Моя бабусю, старша моя мамо!

                «Моя бабусю, старша моя мамо!»
       У мене було аж дві бабусі! Далека та... дуже далека. Ту, другу я ледь пам”ятаю, бо бачила усього зо три рази в дитинстві. А от перша увесь час стоїть перед очима. Чому? Отож бо й воно, коли б знати! Може, хоче дати якийсь знак? Застерегти від лихого? А я ніяк не можу зрозуміти, збагнути того видіння. Бабусю, я відчуваю, що Ви поруч зі мною завжди, Ви спостерігаєте за мною, оберігаєте мене...
        Манить і кличе до себе й бабусин двір, хата, де давно вже мешкають інші, чужі люди... Ви відійшли за межу вічності, так і не встигли сказати мені оте... головне. А може, й намагалися, та –  де там! Я не чула... Бабусю, бабусю, чого ж Ви не встигли сказати мені? Ви були весь час далеко, але ж ближче, ніж зараз... Якби молодість знала... Адже ж хто зможе краще за Вас розповісти про Ваше життя? Спочатку думали, що замала –  не зрозумію, а потім... Каюсь, тоді це мені було нецікаво, а зараз непокоїть. Пам”ятаю, що Ви були не дуже балакуча... Такий був час. Зараз можна говорити усе і про все, та вже нікому. Про що Ви намагаєтеся розповісти мені зараз?
       Мої спогади про Вас натикаються на спогади дитинства... Як же ж не хотілося нам, малим, збирати у садку абрикоси, а потім ще й лузати їх. Збивати масло, звичайно ж –  вручну. І все те Ви загадували зробити так невчасно! Тут саме треба було бігти до річки, на луки, або просто на вулицю. Друзі-товариші кликали- викликали. І за тим усим ніколи було навіть порозмовляти із рідною людиною. Гостини у Вас –  то мій найкращий спогад дитинства...
       Я ніяк не могла зрозуміти, чому нас змушували називати Вас на „Ви”, бо то для мене своєрідний бар”єр між людьми. Він не дозволяє зближення, а Ви були така рідна і тепла. Ви пахли молоком, свіжим хлібом і затишком. Ваші руки не знали спочинку: навіть у вільну часинку –  голка, шитво. І все Ви встигали: і худобу порати, і на тирло ходити за молоком, і квітів насіяти та доглянути, і у надвечір”ї погомоніти із сусідами. А ще ж були і хата, і город, і дідусь, що потребували уваги, та й ми малі шибайголови, що не могли всиділи на одному місці.
       І от тепер, через роки Ви так само, як і тоді, намагаєтеся догукатися, достукатися до мене і відкрити велику таємницю, що не встигли за життя... Я уважно прислухаюся серцем, щоб відчути те, що не почула тоді. Ось, листячко щось шепоче, джерельце дзвенить, пташка витьохкує, шелестять трави, квіти перемовляються між собою ледь чутно. А я все дослухаюся, намагаючись розтлумачити ті знаки, які Ви посилаєте до мене. Бо дуже вже мені потрібна наша розмова, яка, напевно, триватиме усе життя...
       Я  ж теж не встигла сказати Вам головного: що люблю Вас, що Ви найрідніша у світі людина. І от тепер я запізніло із сльозами у душі мовчки шепочу у надії, що Ви чуєте мене: „Бабусю, я Вас дуже люблю, дуже...” І ще одне дуже важливе прийшло на думку: якщо я так посиротіла без Вас, моя бабусю, то як же мамі моїй і тоді було, і зараз? Краще й не уявляти... І сум, і спогади, і сльози, огортають...
Село для мене – то моя бабуся,
Що вранці підіймалась назорі.
І запах сіна, що духмяно плинув
На радість нам – місцевій дітворі.
Село для мене – луки, квіти, поле,
Маленька річка-змійка край села.
І досі сняться хата, і тополі,
І радість, що дитинною була.
Давно вже Ви залишили онуків,
А хата-ненька на поталу віддана.
І я доросла. Вже з криниці не напьюся.
І тільки Конка вьється край села...

       У кого бабусі ще поруч- бережіть їх і шануйте, доки не запізно. У кого вони вже задалеко- пригадайте теплим спогадом, бо кажуть, що людина жива, доки жива пам”ять про неї...