Одного разу сорок рок1в потому

                Одного разу… сорок років потому.
       Яка то дивна річ! Здається, увесь світ поділяється на „своїх” та „чужинців”. Своїх пізнаєш одразу. З першого слова, дотика. З ними затишно. Спілкуватися, працювати, відпочивати. „Чужинці” схожі на стовбури акації. Ну, ті, що їз колючками. Спочатку до них приглядаєшся із цікавістю, бо вони не такі, геть інші.
Потім намагаєшся оминати ті колючки, але вони так густо й міцно наїжачені... А потім взагалі уникаєш. Спілкування... Не факт, що вони гірші, але ж інші. Вони тебе не розуміють. Жодного поруху твоєї душі. І тому з ними незатишно. Є ще й кактуси:
         „Кактус тішився своєю колючістю, і навіть мухи його оминали.
          А він споглядав на усіх гордовито, і усі про пиху його знали...”
       Колись одна моя знайома сказала: „Я уже у тому віці, коли можу дозволити собі лише приємне спілкування”. Яка то розкіш! Яке щастя!
       Цього хлопця я знаю... аж навіть страшно сказати скільки років. Це моє перше, найперше кохання. Ще з дитсадочку. Ви думаєте, що малеча не вміє кохати? Ще й як! То були мої перші радість і сльози. А потім ми вчилися в одному класі. Поступово та дитяча захопленість десь поділася. Та залишилася якась ніжність, незважаючи на те, що пройшло ... аж навіть страшно сказати скільки років. Він нічого про те не знав...
       За ті роки наш клас „розгубився”. Ловлю себе на думці, що мені приємно спілкуватися саме із цим хлопцем. Так, для мене він ним і лишився. Хлопчиком із дитячого садочку. І мене геть не напружує його жестикулювання, бо я відчуваю поруч споріднену душу. Зараз відчуваю. Раніше чомусь він здавався мені пихатим і гоноровим. І ми не спілкувалися. Ні у школі, ні опісля. Це ж що? Моя душа якось зуміла його „розгледіти” у дитинстві. Чудасія! Потім було раціональне мислення. І лише зараз моя мудрість (так усі оті прожиті роки) помітила, що він так схожий на мене. Свої колючки він сам собі змайстрував. Напевно, іще у садочку. Нащо? Для оборони. Від жорстокого світу, від лихих людей... А за ними проглядають вразлива душа і чуйне серце.
       А ще... разом із ним я повертаюся у минуле, на усі оті роки назад. І ось ми сидимо на лавочці тієї алеї, що самі й садили колись у школі. Каштани виросли завеликі. А ми почуваємося тими ж дітлахами. Принаймні я. Та ні... І він, здається теж. Занурився у спогади.
- „ А я у школі був хитрим...”,- раптом зізнається він.
- „Отакої! Ти був хитрим? А я й не помітила...”
- „А я маскувався!”
- „О! То ти був надто хитрим!”
       Нам затишно разом, ми сміємося. Яка ж то розкіш – спілкуватися із спорідненою душею! Я поділяю майже усі його думки і роздуми. Розумний хлопець! Нічого не скажеш!
- „А справді зараз жити цікавіше, ніж було у школі?”- це вже я не втрималася.
- „Ну, це ти так гадаєш. І я... Інші так не вважають.”
Так, він теж не любив „ходити строєм”, це я добре пам”ятаю... Виявляється, у нас так багато спільного! Прикро, що це виявилося так пізно. Роки, роки... Як багато їх сплило за водою.
      А життя і спілкування усе цікавіші... А ми усе мудріші... Час невблаганно біжить, але наших душ, дитячих душ він не чіпає. Оминає... Щасти тобі, моє перше дитяче кохання...