Против ветра и непогоды... василию симоненко

                УРИВКИ З КНИГИ СПОГАДІВ ПРО ВАСИЛЯ СИМОНЕНКА
«КРІЗЬ БОЛОТНУ ТИШУ – ДО ВЕСНЯНОГО ГРОМУ». – К.: Смолоскип, 2001. – 124 с.

(автор -   Станіслав Якимович Буряченко) 
 
Текст з книги (стор. 13 – 17) набирала донька автора
Світлана Бєляєва               

                Нові покоління – не папуги,
                Щоб товкти заучене давно.

                Василь Симоненко
СУПРОТИ ВІТРУ І НЕГОДИ

Відверто кажучи, давно збирався написати дещо із спогадів про Василя Симоненка. Були ми однокурсниками на факультеті журналістики Київського державного університету імені Т.Г. Шевченка, колегами по спільній праці. Як кажуть, не один пуд солі з’їли разом.
Чимало було у нас спільного і в настроях, і в розумінні минулого й тогочасного життя-буття на рідній Україні, і в оцінці сучасної літератури, і багато-багато що нас єднало. А особливо – безмежна закоханість у поезію.
На жаль, після хрущовської епохи «відлиги» знову наступали люті холоди ново сталінської епохи, як тепер кажуть – період застійних часів, «брежнєвщини», а тому дослідникам вже важкувато відтворити справжнє обличчя Василя Симоненка як поета і людини, який жив ітрудився поряд з нами і який так раптово нас залишив.
Багато пліток і підлої брехні, прихованих під маскою лжепатріотизму, накручувалося навколо його чистого імені. А це, вочевидь, призвело згодом до багаторічного замовчування його творів, до паплюження його імені, цькування його справжніх друзів і товаришів, які свято берегли у ті лихі часи вірність пам’яті поета.
Здавалося б, настав зараз такий час, коли вже зняті з його імені всілякі «просталінські» замки і ланцюги. Навіть у шкільних підручниках з’явилось його ім’я. Але й досі дехто змальовує Василеву постать на червоному фоні ура-радянсько-більшовицького патріотизму ледве не як найвірнішого ленінця.
Після смерті Симоненка партійні критики, намагаючись показати його творчість зі своєї точки зору, називали його поетом-комуністом. До речі, так вони величали й Івана Драча, Бориса Олійника, Дмитра Павличка і багатьох інших. Ті критики цитували, для переконливості, комуністичні вірші Симоненка. Були у нього і такі – тут, як кажуть, нікуди не дінешся. Чому він їх інколи «пік»? Про це буде мова далі. Та тут основне, на мою думку, те, що справжні поети (а саме таким був Симоненко) не бувають прямолінійними, долі їхні трагічні, а творчість рясніє протиріччями. Але все одно якийсь стрижень, напрямок у них домінує і обов’язково впливає на читача і на його долю теж. Розумний читач зрозуміє і навіть пробачить поету.
Василь Симоненко входить до когорти письменників і журналістів, яких називають шістдесятниками. Іван Дзюба, Вячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко, Іван Світличний, Василь Стус, Олесь бердник, Ліна Костенко, Іван Драч, Дмитро Павличко, Микола Вінграновський і багато інших своєю (теж багато в чому суперечливою) розхитати підвалини радянського абсолютизму. В тому, що ми маємо нині незалежну Україну, величезна їхня заслуга.
Вони не ховались, не відсиджувались в очеретах міщанського болота, а щодня, щогодини, як крапля довбе скелю, торували стежки до вільної, широкої дороги самостійної України.
Я знаю Василя Симоненка як живу людину з усіма його позитивними і негативними рисами. Студіюючи журналістську науку, ми більше займались самоосвітою, користуючись для цього багатствами вузівської та публічної бібліотек (обоє знаходяться поряд з університетом). Ось звідки у Василя майже енциклопедичні знання про творчість багатьох поетів, адже лише завдяки цьому він поступово все досконаліше оволодівав секретами поетичної майстерності.
Жили ми в гуртожитку № 2 на Солом’янці. Спілкування, розмови на болючі теми справляли на мене сильне враження.
Мене завжди приємно вражали його щирість і безпосередність, прямота, відкритість і щедрість душі, його своєрідні думки про життя і сучасну літературу, властивий йому гумор.

 (стор. 13-14). Далі буде.