Нажива, на яку і повинно було ловити мене життя до самої моєї смерті…
Зірвана.
І тепер, перед моїм носом, день і ніч бовтається голий гачок, хочеш – клюй, не хочеш…
Та, як хочеш…
І рука долі, що тримає цю прокляту вудку.
Закам'яніла…
Скільки разів, вона висмикувала мене із звичної моєї стихії!
Скільки разів я, в останню мить, зривався з гачка і, засліплений невідомим світом, шльопався в немислиме з криком - держіть.
А тепер, ось, клюй, не клюй, кінець один, не бачити мені до самого кінця, та, хоч і на мить, ні зеленої травички, ні ясного сонечка.
Муть, ямка для щасливого доживання, та пам'ять про декілька щасливих хвильок, коли я ковтав пекельне повітря слов'янської поезії ротом, що кривився.
А тепер, ось, клюй, не клюй, кiнець один
© Copyright: Ицхак Скородинский, 2012
Свидетельство о публикации №212072100582
Свидетельство о публикации №212072100582
Рецензии