Над пр1рвою

                Над прірвою            
       Вона стояла над прірвою, балансуючи між двома світами. Літня жінка, яка вже давно померла, як Жінка. Мати, яку використовували на свій розсуд числені діти, онуки й правнуки. Птахи щастя з її весільного рушника вже давно відлетіли у вирій турбот і жалю на крилах Осені. Передзим”я застало зненацька. Й сполохало. Саму... Безпорадну... Недолюблену... Важкий тягар щоденних клопотів стискав серце клещатами туги. Нікому було розрадити, пригорнути. Бодай спитати, як вона почувається, що їй болить. Руки німіли від важкої праці. Дім потребував її рук, її мудрості, її посмішки. Остання все рідше з”являлася на обличчі. З чого б то їй там хазяйнувати?
       Вона намагалася не зустрічатися поглядом з бабцею, що сумно зорила на неї з люстерка. Вона не озивалася до неї. Вони обидві заніміли, або не хотіли ображати одна одну зайвими прискіпливими розглядинами й словами. Де ж поділися ті очі-зорі, брови-шнурочки, вуста вишневі й щічки-яблучка? Павутиння зморшок поступово переходило у віночок сивої коси, припорошеної снігом. Вона вже так давно не фарбувалася. Не було для кого. Та вже й не буде. Жінка зітхнула й заломила з відчаю руки, які вже давно познайомилися з судомою і терпли чи то від важкої праці, чи то від невблаганних років. Боже ж ти мій! Вже несила тягтити отой віз! Діти й онуки щодень бажали чистої затишної оселі з горщиками квітів. Родина все більшала, а відповідальність все ширшала. Її відповідальність. Вона-ж бо праматінка свого роду. Колися давно впряглася, одягнувши на себе ті шлейки, а скинути їх – не виходить.
       Бо вона найстарша... Вона стоїть над прірвою, затуляючи своїми зів”ялими грудьми свій рід від того Світу. Бо ж уже так ведеться, що хтось неодмінно повинен нести варту ось тут, над прірвою, бути перепоною. Бо допоки вона жива – її рід захищено від усякого лиха. Вона його Берегиня й оберіг. І, якщо не дай Біг, не втримається й зірветься в безодню від безсилля – та прірва з цікавості почне добиратися до її нащадків. Яка ж мати те допусте! От і балансує вона отут, тримаючись з останніх сил: пере, готує, прибира, пече, прасує, щоб якомога віддалити зустріч її роду з потойбіччям. Бо допоки вона жива – усі її діти, онуки й правнуки захищені.
       Зціпивши зуби, вона вперлася натрудженими руками в камінь, що стирчав з землі, ніби намагаючись відіпхнути ту страхітливу темну безодню подалі від себе і тих, хто любий її серцю. Вона зможе! Вона втримається! Вона впорається! Вона ж сильна жінка! Вона ж – мати!