Вимр1яна троянда

                Вимріяна троянда
       Голівка піднята догори. Обличчям блукає загадкова усмішка. Підбори весело перегукуються. Легка тканина сукні шепочеться про щось своє із вітром. А все моє єство радіє на увесь світ!
- Мені подарували квітку!
- Хіба Ви ще не бачили, яку троянду мені подарували? То прийдіть подивіться!
- Як то хто? Звісно, не сама ж собі... Чоловік! Отаке-то диво... Нарешті! Сталося! Дочекалася!
       А й справді, як же довго я того чекала... Цілу вічність! То тепер не можу спинитися і хвалюся всім подругам. Але ж про те, хто подарував втаємничено мовчу. То вже їх не обходить. То моє... Колись і справді купувала квіти для себе і несла їх, граючи одноактну виставу „Мене кохають”. І ніхто крім мене не знав, що то було лише самонавіювання. То було нестримне бажання отримати хоч якийсь прояв уваги й поваги від сильної статі. Так мало! І так багато! Напевно, що багато, бо ж довелося чекати так довго. Ні, колись їх мені дарували, а потім все якось зійшло нанівець. Прикро...
       Я поринула в роботу „з головою”. Нагальні справи потребували часу.
- Доброго дня!
- І Вам теж! Проходьте! -, а очі тим часом втуплено в монітор. Я навіть не бачила, хто прийшов. І раптом почула:
- Заплющ мерщій очі і простягни долоні!
Що це за гра? На порозі – давній знайомий. Я трішечки збентежилась. Не чекала... Дивно... З чого б то?
- А ти мені туди жабу не кинеш?
Чоловік образився. Не всі сприймають мої жарти адекватно.
- Ну, може, ти й здатна на таке, але не я... Заплющила? Руки!
Я заплющила втомлені очі і з острахом простягла поперед себе одну долоню, подумавши, що, якщо то дійсно буде щось бридке й слизьке, то принаймні одну руку минує. Всередені мене все наїжачілось... І зіщулилось...
- Тобі такого ще ніхто не дарував! Ось побачиш!
Я ще більш збентежилась і злякалась... Раптом долоню щось злегка вкололо.
- Відкривай! Можна!
Я втупилася в пурпурову троянду із довжелезним стеблом і голками, як дикун на ноутбук.
- А що сьогодні за свято? Ой, це щось у лісі здохне, що ти мені її подарував!
Я була невиправна! За довгі роки очікування вже перестала сприймати себе, як жінку, яка заслуговує на таку приємну несподіванку. Здивування відігнало радість кудись убік, на задвірки. Воно заполонило все моє єство... То мрії все ж здійснюються? А в мене ж їх ще так багато! То заради цього варто жити!
       Троянда, яку ти мені подарував і сам поставив, обравши для неї місце перед моїми очима, спогляда на мене гонорово. Ще б пак! Така красуня! Цікаво, а вона вміє читати чужі думки? Як би я хотіла знати, про що ти думав, коли йшов до мене через усе місто із квіткою. А про що думала я? Звісно, вже більш про тебе, ніж про роботу. І, якби я тебе не знала, то подумала б, що тебе підіслали конкуренти, щоб таким чином відволікти мене від моєї нескінченої кропіткої справи. Звісно, це черговий жарт. Я думала про те, що, якщо тобі раптом дарують отаку квітку без приводу, то не все ще втрачено. Принаймні, заряд енергії й позитиву я отримала не на один день. А може, привід все ж був? Мене раптом огорнули тиха радість і смуток одночасно. Як же довго ти до мене йшов із тою трояндою... Але все ж дійшов!
Все написано... Здійснено... Сказано...
Все? Ой, лишенько! Сумно як!
А хотіла ж іще побачити
Старовинний у дії вітряк!
З парашутом проплити в небі
І дістати перлину з глибин.
Ляльку гарну змотати для себе
І сплести коло хати тин.
Заквітчати подвір”я ружею,
Колискової заспівать...
Скільки ж-то іще жити мушу я,
Щоб цей Всесвіт опанувать?