Равликова хвороба

Равликова хвороба - це коли пора ховати себе в означену равликову мушлю. В спиралевидну форму до зачаткового кільця. Це стається тоді, коли твоє чутливе тіло, ніжне і вразливе, невсилах вже утримувати будь-яку маску. Вона блякне, стає задушливою, не дає дихати. Руки слабнуть від тяжкої ноші, і ти залишаєшся оголеним один перед оточенням. Перед средовищем яке ...Та яке ж середовище? А таке як є. Середовище потребує маскараду, шоу, гри! І настає момент, коли тобі це вже не здається доречним. Ти не всилах усвідомлювати себе в ньому...себе в масці. Маски, хоч і твої, але вони вже не можуть зарадити. Ти мусиш вдихнути свіжого повітря через справжні ніздрі, а не через бутафорські.
 Ти стримуєш до остатку всій подих, бо страшно. Страшно вдихнути так, наче самими бронхами.
Твій чутливий ніс є інший, він довгий і тонкий, твої очі не такі, вони бачать не так, не в обмеженому градусному полі. Вони бачать інакше. Вони чутливіші. І тіло, шкіра...рецептори її мають іншу шкалу.  Маска захищала. Але дух проступає крізь розчинене і вже вільний.

  Ніс пробиває полотно, як у казкового героя, але ти не герой. Всі малюнки з реальними матеріальними благами - повного казану гарячої страви, залишають лише  незначні  подряпини на його чутливих рецепторах. Але запахи вареного мяса, чиєїсь вбитої маски, та розчленованого сталевими засобами тіла, ще довго переслідують, викликаючи тошноту і навіть судоми. Хочеться вирвати. Але воно всерівно залишиться в тобі, що б ти не робив.
 А далі ти вже знаєш...ти знаєш, що далі, що ЗА...
  Двері. Вони зачинені. Міцно на замок, дорогоцінним ключем. Ключ. А коли ти розумієш, що ключ десь є...то приходить і усвідомлення того, що з маскою він несумісний...
 Ти захищаєшся сміхом - " Дверей не потрібно!"
Чого ж стає так боляче? Невже без маски ти не зможеш?!  Чому серце розривається риданням?
А й спавді хіба це комусь так необхідно? Кому була потрібна смерть пророка? Навіщо помирав Мессія? А що тоді вже говорити про себе....Це вже дійсно, просто... смішно.
  Хтось заложив в тебе цю вибухівку. але поряд є і таймер....він тікає, б"ється в тобі поштовхами серця. Штовхає по жилах кров...
 Механізм чіткий, і детонує по різному . В кожного свої детонуючі "штучки". Буває так, що він взагалі не вибухає...а зітліває, розкладається.
 Дивно все це...
 Але твої інстинкти не витримують і ховають тебе в сірий смугастий хітин, що символічно чередує чорні і білі смужки в своєму загадковому малюнку.
Тепер, носата істото, сиди там . Сиди подовше. Видужуй.
 І тільки глухий стукіт сердечного детонатора тобі нагадує, що ти ще живий.
 В якийсь момент, коли сльозами вимито біль, стає вже все нереальним, а точніше таким... банальним. До того, що тобі вже байдуже. Це не твоя реальність. І ти, не те що покірно, швидше примеренно відкриваєш забрало, а потім скидаєш шолом, і всі захисні пансирі.
Ти - голий равлик. Ти віддаєш цьому світові себе таким як є...як на мясо. Може хтось вкине його собі в казан і повісить над розпеченим вугіллям. Але ти не жертва. Хтось збоку голосом друга кричить і навіть осуджує тебе, називаючи це слабкістю. Дурістю. Недоречністю.
  На якийсь момент тобі здається, що хтось же, так само, вимушений вдихнути. І що повітря у вас дуже схоже. А може і одне, теж саме? І замість обережності, обачності притаманної слизьким слимакам, ти нестримно, різко вдихаєш.
 Вібрації, спочатку, зривають всі струни одночасно, а згодом переливаються в тонкі аккорди. Звучить прекрасна музика! Ти пізнаєш! Це ж твій Реквієм! Музика наповнює тебе рухливим танцем, і ти, кружляючи розпускаєш свої зажаті не в кулаки долоні, віддаєшся всіма органами чуття. На мить зриваєшся, аби полетіти. Летиш на зустріч міліонів яскравих фотонів, впитуєш в себе найтонкіші, найдрібніші частинки Всесвіту.
Може цей політ діється секунди, але скільки ти осягаєш! Як же це все потім умістити під маску? Як втиснути це нове тіло в тісну мушлю, щоб не відсікати ? Не відсікати шматки свого світу, своєї душі?
  Ти повертаєшся до місця зустрічі... до місця розлуки...