Рябиновая ночь. На украинском языке

Не спалося. Та й як спати у таку ніч? Гримить, розсікає небо блискавками. То Бог. Гнівається. Оленка боялася підійти до вікна і подивитися: чи далеко ті блискавки, чи якраз над будинком? Хоча однаково – небо не згасало ні на хвильку. Бабуся казала, що кожного літа Господь підводить підсумки. Добре люди жили, або ж грішили цього року. І скільки гріхів назбиралося у місті чи селі – стільки гримітиме серпневої ночі над головами грішників. І судячи з того, що негода вщухати не збиралася, – нагрішили у Києві добряче. Та й не серпень був на дворі, лишень червень. Бог, мабуть, не дочекався і провів аудит раніше зазначеного часу. Гріхи не вміщалися у торбу... чи... а в чому їх збирають? Про то бабуся ніколи не розповідала. Але щоразу такої, Горобинової, як сама називала, ночі, ставала навколішки перед іконами і молилася. Не за себе. За людей. Аби пробачив Господь Бог, аби змилостивився, аби пішла гроза і на ранок вийшло прощенне сонце. І виходило. Після вимоленої бабусею Горобинової ночі завжди виходило сонце.

Та бабусі вже рік, як немає. Чи є у Києві ще хтось, хто зара, у такий буревій, стоїть на колінах перед образом Божої Матері і просить прощення? Оленка дуже у тому сумнівалася. Сплять. Бо ж не всі знають про Горобинову ніч, а хто знає – хіба молитов стане усі київські гріхи й грішки відмолити?

«І звідки ж такі думки?» – дивувалася Оленка. Вона ніколи не вірила в Бога, підсміювалася над словами чудненької бабусі, хоча дуже її любила, тому в десятий, а то й у сотий раз слухала одні й ті ж розповіді. Та тепер, коли бабусине ліжко у сусідній кімнаті вже як 11 місяців холоне під квітастим простирадлом, якось не до невіри у таку... Горобинову... ніч.

А якщо ніхто так до ранку й не помолиться? І сонце, про яке бабуся завжди гаряче благала Бога, не вийде? Раптом вічна темрява огорне Київ, Україну і світ? І може, то остання Горобинова ніч, останні підсумки, бо ж терпець і у Господа може увірватися. Ну, не дарма ж він так рано почав гримати – у червні! І тут як бахне – над самісінькою голову, й у вікно не виглядай. Оленка підскочила на ліжку, злякалася. Бог чує. Її думки, її сумніви. Він наче каже: «У правильному напрямку мислиш, дитино. Роби висновки. Як я... Горобинової ночі».

Оленка не знає, що і нашо робить, але плигає з ліжка, влітає у бабусину кімнату, адже то єдине місце, де у кутку, що дивиться на Схід, є ікони. Стає навколішки й молиться. Оленка не знає жодної із молитов, навіть «Отче наш», як не благала бабуся, не вивчила. Але молиться, ридає й молиться якимись своїми, дивними, хаотичними молитвами. І легше стає. І серце заспокоюється, й грім гримить вже десь далеко, ледь чутно.

А на ранок сходить сонце. Люди вилазять зі своїх мурашників, сідають у автівки, маршрутки й трамваї, поспішають, штовхаються, клянуть одне одного, крадуть гаманці, брешуть про кохання, дають обіцянки, які ніколи не виконають. Вони не знають, звідки їм про то знати – цієї ночі їх вимолили. І ніщо не нагадує про нічну негоду. Тільки червоні від сліз очі Оленки.

І з того часу, коли б не трапилася Горобинова ніч, в червні чи за планом – у серпні, - Оленка запалює перед іконкою Божої Матері свічку й молиться. Не за себе. За людей.