Художнику нiхто не пише...

По тихому звуку за стіною Ольга Микитівна зрозуміла що син вже прокинувся. Мати подивилася на годинник. Двадцять хвилин
на шосту. Щось раненько сьогодні. Почулося легке шарудіння, щось
глухо впало. Творить ... горе лукове...
А Тимофій вже видавлював на палітру фарби. Йому приснився
дивний сон. Він завмер на мить над палітрою, вагаючись, але все та-
ки видавив ще одного черв’ячка з тюбика цинкових білил. Швидко
наніс контури пензлем і понісся, ніби на п’яти насідали вовки. Перед
очима буяли фарби: лимонна, ультрамаринова, кармінна. Робота
так захопила, що він перестав помічати час. Ніщо не існувало -
лише те що марилося, лише те що бачив уві сні...
Зітхнув.
Ніби впав у буденність.
Подивився на черговий шедевр, примруживши очі. Не те, знов не те. Але композиція жила своїм таємничим життям. І Тимофію було
дивно, що це написав він. Здавалося, що цю картинку щойно спустили перед його очі. Але ж ні, його дихання ще мало ознаки опіумного отруєння що називається творчістю.
Ти куди? - строго спитала мати.
До Мишка.
Знову просидиш до ночі ? У людей діти як діти... Кран тече в 
кухні, сміття вже засмерділось. А  твоя черга, коли  винесеш?
Тримаючи в одній руці картину, другою рукою прийняв сміття.
- І шо той Мишко понімає в живописі? - голос матері перебило зачиненими дверима.
         - У-у, прикольно, - прокоментував Мишко, лузаючи насіння. Він хреново розбирався в живописі. - Де ти знайшов таку тьолку?
          - Наснилася...
- То ж я дивлюсь, що в неї ноги не звідтудова ростуть. Це так за-
думано, да? А шо означає це місиво з чорного і білого кольору? Ти
що не міг взяти якийсь рожевий...
Не міг... - кліпає очима Тимко.
Відірваний ти від життя, Тіма. Скільки тобі, скоро тридцят-
ник, а ти фігньою страждаєш. Хіба можна зараз прожити малюван-
ням. Йшов би краще вагони розгружати...
У Тимофія зле обличчя. Але він стримується.
Ітернет є?
Мишко по-царські махнув рукою і посунувся на запльованому
насінням дивані.
Серце Тимофія калатає. Але електронна скринька порожня. На-
віть спаму немає. А на виставці було “ Залиште емейл. Я купив би у
вас картину ”. Чого так довго вагаються люди з грошима!.. Чому не підтримати художника, поки він живий? Не на ікру, не на дачу біля моря... Чому не даєте йому хоча б б у т и ?
То я вже піду? - зітхає Тимофій.
Як захочеш. Картинку свою не забудь.
Тимко стояв перед власними облізлими дверима. Десь тоск-
но нявчав кіт. В животі голосно забурчало. Чоловк тихо повернув
ключа в шпарині.
Тепер він опинився перед дверима холодильника. Знову доведеться вдатися до деверсії. Світло в кінці тунелю, а перед ним масло, кастрюлька з борщем, рожевий окрайчик ковбаси-варенки...
Поклав.
Від несподіванки Тимофій підстрибнув і впустив масло.
Ти це в холодильника не клав. То й не бери. Будеш брати -
вижену з дому. Сердись, сердись, може совість в тобі проснеться.
Скільки ж можна сидіти на шиї у матері?..
Втягнувши голову в плечі, художник просочується у свою
кімнату. А там на все вікно — заграва вечірнього сонця. Пурпуро-
вий, бірюзовий,оранжевий, чорний. Він завмирає, всотуючи ті ко-
льори. Коли будуть фарби, намалює. Чи то від краси, чи то від бурчання в животі, на очі Тимофія навертаються сльози. Якби можна
було жити однією красою... Обережно відсовує на столі палітру та
два напівпорожні тюбики. Білила цинкові та сажа газова.
Наливає води з пластикової пляшки в літрову кружку, занурює
туди кип’ятильника. Порпається в кишенях пальто і видобуває аж з
підкладки три волоські горіхи. Дарунок осені. Зелений чай , сутінки
і надія на листа.В грудях так само поволі сутеніє.
Тимофій нарешті знімає пальто. Не вмикаюси світла і не роздя-
гаючись, вкривається  пледом. Згортається клубком. Десь так само
тоскно виє кіт. За стіною тихо хлипає від жалості мати. Заснути.
Спати, щоб бачити сни.
Бачити сни, щоб малювати...
                8 червня 2012,
                Січеслав