, побути разом, подихати цілющим, гірським повітрям, послухати Ліс. Відчути в його щирому шепоті правду на всі запитання, втішення і пораду. Злитися у взаємності з тими їхніми світами, що створені зі спільного джерела, відображуючись в чистому озері. Одного разу вона це чітко, спочатку відчула, а потім і усвідомила, що вони потрібні один одному, цей важливий обмін їм необхідний, і дає сили.
 Три роки тому...


 Вони не зустрічалися вже три роки, а здавалось - більше, набагато більше. Тільки память не давала їй забути, повертала її до того моменту откровення, коли востаннє відвідувала лісове царство. Там в середині його величної корони блакитних гір, увінчаних смарагдовими деревами буків, смерек, вільх та поодиноких дубів, на розлогій, вкритій густим, бірюзовим ковром галявині, що росою відзеркалювала небо, вона забувала про все зайве, кожна мить наповнювалася вічністю, ефірні простори наповнювали груди щастям і гармонією, сонячне світло проходило через подих в середину, зігрівало, осяювало душу. Ти вдома, ти в єднанні з собою з усім, що є навколо, що є і твоїм, для всіх, і нічиїм.
 Розкриваєш долоні, лягаєш в мякий килим, і вже тільки небо...Безкрайнє, чисте небо в очах твоїх. Ти відчуваєш як дихаєш в унісон з землею, як незчисленні часточки всесвіту проходять через твоє тіло і зливаються з тобою, ти наче є, а наче тебе вже нема там, ти стаєш усім сущим, ти всюди. Час. Його немає. Все живе за своїм ритмом, за своїм космічним правом.
 Коник стрибунець - гоп! тобі на груди, зелений, грайливий бешкетник, розглядаючи тебе, наче, посміхнувся, привітався. І поки ти збиралася йому щось відповісти, весело плигнув десь далі в зелень густих трав...

 Вечірній фіалковий пейзаж спалахував де-не-де жовтавими електричними вогниками загублених поодиноких сіл. Вглядаючись в густу, темну далечінь вона, раз-по-раз, помічала відображення  нутрощів вагону в вікні, і себе, що якось нереально розтавала в гаснучому світлі. Поїзд нісся, відкидаючи засвічені, квадратні кадри  плівки старого проектора на темно-зелене  полотно трави.
 В голові зазвучала музика єврейської "Хава-Нагіли", пришвидшуючи свій мелодійний ритм в такт набираючого темп потягу. Ця весела пісенька завжди додавала оптимізму,-"пробудіться брати, пробудіться брати з радісним серцем",  хоч в ній чувся певний декаданс - але то, як знак інь-янь...як твій поїзд, білою променевою цяткою фар через чорну ніч. В постмодерністичних думках все переплітається, це вже навіть не еклектика, де можна розрізнити що з відки, тут вже сплавилось все, втративши свою першоформу. "Я мушу відновити свою форму, розпізнати, зібрати її всі часточки - понівичені, розтоптані, розбиті і розплавлені - всі до найменшої. Там. Там де мене вислухають, де я сама себе зможу почути посправжньому. Де розгубленість, емоції, страх стихнуть, звільнять розум, відпустять серце."
 Вона вітала світанкове,червоне сонце, яке пробиваючись заглядало між рідких лісів, що пробігали прозорою смугою за вікном. Коли дивишся отак на сонце, на його народження, перетворення з тоненької смужки, через півколо, до чіткого досконалого круглого диску, здається час зупинено, бо ти не живеш за часом. Це як музика, яку ти чуєш, як слова пісні на мові, яку ти не знаєш, але розумієш.
 Рідні ландшафти пагорбів, рослин та архітектури наповнювали дитячою радістю. До прибуття на останню зупинку починаєш хвилюватися і, як мисливський пес принюхуватися, втягувати знайомі запахи, вони тебе не підведуть. Він тупцює передніми лапами, смикає за повідок, двері відчиняються, кріплення клацає і, зривайся, біжи, мчи як вітер, мій любий Арчі!
 Він так чекав, так чекав! Не спав і не їв, прислухався, підіймав морду до вітру, вдивлявся в той бік де вона завжди з"являлася, спочатку сірою плямкою, а потім контури виокремлювали її такі рідні риси - здається серце зараз вирветься! Ось, ще з-далеку дивиться, посміхається, лагідно вітає. Нарешті, зараз він їй все скаже, виплюхне все! Все що так беріг саме для неї! Скакати, гавкати, підвивати, облизувати з голови до ніг, заглядати в ці усміхнені очі, покусувати її простягнені долоні, з цим солодким рідним і незабутнім запахом! Нарешті!
 Їхні зустрічі завжди були емоційними і хвилюючими. Його нестримна енергія відновлювала її від дорожньої втоми.
 Маршрут починався з крутого затяжного підйому, все догори, та догори. Вузенька стежка ще не зовсім заросла квітневими травами. Арчі, як північний хаски рвучко тягнув її за собою, ледве втримувала повідок.
Серце наповнювалось трепетом. Потім вузька камяниста з пророслою травою вуличка огороджена густими кущами гогодзу, збоків охайні, поодинокі хатини привітних людей.
 Підіймалися, підіймалися впевненими кроками, здіймаючим, зосередженим поглядом. Прохолодний розріджений подих лісу, зустрів настороженою тишою.
Вона зупинилася, звичним рухом відчетила собаку, огляділася.
  Але що це?! Що це за невпевненість, несміливість?
Тривога, вина і...ще щось...Арчі відчув її смятіння, і замість того щоб рванути, розбігтися як слід, зупинився, повернув свою кудлату голову, запитав поглядом, а потім підійшов до неї "Буду з тобою поряд". Хотілося розплакатися в його густу гриву.
 Вони йшли неспішно, придивлялися, прислухалися. Як чужачка...яка прокрадається по чужому. Відчувала напружений Його погляд, ніби приглядався, але недовірливо. Затамував подих, лише ледь чутним вітерцем торкався її волосся. Невпевнено просувалися далі, якось незграбно, в цій необачності читалася її німа, втрачена грамота. Коли Він зачепив її ожиновим кучем, злякалася. Тоді Ліс тихо зітхнув віттями тисяч дерев, примружився тисячами квітучих очей. Вона розгубилася серед безмежності звуків і запахів.
- "Прости мене, мою безалаберність. Чуєш, впусти мене, прошу!"
 На якийсь час - пауза... Він прислухався, задумався, ніби пригадував.
 І поступово, неспішно, обережно гілля проступилося, як театральна куртина перед початком драматичної п"єси. Комахи зазвеніли на своїй мові увертюру, птахи заспівали Авторову арію.
 І її оку вдарило...
Вона побачила його розранені, надпилені дерева, відтяті наче руки гілки, випалені галявини, та жахливі  язви пластикового сміття. Всюди куди не глянь! Господи! Гострі скляні осколки блиснули  пронзаюче пекельною отрутою. Люди безтурботньо, безжально хто просто залишав, хто брезгливо ховав безліч пляшок, стаканів  одноразового посуду. Целофанові кульки здіймалися як привиди і насмішливо красувалися своєю пустотою, зачепалися на ніжних, молодих паростках, понівечених дерев.
 Він поділився з нею... Показав запльоване, загаджене своє озерце, яке люди колись називали озером Любові. Його теж болить. Позаторішними паводками змивав це. Змивав з себе з усім, з їхніми задоволеннями, хатами, і статками. Чорними, бурхливими гірськими потоками, виганяв непокірними ріками. Ридав затяжними сірими дощами.
- Прости...Прости...
Посиділи. Помовчали.
Повірив.
- А хто я? Що можу? Як в морі крапля!
- Але яка? морська...ненафтова, немазутна ж...
Відчула полегшення. Морський молодий пейзаж і Лісовий давній огортали її - солону краплю.
 Питання-гаки риболовні покриті іржою  ослабли на своїх тлінних шнурах. Відновлені сили додали рішучості, вилікувати, прибрати, очистити все як є,  понівеченні лісові язви від нариваючого сміття: за свої "знаки-гаки" глупої бездуховності.
 Закрила підсушені сонцем очі. Тільки тепер вони знову разом, знову стали цілим. І завтра вона прийде до Нього, Ліс це знає і буде чакати.