Я жил не раз... отрывки из книги воспоминаний

                УРИВКИ З КНИГИ СПОГАДІВ ПРО ВАСИЛЯ СИМОНЕНКА
«КРІЗЬ БОЛОТНУ ТИШУ – ДО ВЕСНЯНОГО ГРОМУ». – К.: Смолоскип, 2001. – 124 с.

(автор -   Станіслав Якимович Буряченко)   
Текст з книги (стор. 9 – 12) набирала донька автора Світлана Бєляєва               

«Я ЖИВ НЕ РАЗ, ХОЧ НЕ В ОДНІЙ ОПРАВІ…»

Так починається сонет Василя Симоненка «Поет». За всієї узагальненості він стосується й долі автора, яку поет і передчував і напророкував самому собі.

Вмирав не раз і знову воскресав,
Серцями людськими, мов кременем, кресав,
Втопивши біль у віковій заграві.

Він прожив 28: із них на осмислену літературну творчість, включно з початківством, припадає 10. роки студентські, звичайно, найкращі. Далі – виснажливі газетярські будні, прокурені невсипущі ночі духовної праці. Але й дні спілкування з друзями, сподівань на кращі часи, найрізноманітніших людських стосунків. Молодого азарту, гіркоти розчарувань.
Літнім його уявити неможливо. Перечитуючи, передумуючи, щораз виразніше бачиш: інакше й бути не могло – з ним, у «нас». Далі освячення, показове, ба й щире, колективно-підсвідоме почуття єдиної провини. Тим часом поки ще не до парадів. Найперше б – видати текстологічно вивірену, очищену від цензурних спотворень, максимально повну спадщину. Про це вже не раз ішлося, однак досі не доходять ні академічні, ані ентузіастичні руки. І все ж мусимо вірити: колись-таки спроможемось на справді академічне, з любов’ю виплекане видання творів Василя Симоненка.
А поки що -  призбирування, накопичення, публікація нових і нових свідчень інтенсивної роботи його всебічного хисту. І, певна річ, неоціненними серед цих свідчень є спогади сучасників, що додають усе нові штрихи у колективний портрет митця.
Щирі й совісні спогади Станіслава Буряченка, на жаль, уже покійного, впорядкувала та видає його донька Світлана, утривалюючи зв‘язок поколінь. І то не лише символічно, а й суто практично – вишукуючи кошти в наш не вельми сприятливий для поезії час. І тут теж пророчими є нібито жартівливі слова Симоненка:

Чом, як клали мене у колиску,
Не втовкмачили «жисті» суть:
Вигідніш продавати редиску,
Ніж поетом на світі буть.

Гірка, мов та редиска, іронія, але й знову слушна, хоч і за інших часів та умов.
…Кажуть, один сатрап запитав якось у лікаря: ось ти розітнув скальпелем чимало людей, а чи бачив там, усередині, душу? Той подумав і відповів: але я не бачив там і совісті. Так і з поетами та художніми творами: можна скільки завгодно їх «розтинати» скальпелем аналізу, розкладати по шухлядах «художніх засобів» тощо – і не завважити головного. Тим паче, що не в усіх творах «воно» є. Бо ж увітхнути можна лиш те, що маєш. Симоненко мав. Зрештою, оте найголовніше й не дало йому жити. І тепер би не давало. Бо – невмируще.
Тож хвала й тим, хто це відчуває та, як може, воскрешає, наближає до нас живее людське тепло і світло Симоненкової душі.

Анатолій ТКАЧЕНКО,
доктор філології, профессор
Київського національного університету
імені Тараса Шевченка

21 січня 2001 р.

*************************

АВТОБІОГРАФІЯ

Я, Симоненко Василь Андрійович, народився 8 січня 1935 р. в с.Бієвці Лубенського району Полтавської області в сім’ї колгоспника.
Мати – Щербань Ганна Федорівна – працювала в колгоспі з дня ого заснування до осені 1957 р. нині вона на моєму утриманні. Батько –  Симоненко Андрій Леонтович – залишив сім’ю, коли мені не було ще й року. З того часу шляхи наші не сходилися.
В роки тимчасової окупації разом з матір’ю жив на окупованій території. Було мені тоді 6-7 років. Ніхто з рідних перед окупантами не вислужувався.
В 1942 р. поступив у перший клас Бієвської початкової школи. Після закінчення 4 класів рік навчався в Єнківській семірічці, а потім перейшов у Тарандинцівську СШ, де й закінчив десять класів влітку 1952 р.
В цьому ж році поступив на факультет журналістики Київського державного університету, який закінчив у липні 1957 р. З 1957 р. працюю в редакції газети «Черкаська правда» на посаді літ працівника відділу культури.
Одружився весною 1957 року. Нині наша сім’я складається з 4 осіб: я, дружина – Людмила Павлівна, син – Олесь і мати Щербань Ганна Федорівна. Дружина працює контролером на заводі хімреактивів, мати – домогосподарка.
З травня 1959 р. кандидат у члени КПРС.

26.VIII.59 р.                В. Симоненко

Цю автобіографію Василь Симоненко написав, подавши заяву про перехід на роботу в редакцію газети «Молодь Черкащини». Нині рукопис зберігається в обласному державному архіві. Копію його можна побачити в музеї Василя Симоненка в Черкасах (приміщення редакції газети «Черкаський край»).
В жодному книжковому виданні «Автобіографія» не була надрукована. Вперше надрукована в газеті «Село і люди», № 49 в грудні 1993 року.

 (стор. 9-12). Далі буде.