Далеко

               
   Він…. Так багато було у ньому і водночас нічого. Ним захоплювалися практично всі  і ці ж всі прагнули мати його  обов’язково в якості друга в соціальних мережах. Яскраві фото з рекламних акцій та глянцевих журналів. Здавалося він був наскрізь пронизаний дорогим парфумом і і їв ледь не дієтичні марципани щодня. Усмішка не сходила з його обличчя, а у світлі софітів він позував так немов там і родився. Що скажеш? Зірка! Зірка школи, університету та і міста…
   Його звали Анкіз. Дивне ім’я чи то промоушин його батьків дав йому путівку у майбутнє. І уже восени його направляли у престижний заклад за кордон. Він мав стати одним з небагатьох студентів з України яким пощастило провчитися цілий семестр у відомому Європейському  Університеті. В останні дні літа Анкіз не відмовляв собі у свободі, насолоджуючись то одним то іншим середовищем у нічних клубах столиці. Тим паче у нього було багато друзів з якими він мав попрощатися по-нашому. Та прийшов час відльоту. Десять студентів з різних куточків  України разом зі своїми сім’ями збиралися сьогодні в аеропорту «Бориспіль», аби перегорнути якусь нову сторінку у їхньому житті. Жоден з них не знав що на них чекає там у суворій Європі, але кожен з них малював яскраві плани на найближчі два місяці.
   Знайомитися українці почали ще в літаку. Такі собі успішні діти успішних батьків, кожен з яких мав за плечима не один переліт через Атлантику і безліч подорожей літаками, паромами та потягами і була…. вона. Кучерява дівчинка з курносим носиком і блакитними до прозорості очима. ЇЇ багажні валізи не були куплені у дорогих бутіках, а штани через свою дещо відгодовану фігуру за літо вона соромилася одягати. Маруся. Так її кликали у її рідному селі, так її величала мамаі тато, проводжаючи у Чернівцях на вокзалі. І лише тут у офіційній обстановці кам’яної столиці всі величали її Марією. Ця подорож була мрією усіх її дев’ятнадцяти років, двох років навчання у університеті, вистраждана недоспаними ночами за конспектами, цілою горою презентацій та безлічі олімпіад. Тепер вона вперше летить у небі. Скільки вона про це читала, скільки уявляла, а тепер це як у казці і доки всі знайомилися – вона розглядала хмаринки і думала якби то було гарно показати це все її рідній матусі, адже вона теж любить небо.
   Скоро земля почала наближатися і вони сіли. Шасі проспівало свою останню партію і салон літака дружно заплескав у долоні. Їх зустріли, чемно допомагаючи їм із сумками, відвезли до студентського гуртожитку, перша ознайомча бесіда з їхнім теперішнім керівником української групи. Так усього було багато, і Марусі хотіло записати то все на плівку, вона смакувала кожне вимовлене англійське слово і стиха раділа. Анкіз же взяв на себе право старости групи, адже він мав бути зіркою і тут, його особиста анкета була чи не найдовшою зі списком його захоплень та досягнень. Було вирішено розселити їх задля зменшення контакту у одному мовному середовищі. І ви запитаєте, чому в історії про десятьох я акцентую увагу на двох, а тому що і Анкіз і Маруся були студентами напрямку міжнародної відносин і їх за іронією долі поселили поряд. Перший місяць було тяжко навіть Анкізу, який звик досягати багато чого за допомогою своїх дипломатичних переговорів. Та звикшись з обставинами та інтернаціональними сусідами вони продовжували своє навчання. Анкіз починав ранок з пробіжки, а Маруся ледь відкривши очі після ночі з конспектом поповнювала свій мозок енергією шоколаду. Інколи здавалося це був її єдиний друг. Шоколад розумів усе і допомагав їй вчитися. Ввечері чи на вихідні Анкіз проводив вечори зі красунями студентками на лавках у парку чи на дискотеках університету, а Маруся  смакувала черговий варіант смачних європейських шоколадок, поглинаючи заразом класику світової літератури в оригіналі. Анкіз ставав все відомішим в колі студентів, а Маруся в колі викладачів та дослідників.
    Минав уже третій місяць їх навчання, українських студентів поважали і знали мало не кожен у їх відділені чи й в університеті в цілому. Було оголошено конкурс проектів на отримання гранту міста по впровадженню нових ідей, які могли б покращити майбутнє, мінімально  використовуючи при цьому фінанси. Вимогою до проектів було науковість і модерновість. Варто було не лише запропонувати дещо нове, а й презентувати його у формі сучасної якісної реклами.
     Багатьох зацікавив даний проект, але етапів було три. На кожному з яких журі було достатньо суворим. Анкізу потрібна була ця перемога для престижу його особистості, та й заразом то була можливість залишитися навчатися тут, мати додаткові немалі гроші, чи то взагалі купити собі омріяну автівку. У нього уже були ідеї стосовно мультимедійного представлення. Але йому був потрібен той другий – тінь, яка могла б зробити якісно усю паперову роботу і яка могла б копирсатися в книгах, допоки він продовжуватиме насолоджуватися життям. І нічого кращого окрім того аби взяти собі у партнери Марію він не знайшов. Для дівчини то був шок. Вона знала, що працювати над проектом варто в парах чи групах, але те, що вона працюватиме з найвідомішим та найуспішнішим хлопцем на потоці Марія і подумати не могла.
    Час ішов. Вони, а точніше кропітка робота Марусі  пройшла 2 етапи, за 2 тижні мав бути останній – вирішальний. Лише 4 проекти дійшло до фіналу. Але саме тут і треба було дати те, чого дівчина за браку досвіду та можливостей зробити не могла. Це розумів і Анкіз, але до того вони зустрічалися для роботи лише конкретно перед презентацію, коли Маруся похапцем пояснювала йому ідею і він зі своєю голлівудською усмішкою ї представляв. Вона ж могла робити будь-що, але такого ораторського дару як він вона не мала. Вирішено було зробити проект та реалізацію новітньої течії перспективних політиків з периферії. Та зробити це у величезному мільйоннику було важко. Повертатися на Україну заради цього не можливо. І за безліччю ідей Анкіз і Маруся зайшли в глухий кут. Вони сиділи в холі гуртожитку в п’ятницю, доки решта веселилися на дискотеці та копирсалися одночасно в пресі, власних ноутбуках, всесвітній мережі та головах. Хлопчина розумів, що вперше гратиме рекламуючи не себе, а цю дівчинку. Адже вона саме є тим самоцвітом околиці. Яка має гарну освіту і вміє працювати, але її дитинство було кардинально іншим, ніж у його кам’яних джунглях.
    «А у тебе не має ніякого відео з твого дитинства?». – з надією запитав Анкіз на що Марія засміялася, аргументуючи це тим, що у них і до сих пір нема камери, але є поодинокі відео з весіль та хрестин родичів. Та вони нажаль залишились на Батьківщині. Здавалося уже була ідея, та не був перед цим величезний шлагбаум у часі та відстані. Відповіді не було в жодного із них.  І вони пішли спати.
    Марусю розбудив стукіт і двері. Вона була здивована, хто б міг її тривожити сьогодні у такий бажаний вихідний. То був  Анкіз. Зібраний для ранкової пробіжки він силою змусив її одягти кросівки і помчати з ним.
   «Тобі просто варто навчитися говорити і  танцювати чи співати. Відео ми дістанемо, якщо твої рідні згодні нам його передати. Мої друзі заберуть, відформатують і відішлють нам мережею. Я вже написав пісню для ролика.  Сьогодні мені не спалося. І...., - кинувши оком на дівчину додав, - за ці дні тобі варто схуднути.»
   Маруся від несподіванки зупинилася. Чого б це раптом вона має худнути за чиїмось бажанням?  Хоча насправді вона давно вже хотіла то зробити. Звичайно вона показала своє обурення, але не пішла купувати шоколад того дня.
   За два дні вони мали отримати копії відео з дитинства Марії, життя її села, вони мали зробити відео і теперішньої її. – здібної студентки, яка має безліч хобі і яка спроможна досягти багато чого у політиці. Кожен ранок вони починали удвох пробіжкою на яку Марія виходила ледь не зі сльозами, бігаючи додивляючись нічне сновидіння, разом писали промови, записували і редагували відео, ставили голос та вимову, корегували рекламний вигляд їхнього проекту. Разом снідали і обідали, і вечеряли. Займались танцями і співали різноманітні варіанти пісні до їх рекламного ролику. Залишалися лічені дні і незакінчене відео. Воно не буде подаватися на розгляд – його презентуватимуть вживу, а потім голосуватимуть.  Обоє молодих людей самі не помітили того як перестали спілкуватися з іншими, обмеживши своє коло лише своїм скромним товариством. Марійка вечорами співала Анкізу українських пісень під великим дубом у скверику їх гуртожитку, а він приносив для тих вечорів корзину з фруктами, аби підняти Марійці настрій і допомогти їй забути про шоколад і сувору дієту.
   І якось, втомившись після чергового дня навчання та підготовки до проекту, вони зустрілися знову під тим дубом. Анкіз дістав термос із чаєм, випивши смачної англійської рідини, вони сіли черговий раз переглядати повністю змонтоване відео до ролику. Сміялися, згадуючи курйози під час зйомок, жартували над іноземцями, які потрапляли в кадр, сміялися з власних голосів і стиха посміхалися, коли переглядали кадри з України На тих кадрах була Марійкина мама, бабуся, дідусь і тато. Як же їй хотілося показати їм це відео, аби вони потішилися за свою донечку, щось кольнуло зліва у Марусі і потекла сльоза. Вона відвернула голову вбік, намагаючись залишитися непоміченою, та їй того не вдалося. Рука Анкіза потяглася до її руки. Марійка відсахнулася. Дивно було те відчуття, але той дотик був такий рідний, немов мамин. Вона повернула голову до хлопця і  подивилася на нього прозорістю своїх блакитних очей і цей вечірній час ліхтарів. Він обійняв її нічого не запитуючи, можливо йому було все одно, а можливо він так само сумував за родиною.
    Анкіз прокинувся на світанні. Йому уже не спалося. Потрібно було виглядати сьогодні на всі 100, а для цього потрібен час. Сьогодні він покаже усім цим невдахам, що значить Україна. Сьогодні він представить свій проект новітнього політика. І якось дивно йому почувалось те, що він був щасливим від того, що він був творцем в певній мірі цього проекту і водночас і він і не він був у центрі уваги. Цим хотілося хизуватися більше, ніж мабуть усіма своїми досягненнями разом узятими. Він ще раз поглянув у люстро, подарувавши самому собі усмішку і пішов до неї. До його  першого проекту. Його певного роду творіння, адже дівчинка справді змінилася. Але він ніби нічого і не міняв, просто дещо поміняв місцями.
   Він стукав, а двері ніхто не відчиняв. Мабуть спить. От ледаще сонько. Анкіз відкрив двері. Але не знайшов її в кімнаті. Дівчата сказали, що вона уже побігла. Це здивувало його. Він підтюпцем порухав по знайомому маршруту і побачив Марусю біля річки. Вона сиділа схиливши голову на коліна і накривши сама себе руками. Це справляло негативне враження. Жартуючи хлопчина підійшов, привітався, що, мовляв, чого це вона розсілася сьогодні в такий день. Маруся ж підняла на нього свої великі червоні заплакані очі.
Посипалися питання, схлипування, розірвані плачем навпіл слова. Сьогодні вночі подзвонила тітка. Сказала, що мама і тато повертаючись з міста потрапили у автокатастрофу. Стан важкий. Цілком можлива смерть. Здавалося, що все перекреслило ся, за кілька годин вони мають бути там у залі разом з усіма. Вони зробили дійсно багато. Але речі про це і не могло йти. Анкіз розумів , що то безглуздо тиснути на неї, на ще вчора сталеву студентку, яка не могла стримати на разі сліз.
   «Обійми мене так як вчора». – прошепотіла ледь чутно Марія. Хлопчина миттю то зробив, просидівши з нею певно з годину часу, годинник, вірний слуга якого працював сьогодні супроти них.
   «Я зроблю все сам. Я мало що тобі допомагав. То не чесно, що я візьму авторство на себе. Але я представлю проект. А ти ходи поспи. Слізьми ти ж не зарадиш горю». – намагався взяти у руки керівництво Анкіз. Він провів подругу до кімнати і помчав переглядати усі матеріали. Він чимало знав про відео, він прекрасно знав промову, якої вчив Марію усі тижні підготовки, але у всю матеріально-законодавчу базу хлопчина не заглиблювався. Тепер за  браком часу він мав то зробити похапцем. Перегортаючи сторінка за сторінкою матеріали він дивувався наскільки глибоко, наскільки глобально і водночас суттєво мислить Марія. Зачитавшись Анкіз не помітив як сплинув час. Ось-ось мав починатися останній етап конкурсу на грант. Він просто увірвався у залу, яка була переповнена людьми. Багато хто запитував його про Марію, доки він крокував до свого місця. Підійшли представники преси, попросили прокоментувати власні шанси на перемогу, на що вічно самовпевнений Анкіз знизав плечима і посміхнувся, додавши, що головне аби усі були щасливі та здорові, а те хто переможе – не головне.
     Він виступав останнім. Прекрасні проекти про екологічний захист промислових міст, про можливості побудови нової схеми доріг для багатомільйонних міст, про подолання пропусків у навчальних закладах здавалися кращими один від одного. Заслухавшись, Анкіз навіть забув перечитувати власні матеріали. Та прийшла його черга. Усі попередні його суперники боролися з чимось суспільний, а він не боровся. Він мав показати усім присутнім новий тип політика – людини здатної змінювати світ навколо. Так як вона змінила його. Пухкенька дівчинка з кучерявим волоссям та дзеркально-блакитними очима. Він увімкнув відео і почав свою презентацію абсолютно не торкаючись накиданого плану, говорило само його єство. Він не задумувався над тим наскільки престижними є його слова, наскільки сучасними та модними, як багато новітніх термінів там. Він просто говорив про неї. І так захопився, що не помітив, що вона стояла біля нього. У чорній суворій сукні, без зайвих прикрас і ледь помітним діловим мейк-апом. Затихнувши, аби присутні послухали ролик він побачив її. Усмішка – щира і невимушена осяяла його обличчя. Далі продовжила вона. Марія говорила вперше так впевнено та таку велику аудиторію. Її промова була чіткою, гарно відпрацьованою та відточеною попередньо. Вона говорила про плани, які можна було б здійснити у цьому навчальному закладі та й у цілому місті. Присутні дивувалися з легкості та невимушеності її пропозицій. По закінченню промови публіка вибухнула оплесками. Вони зійшли з трибуни. Уже без прохань Анкіз обійняв своє творіння чи то свого вчителя, вони обмінялись поцілунками у щічки, а вона обійняла його. Тепер їм було байдуже на результат, вони отримали те, що й не сподівалися отримати у даному університеті. Доки судді вирішували долю кожного з проектів присутнім запропонували фуршет. Було багато студентів. Наші герої зустріли й інших українців, які дивувалися дивовижним перетворенням Марії та їх блискучим виступом.
    Врешті вирок винесено. Західну публіку з рахунком п’ять із шести суддів взяли українці. Радості не було меж як і у самих учасників, так і решти студентів, адже усім уже давно полюбилися наших двоє. Мер міста пообіцяв підняти питання молодих політиків на рівні їхнього міста на рівні парламенту і нагородив переможців рівновеликою грошовою премією та високою стипендією до кінця навчання в даному семестрі.
    Марійка уже знала куди мали піти усі ті її гроші. Батька більше не було. А на лікування мами та і на самі поминки потрібно було багато. Замість святкування вона поспішила на пошту. З нею пішов і Анкіз. Оформляючи документи для пересилки коштів Анкіз поставив свій номер рахунку. Дівчина здивовано подивилась на нього.
   «Так. Бери. Ти дала мені набагато більше, ніж це. Я ще зароблю собі на авто. А ти залиш собі. Вони тобі знадобляться.», - вона чмокнула його у щоку і вписала номер його рахунку.
   Останні два місяці на чужині вони провели разом – як найзірковіша та найуспішніша пара університету суворої древньої Європи. В взимку їх холодними обіймами зустрічала в аеропорту Україна. Водій чекав Анкіза на сімейному чорному BMW.  Анкіз запропонував зайти в гості на горнятко кави, аби зігрітися. Маруся погодилася, бо шлях до її рідного села на Чернівщині ще був далеким. За кавою на смачною українською вечерею Анкіз представив Марію як свою наречену, дівчина скромно посміхнулась, а господиня дому на на вухо шепнула  сину: «Я була впевнена, що хтось нормальний у тебе все ж таки буде.»
    Далі вони поїдуть на далеку Чернівщину, покуштують смачної різдвяної куті. Влітку вони одружаться і будут вчитися далі. На них чекає безліч перешкод на шляху до великого майбутнього, але вони вдвох здатні то все подолати, та то вже інша історія з іншими героями…

23.06.2012.