Ворон и Наталка. На украинском языке

Блукаючи кладовищем, я зустріла Ворона. Ні, воронів у таких місцях вдосталь, але то був Ворон! Розміром із собаку, чорний, мов найглибший колодязь, гордий, наче не птиця, що падаль збирає, а якийсь лебідь чи то павич. Я, як побачила його, одразу зрозуміла, що щось тут не чисте. І нехай я й сама не зовсім нормальна: броджу по кладовищу, коли усі рідні живі, роблю то поночі і не маю для того ніякої цілі. Важко пояснити, але я просто гуляю. Думаю. Приймаю рішення. Прислуховуюся до шурхоту плащів привидів і заспокоююсь. О, ви ж знаєте, що усі привиди у плащах? Майже прозорих, але все ж таки помітних навіть туманної, як оця, ночі. Душі, тіла яких давно вже згнили, не хотять, аби бачили їх знівеченні обличчя та кістляві руки, але вони бажають бути помітними. Тому на них плащі. Ну, ото я таке собі пояснення придумала.

Колись спиталася у сторожа, чи бачить він те, що бачу я? Він знизав плечима: «Усі бачать те, що хтять». Дивна відповідь. Я не хотіла бачити ні привидів, ні їх плащів. Але ж бачила і бачу щоразу, коли приходжу сюди. Не можу не бачити.

І хтось інший, вгледівши Ворона, подумав би, що то черговий привид. Але на ньому не було плащу! І тому я й на хвильку не сумнівалася – то справжній, живий, але… не чистий Ворон. Не чистий не у плані, що від нього смерділо. Ні, ворони вони такі акуратисти, що нам, людям, до них ще митися, шкребтися й вичісуватися. І то був такий само охайний Ворон, як і усі його брати й сестри. Дуже охайний. Навіть занадто. Та не чистий. Бо не від світу цього. Точно вам кажу – не від цього!

Він дивився на мене. Знаю, хоча очі, великі такі, наче ґудзики на пальті моєї мами, ще й більші, були закриті. Але я відчувала, що Ворон дивиться через повіки. Я підійшла ближче – він не ворухнувся. Ще крок – сидить. А сидів він на хресті. Старому, такому, що й не прочитати, як не намагайся, хто там під ним і коли похований. На кладовищі повно гарних пам’ятників, а Ворон чомусь обрав гнилий, забутий усіма хрест.

- А тобі яке діло? – раптом мовив він роздратовано.

Я завмерла, як вкопана, хоча таке порівняння у місці, де спочили мерці, мабуть, не доречне.

- Доречне, - луною повторив за мною Ворон.

Він читав мої думки і це мені геть не подобалося. Нехай дивний великий птах, нехай на кладовищі, нехай на хресті і розмовляє. Але яке він має право читати мої думки?

- А яке ти маєш право вештатися тут ночами й заважати?

- Кому заважати? – запитала я, мимоволі втягуючись у цю гру.

- Тим, кого ти називаєш привидами у плащах.

- Та хіба я…

- Так, - відповідає Ворон, не встигла я навіть закінчити думку. – Не ходи сюди більше. Років 40 у тебе в запасі точно є. Ще нагуляєшся тут, часу вистачить усі думки передумати. А поки йди. Живи. Радій. Матір слухай, заміж вийди, дітей народи. І нікому більше не ляпай про плащі! Ти не мала того бачити.

- А про тебе? – чомусь питаю я.

- А про мене можна – ніхто все одно не повірить у ворона розміром з собаку. Скажуть, що дурна. Тобі воно треба?

Хитаю головою – ні.

- Отож бо й воно. Йди.

- Так просто? – здивувалася.

- А що ти хотіла, аби я здійнявся з хреста, затулив тебе чорними крилами, скочив на шию й кров висмоктав? Того було б досить, аби ти всцялася від страху і дременула?

- Та я… я, - почитаю заїкатися, - І так можу. Не треба.

Повернулася, пішла. Та не втрималася і за крок обернулася. Ворон сидів, наче мене й не було – очі заплющені, кігті на лапах впиваються у дерев’яний хрест.

- Чого тобі? – навіть не розплющив очі, по голосу чула – невдоволений.

- Хто ти такий?

Мовчав. А я чогось така смілива стала, сама себе впізнати не могла. Усе, геть усе хотілося знати.

- Відповідай. Я не піду. Серйозно, не піду, поки не скажеш.

- Прийде час – сама взнаєш.

- Я зара хочу, - вередувала.

- Дурна ти. Ой, дурна, дівко.

- У мене ім’я є.

- Наталка. Знаю, - зітхнув Ворон.

- А тебе як звуть? – спробувала підійти з іншого боку, раптом спрацювало б.

- Тобі моє ім’я нічо не скаже.

- А що скаже?

- Та досить! – вибухнув Ворон. – Ти хіба не чула мене? Йди і не повертайся! Надто часто сюди ходиш і багато-багато думаєш… про життя. А тим, хто тут, таке не подобається. Твої дріб’язкові проблеми, перший поцілунок, хлопці з фільмів. Хіба ти не розумієш – тут за таке життя готові відати! Але життя не можуть… тільки смерть.

- А я про хлопців із фільмів і не думала ніколи!

- Ой, мовчи. Бред Піт у твоїй голові займає більше місця, ніч вступ до вузу. До речі, якщо не почнеш готуватися – провалиш.

- Знаю.

- Іди і готуйся!

- Та ти не відповів!

- Яке ти вередливе, Наталко. Вся в діда.

- Що? Ти знаєш мого діда? – здивувалася, бо обидва мої діди у той час спокійно спали по своїх хатах.

- А ти думаєш, хто отут? – вказав Ворон дзьобом на хрест, на якому сидів. – Дід твій, пра-пра-якийсь-там. Ото він мене й відіслав до тебе, та не попередив, що ти така вперта.

- Тепер я точно нікуди не піду! Розповідай!

- А що розповідати? Є тут деякі, котрим ти очі намозолила. Думають-гадають, як з тобою помінятися.

- Чим?

- А що у тебе є?

Ото важке запитання. А що, дійсно, у мене було? Нічого. Тільки-но хотіла вимовити це у голос – Ворон знов випередив.

- Помиляєшся, дівко. У тебе є дещо дуже цінне, - Ворон, наче актор у театрі, витримав красномовну паузу і продовжив:  – Життя. У тебе є життя. А в них, я ж казав, лишень смерть. Второпала, у чому сенс обміну?

- Ні.

- Ох… як-то з тобою тяжко. Добре, слухай уважно. Ті, хто у плащах, вони вже давно й безнадійно мертві.

- Ото здивував. Я й сама таке знаю.

- Тіки не треба мене підколюватися, а то полечу – сама викручуватися будеш. Вони ж, глянь, підступають, оточують, аби не я – давно накинулися б.

Я обернулося і дійсно – біло-прозорих плащів довкола було вже з десятка зо два, ще й з усіх боків кладовища підтягувалися і підтягувалися інші. Мені стало моторошно. І якось розхотілося чути продовження пояснень Ворона – я нічо не зрозуміла, але то було вже байдуже.

- Ага, тепер мусиш дослухати! Тепер не відпустять так просто, – сказав, як відрізав, Ворон. – Ти думаєш, чому їх бачиш, а інші - ні?

- Інші  - ні?

- Ніхто не бачить той світ, поки не ступає на його поріг. Ти на порозі, Наталко! Доходилася і додражнилася. Вони усі хотять твоє життя. І варто зараз комусь з них наблизитися й накинути свій плащ, як ти ото кажеш, біло-прозорий, тобі на плечі – все, прощавай.

- Та такого не може бути!

- А привиди у плащах, а Ворон, який з тобою розмовляє – то дрібнички, так?

- Ні, але…

- Коротше. Тіки з поваги до твого дідуся, який там…

- Де «там»?

- Та шо ти усе перебиваєш… навіть у такий момент? Неважливо де. Там! Він багато що доброго зробив, ото його там і поважають. І я, поперед усіх, поважаю. Тому тут і теревеню із тобою півночі.

- І що мені тепер робити? – озирнулася й побачила, що коло плащів стало ще тіснише. 

- Тікай, - утомлено відказав Ворон.

- Та як? Вони ж… а я ж… я не прорвуся. Хтось точно встигне накрити мене тим клятим біло-прозорим плащем! – більш не стало сил стримуватися, почала репетувати.

- Ну… є ще один вихід.

- Чекати світанку? Як у фільмах? Вони щезнуть?

- Та ні. Ото таке дурне говориш. Нікуди вони не щезнуть, тіки непомітними стануть.

- То вихід який?

Аби Ворон був у сорочці чи светрі, я б вхопила його за грудки й витрясла відповідь - надто надовго він задумався. А привиди все підступали й підступали.

- Лягай, - вршеті сказав, ліниво, через силу, наче позику зробив.

- Куди?

Простежила за поглядом Ворона й розуміла, що вказує він на могилу діда.

- І що?

- Що-що? – нервав Ворон, - Я накрию тебе своїми крилами. Вони подумають, що ти щезла і…

- А що… вони такі тупі?

- Не тупі, але, побачиш, й не особливо розумні. Як і люди. То ж накрию, а ти, головне, не рухайся, щоб не сталося. Коли вони розійдуться, я відпущу тебе й підеш на усі чотири сторони. Зрозуміла?

- Давай, накривай!

Я лягла на сиру землю, здригнулася від холоду, але терпіла, бо треба, бо від того залежало моє життя... чи... моя смерть.

- Ні, обличчям до могили, - буркнув Ворон.

Повернулася, вдихнула дивний аромат з присмаком трави, гниття й, певно, земляних черв’яків. Було бридко.

- Терпи! – читав мої думки Ворон.

Аж раптом я почула якийсь шурхіт, ще хвилька – і щось холодне, холодніше за землю, накрило усе моє тіло.

- А я тобі казав – йди. Сама не схотіла. Сама, - заспокійливим голосом промовив Ворон, і від тих дивних слів так легко на душі стало, хоча тіло лихоманило. Я полетіла… чи попливла… чи просто заснула. Я перестала відчувати холод і те, що мене їм накривало. Тільки чула, наче хто замовляв: «Сама… сама… сама своє життя… а я тобі смерть… міняймося… міняймося?». «Так» - вимовила чи то у голос, чи то подумки. Ох, як же добре, як легко і спокійно. Так. Так!



- Боже, яка молода! – відказала бабуся, що тільки-но, ще й сльози не висохли, поверталася від могилки сина.

- Молода, - зітхнув сторож, кидаючи погляд на листок, що тріпотів від вітру на стовпі біля воріт кладовища.

«Допоможіть знайти!» - прочитав би чолов’яга, аби знав хоч ці тринадцять літер. А під літерами посміхалася з фотокартки чорнява дівчина на ім’я Наталка.

-      Чось носило її сюди, носило. І поночі не раз бачив. Сама винна, - додав сторож услід бабусі, котра вже й вишла за ворота.

-      Сама, - повторила бабця. - Сама.