Злива

Примхи Природи... і мої
                Злива
       Літній дощик стиха накрапав. Ласкаво. Чи ліниво. Ніби розмірковуючи іти далі, чи вже лягати собі спати. І раптом надумав-таки, несподівано перетворившись на зливу. Все, як годиться. Грім! Блискавки! І ллє, як із відра! Ховатися? Нема сенсу, бо вже мокра, як хлющ. Та й куди? Парасолька не захистила. І не дивно: вона ж старенька, із діркою. Вже й не знаю, чи то від дощу під нею ховатися, чи від пекучого сонця. Тепер зрозуміло, що від променів, напевно, краще б згодилася. А втім... хто зна?
       Бреду по воді, що вирвалася на волю. Впала просто з неба під ноги і тішиться собі. Володарює... Вирує... Ще б пак! Стихія! Жалкую про залишене вдома взуття на підборах. От би зараз стало в пригоді! Добре чаплі! Їй якісь там калюжі не стають на заваді. Та ні! Краще вже гумові чоботи і якась маринарка. Бульбашки весело підстрибують у своїй мокроті... Ось кому втіха!
       Дві дівчинки чекають на закінчення зливи під каштаном. Всі інші люди десь поділися. Чи їх водою змило? Ні! Он якийсь чоловік іде назустріч, зіщулившись. Вигляд має жалюгідний. Як я його розумію! Мабуть, він те ж саме подумав про мене, бо глянув якось дивно. А може, позаздрив моїй парасолі, бо в нього й такої не було. Дарма, що дощ літній – моя сукня в романтичному стилі зараз має жалюгідний вигляд. Вона в одну мить стала ніби щойно випрана, огорнувши тіло холодом. Прилипла до спини і ніг. „Крила обвисли...” Нащо її вдягла? Втішає думка про те, що я по дорозі додому. І колись-таки доберуся до сухого й безпечного місця. А поки-що... бреду по нескінченим потокам води.
       Парасольку вітер вирива з рук: „На! Забери! Все одно я вже мокра!” Не хоче... Та то він так заграє – розважається! Потоки розбурханої води згори і знизу – стіною! Я ніби-то пірнула у води Світового океану. Хлопець-відчайдух так само, як я „пливе” тротуаром. Незвично! Посміхається сам до себе, ніби занурився у далеке дитинство. А у мене дещо інший настрій. До спогадів дитинства тулиться нав”язлива думка: „Кохання – це коли у дощ зустрічають із великою парасолею на двох або чоботами з теплим одягом... Коли турботливо розтирають закляклі ноги і одягають вовняні шкарпетки... Дають напитися гарячого чаю, може навіть з цукерками...” Мене не зустріли... Допоможи собі сама! Як завжди! Отже, й кохання, як такого не існує навколо мене. Принаймні я не відчуваю його подиху. Сумно...
       Вщухло так само, як почалося – миттєво. Злива швидко впоралася. За якихось двадцять хвилин натішилася досхочу. Показала, хто є господарем у Природі. Вмила все і вся. І з мене змила зайві та марні надії й сподівання на те, що я ще кохана. Тим чоловіком... Ні, вже давно минулося. Скільки-то можна себе дурити? Зосталася звичка – пуста бульбашка... Сонечко вийшло з-за хмарки й підморгнуло мені весело промінчиком. Листячко мокро виблискувало, вихваляючись своєю вродою. Я теж відчула раптом драйв. Якесь відчуття свіжості. Адже ж кінець – то є завжди початок нового. А чекати так приємно! Мріяти... Сподіватися... Жити... Отже, обсушити пір”ячко і... Загадати, нарешті, бажання! А, раптом здійсниться!