отрывки из книги воспоминаний о Василе Симоненко р

                УРИВКИ З КНИГИ СПОГАДІВ ПРО ВАСИЛЯ СИМОНЕНКА
«КРІЗЬ БОЛОТНУ ТИШУ – ДО ВЕСНЯНОГО ГРОМУ». – К.: Смолоскип, 2001. – 124 с.

(автор -   Станіслав Якимович Буряченко)   
Текст з книги (стор. 81 – 101) набирала донька автора Світлана Бєляєва               

                Нехай серця
не знають супокою.
                Василь Симоненко
У ПОЛОНІ ЧАСУ

Вірно кажуть, що долю людини, її характер, її поривання визначають, в основному, три вирішальних фактори: час, суспільство. Батьківщина. Саме вони якнайразючіше позначились на формуванні Василя Симоненка як людини і поета.
Від свого народу, від рідної України отримав він у спадок оту сором’язливість і скромність у поводженні з близькими й незнайомими людьми, прямоту і сердечність у спілкуванні, гнів і ненависть до всілякої погані, до високопоставлених чинуш і вождів, які випліскував у свої вірші.
Симоненко приїхав в університет з села Біївці, що на Полтавщині. Ми знали, що він закінчив школу з золотою медаллю, що серед хлопців тих часів було рідкістю. А якщо згадати, що з дитинства жив без батька, ходив у школу в сусіднє село Єнківці і Тарандинці, то можна собі уявити, як йому було важко досягнути цього. З перших днів навчання в університеті ми всі помітили, що він справді людина, як кажуть, неординарна. Він навіть не дозволяв собі «серйозно закохуватись», бо швидко зрозумів, що любов заважає не тільки заради майбутнього шматка хліба, а перш за все, щоб зрозуміти те, що твориться в Україні і в усьому тодішньому Радянському Союзі. З бібліотеки «не вилазив», перечитав гори літератури і по закінченні університету мав енциклопедичні знання. Якби він не став поетом і журналістом, то став би науковцем.
Окрім студентів-китайців (а тоді ще не було розбито глека між СРСР і Китаєм), котрі мешкали тоді в окремому гуртожитку в більш пристойних умовах, та киян, решта жила у примітивно пристосованому для цього гуртожитку № 2 на Солом’янці. Усі привілеї там обмежувались наявністю металевих ліжок із пружинними сітками і ватяними матрацами, кількох тумбочок, спільної кухні й туалету, а також тісної «ленінської кімнати».
У нашій кімнаті, крім семи «законних» мешканців, «зайцем» жив ще один студент Микола Кіпоренко (у майбутньому головний редактор однієї з республіканських комсомольських газет). За два-три дні до стипендії він розпочинав чергове вимушене голодування. Щоб не хотілося їсти, спав (лекції, звичайно, не відвідував), періодично посьорбував воду з чайника.
Найбільшим святом були дні, коли хтось привозив з доку торбу з харчами.
У мене залишились деякі записнички-щоденники тих часів, яким я довіряв часом свої думки і, отже, вправлявся в красномовності.
Ось що занотував я у записнику 27 березня 1956 року після розмови з Василем на болючі тоді теми дня. Саме тоді нас ознайомили з листом ЦК КПРС про культ особи Сталіна. Читали його в актовому залі університету. Наводжу текст запису дослівно.
«В. Симоненко: «Коли разом з нами жив Ман-он (мається на увазі «сексот», що жив в одній кімнаті з Василем), він часто включав приймача і ловив «Голос Америки». Перевіряв нашу лояльність. Ми слухали…мовчки. Раз тільки, коли була передача про «велике переселення народів», я сказав, що доля істини, мабуть, в цьому є, що проти нічого не попишеш. Мак-он на це сказав: «Да-а, неподготовленный товарищ может попасться на удочку их пропаганды и поверить их россказням».
Крім того, Мак-он часто чув мої висловлювання про нашу літературу і ще багато про що (не все ж мовчити, трясця його матері) і доніс полковнику Єлізарову (начальник військової кафедри). Той викликав мене. Я вдмовляюсь від своїх слів. Кажу, що нічого подібного не казав, що це наклеп. Єлізаров вислухав мене. А потім говорить, що, може, я й казав, але він нічого робити не буде. Застеріг тільки, щоб не давав волі язику і все. Я пішов.
Підлий тип цей Мак-он. Такі скрізь прилаштовуються. Там підмажуть, там продадуть, а тут обіллють брудом. Рідного батька здадуть».
Що ж, розвиток подій розставив усі крапки над «і» і довів справедливість тогочасних Василевих суджень і оцінок. Він, до речі, якось інстинктивно відчував у людях нещирість і підступність.
Недарма дехто жартома прозивав його детектором брехні через його вражаючу чутливість на усе чужорідне.
Гадаю, цілком зрозуміло, чому я не називаю повністю прізвищ згаданих осіб. Просто вони не варті такої честі, що увійти в історію життя такої чистої душею людини, як Василь Симоненко.
Щоб зберегти хоча б деяку хронологічну послідовність у моїх розповідях, наведу ще кілька нотаток з наступних наших з ним розмов.
«12 квітня 1956 р.
Василь Симоненко під час розмови про літературу сказав, що «у нас зараз фактично дуже мало справжніх письменників. Більшість з тих трьох тисяч членів Спілки пишуть таку «муть», що від неї тошно стає. Як від нової пісні про цілину, яку вчора почув по радіо.
За кордоном, навпаки. Стільки талановитих письменників, а ми про них часто нічого не знаємо. Наших же всіх талановитих письменників знищив Сталін. Начебто близько 900 лише на Україні угробив. Онукам своїм розказуватиму, що жив при «монархії» Сталіна».
На жаль, не дожив він до онуків…
(стор. 81-83). Далі буде.