Пересторога ессе Предостережение гражданская позиц

Уважаемые читатели!

Вашему вниманию предлагается произведение Станислава Акимовича Буряченко, украинца, из козацкого рода (Чигиринщина, сейчас Черкасская область, Украина), который, к сожалению, уже не сможет с вами полемизировать по поводу своего творчества и других злободневных и насущных тем жизни.
Время формировало автора как человека, журналиста, творческую личность. Были и победы, были и поражения…Чего больше, - не нам судить.
Поэтому, как дочь, прошу с пониманием и толерантно высказывать свои впечатления по поводу предложенного произведения.

C уважением и с надеждой на ваши отзывы,
Светлана Беляева.

Шановні читачі!

Вашій увазі пропонується твір Станіслава Якимовича Буряченка, українця, з козацького роду (Чигиринщина, нині Черкаська область, Україна), який, на жаль, вже не зможе з вами вступити у полеміку з приводу своєї творчості та інших злободенних та суттєвих тем життя.
Час формував автора як людину, журналіста, творчу особистіть. Були і перемоги, були і поразки… Чого більше, - не нам судити.
Тому, як донька, прошу з розумінням і толерантно висловлювати свої враження з приводу запропонованого твору.

З повагою та зі сподіванням на ваші відгуки,
Світлана Бєляєва.
                Схаменіться!
                будьте люде,
                Бо лихо вм буде.

                Т.Г. Шевченко
                ПЕРЕСТОРОГА
                (ессе)
                (обриси сьогодення)

О, люди української землі. Нащадки козачої слави! Невже невтямки, що старі й новітні сталінські спадкоємці червоної, коричневої та іншої масті, заважаючи відбудові й спорядженню справді вільної й незалежної України – неньки, відверто заявляють з високих трибун, у різних відозвах і зверненнях (хоча б, наприклад, у Криму) про відтворення колишнього Радянського Союзу чи будь-якого іншого союзу, а, фактично, - Російської імперії у старих її межах?
А це означатиме, якщо ми самі собі накинемо зашморга на власну вільну пісню, то наша Вітчизна знову стане губернією новосталінської наддержави, знову ми перетворимося в рабів, знову нас тисячами й сотнями тисяч кидатимуть у тюрми, мільйонами заганятимуть до концтаборів та інших новітніх «гулагів», або ж на довічне виселення, знову давитимуть танками й вбиватимуть з кулеметів, а то й навіть бомбами, як це (хіба не відверта своєю жорстокістю дикунів акція?) робилося у Чечні?!?!
Знову (чи не навічно?) ми втратимо так довго очікувану волю й незалежність рідної України, за котру поклали голови тисячі й мільйони звитяжців попередніх і сучасних поколінь славного козацького роду.
Хіба не символічно (не дай, боже, у майбутньому такої зловісної символіки!), що сааме у 1962 році, коли поліцейські ержиморди, видресирувані сталінською тоталітарною системою, каїни-вампіри у міліцейських погонах відбивали нирки Василеві Симоненку, коли тодій і трохи згодом запроторювали до тюрем і таборів його побратимів по духу, наших з вами земляків і товаришів (чимало їх там і загинуло), коли вже тоді сотнями й тисячами давили танками безневинних людей у деяких містах тодішнього Союзу (згадайте хоча б Новочеркаськ, де загинули під гусеницями танків і від куль або ж були замордовані у катівнях тисячі робітників і студентів, які водночас стали велетами духу і могили яких і досі не віднаходяться (хіба не символічно, що сааме тоді був написаний вірш всесвітньо відомого російського поета Євгена Євтушенка «Наследники Сталина», який після того аж до 1987 року більше ніде не з’являвся, оскільки тоді та й нині був і є пересторогою для усіх нас.
Отож, пильно прочитайте віршовані рядки нашого російського побратима і зробіть вірні висновки з його поетичного застереження.
Наводжу цього вірша дослівно у тій редакції, в якій він опублікований у газеті «Неделя» (на шпальтах № 45 за 1987 рік, і зауважу: більше ні в жодному тодішньому виданні періодичної преси мені не довелося зустрічати передрук цього вірша?!?!).

НАСЛЕДНИКИ СТАЛИНА.

Безмолвствовал мрамор.
Безмолвно мерцало стекло.
Безмолвно стоял караул,
на ветру бронзовея.
А гроб чуть дымился.
Дыханье из гроба текло,
когда выносили его
из дверей Мавзолея.
Гроб медленно плыл,
задевая краями штыки.
Он тоже безмолвным был –
тоже! –
но грозно безмолвным.
Угрюмо сжимая
набальзамированные кулаки,
в нем к цели глазами приник
человек, притворившийся мертвым.
Хотел он запомнить всех тех,
кто его выносил, -
рязанских и курских молоденьких
новобранцев,
чтоб как-нибудь после
набраться для вылазки сил
и встать из земли,
и до них,
неразумных,
добраться.
Он что-то задумал.
Он лишь отдохнуть прикорнул.
И я обращаюсь к правительству нашему
с просьбою:
удвоить,
утроить
у этой плиты караул,
чтоб Сталин не встал,
и со Сталиным –
прошлое.
Мы сеяли честно.
Мы честно варили металл
и честно шагали мы,
строясь в солдатские цепи.
А он нас боялся.
Он, веря в великую цель, не считал,
что средства
должны быть достойны
величия цели.
Он был дальновиден.
В законах борьбы умудрен,
наследников многих на шаре земном он
оставил.
Мне чудится,
будто поставлен в гробу телефон:
кому-то опять
сообщает свои указания Сталин.
Куда еще тянется провод из гроба того!
Нет, Сталин не умер.
Считает он смерть поправимостью.
Мы вынесли
из Мавзолея
его.
Но как из наследников Сталина
Сталина вынести?!
Иные
Сталина даже ругают с трибун,
а сами
ночами
тоскуют о времени старом.
Наследников Сталина, видно, сегодня не зря
хватают инфаркты.
Им, бывшим когда-то опорами,
не нравится время,
в котором пусты лагеря,
а залы, где слушают люди стихи, -
переполнены.
Велела
не быть успокоенным
Родина мне.
Пусть мне говорят:
«Успокойся!» -
спокойным я быть
не сумею.
Покуда наследники Сталина живы еще на земле,
мне будет казаться,
что Сталин еще в Мавзолее.
         1962-1987 г.г.

То скажіть, будьте ласкаві, хіба не про сучасних сталінських нащадків говорять вустами поета рядки його вірша?
Невже ми допустимо, щоб далі й далі розплоджувалась ота новітня більшовицька чума чи перефарбована в інші кольори фашистська погань?
Вірю, що гуртом, громадою ми все ж зможемо відтворити й відстояти при будь-яких обставинах, як би скрутно й тяжко нам не було, справді вільну й самостійну Україну. І це буде справді увіковіченням у нашу живу справу, у нашу дійсність і майбуття пам’яті про славних дочок і синів багатьох поколінь, які загинули в боротьбі за її справжню свободу.
О люди землі української!
Дослухайтесь уважно до пророчих слів богом і людьми шанованого Тараса Григоровича Шевченка:
Чи буде суд! Чи буде кара!
Царям, царятам на землі?
Чи буде правда меж людьми?
Повинна буть, бо сонце стане
І осквернену землю спалить.

Слава Україні!
*****************************