П1дтята годувальниця

                Підтята годувальниця.
       Вона щедро наділяла усіх бажаючих соковитими ягодами. Розлогі віти хилилися під їх вагою. Таких ягід годі було й шукати деінде. Соковиті! Солодкі! А смачнющі! Навіть синьо – чорні плями на руках, губах та одязі не відлякували. Та шовковиця смакувала усім перехожим. І дітям, і дорослим. А те, що все ж сипалося долу – під”їдали гуси. Їм теж смакувало.  Годувальниця. Здавалося, так буде завжди...
       Але одного разу після довгої зими, проходячи повз дерево я відчула якусь тривогу. Щось усередені мене зіщулилося, як від пекучого болю. Так і є! Її руки-віти були кимось безжально спиляно. І дивилося дерево угору якесь куце, принижене людьми. Ніби-то якесь несправжнє опісля втручання людини. Шовковиця заніміла у своєму горі. Вона вже не була такою розкішною і гарною, як дотепер. Їі думки стиха шепотіли листочками : „Як же ми тепер нагодуємо Вас, люди?” Дерево й зараз думало не про себе, а про нас, людей. Але... може все ж  дістану?
       Ні, занадто високо. Хіба що гуси розкошуватимуть. Тепер вся та смакота – лише для них. І то справедливо. Адже ж це не вони пиляли гілки. Радійте, гуси! Наїдайтеся досхочу доки її – ту шовковицю зовсім не спиляли...
Та, що донедавна ласувала ягодами